§ 2. Умовне засудження

Інститут умовного засудження — ст. 45 КК — сформу-

вала правотворча практика народних судів і трибуналів у

перші роки радянської влади. Законодавчо вперше на тере-

нах колишньої Росії його закріпила Постанова Народного

Секретаріату "Про введення народного суду" від 4 січня

1918 p., а Декрет РНК України від 21 березня 1919 р. дав

його перше законодавче регламентування1.

Відтоді законодавець постійно удосконалює цей інститут.

Останні зміни, спрямовані на підвищення його ефектив-

ності, здійснено 20 листопада 1996 p., коли в ст. 45 було

введено обов'язкове призначення додаткового покарання у

вигляді диференційованого штрафу.

Ці зміни, по суті, утворили дев'яту, більш ефективну,

ніж попередня, модель умовного засудження.

Численні зміни, яких не знав жоден з інших інститутів

Загальної частини кримінального законодавства, свідчать

про пошук найоптимальнішої детермінації майбутньої по-

ведінки умовно засудженого. Однак таким пошукам у ми-

нулому перешкоджало ленінське положення, яке увійшло

до програми партії і постійно зберігалося в ній і за яким

міри кримінального покарання мали трансформуватись у

заходи громадського впливу. На законодавчому рівні це

положення матеріалізувалося таким чином, що мінімальні

стандарти майбутньої поведінки умовно засудженого допу-

скали навіть вчинення умовно засудженим у період іспи-

тового строку нового умисного злочину певної тяжкості.

Така регламентація означала суттєву невідповідність

цього інституту меті кримінального покарання. Це суттєве

відхилення від мети кримінального покарання було лік-

відоване лише у восьмій моделі умовного засудження, коли

1 Михайленко ТІЛ. Борьба с преступностью в Украинской ССР. Том 1.

(1917—1925 гг.). — С. 120.

400

у 1982 р. в Основах кримінального законодавства (ст. 38)

було зазначено, що винесений вирок не виконується, якщо

засуджена особа протягом іспитового строку не вчинить

нового злочину і зразковою поведінкою та чесною працею

виправдає виявлене їй довір'я.

Така регламентація суттєво збільшила обсяг переконан-

ня в інституті умовного засудження — стимулювання за-

судженого до виправлення1.

Згідно зі ст. 45 КК, умовне засудження полягає в тому,

що суд, призначаючи винному покарання у вигляді позбав-

лення волі або виправних робіт, враховує обставини справи

та особу винного і приходить до висновку про недоціль-

ність відбування засудженим призначеного покарання і

можливість виправлення засудженого шляхом реального

застосування обов'язкового штрафу, інших додаткових по-

карань та обов'язкового випробування засудженого упро-

довж іспитового строку зі здійсненням за його поведінкою

державного контролю та із застосуванням впливу громадсь-

кої організації чи трудового колективу, яким засуджений

може передаватися для виправлення та перевиховання. У

цьому разі суд постановляє рішення про умовне незастосу-

вання основного покарання, якщо засуджений не вчинить

нового злочину, сплатить штраф і зразковою поведінкою

виправдає виявлене йому довір'я.

За радянської доби питання про підстави умовного за-

судження в теорії кримінального права не знайшли одно-

значного визначення або однозначного підходу, оскільки в

самому законі і тоді, і тепер вони формулюються в аспекті

оціночного висновку суду про недоцільність відбування

винним призначеного покарання у вигляді позбавлення

воді або виправних робіт. Тому донедавна підстави умовно-

го засудження визначали, зокрема, як: об'єктивні та

суб'єктивні підстави, що свідчать про невелику суспільну

небезпечність вчиненого злочину і особи злочинця; на-

явність особливо пом'якшуючих обставин або взагалі

пом'якшуючих обставин; обумовлену обставинами справи і

характеристикою особи винного недоцільність реального

відбування основного покарання.

Таке визначення підстав умовного засудження відпо-

відало тодішній його законодавчій регламентації, яка мала

1 Докладніше див.: Кобзаренко П.В. Детермінаційна модель умовного

засудження // Вісник Київського університету. Юридичні науки.

Вмл. ЗО. — 1989. — С. 36—43.

401

суттєве неузгодження з метою кримінального покарання, і

як уже зазначалось, визнавала вдалим випробування за-

судженого навіть тоді, коли під час іспитового строку він

вчиняв новий умисний або необережний злочин.

Ті ж вчені, які докладали зусиль до узгодження інсти-

туту умовного засудження з найближчою метою кримі-

нального покарання, визначали підстави умовного засуд-

ження як "переконання суду про недоцільність відбування

винним призначеного покарання (основного — авт.) і мож-

ливість виправлення і перевиховання винного іншими за-

ходами"1, або як "сукупність трьох факторів: а) вчинений

злочин не становить великої суспільної небезпеки; б) особа

винного та обставини, за яких вчинено злочин, дають

підстави вважати, що мета виправлення і перевиховання

засудженого буде досягнута без ізоляції його від

суспільства; в) за вчинений злочин призначено покарання

у вигляді позбавлення волі або виправних робіт2.

Саме в такому напрямку відбулося подальше вдоскона-

лення інституту умовного засудження у його восьмій мо-

делі. З 1982 р. ст. 38 Основ кримінального законодавства

1958 p. передбачала можливість остаточного звільнення

засудженого од реального відбування основного покарання

при умовному засудженні лише тоді, коли протягом іспи-

тового строку він чесною працею і зразковою поведінкою

доведе своє виправлення і перевиховання.

Наступна, дев'ята, модель умовного засудження (редак-

ція ст. 45 КК зі змінами від 20 листопада 1996 p.) спрямо-

вана на подальше підвищення ефективності умовного за-

судження. Вона передбачає, більше передумов для забезпе-

чення досягнення мети виправлення засудженого за раху-

нок збільшення обсягу реальної кари — сплати обов’язко-

вого штрафу у певних розмірах.

Отже, згідно з чинною редакцією ст. 45 підстави умов-

ного засудження — це сукупність факторів, що стосують-

ся обставин справи та особи винного, які свідчать про

можливість досягнення мети виправлення та перевихован-

ня засудженої особи без відбування основного покарання

шляхом реального застосування лише додаткового (додат-

кових) покарання (покарань) та обов'язкового випробуван-

ня засудженого зі здійсненням за його поведінкою держав-

1 Советское уголовное право. Часть Общая. — Свердловск, 1972. —

С. 294.

2 Советское уголовное право. Часть общая. — М., 1982. — С. 338.

402

ного контролю і можливого застосування заходів громадсь-

кого нагляду та впливу.

Під обставинами справи, виходячи зі ст. 45, слід ро-

зуміти певний характер та ступінь суспільної небезпечності

вчиненого злочину та інші фактори — зокрема, сукупність

пом'якшуючих чи обтяжуючих обставин, передбачених

ст. 40 та ст. 41 КК.

Хоча ст. 45 КК і не передбачає обмежень щодо її засто-

сування ні за видами злочинів, ні за колом осіб, які їх

вчинили, теорія і судова практика виходять із того, що

умовне засудження здатне забезпечити досягнення мети

виправлення і перевиховання, в основному, у випадках

вчинення менш тяжких злочинів і злочинів, що не станов-

лять великої суспільної небезпеки.

Так, судова колегія Верховного Суду України, задовольняючи

протест заступника Генерального прокурора України по справі

К. (який раніше засуджувався за ч. З ст. 206 КК до трьох років

позбавлення волі і відбув це покарання і якого було засуджено за

злісне хуліганство (ч. 2 ст. 206 КК) до трьох років позбавлення

волі умовно з іспитовим строком у три роки) зазначила, що умов-

не засудження, як правило, не слід застосовувати до осіб, винних

у вчиненні тяжких злочинів. Судова колегія вказала і на те, що

народний суд належно не дослідив і не оцінив обставини справи,

що мають суттєве значення. При обгрунтуванні застосування

ст. 45 КК до К. народний суд послався на позитивну характерис-

тику за місцем роботи, визнання засудженим своєї вини, роз-

каяння у вчиненому, а також на те, що потерпілі просили не

позбавляти його волі. Президія обласного суду, залишаючи цей

вирок без змін, послалася на ті самі обставини, а також на те, що

К. має на утриманні трьох малолітніх дітей, і вказала, що при-

значати засудженому більш суворе покарання недоцільно. Однак

недослідженими у справі залишилися дані про те, що К. нещо-

давно повернувся з місць позбавлення волі, за два місяці до вчи-

нення нового злочину — він був підданий адміністративному

стягненню за розпиття спиртного у громадському місці, за міс-

цем проживання характеризувався негативно як такий, що сис-

тематично вживає спиртні напої. Зобов'язуючи дослідити ці

обставини при новому судовому розгляді, судова колегія Верхов-

ного Суду зазначила, що в разі їх підтвердження призначене К.

покарання слід вважати м'яким1.

Що стосується тяжких чи особливо тяжких злочинів, то

застосування умовного засудження можливе лише у винят-

кових випадках. Наприклад, коли такі злочини були вчи-

нені за наявності виняткових обставин, не були завершені,

1 Практика... — С. 48—49.

403

роль винного у їх вчиненні була другорядною, реальне

відбуття винним покарання позбавлене перспективи тощо.

Важливого значення при застосуванні умовного засуд-

ження набуває всебічне вивчення властивостей особи за-

судженого, як пов'язаних, так і не пов'язаних із вчиненим

злочином, які у сукупності з обставинами вчиненого зло-

чину давали б підстави прогнозувати майбутні позитивні

зміни у поведінці засудженого при його випробуванні.

При цьому треба враховувати і поведінку винної особи

після вчинення злочину, яка свідчила б про внутрішню

перебудову особи та її мотиваційної сфери. Зокрема, це

щире розкаяння, явка з повинною, сприяння розкриттю

злочину, різні види діяльного каяття тощо.

Так, застосовуючи умовне засудження до студента Г., якого

було засуджено за порушення правил безпеки руху автотранс-

порту за ч. 2 ст. 215 КК, суд поряд з іншими обставинами справи

врахував і те, що винний негайно відвіз потерпілого до лікарні,

надав допомогу його престарілій матері, забезпечив тяжко трав-

мованому потерпілому посилене харчування в лікарні. Для

відшкодування цих коштів Г. продав мотоцикл і тимчасово, не

залишаючи навчання в інституті, влаштувався на роботу вантаж-

ником1.

Застосування умовного засудження у певних випадках

не виключається і при призначенні особі покарання за

сукупністю злочинів (ст. 42 КК), особі, що має непогаше-

ну судимість за вчинення іншого злочину.

Застосовуючи умовне засудження, суд повинен мотиву-

вати своє рішення у вироці з посиланням на конкретні

обставини, які на думку суду утворюють підстави умовного

засудження.

Поряд із підставами застосування умовного засудження

закон передбачає і його умови. Цими умовами є:

1. Засудження особи до основних покарань у вигляді

позбавлення волі або виправних робіт та будь-яких додат-

кових покарань, крім конфіскації майна.

2. Обов'язкове призначення додаткового покарання, пе-

редбаченого ст. 45 КК у вигляді штрафу у передбачених

розмірах — у межах від 10 до 200 неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян, а за корисливі злочини — в

межах від 40 до 400 таких мінімумів. Незастосування

такого штрафу можливе лише за наявності підстав, перед-

бачених ст. 44 КК.

1 Див.: Ломако В. А. Применение условного осуждения. — Харьков,

1976. — С. 47.

404

3. Покладання на умовно засудженого обов'язку довести

своє виправлення і перевиховання упродовж іспитового

строку та надання йому такого строку тривалістю від одно-

го до трьох років.

4. Встановлення за поведінкою умовно засудженого кон-

тролю органу внутрішніх справ, а щодо неповнолітнього —

також органів і служб у справах неповнолітніх.

5. Передача (можливість передачі) умовно засудженого

громадським організаціям або трудовому колективу для

здійснення нагляду за поведінкою умовно засудженого,

його виправлення і перевиховання.

6. Умови, пов'язані з виконанням обов'язків, покладе-

них на умовно засудженого. Це — чесна праця і зразкова

поведінка, сумлінне ставлення до виховних заходів, що

здійснюються громадськими організаціями або трудовим

колективом (неухилення від них).

Умови скасування умовного засудження. По-перше, це

відмова громадської організації або трудового колективу від

здійснення з умовно засудженим виховної роботи» оскільки

він не виправдав довір'я, порушив обіцянку зразковою

поведінкою і чесною працею довести своє виправлення або

залишив трудовий колектив з метою ухилитися від вихов-

ного впливу, та подане у зв'язку із цим клопотання гро-

мадської організації або трудового колективу про скасуван-

ня умовного засудження.

По-друге, це систематичні порушення громадського по-

рядку, що потягли застосування заходів адміністративного

стягнення або громадського впливу, і здійснене у зв'язку з

цим подання органів внутрішніх справ або органів та

служб у справах неповнолітніх про скасування умовного

засудження.

Скасування умовного засудження на підставі система-

тичних порушень громадського порядку передбачає необ-

хідність з'ясування судом законності та обгрунтованості за-

стосування заходів адміністративного стягнення або громадсь-

кого впливу за вчинення кожного із цих правопорушень.

По-третє, це ухилення від сплати штрафу.

По-четверте, це вчинення нового злочину у період іспи-

тового строку.

Недотримання хоча б однієї з цих умов тягне скасуван-

ня умовного засудження і направлення винного для від-

бування основного покарання. У випадку вчинення нового

злочину у період іспитового строку покарання призна-

чається за правилами, передбаченими ст. 43 КК.

405

Доречно зазначити, що в цьому випадку сумарний обсяг

кари часто може бути більшим за той, який був би за

відсутності застосування умовного засудження, оскільки

багато санкцій Особливої частини КК додаткового покаран-

ня у вигляді штрафу не передбачають.

Із моменту вдалого закінчення іспитового строку особа

автоматично звільняється від основного покарання. Вона

вже вважається несудимою, якщо судимість від додаткових

покарань або термін їх виконання не перевищує розмірів

визначеного судом іспитового строку.

Отже, застосування умовного засудження, в кінцевому

підсумку, породжує один із трьох правових наслідків:

а) остаточне звільнення від основного покарання з одно-

часним погашенням судимості; б) остаточне звільнення від

основного покарання, але зі збереженням судимості, пород-

женої відбуванням додаткових покарань; в) скасування

умовного засудження і звернення вироку до виконання, що

може автоматично збільшити сумарний обсяг кари.

Кримінальному законодавству відомий ще один інститут

умовного засудження, який виник у 1970 p. і пов'язаний зі

значним обмеженням волі засудженого, оскільки він

обов'язково залучався до праці в місцях, визначених орга-

нами, що відають виконанням вироку. Тривалий час цей

інститут не кодифікувався, оскільки емпірично перевіря-

лись його доцільність та ефективність.

У 1977 p. цей інститут було кодифіковано в Основах

1958 р. та КК УРСР. Кримінальний кодекс УРСР 23 берез-

ня 1977 р. було доповнено ст. 251 під назвою "Умовне

засудження до позбавлення воді з обов'язковим залучен-

ням засудженого до праці".

Однією з головних умов випробування засудженого у

цьому інституті є сумлінна праця, її час може зараховува-

тися судом у строк відбутого покарання навіть при скасу-

ванні такого засудження і направленні умовно засудженого

для відбування покарання у місця позбавлення волі.

Постановою Верховної Ради України від 16 травня

1992 p. застосування ст. 251 КК зупинено до прийняття

нового Кримінального кодексу.

До положень цієї статті доводиться звертатися при ви-

значенні можливості надання відстрочки виконання вироку

(ст. 461 КК), оскільки ст. 251 КК передбачає певні умови,

за яких обидва інститути не можуть застосовуватися.

406