Глава XVIII

ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

§ 1. Загальні начала призначення покарання

Призначення покарання як специфічний етап застосу-

вання кримінально-правових норм. Відповідно до пунк-

тів 4, 7 ст. 324 КПК, постановляючи вирок, суд має вирі-

шити, зокрема, такі питання: а) чи підлягає підсудний

покаранню за вчинений ним злочин; б) яка саме міра

покарання має бути призначена підсудному, і чи повинен

він її відбувати.

Отже, призначення покарання — це один із етапів за-

стосування кримінально-правових норм, який характери-

зується такими особливостями:

1. Призначення покарання може здійснюватися лише

судом в обвинувальному вироку.

2. Призначення покарання відбувається лише після ви-

знання особи винною у вчиненні злочину.

3. Призначення покарання за своєю юридичною приро-

дою є різновидом так званого індивідуального піднор-

мативного регулювання кримінально-правових відносин.

Воно полягає в обранні конкретної міри покарання кон-

кретній особі. За своїм змістом обрання конкретної міри

покарання означає, що суд визначає і вказує у вироку: а)

яке основне покарання призначається особі, що вчинила

злочин, а у певних випадках — який його розмір та інші

показники (наприклад, строк позбавлення волі, вид ви-

правно-трудової установи, процент відрахування із заро-

бітку засудженого); б) чи призначається особі додаткове

покарання, якщо ж призначається, то який його вид, а у

певних випадках — розмір; в) яке покарання остаточно

призначається особі, якщо мають місце обставини, зазна-

чені в статтях 42, 43 КК.

Поняття та зміст загальних начал призначення пока-

рання. Як різновид індивідуального піднормативного регу-

лювання кримінально-правових відносин призначення по-

карання має здійснюватися в двох взаємопов'язаних "юри-

дичних режимах". З одного боку, мають бути певні, перед-

бачені законом, межі, за які не може виходити суд при

призначенні покарання. Ці межі втілюють в собі необхідну

нормативність призначення покарання. З іншого боку, в

зазначених межах суд повинен мати можливість врахову-

вати особливості конкретного злочину та особи злочинця.

370

Ця можливість втілює необхідну індивідуалізацію призна-

чення покарання.

У чинному КК зазначені межі й можливості формулю-

ються у вигляді загальних начал призначення покарання.

У відповідності до ст. 39 КК "суд призначає покарання в

межах, встановлених статтею закону, яка передбачає

відповідальність за вчинений злочин, у точній відповідності

до положень Загальної частини цього Кодексу. При при-

значенні покарання суд, керуючись правосвідомістю, вра-

ховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчинено-

го злочину, особу винного і обставини справи, що пом'як-

шують і обтяжують відповідальність".

Таким чином, загальні начала призначення покаран-

ня — це передбачені кримінальним законом вихідні поло-

ження, яких дотримується і які враховує суд для опти-

мального поєднання нормативності та індивідуалізації при

призначенні покарання.

Аналіз наведених вище положень ст. 39 дозволяє сфор-

мулювати основний зміст кожного із загальних начал при-

значення покарання.

1. Суд призначає покарання в межах, встановлених

статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчине-

ний злочин.

2. Суд призначає покарання у точній відповідності до

положень Загальної частини Кримінального кодексу.

3. При призначенні покарання суд, керуючись право-

свідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небез-

печності вчиненого злочину, особу винного і обставини

справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Для з'ясування більш конкретного змісту загальних на-

чал призначення покарання кожне з них потребує окремо-

го розгляду.

Призначення покарання в межах, встановлених стат-

тею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений

злочин. За загальним правилом межі покарання, що може

бути призначене особі за вчинений нею злочин, передба-

чені в санкції тієї статті (частині, пункті статті) Особливої

частини кримінального закону, за якою засуджується вин-

ний. У окремих санкціях мінімальна межа основного чи

додаткового покарання може бути не вказана. У цих ви-

падках вона визначається тією статтею Загальної частини

КК, яка передбачає даний вид покарання.

Оскільки більшість санкцій кримінального закону

України є альтернативними, в них передбачено кілька ос-

371

новних чи кілька додаткових покарань. Додаткові покаран-

ня можуть бути як обов'язковими, так і факультативними,

при цьому одні з них "прив'язані" до окремих основних

покарань, а інші — до всіх основних покарань. Наприклад»

за змістом санкції ч. 2 ст. 1553 КК конфіскація майна як

додаткове покарання може бути призначена у поєднанні з

позбавленням волі чи виправними роботами, а позбавлення

права займати певні посади або займатися певною діяль-

ністю — у поєднанні як з цими основними покараннями,

так і зі штрафом. Отже, ця санкція дозволяє при призна-

ченні основного покарання у вигляді позбавлення волі чи

виправних робіт призначати винному як одне, так і два

додаткових покарання.

Таким чином, при призначенні покарання в межах,

встановлених статтею закону, що передбачає відповідаль-

ність за вчинений злочин, суд має з'ясувати такі питання:

а) які види покарань передбачені санкцією статті (частини,

пункту статті), за якою засуджується винний; б) яка міні-

мальна і максимальна межа кожного із цих покарань;

в) які з покарань є основними, а які — додатковими;

г) до яких основних покарань "прив'язані" додаткові;

д) обов'язковий чи факультативний характер мають додат-

кові покарання.

Кримінальне законодавство України не передбачає ви-

падків призначення більш суворого виду основного пока-

рання, ніж передбачено санкцією статті, за якою засуд-

жується винний, а також призначення основного чи додат-

кового покарання вище тієї максимальної межі, що вста-

новлена даною санкцією. Передбачена ч. 2 ст. ЗО КК

можливість заміни виправних робіт позбавленням волі у

випадку злісного ухилення від їх відбування за своїм кри-

мінально-правовим змістом є не призначенням покарання,

а заміною вже призначеного покарання. Те ж саме сто-

сується і заміни штрафу виправними роботами, можливість

якої передбачена в ч. 3 ст. 32 КК.

Водночас в окремих випадках, прямо передбачених За-

гальною частиною КК, суд при призначенні покарання

може вийти за межі санкції статті закону, яка передбачає

відповідальність за вчинений злочин. По суті, мова йде про

винятки з першого загального начала призначення пока-

рання. До цих винятків належать:

1. Призначення більш м'якого покарання, ніж передба-

чено законом (ст. 44).

372

2. Призначення додаткового покарання, не передбачено-

го санкцією статті, за якою засуджується винний, на під-

ставі статті Загальної частини КК. Відповідно до чинного

кримінального законодавства України таким додатковим

покаранням може бути позбавлення права займати певні

посади або займатись певною діяльністю (ст. 31), позбав-

лення військового, спеціального звання, рангу, кваліфі-

каційного класу (ч. 1 ст. 37), позбавлення батьківських

прав (ст. 38).

3. Заміна при призначенні покарання, передбаченого в

санкції статті, за якою засуджується винний, іншим пока-

ранням, зокрема, виправних робіт — штрафом чи громад-

ською доганою (ч. З ст. 29).

4. Призначення штрафу у випадку застосування умовно-

го засудження чи відстрочки виконання вироку (ч. 1

ст. 45, ч. 1 ст. 461).

Призначаючи покарання, не передбачене санкцією

статті, за якою засуджується винний, суд в резолютивній

частині вироку зобов'язаний послатися на ту статтю За-

гальної частини К^ яка передбачає відповідний випадок.

У такому разі ця стаття є правовою підставою виходу за

межі санкції статті Особливої частини кримінального зако-

ну, яка передбачає відповідальність за вчинений особою

злочин.

Призначення покарання у точній відповідності до поло-

жень Загальної частини Кримінального кодексу. Крім ста-

тей 39—44 КК, які безпосередньо регламентують призна-

чення покарання, в Загальній частині КК є ще цілий ряд

положень» пов'язаних із обранням цього заходу кримі-

нально-правового впливу. Тому суд, призначаючи покаран-

ня, має дотримуватися всіх положень Загальної частини

КК, пов'язаних із призначенням покарання. Це, зокрема,

означає, що суд повинен:

1. Виходити з мети покарання, яка визначена ст. 22 КК.

2. Керуватись послідовністю розташування покарань у

ст. 23 при вирішенні питання про те, яке з них є більш

суворим.

3. Виконувати положення тих статей Загальної частини

КК, які передбачають конкретні види покарань — їх зміст,

умови застосування, особливості призначення тощо (стат-

ті 24—25, 29—34, 35—38).

4. Враховувати характер і ступінь суспільної небезпеч-

ності вчиненого злочину, особу винного і обставини спра-

373

ви, що пом'якшують і обтяжують відповідальність (статті

39—41).

5. Дотримуватися правил призначення покарання за

вчинення кількох злочинів та за кількома вироками

(статті 42, 43).

6. Використовувати передбачені законом можливості

пом'якшення покарання винному (ст. 44, ч. 2 ст. 47).

7. Застосовувати деякі інші положення статей Загальної

частини КК (наприклад, ч. 4 ст. 17, ч. 7 ст. 19).

Врахування судом при призначенні покарання характе-

ру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину,

особи винного та обставин справи, що пом'якшують і

обтяжують відповідальність. Перелічені в цьому загально-

му началі фактори відіграють роль об'єктивних критеріїв

призначення винному конкретної міри покарання. Суб'єк-

тивним критерієм при цьому, про що також зазначено в

ст. 39 КК, є правосвідомість суду. Таким чином, обрання

конкретної міри покарання конкретній особі відбувається у

формі оцінки встановлених фактичних обставин справи,

причому ця оцінка грунтується як на суб'єктивних, так і

на об'єктивних підставах (критеріях).

Характер суспільної небезпечності вчиненого злочи-

ну — це показник суспільної небезпечності не конкретного

злочину, а певного виду злочинів (наприклад, крадіжок) у

співставленні з іншими видами як однорідних, так і різно-

рідних злочинів (наприклад, з розбоями, зґвалтуваннями,

вбивствами). Тому індивідуальні особливості вчиненого

злочину на характер його суспільної небезпечності, як пра-

вило, не впливають. При визначенні характеру суспільної

небезпечності злочину треба, перш за все, враховувати: а)

чи є цей злочин тяжким (особливо тяжким); б) яка

соціальна цінність є безпосереднім об'єктом цього злочину,

і яке місце вона посідає в тій ієрархії соціальних цін-

ностей, яка є пріоритетною для кримінального права на

даний момент; в) як співвідноситься вчинений злочин з

іншими однорідними злочинами, перш за все, з точки зору

кримінально-правових санкцій.

Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину —

це індивідуальний показник суспільної небезпечності окре-

мого злочину, на який, перш за все, впливають його конк-

ретні особливості. Як зазначається в абз. 1 п. 2 постанови

Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 p.

№ 22 "Про практику призначення судами кримінального

покарання", "визначаючи ступінь суспільної небезпечності

374

вчиненого злочину, суд повинен виходити із сукупності

всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву й цілі,

способу, обстановки і стадії вчинення злочину, кількості

епізодів, наявних кваліфікуючих ознак, ролі кожного із

співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяж-

кості наслідків, що настали, тощо"1.

Водночас необхідно мати на увазі, що окремі із зазначе-

них обставин можуть бути передбачені як обов'язкові еле-

менти чи ознаки юридичного складу злочину, який вчини-

ла особа. Вони також можуть бути названі в ст. 40 чи 41

КК як обставини, що пом'якшують чи обтяжують відпо-

відальність. За загальним правилом, у таких випадках такі

обставини перестають бути конкретними показниками сту-

пеня суспільної небезпечності вчиненого злочину. Вони або

ж зовсім не повинні враховуватися при призначенні пока-

рання (наприклад, форма вини — умисел — передбачена

як обов'язковий елемент суб'єктивної сторони юридичного

складу вчиненого особою злочину), або враховуватись як

обставини, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність

(наприклад, вчинення злочину з корисливих мотивів),

оскільки ця обставина передбачена в ст. 41 КК як більш

конкретний критерій призначення покарання. Окремі ви-

нятки з цього правила будуть розглянуті нижче.

Врахування при призначенні покарання особи винного

передбачає з'ясування не лише тих його рис, якостей та

особливостей, які безпосередньо пов'язані з вчиненням зло-

чину, а також інших даних, що всебічно його характеризу-

ють. В абз. 2 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду

України від 22 грудня 1995 р. № 22 зазначено: "З'ясовую-

чи дані про особу підсудного, суд повинен досліджувати

його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину за

місцем роботи чи навчання, його минуле (судимість,

адміністративне стягнення, якщо вони мали місце), дані

про сім'ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого

віку, стан їх здоров'я, матеріальний стан сім'ї) тощо"2.

При цьому дані про особу винного мають оцінюватися не

самі по собі, а в їх сукупності. Ті дані, які безпосередньо

вплинули на призначення покарання, мають бути наведені

у вироку.

Якщо окремі дані про особу винного передбачені в ст. 40

чи ст. 41 як обставини, що пом'якшують чи обтяжують

1 Правовісник. — С. 80.

2 Там само. — С. 80—81.

375

відповідальність, вони повинні враховуватися при призна-

ченні покарання саме як такі обставини, оскільки останні є

більш конкретним критерієм, ніж особа винного.

Обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідаль-

ність, за своїм змістом характеризують: а) подію злочину

(пункти 2—5 ст. 40, пункти 2—10 ст. 41 КК); б) особу

винного (пункти 1, 6—8 ст. 40, пункти 1, 11, 12 ст. 41

КК). За своїми соціальними властивостями перша група

обставин знижує чи підвищує ступінь суспільної небезпеч-

ності вчиненого злочину, а друга група — свідчить про

більшу чи меншу суспільну небезпечність особи винного.

Отже, за своєю кримінально-правовою природою вка-

зані в статтях 40 та 41 КК обставини є більш конкретни-

ми показниками ступеня суспільної небезпечності вчинено-

го злочину та особи винного. Оскільки Кримінальний ко-

декс України прямо вказав на ці обставини як на са-

мостійний критерій, що впливає на призначення покаран-

ня, кожна з них, як уже зазначалось, має враховуватися

за загальним правилом у межах даного критерію.

Є, однак, і винятки. Вони пов'язані з тим, що окремі з

обставин, зазначених у статтях 40 і 41 КК, можуть бути

передбачені як обов'язкові елементи чи ознаки юридичного

складу того злочину, що вчинила особа (наприклад, умис-

не вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилю-

вання, чи вимагательство, вчинене організованою групою і

таке, що спричинило тяжкі наслідки). Із цього приводу в

абз. 5 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України

від 22 грудня 1995 р. № 22 зазначається: "Якщо ту чи

іншу обставину, передбачену в ст. 40 чи ст. 41 КК, вказа-

но в диспозиції статті Особливої частини кримінального

закону як ознаку злочину, вона не повинна додатково

враховуватись як пом'якшуюча чи обтяжуюча обставина

при призначенні покарання за такий злочин"1.

При цьому в одних випадках така обставина взагалі не

повинна враховуватися при призначенні покарання особі за

вчинений нею злочин (перший із наведених вище при-

кладів — умисне вбивство, вчинене в стані сильного ду-

шевного хвилювання), а в інших — може враховуватися

при призначенні покарання, але в якості конкретного по-

казника ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочи-

ну (другий із наведених вище прикладів — вимагатель-

1 Правовісник. — С. 81.

376

ство, вчинене організованою групою і таке, що спричинило

тяжкі наслідки)1»

Обставини, що пом'якшують відповідальність, названі в

ч. 1 ст. 40 КК. Такими обставинами визнаються:

1) відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого

злочину або добровільне відшкодування завданої втрати чи

усунення заподіяної шкоди;

2) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих

або сімейних обставин;

3) вчинення злочину під впливом погрози чи примусу

або в силу матеріальної чи іншої залежності;

4) вчинення злочину під впливом великого душевного

хвилювання, викликаного неправомірними діями по-

терпілого;

5) вчинення злочину при захисті від суспільно небезпеч-

ного посягання, хоч і з перевищенням меж необхідної

оборони;

6) вчинення злочину неповнолітнім;

7) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

8) щире розкаяння або явка з повинною, а також спри-

яння розкриттю злочину2.

Згідно з ч. 2 ст. 40 суд при призначенні покарання може

врахувати також інші пом'якшуючі обставини. Це означає,

що передбачений в ч. 1 ст. 39 КК їх перелік не є вичерп-

ним. Якщо суд дійде висновку, що певні обставини справи

треба врахувати при призначенні покарання як такі, що

пом'якшують відповідальність, він повинен спеціально ви-

знати їх пом'якшуючими обставинами і зазначити про це

у мотивувальній частині вироку. Судова практика, зокре-

ма, відносить до таких обставин вчинення злочину вперше

або внаслідок випадкового збігу обставин, неправильну, в

тому числі й протиправну, поведінку потерпілого, часткове

усунення винним заподіяної шкоди.

Врахування обставин, що пом'якшують відповідаль-

ність, при призначенні покарання означає, що за інших

однакових умов суд, зокрема, може: а) призначити менш

суворий вид основного покарання, якщо в санкції статті, за

якою засуджується винний, передбачено кілька альтерна-

тивних основних покарань; б) призначити основне чи до-

даткове покарання ближче до мінімальної межі, встановле-

ної кримінальним законом за вчинення даного злочину;

1 Докладніше див.: Коментар... — С. 153—154, 157.

2 Докладніше див.: Там само. — С. 149—152.

377

в) не призначати винному додаткове покарання, якщо воно

передбачене в санкції статті, за якою він засуджується, як

факультативне; г) враховуючи наявність інших, передбаче-

них законом, обставин, застосувати до винного умовне

засудження чи відстрочку виконання вироку; д) визнавши

кілька пом'якшуючих обставин винятковими і враховуючи

особу винного, призначити йому більш м'яке покарання,

ніж передбачено законом (ст. 44 КК).

Обставини, що обтяжують відповідальність, названі в

ст. 41 КК. Такими обставинами визнаються:

1) вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь

злочин. Суд вправі, залежно від характеру першого злочи-

ну, не визнати за ним значення обтяжуючої обставини;

2) вчинення злочину організованою групою;

3) вчинення злочину з використанням підлеглого або

іншого залежного стану особи, щодо якої вчинено злочин;

4) вчинення злочину з корисливих або інших низьких

мотивів;

5) заподіяння злочином тяжких наслідків;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, старого або

особи, яка перебуває в безпорадному стані;

7) підмовлення неповнолітніх до вчинення злочину або

залучення неповнолітніх до участі у злочині;

8) вчинення злочину з особливою жорстокістю або зну-

щанням з потерпілого;

9) вчинення злочину з використанням умов громадсько-

го лиха;

10) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

11) вчинення злочину особою, яка перебуває в стані

сп'яніння. Суд вправі, залежно від характеру злочину, не

визнати цю обставину обтяжуючою відповідальність;

12) вчинення нового злочину особою, яка була взята на

поруки, на протязі строку поручительства або на протязі

одного року після закінчення цього строку1.

За змістом ст. 41 можна зробити висновок, що перелік

передбачених нею обтяжуючих обставин є вичерпним. То-

му суд при призначенні покарання не може посилатись як

на такі, що обтяжують відповідальність, на ті обставини,

що ст. 41 не передбачені. Зокрема, не повинні визнаватися

такими обставинами невизнання підсудним своєї вини, від-

мова відшкодувати шкоду, прагнення ухилитися від відпо-

відальності шляхом дачі завідомо неправдивих показань. За

1 Докладніше див.: Коментар... — С. 153—159.

378

певних умов ці обставини можуть розглядатись як показ-

ник суспільної небезпечності особи винного і враховуватися

при призначенні покарання саме в такій якості.

Врахування обставин, що обтяжують відповідальність,

при призначенні покарання означає, що за інших однако-

вих умов суд, зокрема, може: а) призначити більш суворий

вид основного покарання за наявності в санкції статті, за

якою засуджується винний, двох або більше альтернатив-

них основних покарань; б) призначити основне чи додатко-

ве покарання ближче до максимальної межі, встановленої

санкцією статті, за якою засуджується винний; в) застосу-

вати до винного додаткове покарання, передбачене в санк-

ції статті, за якою він засуджується, як факультативне;

г) не застосовувати до винного умовного засудження чи

відстрочки виконання вироку; д) обрати принцип повного

чи часткового складання покарань, а не принцип погли-

нення більш суворим покаранням менш суворого при за-

судженні винного за сукупністю злочинів.