§ 3. Звільнення від кримінальної відповідальності

із застосуванням адміністративного стягнення,

примусових заходів виховного характеру

або громадського впливу

Цей вид звільнення від кримінальної відповідальності

регламентується ст. 51 КК. Зазначена норма надає право-

охоронним органам додаткову можливість для диферен-

ційованого підходу до вирішення питання про відповідаль-

ність осіб, які вчинили діяння невеликого ступеня су-

спільної небезпеки, дозволяє широко залучати громад-

ськість до справи перевиховання правопорушників, є до-

сить ефективним засобом їх виправлення.

Згідно із законом, звільнення від кримінальної відпо-

відальності у порядку ст. 51 допускається за наявності двох

умов: перша з них стосується діяння, друга — особи, яка

його вчинила.

Діяння в таких випадках не має становити великої

суспільної небезпеки. При цьому закон не встановлює пе-

реліку таких діянь і не дає чітких критеріїв їх визначення,

за винятком випадків звільнення від кримінальної відпо-

відальності із застосуванням адміністративного стягнення.

Відповідно до існуючої практики при вирішенні цього пи-

тання береться до уваги не абстрактна небезпечність

діяння, а конкретна, що визначається залежно від обставин

справи. Пленум Верховного Суду України у п. З постанови

від 22 грудня 1995 p. № 21 "Про практику застосування

судами примусових заходів виховного характеру" роз'яс-

нив, що при визнанні злочину таким, що не становить

великої суспільної небезпеки, слід виходити із сукупності

всіх обставин справи, а саме: об'єкта посягання, способу,

обставин і стадії вчинення злочину, форми вини, мотивів,

348

цілі винного, його ролі та характеру участі у здійсненні

злочинного наміру (якщо злочин вчинено у співучасті),

тяжкості наслідків, які настали або могли настати, тощо1.

Практично ст. 51 КК можна застосувати до досить широ-

кого кола злочинних діянь, якщо ступінь їх конкретної

небезпечності невеликий. Наприклад, таким діянням може

бути визнана крадіжка державного або колективного майна

на суму до ста неоподатковуваних мінімумів доходів гро-

мадян, якщо відсутні кваліфікуючі ознаки, зазначені у

частинах 3 або 4 ст. 81 КК. Але в усіх випадках не можна

визнати діянням, що не становить великої суспільної не-

безпеки, злочин, віднесений законодавством до тяжких або

особливо тяжких. З іншого боку, діяння, що не становлять

великої суспільної небезпеки, слід відрізняти від малознач-

них діянь, яким зовсім не властива суспільна небезпечність

і які відповідно до ч. 2 ст. 7 КК не визнаються злочином.

Інакше кажучи, в останньому випадку йдеться не про

злочини, а про проступки, за вчинення яких особа зовсім

не підлягає кримінальній відповідальності. Тому застосову-

вати при розгляді матеріалів про такі діяння ст. 51 КК не

можна.

Друга умова звільнення особи від кримінальної відпо-

відальності у порядку ст. 51 полягає в тому, щоб було

визнано можливим виправлення та перевиховання особи,

яка вчинила зазначене вище діяння, без застосування до

неї кримінального покарання. Це питання вирішується з

урахуванням даних, що характеризують зазначену особу: її

поведінки, психофізичних особливостей, ставлення до

праці, визнання своєї вини тощо. При цьому прийняттю

рішення про звільнення від кримінальної відповідальності

можуть перешкоджати судимість, що не погашена або не

знята у встановленому порядку, визнання особи хронічним

алкоголіком або наркоманом, ведення антигромадського

способу життя тощо. На відміну від інших видів звільнення

від кримінальної відповідальності, в цих випадках ні діян-

ня, ні особа, яка його вчинила, не втрачають суспільної

небезпечності, вирішення цього питання не перестає бути

актуальним, як наприклад, при закінченні строку давності

притягнення до кримінальної відповідальності. У випадках,

що розглядаються, ряд об'єктивних і суб'єктивних фак-

торів свідчить про можливість виправлення і перевихован-

ня правопорушників без застосування заходів кримінальної

1 Правовісник. — С. 71—72.

349

репресії. Такі об'єктивні та суб'єктивні обставини і є

підставою звільнення цих осіб від кримінальної

відповідальності.

За наявності зазначених вище умов суд, прокурор або

слідчий за згодою прокурора можуть закрити кримінальну

справу щодо особи, яка вчинила діяння, що не становить

великої суспільної небезпеки, прийнявши одне з таких

рішень: а) про притягнення до адміністративної відпові-

дальності; б) про застосування примусових заходів вихов-

ного характеру; в) про передачу особи на поруки гро-

мадській організації або трудовому колективу. У п. 2 ч. 1

ст. 51 КК зазначена і така форма реагування, як передача

матеріалів справи на розгляд товариського суду. Але Пле-

нум Верховного Суду України у п. 21 постанови від 1

листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції

України при здійсненні правосуддя" роз'яснив, що консти-

туційне положення про здійснення правосуддя виключно

судами зобов'язує їх розглядати справи і про злочини,

перелічені у ч. 1 ст. 27 КПК. У зв'язку з цим суд не може

передавати матеріали такої справи на розгляд товариського

суду в порядку, передбаченому ст. 51 КК та ст. 8 КПК1.

Таким чином, п. 2 ч. 1 ст. 51 КК на сьогодні практично не

може застосовуватись.

У всіх випадках застосування ст. 51 є правом, а не

обов'язком прокурора, слідчого або суду. Оскільки це —

звільнення від кримінальної відповідальності з нереабілі-

туючих підстав, воно допускається лише за згодою особи,

яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину.

Порядок звільнення від кримінальної відповідальності на

підставі ст. 51 КК регламентується статтями 7*, 72, 8—10

КПК. Відповідно до кримінально-процесуального законо-

давства, постанова прокурора, слідчого не є остаточним

вирішенням питання про звільнення особи від кримінальної

відповідальності. Суддя, якщо він дійде висновку про не-

обхідність притягнення особи до кримінальної відповідаль-

ності, може повернути ці матеріали прокурору. Якщо ж він

погодиться з висновком про звільнення особи від кримі-

нальної відповідальності, таке рішення стає остаточним і

безумовним. Що стосується передачі на поруки, кінцевий

результат цього виду звільнення залежить від подальшої

поведінки особи.

1 Юридичний вісник України. — 1996. — 28 листопада—4 грудня.

350

Кожний із зазначених видів звільнення від кримінальної

відповідальності має свої особливості. Частково вони по-

лягають у додаткових умовах застосування відповідного

виду звільнення. Але головним чином вони різняться між

собою природою та характером впливу на осіб, до яких

застосовуються ті чи інші заходи замість кримінальної

відповідальності.

Рішення про звільнення від кримінальної відповідаль-

ності з притягненням до відповідальності адміністративної

може бути прийнято лише за умови, що за вчинене особою

діяння згідно з санкцією відповідної статті можливе по-

збавлення волі на строк до одного року або більш м'який

вид покарання (наприклад, виправні роботи).

Так, відповідно до цих вимог закону, судова колегія з кримі-

нальних справ Верховного Суду України скасувала ухвалу одно-

го з судів про закриття кримінальної справи стосовно К. Незва-

жаючи на те, що К. вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 81 КК,

санкція якої встановлює покарання до трьох років позбавлення

волі, він був звільнений судом від кримінальної відповідальності з

притягненням до відповідальності адміністративної. Оскільки та-

ка ухвала суду суперечила положенням п. 1 ст. 51 КК, судова

колегія Верховного Суду мала всі підстави для скасування цього

помилкового рішення.

Вивчення судової практики показало, що цей вид звіль-

нення від кримінальної відповідальності найчастіше засто-

совується у справах про хуліганство (ч. 1 ст. 206 КК),

умисне легке тілесне ушкодження (ст. 106 КК), побої та

мордування (ч. 1 ст. 107 КК) тощо. Не становили винятку

в цьому розумінні і випадки вчинення діяння, що визнано

законом злочинним за умови повторності його вчинення і

застосування до особи раніше адміністративного стягнення

за аналогічне правопорушення (наприклад, злочину, пе-

редбаченого ч. 1 ст. 161 КК). Але останнім часом сфера

застосування п. 1 ст. 51 КК звузилася через недосконалість

адміністративно-правових санкцій.

Особливістю цього виду звільнення від кримінальної від-

повідальності є й те, що п. 1 ч. 1 ст. 51 не може бути

застосований до неповнолітнього, який хоча й досяг віку

кримінальної відповідальності за певні злочини (наприк-

лад, за злочин, передбачений ч. 1 ст. 106), але не досяг 16

років, тобто віку, з якого можлива адміністративна відпо-

відальність. До неповнолітніх віком від 16 до 18 років

застосування такого заходу не виключається, якщо не буде

визнано більш доцільним застосувати примусові заходи ви-

ховного характеру.

351

Однією з умов звільнення від кримінальної відповідаль-

ності з притягненням до адміністративної відповідальності є

також вимога, щоб особа, яка вчинила зазначене в ст. 51

КК діяння, проти цього не заперечувала (ч. 3 ст. 71 КПК).

Притягаючи особу до адміністративної відповідальності

згідно зі ст. 51 КК, суддя може застосувати одне з таких

стягнень: а) штраф; б) виправні роботи; в) арешт. Ці

питання регулюються Указом Президії Верховної Ради

УРСР від 23 березня 1977 р. "Про порядок застосування

заходів адміністративного стягнення до осіб, що звільнені

від кримінальної відповідальності у відповідності із ст. 51

Кримінального кодексу Української РСР"1 та статтями 27,

31 і 32 КАП.

Обираючи той чи інший захід адміністративного стяг-

нення, треба не допускати застосування більш суворого

заходу, ніж покарання, передбачене санкцією статті КК.

Наприклад, якщо вона передбачає штраф, буде неправиль-

ним призначати таке адміністративне стягнення, як арешт.

Перелічені заходи адміністративного стягнення не є кри-

мінальними покараннями. Вчинення діяння, за яке особа

звільнена від кримінальної відповідальності і притягнута до

адміністративної відповідальності, не перериває перебігу

строку погашення судимості за попередній злочин і не

може бути підставою для кваліфікації нового злочину як

повторного.

Пункт 3 ч. 1 ст. 51 надає можливість звільнення від

кримінальної відповідальності неповнолітніх, котрі досягли

віку, з якого настає кримінальна відповідальність (тобто 16

або 14 років), із застосуванням до них примусових за-

ходів виховного характеру. Застосування таких заходів до

особи, яка не досягла цього віку, а отже, не може бути

суб'єктом злочину, регламентується статтями 10 та 11).

Кримінальні справи цієї категорії порушуються в загаль-

ному порядку. Обов'язковою є присутність захисника при

пред'явленні неповнолітньому обвинувачення. Закрити

кримінальну справу з підстави, передбаченої п. З ч. 1

ст. 51, може прокурор або слідчий за згодою прокурора.

Після винесення відповідної постанови всі матеріали нада-

ються неповнолітньому та його захиснику для ознайом-

лення. Закрита справа зі списком осіб, які підлягають

1 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1977. — № 14. — Ст. 129;

1984. — № 27. — Ст. 512; 1986. — № 27. — Ст. 539; 1987. — № 25 —

Ст. 454.

352

виклику до суду, надсилається прокурору (ст. 9 КПК).

Надалі справа передається до суду. Види примусових за-

ходів виховного характеру, які може застосувати суд до

неповнолітніх на підставі п. З ч. 1 ст. 51 КК, перелічені в

ст. 11 КК. Зокрема, це такі заходи: 1) зобов'язання

публічно або в іншій формі попросити вибачення у по-

терпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього

під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під

нагляд педагогічному або трудовому колективу за його

згодою, а також окремим громадянам на їх прохання;

4) покладання на неповнолітнього, який досяг п'ятнадця-

тирічного віку і має майно або заробіток, обов'язку від-

шкодувати заподіяні збитки; 5) направлення неповноліт-

нього до спеціальної навчально-виховної установи для

дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не

перевищує трьох років1. Оскільки йдеться про вирішення

долі неповнолітнього, при розгляді судами цих справ особ-

ливо уважно досліджуються причини та умови вчинення

ним злочину, характер і ступінь небезпечності останнього,

оцінюються всі дані, що характеризують особу неповно-

літнього. Адже притягнення неповнолітнього до

кримінальної відповідальності — це крайній захід, який

застосовується, коли інші можливості впливу на особу ви-

черпані чи відсутні, або ступінь суспільної небезпечності

діяння і особи настільки великий, що закон не дозволяє

закрити кримінальну справу, і виправлення такої особи

шляхом непритягнення її до кримінальної відповідальності

неможливе або дуже проблематичне.

Сутність виду звільнення, передбаченого п. 4 ч. 1 ст. 51

КК, полягає в тому, що особа умовно не притягається до

кримінальної відповідальності і передається на поруки тру-

довому колективу або громадській організації для переви-

ховання та виправлення, але остаточне вирішення цього

питання залежить від подальшої поведінки особи.

Додатковими умовами передачі особи на поруки є: 1) щи-

ре розкаяння особи; 2) невчинення нею двох умисних діянь,

що містять ознаки злочину; 3) відсутність факту передачі

цієї особи на поруки в минулому; 4) наявність клопотання

трудового колективу або громадської організації.

Під щирим розкаянням треба розуміти явку з повинною

або щиросердне визнання своєї вини, сприяння розкриттю

чи розслідуванню злочину, відшкодування або усунення

1 Докладніше див.: § 2 глави IX.

353

заподіяної шкоди та інші дії, що свідчать про дійсний осуд

особою свого вчинку, а не вимушене визнання своєї вини.

Застосувати п. 4 ч. 1 ст. 51 можна і тоді, коли особа

вперше вчинила таке діяння, навіть якщо раніше вона

вчинила умисне діяння, що містить ознаки злочину, з

необережності. Що стосується передачі в минулому особи

на поруки, ця обставина є перешкодою для застосування

такого заходу незалежно від форми вини у злочині, вчине-

ному раніше.

Поняття клопотання трудового колективу або громадсь-

кої організації включає три аспекти: 1) викладене у пись-

мовій формі мотивоване прохання загальних зборів колек-

тиву за місцем роботи або навчання особи звільнити її від

кримінальної відповідальності; 2) одночасно поручительство

колективу, яким він запевняє державу, що ця особа не

допустить надалі суспільно небезпечної поведінки; 3) зо-

бов'язання провадити із зазначеною особою відповідну ви-

ховну роботу. Неприпустимим є формальний підхід до

прийняття колективом рішення про передачу йому на по-

руки особи, яка вчинила зазначене в ст. 51 КК діяння.

Заявляючи таке клопотання, колектив та відповідні поса-

дові особи, які його підписують (керівник, голова профко-

му або громадської організації, якщо саме вона порушує

клопотання), стають певною мірою відповідальними перед

державою і суспільством за подальшу поведінку взятої на

поруки особи.

Кримінально-правові наслідки невдалого поручительства

покладаються на особу, яка вчинила зазначене в ст. 51

діяння. Якщо вона протягом року не дотримає своєї

обіцянки виправитися, порушуватиме правила співжиття

на роботі, у побуті, сім'ї (пиячитиме, бешкетуватиме то-

що), трудову дисципліну (прогулюватиме, лінуватиметься)

або залишить роботу без поважних причин з метою ухили-

тися від громадського впливу, і на цій підставі колектив

переконається, що особа не виправдала його довір'я, він

має відмовитися від свого поручительства. Рішення про

відмову від поручительства приймається загальними збора-

ми колективу і направляється в той орган, який передав

особу на поруки. Останній, перевіривши ці матеріали, мо-

же притягти таку особу до кримінальної відповідальності

(ст. 13 КПК).

Інститут передачі на поруки, в цілому, — досить

дійовий засіб перевиховання осіб, які вчинили діяння, що

не становлять великої суспільної небезпеки. З одного боку,

354

це дозволяє забезпечити контроль за поведінкою особи,

застосування до неї різних заходів виховного характеру з

урахуванням благотворного впливу колективу. З іншого

боку, довір'я колективу є стимулом, що спонукає особу

поводити себе належним чином на роботі, у побуті та сім'ї,

не порушувати правил співжиття, не вчиняти правопору-

шень, не ухилятися від суспільно корисної праці. У цьому

розумінні передача на поруки схожа з передачею умовно

засудженої особи громадській організації або трудовому ко-

лективу для перевиховання та виправлення. Але є між

цими інститутами і суттєва різниця. При умовному засуд-

женні особа вже притягнута до кримінальної відповідаль-

ності, і їй навіть призначено покарання, яке за певних

умов не застосовується. Якщо ж вона порушить вимоги

закону, умовно призначене покарання стає реальним. На

підставі п. 4 ч. 1 ст. 51 КК особа звільняється від кри-

мінальної відповідальності, і лише в тому разі, коли вона

не виправдає довір'я колективу, стає можливим вирішення

питання про призначення їй покарання. Якщо ця особа

вчинить новий злочин, то покарання їй обирається не

за правилами ст. 43 КК, як при умовному засудженні, а за

правилами ст. 42 КК.