§ 2. Призначення покарання за сукупністю злочинів

Особливості призначення покарання за сукупністю зло-

чинів. Наявність у поведінці особи тієї чи іншої форми

множинності злочинів впливає не лише на їх кваліфікацію,

а й на призначення покарання. Аналіз чинного Кримі-

нального кодексу України дозволяє зробити висновок, що

він спеціально регламентує особливості призначення пока-

рання при сукупності злочинів (ст. 42) і — в основному —

при окремих різновидах рецидиву злочинів (ст. 43).

У обох випадках у КК використовуються так звані змі-

шані системи, тобто системи, що передбачають як мож-

ливість обмеженого складання покарань, призначених за

окремі злочини чи за окремими вироками, так і мож-

ливість поглинення більш суворим покаранням менш суво-

рого1.

При цьому в ст. 42 КК передбачено дві ситуації, що

можуть виникнути при призначенні покарання за су-

купністю злочинів. Перша з них має місце тоді, коли:

а) за два і більше злочинів, що утворюють сукупність,

особа засуджується одним вироком; б) у цьому вироку

призначається покарання як за кожний злочин окремо, так

1 Докладніше див.: Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая

часть: Конспект лекций. — С. 144—145.

379

і остаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів.

Умовно цю ситуацію можна назвати "класичною" сукуп-

ністю. Вона передбачена в частинах 1, 2 ст. 42.

Друга ситуація має місце тоді, коли: а) першим виро-

ком особа засуджується, і їй призначається покарання за

один чи кілька вчинених нею злочинів, але не за всі

злочини, що утворюють сукупність; б) після винесення

першого вироку стає відомо про інший злочин (злочини),

який також входить до сукупності, оскільки він був вчине-

ний особою до винесення першого вироку; в) у новому

вироку особі призначається покарання за той злочин (зло-

чини), про які стало відомо після винесення першого виро-

ку, а також визначається остаточне покарання за сукуп-

ністю всіх відомих суду злочинів. Умовно цю ситуацію

можна назвати "розірваною" сукупністю. Вона передбаче-

на в ч. З ст. 42, але окремі положення, що містяться в

частинах 1, 2 ст. 42, є обов'язковими і для неї.

Призначення покарання за сукупністю злочинів у по-

рядку, передбаченому частинами 1, 2 ст. 42 КК. Призна-

чаючи покарання при "класичній" сукупності злочинів,

суд повинен: а) призначити покарання окремо за кожний

злочин, що входить до сукупності; б) обрати принцип

(принципи) призначення остаточного покарання за сукуп-

ністю злочинів — повне або часткове складання призначе-

них за окремі злочини покарань чи поглинення менш

суворого покарання більш суворим; в) визначити остаточне

покарання за сукупністю вчинених злочинів. При цьому

треба мати на увазі, що положення ч. 1 ст. 42 стосуються,

переважно, основних покарань, а положення ч. 2 ст. 42 —

додаткових покарань. Лише в окремих випадках положен-

ня ч. 1 ст. 42 можуть бути застосовані і до додаткових

покарань.

При призначенні покарання окремо за кожний із зло-

чинів, що утворюють сукупність, суд повинен керуватися

загальними началами призначення покарання. У резолю-

тивній частині вироку обов'язково має бути вказано те

конкретне основне (основне і додаткове) покарання, яке

суд призначив за кожний із злочинів, що утворюють су-

купність. Отже, цей етап не містить якихось особливостей

призначення покарання, що відрізняють його від призна-

чення покарання за окремий злочин.

Обираючи принцип призначення остаточного покарання

за сукупністю злочинів також необхідно керуватися за-

гальними началами призначення покарання, враховуючи

380

при цьому, крім традиційних критеріїв, ще й вид сукуп-

ності злочинів (реальна, ідеальна чи реально-ідеальна

сукупність), а також кількість злочинів, що входять до

сукупності, форму вини і мотиви вчинення, тяжкість нас-

лідків кожного злочину окремо та їх сукупності тощо1.

Чинний КК не передбачає випадків обов'язкового обран-

ня того чи іншого принципу призначення остаточного по-

карання за сукупністю злочинів залежно від якихось обста-

вин вчинення кожного з них. При цьому, якщо сукупність

утворюють три і більше злочинів, суд може одночасно

обрати два принципи призначення остаточного покарання,

тобто повністю або частково скласти одні і поглинути інші

покарання, що призначені за окремі злочини. Наприклад,

якщо за три злочини, що утворюють сукупність, призначе-

но, відповідно, позбавлення воді, виправні роботи і штраф,

суд може повністю або частково скласти перші два пока-

рання і поглинути останнє.

На обрання принципу призначення остаточного покаран-

ня за сукупністю злочинів можуть вплинути вид і розмір

покарань, призначених за окремі злочини. Це зумовлене

тією обставиною, що ч. 1 ст. 42 КК передбачає як макси-

мальну межу остаточного покарання, що призначається за

сукупністю злочинів, найбільш суворе за видом і розміром

покарання з тих, що передбачені в санкціях статей

кримінального закону, за яким засуджується винний. Тут

можливі різні варіанти2, але в узагальненій формі вони

зводяться до таких: а) призначені за окремі злочини пока-

рання дають можливість обрати будь-який із принципів

призначення остаточного покарання за сукупністю зло-

чинів; б) призначені за окремі злочини покарання дають

можливість обрати принципи повного або часткового скла-

дання остаточного покарання за сукупністю злочинів, але

не дають можливості обрати принцип поглинення, оскільки

покарання за окремі злочини співпадають за видом і за

розміром; в) призначені за окремі злочини покарання да-

ють можливість обрати принцип часткового складання по-

карань або поглинення менш суворого покарання більш

суворим, оскільки їх повне складання перевищує макси-

мальну межу найбільш суворої із санкцій тих статей, за

1 Див. абз. 5 п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від

22 грудня 1995 р. № 22 "Про практику призначення судами кримінального

покарання" // Правовісник. — С. 88.

2 Докладніше див.: Коментар... — С. 163.

381

якими засуджується винний; г) призначені за окремі зло-

чини покарання дають можливість обрати лише принцип

часткового їх складання, оскільки вони однакові і за ви-

дом, і за розміром, а їх повне складання перевищує межу

найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуд-

жується винний; д) призначені за окремі злочини покаран-

ня дають можливість обрати лише принцип поглинення

менш суворого покарання більш суворим, оскільки принаймні

одне з них дорівнює максимальній межі найбільш суворої із

санкцій тих статей, за якими засуджується винний.

Якщо покарання, призначені за окремі злочини, дають

можливість вибору одного чи кількох принципів при при-

значенні остаточного покарання за сукупністю злочинів,

необхідно обгрунтувати такий вибір у мотивувальній час-

тині вироку. Обраний принцип (принципи) має бути за-

значений у резолютивній частині вироку.

При визначенні остаточного покарання за сукупністю

злочинів потрібно, перш за все, встановити його вид (ви-

ди) та можливі максимальну і мінімальну межі в частині,

що стосується основного покарання. На них впливають як

покарання, призначені за окремі злочини, так і обраний

принцип (принципи) призначення остаточного покарання

за сукупністю злочинів. У випадку, коли за окремі злочи-

ни призначено покарання різних видів, при визначенні

меж остаточного покарання за сукупністю злочинів слід

керуватися правилами їх складання (заміни), передбачени-

ми ч. З ст. 43 КК1. При цьому "базовим" для остаточного

покарання є найбільш суворе за видом покарання, призна-

чене за окремий злочин, що входить до сукупності. Воно ж

є й орієнтиром у визначенні мінімальної межі остаточного

покарання. Якщо ж за злочини, що утворюють сукупність,

призначені основні покарання, які не підлягають заміні, а

принципом призначення остаточного покарання за су-

купністю злочинів обрано не принцип поглинення більш

суворим покаранням менш суворого, суд повинен призна-

чити кожне з таких покарань до самостійного виконання2.

Після встановлення виду, а також мінімальної і макси-

мальної меж остаточного основного покарання, що призна-

чається за сукупністю вчинених злочинів, необхідно визна-

1 Див.: абз. 9 п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від

22 грудня 1995 р. № 22 "Про практику призначення судами кримінального

покарання" // Правовісник. — С. 89.

2 Там само.

382

чити конкретний його розмір, а інколи також інші, перед-

бачені кримінальним законом, показники (наприклад, вид

виправно-трудової установи, місце відбування виправних

робіт). При цьому, якщо за сукупністю вчинених злочинів

до самостійного виконання призначається два і більше ос-

новних покарань, це потрібно зробити щодо кожного з них.

Завершальним етапом визначення остаточного покаран-

ня за сукупністю вчинених злочинів у порядку, передбаче-

ному частинами 1, 2 ст. 42 КК, є вирішення питання про

призначення (непризначення) додаткового покарання.

Тут треба дотримуватися таких положень: 1) додаткове

покарання за сукупністю вчинених злочинів може бути

призначене лише тоді, коли воно було призначене хоча б

за один із злочинів, що утворюють сукупність; 2) обов'яз-

кове додаткове покарання, призначене за один чи кілька

злочинів, що утворюють сукупність, має бути призначене і

за сукупністю вчинених злочинів; 3) якщо за злочини, що

утворюють сукупність, призначено два або більше різно-

видних додаткових покарань, усі вони можуть бути при-

значені і при визначенні остаточного покарання за су-

купністю вчинених злочинів; у цьому разі у відповідності

до ч. 4 ст. 43 КК кожне з них має виконуватися са-

мостійно; 4) якщо за два або більше злочинів, що утворю-

ють сукупність, призначено два додаткових покарання од-

ного й того самого виду, при визначенні остаточного додат-

кового покарання цього виду за сукупністю вчинених зло-

чинів необхідно керуватися ч. 1 ст. 42.

Призначене за сукупністю злочинів остаточне покарання

(як основне, так і додаткове) має бути чітко і конкретно

відображене в резолютивній частині вироку як окремий її

елемент. При цьому обов'язково треба посилатися на ч. 1

(частини 1, 2) ст. 42 КК як на спеціальну правову під-

ставу призначення покарання за сукупністю злочинів.

Призначення покарання за сукупністю злочинів у по-

рядку, передбаченому ч. З ст. 42 КК. Із урахуванням

зазначених вище особливостей ситуації, що виникає при

призначенні покарання за наявності так званої "розір-

ваної" сукупності злочинів, воно (призначення) включає

такі етапи: 1) одержання точних даних про покарання,

призначене винному за першим вироком (попередніми ви-

роками); 2) призначення покарання за той злочин (злочи-

ни), про який стало відомо після винесення першого виро-

ку (попередніх вироків); 3) призначення остаточного пока-

рання за сукупністю всіх злочинів, що відомі суду на

383

момент винесення останнього вироку; 4) зарахування до

строку остаточного покарання, призначеного за сукупністю

вчинених злочинів, покарання, відбутого за першим ви-

роком (попереднім вироком). Перші три із зазначених

етапів є обов'язковими для будь-яких випадків застосуван-

ня ч. 3 ст. 42, останній етап у певних випадках може бути

відсутній.

Одержання точних даних про покарання, призначене

винному за першим вироком (попередніми вироками),

відбувається у формі витребування і залучення до справи

копій зазначеного вироку (вироків). При цьому суд не

вправі змінювати покарання, призначене першим вироком

{попередніми вироками) за злочин (злочини), що утворю-

ють сукупність. Він також не повинен ще раз призначати

(дублювати) це покарання у новому вироку. У цьому разі

діє юридична презумпція законності та обгрунтованості по-

переднього вироку, яку суд підтверджує, застосовуючи ч. З

ст. 42.

Призначення покарання за окремий злочин (злочини),

про які стало відомо після винесення попереднього вироку,

здійснюється з дотриманням загальних начал призначення

покарання, а також з урахуванням того, що мала місце

сукупність злочинів. Цей етап, у принципі, нічим не від-

різняється від аналогічного етапу при так званій .кла-

сичній. сукупності, і саме його найбільшою мірою сто-

сується формулювання ч, 3 ст. 42 КК: "За тими ж прави-

лами призначається покарання..." (виділено авт.).

Визначення остаточного покарання за сукупністю всіх

злочинів, що відомі суду на момент винесення останнього

вироку, також передбачає дотримання всіх правил, перед-

бачених частинами 1, 2 ст. 42. Однак цей етап має і ряд

особливостей, зумовлених наявністю першого вироку (по-

передніх вироків), який, по суті, і "розриває" сукупність

злочинів у частині, що стосується призначення за них

покарання. Ці особливості, зокрема, полягають у тому, що:

а) остаточне покарання, призначене в новому вироку за

сукупністю всіх злочинів, не може бути нижчим від пока-

рання, призначеного за першим вироком (попередніми ви-

роками); у цьому випадку суд має виходити з розміру

всього покарання, призначеного за першим вироком, а не

з його невідбутої частини1; б) якщо за першим вироком

1 Див. абз. 12 п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від

22 грудня 1995 p. № 22 "Про практику призначення сулами кримінального

покарання" // Правовісник. — С. 89.

384

(попередніми вироками) до особи були застосовані від-

строчка виконання вироку або умовне засудження, а за

новим вироком за злочин, вчинений до винесення першого

вироку, ця особа засуджується до покарання, яке належить

відбувати реально, застосування принципів поглинення,

часткового чи повного складання призначених покарань не

допускається; за таких умов кожний вирок виконується

самостійно1.

Зарахування до строку остаточного покарання, призна-

ченого за сукупністю вчинених злочинів, покарання, від-

бутого за першим вироком, вимагає від суду: а) встанови-

ти, чи відбувалося реально покарання за першим вироком;

б) визначити строк покарання, відбутого за першим виро-

ком; в) обчислити, керуючись ч. 3 ст. 43 КК, строк пока-

рання, відбутого за попереднім вироком, у показниках

остаточного покарання, призначеного за сукупністю зло-

чинів у новому вироку; г) зарахувати покарання, відбуте

за першим вироком, до строку остаточного покарання, при-

значеного новим вироком» відобразивши це в його резолю-

тивній частині з обов'язковим посиланням на ч. 3 ст. 42 КК.

Зарахування покарання у порядку ч. 3 ст. 42 не прова-

диться, якщо: а) за першим вироком покарання взагалі не

відбувалося (наприклад, особа ухилилася від його відбу-

вання); б) призначене за першим вироком покарання не

має строкового характеру (наприклад, штраф чи громадська

догана); в) призначене за першим вироком покарання не

може бути обчислене у показниках остаточного покарання

(наприклад, відповідно позбавлення права займати певні по-

сади або займатися певною діяльністю і позбавлення волі).