§ 4. Звільнення від кримінальної відповідальності

внаслідок спливу строків давності притягнення

до кримінальної відповідальності

Проміжок часу, що минає з моменту вчинення злочину

до притягнення до кримінальної відповідальності і покаран-

ня винної особи, суттєвим чином відбивається на досяг-

ненні мети покарання. Чим менше цей строк, тим ефек-

тивніше реалізується ідея невідворотності покарання, дося-

гаються цілі загального і спеціального запобігання. Нав-

паки, сплив значного часу послаблює виховне і запобіжне

значення покарання, а в ряді випадків робить застосування

його недоцільним і таким, що суперечить принципу

гуманізму.

Особа, яка в минулому вчинила злочин, може виправи-

тися, перестати бути суспільно небезпечною. З часом вчи-

нений нею злочин втрачає громадський резонанс, значно

ускладнюється всебічне розслідування справи, правильний

розгляд судом стає утрудненим, а інколи навіть

неможливим.

Усе це обумовлює існування в кримінальному законо-

давстві інституту давності притягнення до кримінальної

355

відповідальності, під якою розуміється сплив з моменту

вчинення злочину строку, після якого за вказаних у за-

коні умов виключаються кримінальна відповідальність і

застосування покарання.

Закон (ст. 48 КК) встановлює такі умови застосування

інституту давності притягнення до кримінальної відпові-

дальності: а) сплив вказаних у законі строків; б) невчи-

нення протягом цих строків нового злочину, за який може

бути призначене позбавлення волі на строк понад два

роки. Для більшості випадків ще однією умовою є неухи-

лення від слідства і суду. Якщо з часу вчинення злочину

мине 15 років, зазначений інститут давності буде застосо-

ваний і без цієї умови.

Існують два строки давності: а) диференційований, три-

валість якого залежить від тяжкості вчиненого злочину;

б) загальний для всіх злочинів граничний 15-річний строк

для осіб, які переховуються від слідства або суду. .Закон

називає такі диференційовані строки давності притягнення

до кримінальної відповідальності: а) один рік з дня вчинен-

ня будь-якого зі злочинів, передбачених ст. 106 і ч. 1

ст. 125, або злочину, за який згідно із законом може бути

призначено покарання не більш суворе, ніж виправні робо-

ти або направлення в дисциплінарний батальйон; б) три

роки з дня вчинення злочину, за який, згідно із законом,

може бути призначено позбавлення волі на строк не

більше двох років; в) п'ять років із дня вчинення злочину,

за який, згідно із законом, може бути призначено позбав-

лення волі на строк понад два, але не більше п'яти років;

г) десять років із дня вчинення злочину, за який, згідно із

законом, може бути призначено більш суворе покарання,

ніж позбавлення волі на п'ять років.

Тривалість диференційованих строків давності притяг-

нення до кримінальної відповідальності закон пов'язує з

тяжкістю вчиненого злочину. Чим вона більша, а відтак і

суворіше передбачене законом покарання, тим триваліший

строк давності. Він обчислюється, виходячи з кваліфікації

злочину і максимальної межі покарання, передбаченої в

санкції відповідної статті. Якщо стаття містить кілька час-

тин, враховується максимальне покарання, передбачене

тією частиною статті, за якою кваліфікується вчинене.

При вчиненні кількох злочинів, покарання за які за су-

ворістю не однакові, строки давності для кожного з них

визначаються на загальних підставах і можуть бути різ-

ними за тривалістю. У випадку зміни кримінального зако-

356

ну в бік пом'якшення покарання за конкретний злочин

при обчисленні строку давності враховується новий закон.

Якщо ж новий закон посилює покарання, строк давності

обчислюється з урахуванням попереднього закону.

Перебіг строків давності починається з дня вчинення

злочину. Таким вважається день, протягом якого <до 24

год включно) винний здійснив діяння, що входить до

об'єктивної сторони складу злочину, незалежно від того, є

цей склад формальним чи матеріальним. Так, при вчи-

ненні такого злочину з матеріальним складом, як вбивство,

днем вчинення злочину вважається день спричинення

смертельного ураження, а не день юридичного закінчення

злочину, який може настати через значний проміжок часу

після вчинення діяння.

Строк давності притягнення до кримінальної відповідаль-

ності стосовно триваючих злочинів обчислюється від часу

їх припинення з волі або всупереч волі винного (наприк-

лад,, внаслідок явки з повинною, затримання органами

влади), а стосовно продовжуваних злочинів — від моменту

вчинення останнього діяння з числа тих, які складають

продовжуваний злочин (наприклад, останній випадок без-

підставного одержання надбавки до заробітної плати за

вислугу років у зв'язку з поданням підробленого документа

з метою розкрадання).

При вчиненні кримінальне караного готування або зама-

ху (коли відсутня добровільна відмова від вчинення злочи-

ну) строк давності починає спливати з моменту припинен-

ня попередньої злочинної діяльності. Для співучасників

злочину строк давності обчислюється з дня вчинення зло-

чинного діяння виконавцем.

Строк давності закінчується о 24 год. останньої доби

встановленого строку, що обчислюється календарними ро-

ками, а у випадку зупинення строку — також місяцями і

днями. Моментом притягнення особи до кримінальної

відповідальності, можливого до закінчення строку давності,

є день прийняття процесуального акта про притягнення

особи як обвинуваченого або про порушення кримінальної

справи і віддання обвинуваченого до суду по справах при-

ватного обвинувачення. Цього положення послідовно до-

тримується судова практика, хоча в юридичній літературі

питання вважається спірним.

Враховуючи соціальне призначення інституту давності,

законодавець робить застереження щодо випадків, коли

перебіг давності переривається або зупиняється. При вчи-

357

ненні особою нового злочину, за який за законом може

бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на

строк понад два роки, хоча фактично суд призначив більш

м'яке покарання, перебіг давності переривається. У цьому

випадку частина строку давності, що спливла до моменту

вчинення нового злочину, втрачає своє значення. Вчинен-

ня нового значного за ступенем суспільної небезпечності

злочину свідчить про наявність небезпечності особи, яка

його вчинила, що і обумовлює суворе ставлення до такої

особи з боку суспільства. Обчислення давності в цьому

випадку починається з моменту вчинення нового злочину

(ч. 2 ст. 48 КК). Від цього моменту одночасно починається

паралельний перебіг двох самостійних строків давності, які

не складаються і не поглинаються.

Розгляньмо це на прикладі. Особа, яка займалась обма-

ном покупців (ч. 1 ст. 155 КК), до закінчення трирічного

строку давності почала займатися спекуляцією (ч. 2

ст. 154 КК). Із часу останнього епізоду спекуляції-наново

починається перебіг десятирічного строку щодо другого і

трирічного строку щодо першого злочинів. Якщо з часу

вчинення спекуляції минув трирічний строк, особа не може

бути притягнута до відповідальності за обман покупців, а

коли мине десятирічний строк, вона звільняється від

кримінальної відповідальності і за спекуляцію.

Вчинення особою до спливу строку давності нового зло-

чину, за який за законом не може бути призначено по-

збавлення волі на строк понад два роки, не перериває

перебіг давності за перший злочин. Так, якщо особа спо-

чатку умисно руйнує пам'ятку культури (ст. 207 КК), то у

подальшому доведення неповнолітнього до стану сп'яніння

цією особою, в службовій залежності від якої перебував

неповнолітній (ст. 208' КК), не перериває перебіг п'яти-

річного строку давності щодо першого злочину, оскільки

максимальне покарання за другий злочин — два роки

позбавлення волі. Строк давності за другий злочин почи-

нає спливати з дня його вчинення.

У випадку, коли особа, яка вчинила злочин, перехо-

вується від слідства і суду, перебіг давності зупиняється.

Факт свідомого ухилення особи від відповідальності свід-

чить про те, що вона залишається суспільно небезпечною,

і це обумовлює необхідність більш суворого підходу до неї

при вирішенні питання про давність притягнення до

кримінальної відповідальності, хоча і не такого суворого,

як при вчиненні нею серйозного злочину, коли давність

358

переривається і строк давності, який сплив, втрачає своє

значення. Правова сутність зупинення давності за характе-

ром невигідних для особи наслідків легша. Тут частина

строку давності, яка спливла, не втрачає свого значення, вона

приєднується до строку, перебіг якого поновлюється після за-

тримання особи або явки її з повинною (ч. 3 ст. 48 КК).

Під переховуванням особи від слідства або суду ро-

зуміється вчинення нею навмисних активних дій з метою

ухилитися від кримінальної відповідальності, внаслідок

яких слідчі органи змушені вести розшук конкретної особи.

Як правило, переховування має місце після притягнення

особи як обвинуваченого або застосування до неї запо-

біжного заходу. Воно може виявлятися у виїзді з місця

проживання, переході на нелегальне становище тощо.

Особа, яка переховується, не може бути притягнена до

кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення зло-

чину минуло 15 років і давність не була перервана вчинен-

ням нового злочину (ч. З ст. 48). Встановлення граничного

недиференційованого строку давності притягнення до кри-

мінальної відповідальності в цьому випадку пояснюється

якщо не відпадінням, то значним зменшенням ступеня

суспільної небезпечності особи, яка протягом досить трива-

лого часу не вчинила серйозних або взагалі ніяких зло-

чинів. У цьому також знаходить вияв принцип гуманізму

чинного в Україні кримінального права.

У тому випадку, коли особа після вчинення злочину,

переховуючись від слідства і суду, у зв'язку з чим перебіг

давності зупиняється, до спливу п'ятнадцятирічного строку

вчинить новий злочин, за який за законом може бути

призначено позбавлення волі на строк понад два роки,

строк давності, який сплив до зупинення, втрачає своє

значення. Давність за обидва злочини починає спливати

одночасно з дня вчинення другого злочину. При цьому,

якщо винний після вчинення другого злочину переховува-

тиметься від слідства і суду, то зупиняється перебіг обох

строків давності.

У випадках, коли за вчинений злочин закон передбачає

можливість застосування смертної кари, питання про за-

стосування давності вирішується судом. Якщо суд не ви-

знає можливим застосувати давність, смертна кара не мо-

же бути призначена і замінюється позбавленням волі (ч. 4

ст. 48 КК). У цьому випадку мова йде про вчинення

особливо тяжких злочинів, за які може бути призначена

виняткова міра покарання. Вчинення такого злочину має

359

широкий громадський резонанс, надовго залишає слід у

свідомості людей і свідчить про підвищену суспільну небез-

печність особи, яка його вчинила. Все це обумовлює не-

обхідність особливого законодавчого вирішення питання

про застосування інституту давності притягнення до кри-

мінальної відповідальності. Закон надав суду право вирі-

шувати питання про застосування або незастосування цьо-

го інституту в такого роду справах, коли суд враховує

особливості кожної з них, а також поведінку винного і

громадську думку.

Суд може прийняти рішення про незастосування строку

давності лише тоді, коди смертна кара як вид покарання

вказана у відповідній статті кримінального закону, що був

чинним як під час вчинення злочину, так і під час розгля-

ду справи в суді. Якщо суд дійде висновку про незастосу-

вання давності, він визначає підсудному покарання у ви-

гляді позбавлення волі — причому на максимальний строк,

вказаний у санкції відповідної статті, у випадку, коли

винний заслуговує смертної кари» яка не може бути засто-

сована у зв'язку зі спливом 10-річного чи граничного

15-річного (для особи, яка переховується) строку. Якщо з

урахуванням характеру і тяжкості вчиненого злочину» а

також наявного ступеня суспільної небезпечності особи суд

дійде висновку, що мірою покарання має бути позбавлення

волі, він визначає строк покарання в межах санкції зако-

ну, за яким кваліфікується вчинене.

Крім положення про факультативне незастосування

строку давності притягнення до кримінальної відповідаль-

ності, кримінальне законодавство знає положення про

обов'язкове незастосування цього інституту. Мова йде про

злочини проти миру, людяності, про воєнні злочини, які в

силу їх особливого характеру вимагають спеціальної регла-

ментації відповідальності за їх вчинення. Час не в силах

стерти з пам'яті людства страхітливі злодіяння нацистів і

їх поплічників, винних у загибелі мільйонів людей. На ці

злочини не поширюються звичайні норми кримінального

права, в тому числі і про давність притягнення до кри-

мінальної відповідальності.

У відповідності до загальних норм міжнародного права

Президія Верховної Ради СРСР 4 березня 1965 p. ухвалила

Указ "Про покарання осіб, винних у злочинах проти миру

і людяності і воєнних злочинах, незалежно від часу вчи-

нення злочинів". У постанові від 3 вересня 1965 р. про

застосування цього Указу Президія Верховної Ради СРСР

360

роз'яснила, що дія Указу в частині незастосування дав-

ності і призначення покарання аж до смертної кари включ-

но (у вигляді винятку зі ст. 41 Основ кримінального зако-

нодавства СРСР та союзних республік, якій відповідає ст.

48 КК) поширюється також на тих радянських громадян,

які у період Великої Вітчизняної війни 1941—1945 p.p. вели

активну каральну діяльність, особисто брали участь у

вбивствах і катуванні радянських людей. 11 березня

1969 р. СРСР, а 25 березня УРСР ратифікували Кон-

венцію про незастосування строку давності до воєнних

злочинів та злочинів проти людства, яка набула чинності,

в тому числі для України, з 11 листопада 1970 p.

Як зазначалося, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції

України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість

яких надана Верховною Радою України, є частиною

національного законодавства України.