Глава XIX

УМОВНЕ НЕЗАСТОСУВАННЯ ПОКАРАННЯ

§ 1. Загальна характеристика

умовного незастосування покарання

Норми Загальної частини КК містять три споріднені

інститути: умовне засудження (ст. 45), відстрочення вико-

нання вироку військовослужбовцеві або військовозобов'яза-

ному у воєнний час (ст. 46) та відстрочку виконання

вироку (ст. 46'), які передбачають умовне незастосування

основного покарання щодо осіб, засуджених до позбавлення

волі (а при умовному ^ Судженні — і до виправних робіт),

з обов'язковим випробуванням засудженого. При успіш-

ному перебігу випробування засуджена особа остаточно

звільняється від відбування призначеного вироком основно-

го покарання.

Найближча мета кримінального покарання — виправ-

лення та перевиховання засудженої особи при умовному

засудженні та відстрочці виконання вироку — досягається

шляхом реального застосування нестандартного, зменшено-

го проти санкції обсягу відповідальності: обов'язкового до-

даткового покарання у вигляді штрафу в розмірах, перед-

бачених ст. 45 та ст. 461 КК, та обов'язкового випробуван-

ня засудженої особи впродовж передбаченого законом

іспитового строку (ст. 45) чи строку відстрочки виконання

вироку (ст. 461).

При умовному засудженні обов'язковими до реального

виконання можуть бути додаткові покарання у вигляді

позбавлення права займати певні посади або займатися

певного діяльністю, позбавлення військового або спеціаль-

ного звання, позбавлення батьківських прав. Якщо виро-

ком суду призначена конфіскація майна, то умовне засуд-

ження не може застосовуватися.

При відстрочці виконання вироку можуть призначатися

такі самі додаткові покарання, • як і при умовному засуд-

женні, а крім них — ще і конфіскація майна. Проте суд

може відстрочити виконання і цих покарань. Це, однак, не

стосується відстрочення передбаченого статтями 45, 461

обов'язкового додаткового покарання у вигляді штрафу. Він

призначається завжди і завжди підлягає реальному вико-

нанню. Лише при вчиненні злочину за наявності обставин,

передбачених ст. 44, штраф може не застосовуватись.

394

Якщо ж відстрочка виконання вироку надається вагіт-

ним жінкам і жінкам, що мають дітей у віці до трьох років

(надається на привілейованих підставах), то закон щодо

них обов'язкового додаткового покарання у вигляді штрафу

не передбачає.

Випробування умовно засуджених осіб та осіб, яким

надано відстрочку виконання вироку, відбувається протя-

гом передбачених відповідними статтями строків — іспи-

тового строку при умовному засудженні від одного до трьох

років (ст. 45) та строку відстрочки виконання вироку від

одного до двох років (ч. 1 ст. 461). Вагітним жінкам і

жінкам, що мають дітей до трьох років, цей строк визна-

чається в межах строку, за яким за чинним законодавством

жінка може бути звільнена у зв'язку з вагітністю, пологами

та досягненням дитиною трьохрічного віку (ч. 3 ст. 46').

При випробуванні засуджених осіб за їхньою поведінкою

здійснюється контроль органами внутрішніх справ, громад-

ський нагляд та виховні заходи громадської організації або

трудового колективу, яким були передані такі особи для

проведення з ними виховної роботи. Випробування засудже-

ної особи вважається вдалим, якщо її поведінка відповідає

передбаченим певними статтями стандартам (вимогам).

Умовно засуджений має довести своє виправлення і пе-

ревиховання "зразковою поведінкою", що згідно зі ст. 45

КК, означає, що він протягом іспитового строку не вчи-

нить нового злочину, сплатить штраф, не ухилиться від

відбування інших додаткових покарань (якщо вони були

призначені), не допустить систематичних порушень гро-

мадського порядку, які потягли застосування заходів адмі-

ністративного стягнення або громадського впливу, буде

чесно працювати і не ухилятиметься від громадського

впливу і виховних заходів, вжитих громадською організа-

цією або трудовим колективом.

Щодо особи, якій було надано відстрочку виконання

вироку, передбачено законом суворіші вимоги, оскільки

успішне її випробування пов'язане не тільки з виконанням

вимог, які передбачені для умовно засуджених, а й з

виконанням передбачених ст. 461 КК багатьох обов'язків,

коло яких визначається у кожному конкретному випадку

вироком суду.

На відміну від умовного засудження, де після успішного

перебігу випробування засуджена особа автоматично звіль-

няється від відбування основного покарання, при відстрочці

виконання вироку таке звільнення здійснюється лише на

395

підставі ухвали суду. Якщо ж випробування особи, яка

була умовно засуджена або отримала відстрочку виконання

вироку, виявиться невдалим, то ця особа повинна реально

відбути призначене вироком основне покарання. Якщо ж

така особа у період випробування вчинить новий злочин,

то вона також повинна відбути основне покарання за попе-

редній злочин, яке суд приєднує до нового покарання за

правилами, передбаченими ст. 43 КК.

При відстроченні покарання військовослужбовцеві або

військовозобов'язаному у воєнний час (ст. 46 КК) най-

ближча мета покарання досягається за рахунок нестандарт-

ного обсягу кари, який у цьому випадку може полягати у

реальному виконанні призначених судом будь-яких додат-

кових покарань, обмежень щодо яких ст. 46 не передбачає,

як і не передбачає застосування притаманного ст. 45 та

ст. 461 КК обов'язкового додаткового покарання у вигляді

штрафу. Однак при застосуванні ст. 46 можуть бути

відстрочені й додаткові покарання. У такому випадку не-

стандартний обсяг кари буде виявлятися лише в наявності

судимості, яка сама по собі хоча і не є видом покарання,

але безпосередньо входить до змісту кари у розумінні

ст. 22 КК та пов'язаних із нею моральних переживань і

правообмежень. Таке зниження обсягу реальної нестан-

дартної кари компенсується екстремальними умовами ви-

пробування засудженої особи — вона перебуває в діючій

армії в умовах бойових дій упродовж відносно невизначе-

ного часу — часу тривалості воєнних дій або ж до втрати

засудженим здатності до участі в цих діях (тяжке поранен-

ня, захворювання тощо).

Успіх випробування військовослужбовця визначається з

урахуванням того, чи виявить він себе стійким захисником

Батьківщини, що випливає, насамперед, із його активності

у бойових діях.

Залежно від того, наскільки засуджений військовослуж-

бовець виявить себе стійким захисником Батьківщини, суд

за клопотанням військового командування може звільнити

засудженого від відбування призначеного покарання або

замінити його більш м'яким.

Якщо ж засуджений стійким захисником себе не ви-

явить, то по закінченні бойових дій, на час яких було

надано відстрочення покарання, він відбуватиме раніше

призначене покарання.

Вчинення такою особою нового злочину у період випро-

бування тягне такі само правові наслідки, як і у випадках,

396

передбачених статтями 45 та 46'. Отже, і при заміні

військовослужбовцю покарання на більш м'яке найближча

мета покарання досягається за рахунок нестандартного об-

сягу кари.

Поняття "обсяг кари" в науковий обіг введено недавно,

хоча критеріями, що утворюють це поняття, теорія і прак-

тика, фактично, постійно користувалися. Як відомо, зміс-

том покарання є кара (ст. 22 КК), що може мати різний

характер і ступінь, за якими і розрізняються види пока-

рань. Характер кари визначається видом покарання, на-

приклад, позбавлення волі, штраф тощо, а ступінь кари

визначається вищою та нижчою межею санкції.

Визначення поняття обсягу кари грунтується на одно-

часному поєднанні характеру і ступеня кари. Формулюючи

це поняття, Е.Саркісова відзначає: "Сукупність правообме-

жень, характерних для конкретного виду покарання, утво-

рює для конкретного виду покарання обсяг кари в цьому

покараній"1. Повний зміст обсягу кари, згідно з цим по-

няттям, з'ясовується на рівні виду покарання, враховуючи

також і критерії, що визначають суть покарання відповідно

до ст. 22 (моральні, а іноді й фізичні страждання, певні

утиски і правообмеження, судимість) та на рівні санкції

певної статті Особливої частини КК.

По суті, це є стандартний обсяг кари, передбачений

законодавцем щодо злочинів певного виду; в межах цього

обсягу і відбувається стандартна (типова) індивідуалізація

покарання судом.

Однак Загальна частина КК передбачає норми, які при

правозастосуванні дають підстави реконструювати санкції й

таким чином зменшувати стандартний обсяг кари, а іноді

й збільшувати його.

В обох випадках це утворює нестандартну індивідуа-

лізацію покарання та відповідальності.

Нестандартна індивідуалізація відповідальності та пока-

рання має законодавчу методологічну основу, в якій голов-

не місце належить позитивним даним про особу винного

або прогнозованій можливості появи їх при застосуванні

зменшеного обсягу кари.

При криміналізації діянь законодавець виходить із типо-

вої суспільної небезпечності діяння певного виду, яке зав-

жди має відповідати мінімальному стандарту злочинної по-

1 Саркисова Э. Роль наказания в предупреждении преступлений.

Минск, 1990. — С. 13.

397

ведінки, передбаченому ч. 1 ст. 7 КК, — мати значну

суспільну небезпечність.

Суспільна небезпечність злочинця при криміналізації

діянь до уваги береться лише у певних випадках. Тому в

теорії кримінального права склалася думка, що ступінь

суспільної небезпечності злочинця є адекватним тяжкості

вчиненого ним злочину.

У зв'язку із цим розрахунок обсягу кари зорієнтовано, в

основному, лише на діяння, оскільки в самому визначенні

поняття злочину особа винного не береться до уваги.

Тому в санкціях законодавець визначає типові стандар-

ти обсягу кари за відповідні діяння. Це, як правило, вияв-

ляється у вигляді певних видів альтернативних основних

покарань за менш тяжкі злочини або у визначенні строків

лише одного основного покарання — позбавлення волі за

тяжкі злочини.

За деякі особливо тяжкі злочини обсяг кари включає ще

й альтернативну позбавленню волі виняткову міру пока-

рання — смертну кару. Крім того, в типові стандарти

обсягу кари входять передбачені в санкціях обов'язкові чи

факультативні додаткові покарання.

У порядку винятку певні негативні властивості винної

особи — зокрема, непогашена судимість або особливо не-

безпечний рецидив — набувають визначального значення

лише при криміналізації певних видів суспільно небезпеч-

них діянь.

У цілому, дані, що характеризують особу злочинця,

впливають лише на визначення йому індивідуального обся-

гу кари на підставі норм Загальної частини КК.

Ці самі дані у сукупності з певними суб'єктивними та

об'єктивними факторами вчиненого діяння, передбаченими

у статтях 45, 46, 461 КК, детермінують при винесенні

вироку суттєве попереднє зменшення обсягу стандартної

кари — умовне незастосування основного покарання у ви-

гляді позбавлення волі (а згідно зі ст. 45 — і виправних

робіт), яке після вдалого випробування засудженої особи

трансформується в остаточне зменшення цього обсягу,

оскільки засуджена особа остаточно звільняється від при-

значеного їй основного покарання.

Отже, незастосування основного покарання при застосу-

ванні статей 45, 46, 461 спочатку грунтується на поєднанні

наявних позитивних властивостей засудженої особи та про-

гнозованої судом появи нових властивостей або ж на про-

гнозованому посиленні тих позитивних властивостей, що їх

398

вже має ця особа на час випробування. Остаточно таке

незастосування даного покарання грунтується на відповід-

ності поведінки засудженої особи передбаченим статтями

45, 46, 461 КК стандартам упродовж усього випробування.

Це зумовлює особливу юридичну природу зазначених

інститутів і необхідність їх докладного розгляду.

Юридичну природу цих інститутів доцільно розглядати

на основі аналізу інституту умовного засудження, оскільки

він виник в системі радянського кримінального права

раніше від інших, має багато типових рис щодо регламен-

тації умовного незастосування основного покарання, а та-

кож передбачає специфічний механізм досягнення виправ-

лення і перевиховання засудженої особи.

Щодо юридичної природи умовного засудження існують

різні погляди — від визнання умовного засудження особли-

вим видом покарання до визнання його засобом громадсь-

кого впливу. Між цими поглядами мають місце такі: умов-

не засудження є особливим порядком застосування пока-

рання (позбавлення волі або виправних робіт); особливим

порядком призначення і застосування кримінального пока-

рання; особливим порядком застосування (реалізації) судом

призначеного раніше покарання; особливим порядком від-

бування покарання (виконання вироку); відстрочкою вико-

нання вироку. Однак найбільш поширеною є думка, що

умовне засудження є особливою формою реалізації кримі-

нальної відповідальності1.

На найбільшу увагу заслуговує саме ця точка зору,

оскільки вона найбільш повно відображає притаманні

умовному засудженню (і відстрочці виконання вироку —

ст. 461) співвідношення обсягів примусу і переконання, —

тобто поєднання реального застосування зменшеного обсягу

кари, умовну загрозу застосування основного обсягу кари

та громадський вплив як при вдалому, так і при невдалому

випробуванні засудженого.

Аналогічну юридичну природу має і відстрочення вико-

нання вироку військовослужбовцеві або військовозобов'яза-

ному у воєнний час — ст. 46 КК — щодо повного звіль-

нення засудженого від відбування основного покарання,

хоча цим інститутом не передбачено громадський вплив, і

може реально не застосовуватися додаткове покарання, що,

однак, компенсується екстремальними умовами випробу-

1 Никулин С.И. Условное осуждение и отсрочка исполнения приговора:

Учебник уголовного права. Общая часть. — М., 1996. — С. 3.

399

вання засудженого — активною участю у бойових діях.

Що ж стосується переліченої ст. 46 заміни покарання

більш м'яким (очевидно при менш вдалому випробуванні

засудженого), то в цій частині ст. 46 є також різновидом

інституту особливої форми реалізації кримінальної відпо-

відальності, оскільки змістом цього інституту охоплюється

навіть невдале випробування засуджених, як і у випадках,

передбачених статтями 45 та 461 КК.