§ 2. Види покарань

Позбавлення волі. Це найсуворіший вид покарання з

числа перелічених у ст. 23 КК. Позбавлення волі є основ-

ним видом покарання. Воно може застосовувати до всіх

категорій засуджених, пов'язане з виправно-трудовим

впливом на них, має строковий характер. Позбавлення

волі полягає в ізоляції засудженого від суспільства на

певний строк з поміщенням його у спеціалізовану виправ-

но-трудову установу певного виду (типу).

315

Позбавлення волі як вид покарання передбачене в кри-

мінальному законодавстві за вчинення злочинів, які ста-

новлять підвищену суспільну небезпеку. Правовий статус

осіб, підданих судовим вироком позбавленню волі (ув'язне-

них), характеризується тим, що вони позбавляються права

вільного пересування, обмежуються у праві розпоряджати-

ся своїм часом, у спілкуванні з рідними та знайомими, у

виборі виду трудової діяльності і водночас жорсткою регла-

ментацією часу їх роботи і відпочинку. Цей вид покарання

характеризується виправно-трудовим впливом на засудже-

ного, що здійснюється шляхом тримання його в режимних

умовах, залучення до праці та проведення з ним виховної

роботи, а за потреби — загальноосвітнім чи професійним

навчанням. Варто підкреслити, що відповідно до ч. 3 ст. 43

Конституції України не вважається примусовою працею,

використання якої заборонене, робота за вироком суду, в

тому числі і під час відбування такого покарання, як

позбавлення волі.

Позбавлення волі як одна з найсуворіших мір покарання

має застосовуватися лише тоді, коли досягнення цілей по-

карання, зокрема виправлення засудженого, шляхом засто-

сування інших видів покарань неможливе. Із 301 статті

Особливої частини КК, які мають санкції, позбавлення

волі як вид покарання згадується в 272, тобто у 90,63%

всіх статей, причому у 75 (24,9%) — як єдиний безальтер-

нативний вид покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 КК позбавлення волі встанов-

люється на строк від трьох місяців до десяти років, а за

особливо тяжкі злочини, за злочини, що спричинили особ-

ливо тяжкі наслідки, і для особливо небезпечних реци-

дивістів у передбачених КК випадках — не більше п'ят-

надцяти років. При заміні у порядку помилування смертної

кари позбавленням волі воно може бути призначено і на

строк понад п'ятнадцять років, але не більше двадцяти

років. У ч. 2 ст. 25 спеціально підкреслено, що при при-

значенні покарання особі, яка не досягла до вчинення

злочину вісімнадцятирічного віку, строк позбавлення волі

не може перевищувати десяти років.

Конкретні межі строку позбавлення волі вказуються в

санкціях статей Особливої частини КК за конкретні види

злочинів. Нижня межа санкції в нормі Особливої частини

може бути не вказана. Наприклад, погроза вчинити вбив-

ство (ст. 100) карається позбавленням волі на строк до

одного року. В такому випадку мінімальним строком по-

316

збавлення волі є три місяці, про що сказано в ч. 1 ст. 25.

Конкретний строк позбавлення волі при засудженні винної

особи визначається у вироку суду.

До особливо тяжких злочинів, за вчинення яких зако-

ном передбачено позбавлення волі на строк понад десять

років, належать, наприклад, такі злочини, як державна

зрада (за ст. 56 особа карається позбавленням волі на

строк від десяти до п'ятнадцяти років з конфіскацією май-

на), бандитизм (за ст. 69 — позбавленням волі на строк

від п'яти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна)

тощо.

До злочинів, що спричинили особливо тяжкі наслідки,

за вчинення яких передбачена можливість призначення

позбавлення волі на строк понад десять років, належать,

зокрема, особливо кваліфікований вид посягання на тери-

торіальну цілісність України (ч. З ст. 62), кваліфікований

вид масових безпорядків (ч. 2 ст. 71) тощо.

Можливість призначення позбавлення волі строком по-

над десять років стосовно злочинних дій особливо небез-

печних рецидивістів у статтях Особливої частини КК сфор-

мульована таким чином, що поряд із зазначеною обстави-

ною вказано, як правило, особливо тяжкі наслідки та (або)

інші обставини, які свідчать про наявність особливо тяжко-

го злочину. Так, зґвалтування, вчинене особливо небезпеч-

ним рецидивістом, або таке, що спричинило особливо

тяжкі наслідки, а так само зґвалтування малолітньої (ч. 4

ст. 117) карається позбавленням волі на строк від восьми

до п'ятнадцяти років, розкрадання наркотичних засобів або

психотропних речовин, вчинене особливо небезпечним ре-

цидивістом чи шляхом розбійного нападу, а так само роз-

крадання наркотичних засобів або психотропних речовин в

особливо великих розмірах (ч. З ст. 2292) карається по-

збавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років з

конфіскацією майна.

Теорія кримінального права та судова практика виділяє

так зване короткотермінове позбавлення волі, а саме, на

строк до 1 року (тобто на строк від трьох місяців до одного

року). Таких норм, у санкціях яких згадується позбавлен-

ня волі терміном не більше одного року, в Особливій

частині КК налічується 37, що становить близько 12,3%

від загальної кількості статей. При альтернативності

санкції, зокрема в контексті короткотермінових строків по-

збавлення волі, призначення саме позбавлення волі має

бути судом мотивоване у вироку.

317

Тяжкість такого покарання, яким є позбавлення волі,

значною мірою визначається видом виправно-трудової ус-

танови, в якій ув'язнені відбувають покарання. Сам же

вид виправно-трудової установи для відбування покарання

у вигляді позбавлення волі залежить, у свою чергу, як від

тяжкості вчиненого злочину, так і від даних, які характе-

ризують особу, винну у його вчиненні (стать, вік, поперед-

ня судимість, зокрема, пов'язана з відбуванням покарання

у місцях позбавлення волі, особливо небезпечний реци-

дивіст тощо).

Виправно-трудовими установами, що виконують такі по-

карання, як позбавлення волі, є виправно-трудові колонії,

тюрми та виховно-трудові колонії. Виправно-трудові ко-

лонії поділяються на колонії-поселення для осіб, які вчини-

ли злочини з необережності, колонії-поселення для осіб,

які вчинили умисні злочини, колонії-поселення для осіб,

які твердо стали на шлях виправлення, колонії загального

режиму, посиленого, суворого режиму та особливого режи-

му (статті 12, 13 ВТК).

За вироком суду таке покарання, як позбавлення волі

відбувається дорослими особами чоловічої статі в одному з

місць позбавлення волі таких видів: а) виправно-трудові

колонії-поселення для осіб, засуджених за необережні зло-

чини (у них відбувають покарання особи, уперше засуд-

жені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необереж-

ності); б) виправно-трудові колонії-поселення для осіб, за-

суджених за умисні злочини (у них відбувають покарання

особи, уперше засуджені до позбавлення волі на строк не

більше п'яти років за злочини, не віднесені кримінальним

законом до категорії тяжких; вони перелічені в абз. 3 ч. 4

ст. 25 КК); в) виправно-трудові колони загального режиму

(у них відбувають покарання засуджені уперше до позбав-

лення волі за умисні злочини, що не є тяжкими, за винят-

ком перелічених в абз. З ч. 4 ст. 25); г) виправно-трудові

колонії посиленого режиму (у них відбувають покарання

засуджені уперше за тяжкі злочини, перелік яких

міститься в ст. 71); д) виправно-трудові колонії суворого

режиму (у них відбувають покарання засуджені за особли-

во небезпечні злочини проти держави, а саме ті, що перед-

бачені статтями 56—60, 62, 63, 631, а також засуджені, які

раніше відбували таке покарання, як позбавлення волі);

е) виправно-трудові колонії особливого режиму (у них від-

бувають покарання засуджені, визнані особливо небезпеч-

ними рецидивістами, а також особи, яким смертна кара

318

замінена позбавленням волі у порядку помилування);

є) тюрма. Ув'язнення в тюрмі на весь строк покарання або

частину його вироком суду може бути призначене трьом

категоріям осіб: особливо небезпечним рецидивістам; осо-

бам, які по досягненні вісімнадцятирічного віку вчинили

особливо небезпечні злочини проти держави; особам, які

по досягненні вісімнадцятирічного віку вчинили інші тяжкі

злочини і засуджуються за них до позбавлення волі на

строк понад п'ять років. У тюрмах відбувають покарання

також особи, переведені туди з виправно-трудових колоній

на строк не більше трьох років за злісне порушення вимог

режиму (ст. 47 ВТК).

Особам, які раніше відбували покарання у вигляді по-

збавлення волі і яким, відповідно до абз. б ч. 4 ст. 25 КК,

відбування такого покарання призначається у колоніях су-

ворого режиму, вважаються: а) ті, які раніше були засуд-

жені до позбавлення волі та відбули покарання в тюрмі,

виправно-трудовій або виховно-трудовій колонії будь-якого

виду; б) умовно звільнені з місць позбавлення волі з

обов'язковим залученням до праці (ст. 522 КК); в) умовно

засуджені до позбавлення волі з обов'язковим залученням

до праці, якщо ці особи з підстав, зазначених у ч. 5

ст. 251 КК, були направлені для відбування такого пока-

рання, як позбавлення волі до виправно-трудової колонії;

г) засуджені до позбавлення волі, які після набрання виро-

ком законної сили відбували це покарання в слідчому

ізоляторі і були умовно звільнені для роботи на

будівництві підприємств народного господарства; д) умовно

засуджені до позбавлення волі, які з підстав, зазначених у

частинах' 5 та б ст. 45 КК, були направлені для відбування

покарання у вигляді позбавлення волі у виправно-трудову

колонію; е) ті, яким відстрочка виконання вироку з

підстав, зазначених у частинах 7 та 8 ст. 4б1 КК, була

скасована, а вони направлені для відбування позбавлення

волі у виправно-трудову колонію; є) жінки, яким від-

строчка відбування покарання у вигляді позбавлення волі з

підстав, зазначених у частинах 4 та 5 ст. 4б2 КК, була

скасована, і вони направлені для відбування покарання в

місцях позбавлення волі.

Жінкам, що засуджуються до позбавлення волі відбу-

вання покарання у виправно-трудових колоніях призна-

чається: а) у колоніях суворого режиму — визнаним особ-

ливо небезпечними рецидивістками, а також тим, що за-

суджуються за особливо небезпечні злочини проти держави

319

(у цього типу колоніях відбувають покарання також

жінки, яким смертна кара замінена позбавленням волі у

порядку помилування); б) у колоніях-поселеннях для осіб,

які вчинили злочини з необережності, — що засуджуються

уперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необе-

режності; в) у колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили

умисні злочини, — що засуджуються уперше за умисні

злочини, перелічені в абз. З ч. 4 ст. 25 КК; г) у колоніях

загального режиму — іншим, що засуджуються до позбав-

лення волі, жінкам.

Неповнолітні відбувають покарання у виховно-трудових

колоніях двох типів: а) загального режиму (у них від-

бувають покарання неповнолітні чоловічої статі, що засуд-

жуються уперше до позбавлення волі, а також непов-

нолітні жіночої статі); б) посиленого режиму (у них відбу-

вають покарання неповнолітні чоловічої статі, які раніше

відбували таке покарання, як позбавлення волі).

Режим виправно-трудової установи є складником такого

покарання, як позбавлення волі, тому закон, який посилює

його, може застосовуватися лише за діяння, вчинені після

набрання ним чинності.

Відповідно до ч. 7 ст. 25 КК, залежно від характеру і

ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи

винного та інших обставин справи суд із зазначенням

мотивів прийнятого рішення може призначити відбування

позбавлення волі засудженим уперше за злочини, пере-

лічені в абз. З ч. 4 ст. 25 КК, — у виправно-трудових

колоніях загального режиму, тобто визначити тип колонії

більш суворий — замість колоній-поселень двох видів —

виправно-трудову колонію загального режиму; іншим за-

судженим до позбавлення волі, але не визнаним особливо

небезпечними рецидивістами — у виправно-трудових ко-

лоніях будь-якого виду, крім колоній особливого режиму і

колоній-поселень, тобто визначити вид режиму більш тяж-

кий або більш м'який; засудженим неповнолітнім чоловічої

статі — у виховно-трудових колоніях загального режиму

замість колоній посиленого режиму, тобто визначити більш

м'який вид режиму виховно-трудової колонії.

Засуджені до позбавлення волі відбувають це покарання

у виправно-трудовій установі того типу (включаючи види

колоній-поселень, види режимів виправно-трудових та ви-

ховно-трудових колоній), які визначені вироком суду.

Зміна призначеного засудженому типу виправно-трудової

установи та виду режиму колонії може провадитися лише

320

судом за підставами і у порядку, передбаченому законодав-

ством України, зокрема. Виправно-трудовим кодексом

України (статтями 26, 46, 47). Так, засуджені, які досягли

вісімнадцятирічного віку, переводяться з виховно-трудових

колоній для подальшого відбування покарання у виправно-

трудову колонію загального або посиленого режиму в за-

лежності від ступеня суспільної небезпечності вчиненого

злочину, числа судимостей, особи і поведінки засудженого

(ч. 1 ст. 26 ВТК).

Види (типи) виправно-трудових установ, включаючи

різні види режимів виправно-трудових та виховно-трудових

колоній, різняться між собою умовами тримання в них

засуджених до позбавлення волі, обсягом правообмежень.

У різнотипності виправно-трудових установ знаходять відо-

браження положення щодо пропорційності тяжкості злочи-

ну тяжкості покарання, роздільності тримання засуджених

різної статі, врахування особливостей розвитку неповно-

літніх порівняно з дорослими, необхідності уникнення не-

гативного впливу з боку особливо небезпечних рецидивістів

та інших злісних злочинців на осіб, які вперше вчинили

менш значні злочини, тощо. їх урахування пов'язане з

втіленням у життя принципів справедливості та інди-

відуалізації покарання, спрямованих на досягнення мети

покарання.

Виправні роботи без позбавлення волі. Виправні роботи

є основним видом покарання, яке характеризується тим,

що особа примусово залучається до роботи на вказаний у

вироку строк з утриманням у дохід держави визначеного

судом відсотка її заробітку. Каральні властивості виправ-

них робіт виявляються в тому, що вони: а) призначаються

на певний строк; б) протягом цього строку із заробітку

засудженого здійснюються відрахування в дохід держави;

в) змінюють у несприятливий бік правовий статус засудже-

ного; г) породжують судимість. Виправні роботи належать

до покарань, які пов'язані з виправно-трудовим впливом

на засуджених, матеріальними правообмеженнями, мають

строковий характер, застосовуються до працездатних зло-

чинців. У абз. 1 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду

України від 22 грудня 1995 p. № 22 "Про пранику при-

значення судами кримінального покарання" говориться:

"Звернути увагу судів на те, що виправні роботи без

позбавлення волі можуть бути призначені, як правило,

особам, котрі вчинили менш небезпечний злочин, зайняті

321

суспільно-корисною працею і не потребують ізоляції від

суспільства".

Виправні роботи без позбавлення волі як міра покарання

можуть бути призначені судом у випадках: а) коли така

міра покарання передбачена в санкції статті Кримінального

кодексу; б) призначення більш м'якого покарання, ніж

передбачено законом (ст. 44); в) заміни невідбутої частини

покарання більш м'яким покаранням (статті 52, 53);

г) заміни виправними роботами штрафу, призначеного як

основне покарання, а також при злісному ухиленні засуд-

женого від його сплати (ст. 32).

У Особливій частині Кримінального кодексу України ви-

правні роботи як міра покарання вказані в 159 статтях з ЗОЇ

(52,96%), причому завжди альтернативне з іншими основни-

ми покараннями (позбавленням воді, штрафом тощо).

Виправні роботи призначаються на строк від двох міся-

ців до двох років у межах санкції статті Кримінального

кодексу. При заміні інших видів покарання виправними

роботами і складанні покарань строк виправних робіт та-

кож не може перевищувати двох років. Порядок обчислен-

ня строку виправних робіт визначений ст. 97 Виправно-

трудового кодексу України.

Із заробітку засудженого до виправних робіт здійснюю-

ться відрахування в розмірі не більше 20%. У законі

мінімальний розмір відрахувань не передбачений, на прак-

тиці він не опускається нижче 5%. Порядок здійснення

відрахувань із заробітку засуджених до виправних робіт

регулюється ст. 102 ВТК.

На осіб, які відбувають покарання у вигляді виправних

робіт, поширюється ряд правообмежень. Так, час відбу-

вання виправних робіт у загальний і безперервний трудо-

вий стаж не зараховується. Водночас за умови добросо-

вісної роботи і зразкової поведінки у період відбування

виправних робіт цей час може бути включено в загальний

трудовий стаж особи, яка відбула покарання, на підставі

рішення суду в порядку, передбаченому законодавством

(ст. 103 ВТК).

Стаття 29 КК передбачає два види виправних робіт без

позбавлення волі: а) за місцем роботи засудженого; б) в

інших місцях, що визначаються органами, які відають за-

стосуванням цього виду покарання (тобто інспекціями ви-

правних робіт органів внутрішніх справ), але в районі

проживання засудженого. Під таким районом розуміються

не лише межі адміністративно-територіальної одиниці, але

322

й таке розташування місця виправних робіт, коли їх

відбування не вимагає зміни місця постійного проживання

засудженого.

Виправні роботи за місцем роботи засудженого

відбуваються, як правило, на попередній посаді, якщо до

нього не застосовано як додаткову міру покарання позбав-

лення права займати певні посади або займатися певною

діяльністю. "Суди, як правило, не повинні призначати

виправні роботи з відбуванням їх за місцем роботи особам,

які вчинили злочини, пов'язані з виконанням ними служ-

бових або професійних обов'язків, коли залишення винного

на тій самій роботі може призвести до послаблення вихов-

ного і запобіжного впливу покарання" (абз. 3 п. б постано-

ви Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня

1995 р. № 22 "Про практику призначення судами кримі-

нального покарання")1.

Виправні роботи в інших місцях, що є більш тяжким

видом такого покарання, призначаються особам, які на

момент засудження не мають постійної роботи або яким

призначено додаткове покарання у вигляді позбавлення

права займати певні посади або займатися певною діяль-

ністю, а також особам, залишення яких на попередньому

місці роботи є недоцільним із врахуванням конкретних

обставин справи, особи винного, мотивів вчиненого ним

злочину.

Виправні роботи не призначаються військовослужбовцям

(вони замінюються триманням таких осіб на гауптвахті

строком до двох місяців — ст. 34 КК), непрацездатним

(інвалідам першої і другої груп; особам, які досягли

пенсійного віку; неповнолітнім до 15 років). Недоцільно

призначати виправні роботи неповнолітнім до 16 років,

непрацюючим жінкам, які утримують малолітніх дітей або

перебувають у стані вагітності; особам, які навчаються в

навчальних закладах на денній формі навчання.

Особам, визнаним непрацездатними, а також особам, які

стали непрацездатними після постановлення вироку, суд

може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку

чотири мінімальних розміри заробітної плати штрафу за

один місяць виправних робіт, а за злочин, що не є корис-

ливим, з того ж розрахунку, але на суму не більш як

п'ятдесят мінімальних розмірів заробітної плати, або гро-

мадською доганою (ч. 3 ст. 29 КК).

1 Правовісник. — С. 84.

323

У разі ухилення від відбування покарання особи, засуд-

женої до виправних робіт без позбавлення волі з відбу-

ванням за місцем роботи, суд за поданням органу внут-

рішніх справ або за клопотанням громадської організації чи

трудового колективу може направити цю особу для

відбування покарання в інші місця, що визначаються орга-

нами, які відають застосуванням виправних робіт, але в

районі проживання засудженого (ч. 1 ст. ЗО КК). Ухилен-

ням від відбування виправних робіт вважаються такі дії

засудженого, як невлаштування без поважних причин на

роботу протягом 15 днів з моменту взяття на облік або з

моменту залишення попередньої роботи, неявка без поваж-

них причин протягом 15 днів після переїзду на нове місце

проживання в орган, який відає застосуванням виправних

робіт, вчинення протягом призначеного строку покарання

прогулу, поява на роботі у нетверезому стані.

У випадку злісного ухилення від відбування покарання

особи, засудженої до виправних робіт, суд може замінити

невідбутий строк виправних робіт покаранням у вигляді

позбавлення волі на той же строк (ч. 2 ст. ЗО). Злісним

визнається таке ухилення, яке продовжувалося або повто-

рювалося після письмового попередження, зробленого орга-

ном, що відає виконанням виправних робіт. Злісним ухи-

лення буде і тоді, коли засуджений зник із метою ухилен-

ня від відбування покарання. Злісним є також ухилення

від відбування виправних робіт, вчинене знову після засто-

сування до засудженого ч. 1 ст. ЗО. За змістом ч. 2 ст. ЗО,

у випадку злісного ухилення від відбування виправних

робіт суд може замінити невідбутий строк виправних робіт

позбавленням волі на той же строк і в тому випадку, коли

санкція статті КК, за якою був засуджений винний, перед-

бачає менший строк позбавлення волі або ж взагалі не

передбачає такого.

Не допускається заміна позбавленням волі виправних

робіт, призначених у порядку ст. 32 КК замість штрафу.

При злісному ухиленні від відбування виправних робіт,

призначених у порядку заміни невідбутої частини покаран-

ня більш м'яким (статті 52, 53), положення ст. ЗО КК не

застосовуються. У такому випадку має ставитися питання

про скасування у порядку нагляду ухвали суду, якою

невідбутий строк позбавлення волі замінено виправними

роботами, з мотивів її необґрунтованості.

Позбавлення права займати певні посади або займати-

ся певною діяльністю. Це покарання належить до так

324

званих змішаних, оскільки може бути застосоване як ос-

новне і як додаткове. Воно має строковий характер, уособ-

лює групу покарань, пов'язаних із позбавленням засудже-

ної особи певних прав, може бути застосоване лише до

певної групи осіб, а саме тих, вчинення злочинів якими

пов'язане з використанням можливостей, зумовлених пев-

ною посадою або певною діяльністю.

Позбавлення права займати певні посади полягає у

звільненні засудженого на вказаний у вироку суду строк з

посади, яку він займав під час вчинення злочину, і позбав-

ленні його права займати аналогічні посади на інших під-

приємствах, в установах чи організаціях. Позбавлення пра-

ва займатися певною діяльністю — це заборона засуджено-

му займатися тією діяльністю, у зв'язку з якою ним було

вчинено злочин.

Відповідно до ч. 1 ст. 31 КК позбавлення права займати

певні посади або займатися певною діяльністю може бути

призначене судом на строк від двох до п'яти років. У

санкції конкретної статті максимальний строк даного пока-

рання нерідко конкретизується. Так, у санкції ч. 1 ст. 155,

яка передбачає відповідальність за обман покупців, ним є

три роки (основне покарання), а в санкції ч. 2 ст. 155 —

п'ять років (додаткове покарання). Інколи позбавлення

права займати певні посади або займатися певною діяль-

ністю як обов'язкове додаткове покарання формулюється

за типом абсолютно визначеної санкції: відповідно до санк-

цій частин 2 та 3 ст. 168, де йдеться про відповідальність

за одержання хабара, це покарання має бути призначене

на строк п'ять років.

Зазначене покарання, будучи призначеним як додаткове

до позбавлення волі, поширюється на весь час перебування

засудженого в місцях позбавлення волі і, окрім того, на

встановлений вироком суду строк. Строк виконання цього

покарання, призначеного як основне або як додаткове до

основного покарання, не пов'язаного з позбавленням волі,

а також при умовному засудженні (ст. 45) чи відстрочці

виконання вироку (ст. 461) особі, засудженій до позбавлен-

ня волі, якщо в останньому випадку виконання додатково-

го покарання не відстрочене, обчислюється з моменту на-

брання вироком законної сили. Строк цього покарання,

застосованого як додаткове до позбавлення волі, у випадку

застосування до особи умовно-дострокового звільнення або

заміни покарання більш м'яким, обчислюється з моменту

звільнення її з місць позбавлення волі (ст. 9 Положення

325

про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не

зв'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуд-

жених, затвердженого Указом Президії Верховної Ради

УРСР від 22 червня 1984 p.)1.

Позбавлення права займати певні посади або займатися

певною діяльністю може бути призначене як основне —

якщо воно передбачене як таке в санкції статті КК, а

також при застосуванні ст. 44 КК, або як додаткове пока-

рання — якщо воно передбачене як таке в санкції статті, а

також тоді, коли за характером вчинених злочинів по

посаді або при зайнятті певною діяльністю суд відповідно

до ст. 31 КК визнає неможливим збереження за засудже-

ним права займати певні посади або займатися певною

діяльністю. В останньому випадку в резолютивній частині

вироку повинно міститися посилання на ст. 31 КК. Пленум

Верховного Суду України в абз. 1 п. 10 постанови від

22 грудня 1995 р. № 22 "Про практику призначення суда-

ми кримінального покарання" роз'яснив судам, що "відпо-

відно до ст. 31 КК позбавлення права займати певні поса-

ди або займатися певною діяльністю може бути призначене

як додаткове покарання лише у тих випадках, коли вчи-

нення злочину було пов'язане з посадовим становищем

підсудного або із зайняттям ним певною діяльністю"2.

Зазначене покарання може призначатися як додаткове і

в тих випадках, коли санкція застосованої статті передба-

чає його як одне з основних. Скажімо, за ч. 1 ст. 155 КК

суд може призначити додаткову міру покарання у вигляді

позбавлення права займати певні посади у підприємствах

торгівлі і громадського харчування при обранні однієї з

таких основних мір покарання, як виправні роботи або

штраф.

Позбавлення права займати певні посади або займатися

певною діяльністю здатне бути дійовим засобом досягнення

мети спеціального запобігання злочинам. Як основна міра

покарання воно назване в санкціях дев'яти статей Особли-

вої частини КК (2,99%), як додаткова міра покарання —

в 31 статті.

До числа посад, що забороняються для обіймання засуд-

женим, можуть входити платні і безоплатні, постійні й

тимчасові, виборні й ті, які займають за призначенням,

керівні й рядові, а до переліку діяльності, що заборо-

1 Відомості Верховної Ради УРСР. -1984. — № 27. — Ст. 511.

2 Правовісник. — С. 86.

326

няється, — як службова (наприклад, лікарська), так і

неслужбова (скажімо, керування особистим транспортом).

Прийнявши рішення про позбавлення права займати ті

чи інші посади, суд має сформулювати у вироку це так,

щоб засуджений не мав права займати вказані посади в

будь-якій галузі господарювання (якщо певна галузь не

окреслена більш конкретно в санкції кримінально-правової

норми, як це має місце, наприклад, у частинах 1 та 2

ст. 155' КК, де йдеться про позбавлення права займати

певні посади в підприємствах побутового обслуговування

населення і комунального господарства), а також посади,

однакові за характером з тими, використовуючи які він

вчинив злочин (наприклад, касирів або комірників треба

позбавити права займати посади, пов'язані з матеріальною

відповідальністю; головних або старших бухгалтерів — по-

сади, пов'язані з веденням обліку товарно-матеріальних

цінностей тощо). Відповідно до вказівки Пленуму Верхов-

ного Суду України "рішення про позбавлення права займа-

ти певні посади або займатися певною діяльністю має бути

чітко сформульовано в резолютивній частині вироку з тим,

щоб не виникло ніяких сумнівів при його виконанні. Якщо

в санкції кримінального закону зазначено характер посад

або вид діяльності (наприклад, статті 215, 2152, 2154 КК)

чи названо підприємства, на яких особа може бути позбав-

лена права займати певні посади (статті 155, 155* КК),

рішення про призначення додаткового покарання, наведене

в резолютивній частині вироку, повинно відповідати зміс-

тові цієї санкції" (абз. 2 п. 10 згаданої постанови)1.

Не можна позбавляти засудженого права працювати в

тій чи іншій галузі господарства без визначення судом

кола посад, займати які він не вправі. Наприклад, в якості

додаткової міри покарання суд не може заборонити працю-

вати в торговельній мережі.

Та обставина, що на момент постановлення вироку

підсудний уже не займав посади або не займався діяль-

ністю, з якими було пов'язане вчинення злочину, не є

перешкодою для застосування додаткового покарання. "По-

збавлення права керувати транспортними засобами може

бути призначено судом як додаткове покарання незалежно

від того, що особа вже позбавлена такого права в порядку

адміністративного стягнення. Разом з тим, призначити таке

додаткове покарання особі, яка не має права керувати

1 Див.: Правовісник — С. 86.

327

транспортними засобами, суд не вправі" (абз. 1 п. 11

згаданої вище постанови Пленуму Верховного Суду

України)1. Невиконання вироку суду про позбавлення пра-

ва займати певні посади або займатися певною діяльністю

особою, щодо якої винесено вирок, відповідно до ст. 1832

КК становить злочин проти правосуддя.

Особи, засуджені до позбавлення права займати певні

посади або займатися певною діяльністю як основного по-

карання, вважаються несудимими, якщо протягом року з

дня його відбуття не вчинять нового злочину (п. 4 ч. 1

ст. 55 КК).

Штраф. Штраф є мірою покарання, що виражається у

стягненні із засудженого в дохід держави певної суми гро-

шей. Він є так званим змішаним покаранням, оскільки

може застосовуватися не тільки як основне, але й як

додаткове покарання (ч. 4 ст. 23). Штраф накладається

судом у випадках і межах, встановлених в Особливій час-

тиш КК, а також при умовному засудженні (ч. 1 ст. 45) та

відстрочці виконання вироку (ч. 1 ст. 461). Про це йдеться

в ч. 1 ст. 32. Штраф як основне покарання може бути

призначений у порядку заміни виправних робіт особам,

визнаним непрацездатними, та особам, які стали непраце-

здатними після постановлення вироку (ч. З ст. 29), а

також заміни покарання більш м'яким (статті 52, 53),

якщо в останньому випадку санкція статті, за якою засуд-

жено винного, серед основних мір покарання передбачає й

штраф. "Якщо санкція статті закону не передбачає штра-

фу, він може бути призначений як основне покарання

лише в порядку переходу до більш м'якого виду покарання

за наявності підстав, передбачених ст. 44 КК" (п. 7 поста-

нови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня

1995 р. № 22 "Про практику призначення судами кримі-

нального покарання")2.

Як основне покарання в Особливій частині КК штраф

згадується в санкціях 137 статей (45,5%), у переважній

більшості — як одна з альтернативних мір покарання най-

частіше поряд із позбавленням волі або виправними робо-

тами. Лише в чотирьох статтях штраф фігурує як єдине

основне покарання (статті 1483, 1764, 1832 2287).

Штраф як міра покарання колом осіб не обмежений: він

може бути застосований до будь-якої засудженої особи у

1 Див.: Правовісник. — С. 86.

2 Там само. — С. 84.

328

передбачених законом випадках. Ця міра покарання має

разовий характер. У порядку виконання покарання суд

пропонує засудженому добровільно сплатити в місячний

строк суму штрафу і попереджає, що в разі несплати

штрафу він буде стягнений у примусовому порядку (ст. 11

Положення про порядок і умови виконання кримінальних

покарань, не зв'язаних із заходами виправно-трудового

впливу на засудженого). У випадках, коли засуджений не

в змозі сплатити штраф у цей строк, стягнення його може

бути відстрочене або розстрочене, але не більше ніж на

один рік з дня набрання вироком законної сили (ч. З

ст. 405 КПК).

Штраф належить до числа покарань, пов'язаних із по-

збавленням майнових вигід. Він має майновий характер.

Конкретна сума штрафу, яка підлягає стягненню в межах

санкції кримінально-правової норми, визначається судом

залежно від тяжкості вчиненого злочину з врахуванням

майнового стану винного (ч. 2 ст. 32) та виходячи з

загальних начал призначення покарання (ст. 39 КК).

Стаття 32 КК присвячена питанню регламентації штра-

фу не в конкретній сумі гривень, а у вигляді суми, яка

відповідає певній кількості мінімальних розмірів заробітної

плати, офіційно встановленої законодавством України на

момент вчинення злочину. Мінімальним розміром штрафу

є десять, а максимальним — чотириста мінімальних

розмірів заробітної плати. За корисливі злочини макси-

мальним розміром штрафу є одна тисяча мінімальних

розмірів заробітної плати (див., наприклад, санкцію ч. З

ст. 228' КК).

У переважній більшості "штрафних" санкцій Особливої

частини КК штраф обчислюється в кількості мінімальних

розмірів заробітної плати, а в ряді випадків — у кількості

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (див., на-

приклад, частини 3 та 4 ст. 1488, частини 1 і 2 ст. 167,

ч. 1 ст. 172, статті 1763, 1912 КК).

При несплаті засудженим штрафу у встановлений строк

його стягнення здійснюється у примусовому порядку на

підставі виконавчого листа, виданого судом, який постано-

вив вирок. Стягнення звертається на особисте майно засуд-

женого, а також на його частку в спільній власності. У

випадку відсутності майна або його недостатності для пов-

ного стягнення штрафу він звертається на заробітну плату

або інший дохід, пенсію або стипендію засудженого. При

стягненні не можуть бути вилучені предмети, які не

329

підлягають конфіскації (див.: Додаток до КК "Перелік

майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком").

У разі злісного ухилення від сплати штрафу, призначе-

ного як основне покарання (наприклад, коли засуджений

приховує майно чи джерела своїх доходів), суддя за подан-

ням судового виконавця може замінити несплачену суму

штрафу покаранням у вигляді виправних робіт без позбав-

лення волі з розрахунку один місяць виправних робіт за

чотири мінімальних розміри заробітної плати штрафу, але

на строк не більше як два роки (ч. 3 ст. 32 КК), у

порядку, передбаченому ст. 410 КПК.

Проілюструємо на прикладі ситуацію із заміною штрафу

виправними роботами. Уявімо, що визнана винною у вчи-

ненні привласнення державного майна особа за ч. 1 ст. 84

КК засуджена до штрафу у вигляді 15 неоподатковуваних

мінімумів доходів (тобто 17 гривень х 15 = 255 гривень).

Сплативши п'ять неоподатковуваних мінімумів, доходів

громадян (тобто 85 гривень), засуджений злісно ухиляється

від сплати решти суми штрафу — 10 неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян (тобто 170 гривень). Цю суму

ми ділимо на 60 гривень (чотири мінімальних розміри

заробітної плати) і одержуємо число 2,83, яке показує

кількість місяців виправних робіт, що підлягають відбу-

ванню замість несплаченої суми штрафу.

При визначенні розміру відрахувань із заробітку засуд-

женого суд має взяти до уваги розмір штрафу, від сплати

якого винний злісно ухиляється.

Заміна штрафу виправними роботами неможлива щодо

непрацездатної особи. Недопустима також заміна виправ-

ними роботами штрафу, призначеного як додаткова міра

покарання.

Заміна штрафу позбавленням волі і позбавлення волі

штрафом не допускається (ч. 4 ст. 32 КК).

Громадська догана. Вона належить до основних пока-

рань і за своїм характером спричиняє засудженому мо-

ральні переживання. Це покарання має разовий характер і

може бути застосоване у передбачених кримінальним зако-

ном випадках до будь-кого з осіб, що засуджуються.

Громадська догана як альтернативна основна міра пока-

рання передбачена в санкціях чотирнадцяти статей Особ-

ливої частини КК (4,61%), які передбачають відповідаль-

ність за злочини, що не становлять великої суспільної

небезпеки.

330

Громадська догана може призначатися також у порядку

призначення покарання більш м'якого, ніж передбачено

законом (ст. 44), при заміні виправних робіт особам, ви-

знаним непрацездатними, а також тим, які стали непра-

цездатними після постановлення вироку (ч. 3 ст. 29), а

також у порядку заміни покарання більш м'яким

(статті 52, 53).

Громадська догана виконується судом, який постановив

вирок, і полягає у публічному висловленні осуду, що

міститься у вироку, під час його проголошення. Якщо

вироком передбачено довести громадську догану до відома

громадськості через пресу або іншим способом, копія виро-

ку після набрання ним законної сили надсилається власни-

ку підприємства, установи, організації або уповноваженому

ним органу, громадським організаціям за місцем роботи,

навчання чи проживання засудженого або органу преси.

Вирок доводиться до відома трудового колективу на зборах,

через багатотиражну і стінну пресу чи іншим способом

(статті 17, 18 Положення про порядок і умови виконання

кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами виправ-

но-трудового впливу на засуджених).

Направлення військовослужбовців, які вчинили злочи-

ни, в дисциплінарний батальйон і заміна виправних робіт

триманням на гауптвахті. Це передбачено як вид покаран-

ня в ст. 34 КК. Направлення в дисциплінарний батальйон

належить до основних мір покарання, характеризується

обмеженням волі, виправно-трудовим впливом на засудже-

них, має строковий характер, застосовується лише до пев-

ної категорії осіб. Воно застосовується у мирний час

військовими судами за вчинення злочинів до військово-

службовців строкової служби і прирівняних до них за

відповідальністю осіб. Це покарання може бути застосоване

до курсантів військових училищ, шкіл прапорщиків і міч-

манів та інших військово-навчальних закладів за злочини,

вчинені у період навчання, якщо до зарахування на на-

вчання вони не відслужили дійсну строкову військову

службу. Воно не застосовується до військовослужбовців

надстрокової служби, прапорщиків, мічманів, офіцерів, а

також військовозобов'язаних, які вчинили злочини у пе-

ріод проходження учбових чи перевірочних зборів. "Не

можуть бути направлені в дисциплінарний батальйон осо-

би, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення

волі, особи, до яких поряд з покаранням за вчинений

злочин застосовується примусове лікування від алкоголізму

331

або наркоманії, а також особи, які за станом здоров'я не

придатні до військової служби" (абз. З п. 2 постанови

Пленуму Верховного Суду України від 28 грудня 1996 p.

№ 15 "Про практику направлення військовослужбовців,

які вчинили злочини, в дисциплінарний батальйон").

Суть цього покарання полягає в тому, що засуджений

примусово направляється в особливу військову частину —

дисциплінарний батальйон, де діє спеціальний внутрішній

розпорядок. Порядок і умови відбування цього покарання

встановлені Положенням про дисциплінарний батальйон у

Збройних Силах України, затвердженим Указом Президен-

та України від 5 квітня 1994 р. № 139. Направлення в

дисциплінарний батальйон має на меті виправлення і пере-

виховання засуджених в дусі чесного ставлення до праці та

військової служби, суворого додержання ними Конституції

та законів України, точного виконання Військової присяги

і військових статутів, а також запобігання вчиненню нових

злочинів (п. 2 Положення). Основними засобами виправ-

лення і перевиховання засуджених є: встановлений для

дисциплінарного батальйону порядок і режим відбування

покарання, суспільно корисна праця, виховна робота, бо-

йова підготовка.

Направлення в дисциплінарний батальйон може бути

призначене, по-перше, коли воно вказане в санкції статті,

за якою засуджується військовослужбовець (таких статей

у КК дві — ч. 1 ст. 239 та ч. 1 ст. 244); по-друге, у

випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу

засудженого, дійде висновку про доцільність застосувати до

винного це покарання замість позбавлення волі на строк до

трьох років. В останньому випадку суд встановлює строк

позбавлення волі, а потім вказує про заміну його направ-

ленням у дисциплінарний батальйон на той самий строк.

Така заміна можлива при засудженні військовослужбовця

за вчинення не обов'язково військового злочину. Засудже-

ним до направлення в дисциплінарний батальйон у перед-

бачених законом випадках можуть призначатися додаткові

покарання, в тому числі й на строк, що перевищує час

відбування основного покарання.

Направлення в дисциплінарний батальйон застосовується

у випадках вчинення злочинів, що не становлять значної

суспільної небезпеки, коли засуджених можна залишити на

військовій службі і виправити в умовах спеціальної

військової частини. Це може мати місце і при призначенні

покарання за сукупністю злочинів. "У разі засудження

332

винного за сукупністю злочинів, за один з яких покарання

передбачено у вигляді позбавлення волі, а за інший —

направлення в дисциплінарний батальйон, чи за обидва —

позбавлення волі, суд застосовує направлення в дисцип-

лінарний батальйон (ст. 34 КК) лише після того, як буде

визначено покарання за правилами ст. 42 КК. При цьому

слід мати на увазі, що при складанні різновидних основних

покарань необхідно виходити з положень, передбачених

частиною 3 ст. 43 КК України" (п. 4 постанови Пленуму

Верховного Суду України від 28 грудня 1996 p. № 15) —

одному дню позбавлення волі відповідає один день триман-

ня в дисциплінарному батальйоні.

До осіб, які відбувають покарання в дисциплінарному

батальйоні, за хорошу поведінку і чесне ставлення до

праці і військової служби можуть застосовуватися заходи

заохочення (п. 44), за порушення вимог режиму відбу-

вання покарання — заходи дисциплінарного стягнення, вклю-

чаючи арешт з триманням на гауптвахті (п. 48 Положення).

Засуджені, які відбувають покарання у вигляді направ-

лення в дисциплінарний батальйон, не перестають бути

військовослужбовцями, вони носять погони. Ці особи є

військовослужбовцями строкової служби, тому "їх втечу з

гауптвахти або інше ухилення від військової служби до

прибуття в дисциплінарний батальйон, а також під час

відбування там покарання, слід кваліфікувати, залежно від

спрямованості умислу, способу та тривалості ухилення, за

статтями 239, 240, 241 або 243 КК України" (п. 6 постано-

ви Пленуму Верховного Суду України від 28 грудня

1996 p. № 15).

Час відбування покарання в дисциплінарному батальйоні

до строку дійсної військової служби не зараховується, в

чому полягає одна з каральних властивостей цієї міри

покарання. Водночас командуючий військами військового

округу (оперативного командування), командуючий

Військово-Морськими Силами України мають право зара-

хувати час перебування в дисциплінарному батальйоні до

строку військової служби: особам, які оволоділи військовою

спеціальністю, добре знають і чітко виконують вимоги вій-

ськових статутів та бездоганно несуть службу після звіль-

нення з дисциплінарного батальйону; особам, звільненим із

дисциплінарного батальйону, якщо вони, відбуваючи пока-

рання, твердо стали на шлях виправлення, виявили високу

дисциплінованість і чесне ставлення до праці та військової

служби (п. 62 Положення).

333

Звільнення з дисциплінарного батальйону здійснюється:

а) за відбуттям строку покарання; б) при умовно-достроко-

вому звільненні від покарання (ст. 52); в) при заміні

невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням

(ст. 52 КК); г) в силу акта амністії чи помилування; д) у

випадку дострокового звільнення ("На засуджених, визна-

них військово-лікарською комісією непридатними за станом

здоров'я до військової служби зі зняттям з військового

обліку або непридатними до військової служби у мирний

час, командир дисциплінарного батальйону вносить до суду

подання про дострокове звільнення від покарання..." (п. 65

Положення); е) при зміні вироку із застосуванням умовно-

го засудження чи відстрочки виконання вироку. Звільнені з

дисциплінарного батальйону можуть направлятися для по-

дальшого проходження дійсної військової служби. Якщо це

має місце, такі особи, як правило, направляються в ті ж

військові частини, де вони проходили службу до засуджен-

ня (п. 60 Положення).

Особи, які відбули покарання в дисциплінарному ба-

тальйоні або достроково звільнені з нього, визнаються та-

кими, що не мають судимості (п. 2 ч. 1 ст. 55 КК). Особа,

звільнена з дисциплінарного батальйону умовно-достроко-

во, визнається такою, що не має судимості, після закін-

чення невідбутої частини строку покарання (абз. 2 п. 69

Положення).

У випадку засудження військовослужбовця (строкової та

надстрокової служби, прапорщика, мічмана, а також офі-

цера) за вчинення загальнокримінального злочину до ви-

правних робіт останні замінюються триманням на гаупт-

вахті. Максимальний строк тримання на гауптвахті — два

місяці, мінімальний строк в законі не встановлений, отже,

може, у принципі, складати і одну добу. Співвідношення

тримання на гауптвахті з виправними роботами суд визна-

чає окремо в кожному конкретному випадку з урахуван-

ням тяжкості вчиненого злочину, особи винного і можли-

вості досягнення мети покарання. До строку тримання на

гауптвахті зараховується строк перебування під вартою у

порядку застосування запобіжного заходу.

Особи, які відбули покарання у вигляді тримання на

гауптвахті взамін виправних робіт, визнаються такими, що

не мають судимості (п. 2 ч. 1 ст. 55 КК).

Конфіскація майна. Це покарання належить до числа

додаткових, пов'язане з позбавленням майнових вигід (має

матеріальний характер), є разовим, може бути застосоване

334

у передбачених законом випадках до будь-кого з числа

засуджених осіб.

В Особливій частині Кримінального кодексу конфіскація

майна передбачена в санкціях 62 статей (20,98%).

Конфіскація майна полягає у примусовому безоплатному

вилученні у власність держави всього або частини майна,

яке є особистою власністю засудженого (ч. 1 ст. 35 КК).

Цей вид покарання застосовується лише у випадках, коли

він передбачений санкцією статті закону, за якою під-

судний визнаний винним.

Якщо санкція закону передбачає конфіскацію майна як

факультативне додаткове покарання, суд має обговорити

питання про його застосування і в разі позитивного ви-

рішення питання мотивувати своє рішення. Якщо санкція

закону передбачає обов'язкове застосування конфіскації

майна як додаткового покарання, то незастосування такої

міри покарання "можливе лише за наявності умов, перед-

бачених ст. 44 КК, з обов'язковим наведенням мотивів

такого пом'якшення та з посиланням на цю норму закону

в резолютивній частині вироку" (абз. 4 п. 8 постанови

Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 p.

№ 22 "Про практику призначення судами кримінального

покарання")1.

Невиявлення у винного майна на час розгляду справи

само по собі не є підставою для незастосування конфіскації

майна, оскільки майно, яке підлягає конфіскації, може

бути виявлене при виконанні вироку.

Якщо санкція статті закону передбачає як додаткове

покарання конфіскацію майна, то суд першої інстанції

вправі застосувати її і в тому випадку, коли він у порядку

реалізації положень ст. 44 КК призначає більш м'який вид

основного покарання, ніж передбачено законом. Суд ка-

саційної (наглядової) інстанції при переході за вказаними

підставами до більш м'якого виду основного покарання

може залишити вирок у частиш призначеної засудженому

конфіскації майна без змін.

Конфіскація майна може бути повною або частковою.

"Вирішуючи питання про застосування конфіскації майна

як додаткового покарання, суди не повинні допускати фор-

мального підходу до цього питання і зобов'язані враховува-

ти в кожному конкретному випадку суспільну небезпеч-

ність злочину, ступінь вини підсудного і дані про його

1 Правовісник. — С. 85.

335

особу. Прийнявши рішення про призначення конфіскації

майна, суд зобов'язаний сформулювати його в резолю-

тивній частині відповідно до вимог ст. 35 КК. Зокрема, у

вироку має бути вказано, конфіскується все майно чи його

частина. В останньому випадку у вироку треба вказати,

яка саме частина майна засудженого конфіскується, або

перелічити відповідні предмети" (абз. 1 п. 12 постанови

Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 p.

№ 22)1. Заміна конфіскації майна грошовою сумою,

рівною його вартості, не допускається.

За змістом ст. 49 КК вирок у частині конфіскації майна

може виконуватися в межах строку давності виконання

обвинувального вироку.

У відповідності до ч. 4 ст. 35 не підлягають конфіскації

предмети, необхідні для засудженого та осіб, які перебува-

ють на його утриманні, згідно з наведеним у Додатку до

КК "Переліком майна, що не підлягає конфіскації за судо-

вим вироком". До таких належать жилий будинок з госпо-

дарськими будівлями в сільській місцевості, якщо засудже-

ний та його сім'я постійно в ньому проживають, певна

кількість одягу, взуття, предметів домашнього вжитку, всі

дитячі речі, продукти харчування, потрібні для особистого

споживання засудженому, членам його сім'ї та особам, які

перебувають на його утриманні, — на три місяці, а для

осіб, які займаються сільським господарством, — до нового

врожаю тощо. У випадку включення в опис майна, що не

підлягає конфіскації, суд своєю ухвалою зобов'язаний ви-

ключити його з опису і зняти арешт.

Від конфіскації майна як міри кримінального покарання

необхідно відрізняти: а) спеціальну конфіскацію, яка поля-

гає у вилученні у засудженого предметів, що були засобом

здійснення злочину або одержані внаслідок його вчинення;

б) звернення в дохід держави безпідставного збагачення;

в) відшкодування спричиненої шкоди; г) вилучення речей і

цінностей, які не можуть знаходитись у цивільному обо-

роті; д) позбавлення благ, незаконно одержаних в резуль-

таті дачі хабара; е) конфіскацію предмета як захід адмі-

ністративного стягнення; є) реквізицію; ж) безоплатне ви-

лучення самовільно побудованого будинку (ст. 105 ЦК); з)

звернення в дохід держави пайового внеску, що скла-

дається з коштів, добутих злочинним шляхом (ст. 36 ЦК).

1 Правовісник. — С. 87.

336

Спеціальна конфіскація, що не є видом покарання, в

загальній формі передбачена ст. 81 КПК, яка регламентує

вирішення питання про речові докази (ст. 78 КПК). У ст.

81 КПК, зокрема, вказується, що гроші, цінності та інші

предмети, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід

держави, а знаряддя злочину, що належать обвинувачено-

му, конфіскуються. Спеціальна конфіскація безпосередньо

передбачена і в ряді санкцій статей Особливої частини

Кримінального кодексу України (ст. 76 — щодо повіт-

ряного судна, частини 1 і 2 ст. 80 — щодо валютних

цінностей тощо).

Предмети, що належать засудженому, визнані речовими

доказами, у відповідності з п. 1 ч. 1 ст. 81 КПК конфіс-

куються. Це має місце у випадку умисного використання

їх як знарядь злочину для досягнення злочинного резуль-

тату. Так, автомобіль, мотоцикл та інший транспортний

засіб, належний особі, визнаній винною в розкраданні,

підлягає конфіскації, якщо його використано у процесі

вилучення або заволодіння майном і визнано знаряддям

вчинення злочину (абз. 1 п. 17 постанови Пленуму Вер-

ховного Суду України від 27 березня 1987 p. № 2 "Про

практику застосування судами України законодавства у

справах про розкрадання державного та колективного май-

на на підприємствах і в організаціях агропромислового

комплексу")1. Під знаряддями злочину» які підлягають

конфіскації, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 81 КПК, стосовно

корисливих посягань на приватну власність належить ро-

зуміти такі предмети чи технічні засоби, які умисно вико-

ристовувалися їх власником чи особами, у співучасті з

якими він вчиняв злочин, для викрадення майна чи заво-

лодіння ним, а також для полегшення вчинення чи прихо-

вування злочину. Зокрема, транспортні засоби можуть бу-

ти визнані знаряддями злочину не тільки тоді, коли вони

використовувалися для безпосереднього вилучення майна

чи заволодіння ним, але й коли без їх використання вчи-

нення злочину було неможливим чи надто складним

(транспортування членів злочинної групи до місця вчинен-

ня злочину, перевезення викраденого майна з місця вчи-

нення злочину тощо) (п. 37 постанови Пленуму Верховно-

го Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 "Про судову

1 Бюлетень... — С. 85—86.

337

практику в справах про корисливі злочини проти приватної

власності")1.

Спеціальна конфіскація допускається і при умовному

засудженні, в той час як додаткове покарання у вигляді

конфіскації майна при застосуванні ст. 45 КК не може

мати місця.

Акт амністії, в силу якого засуджений підлягає цілко-

витому звільненню від покарання, поширюється і на кон-

фіскацію майна, яке підлягає конфіскації, якщо до дня

видання цього акта майно не було вилучене.

Передача фінансовим органам конфіскованого на вико-

нання вироку майна провадиться після задоволення відпо-

відно до чинного законодавства усіх пред'явлених до засуд-

женого вимог. При виконанні вироків, якими, крім кон-

фіскації майна, постановлено також стягнути із засуджено-

го суми на відшкодування заподіяної злочином шкоди, у

першу чергу повинні бути стягнені ці суми, а конфіскація

звертається на решту майна, якщо воно за законом може

бути конфісковане.

Конфіскуючи майно, держава не відповідає за борги і

зобов'язання, що обтяжують майно, якщо вони виникли

після того, як орган дізнання, попереднього слідства або

суд вжили заходів до охорони майна без згоди органу,

який вжив заходів до охорони цього майна (ч. 1 ст. 36

КК). Отже, при пред'явленні до особи, майно якої кон-

фісковане, матеріальних претензій по боргах і зобов'язан-

нях з боку третіх осіб держава відповідає тільки у випадку

їх виникнення до вжиття слідчими або судовими органами

заходів по охороні майна (опису майна і накладання на

нього арешту) або після вжиття таких заходів, однак, за

згодою цих органів. Такі претензії можуть бути задоволені

за рахунок конфіскаційного майна лише у випадку, коли

решти майна засудженого не вистачає для задоволення

претензій або коли у нього немає іншого майна, на яке

може бути звернене стягнення з цією метою. За пре-

тензіями, які підлягають задоволенню за рахунок конфіс-

кованого майна, держава відповідає лише в межах вартості

цього майна за оцінкою фінансових органів.

При задоволенні претензій за рахунок конфіскованого

майна дотримується черговість, передбачена цивільним та

цивільно-процесуальним законодавством (статті 374, 375,

377 ЦПК).

1 Бюлетень... — С. 123.

338

Позбавлення військового спеціального звання, рангу,

чину, кваліфікаційного класу. Це покарання є додатковим,

разовим, пов'язаним зі спричиненням моральних пережи-

вань і несприятливих для засудженого наслідків у вигляді

втрати певних прав, звільнення зі служби або усунення з

посади. Це покарання застосовується лише до певної групи

осіб, які вчинили тяжкі злочини. Воно не згадується в

санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу

України, при його застосуванні суд має посилатися на

ст. 37 КК.

Частина 1 ст. 37 проголошує: "В разі засудження за

тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне зван-

ня, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбав-

лена його за вироком суду".

Виключно законами України встановлюються військові

звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання (п. 6

ст. 92 Конституції України). У контексті положень ч. 1

ст. 37 КК ранги, чини і кваліфікаційні класи є спеціаль-

ними званнями в широкому розумінні цього поняття. Ви-

ходячи з тексту ст. 37 КК, суд може сам, за наявності для

того підстав, позбавити особу будь-якого військового зван-

ня, рівно як і будь-якого спеціального звання, рангу, чину

або кваліфікаційного класу, незалежно від того, ким вони

були присвоєні.

Рішення суду про позбавлення засудженого військового

або спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного

класу має бути викладено в резолютивній частині вироку.

До особи, визнаної судом винною у скоєнні кількох зло-

чинів, передбачених різними статтями Кримінального ко-

дексу чи частинами або пунктами статті, додаткове пока-

рання, передбачене ч. 1 ст. 37, має бути призначене за

один або окремо за кілька тяжких злочинів, а потім за їх

сукупністю. Призначення його лише за сукупністю зло-

чинів є неприпустимим (абз. 1 п. 9 постанови Пленуму

Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 "Про

практику призначення судами кримінального покарання")1.

Порядок і умови виконання зазначеного покарання вста-

новлені у главі VI Положення про порядок і умови вико-

нання кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами

виправно-трудового впливу на засуджених.

Частина 2 ст. 37 КК містить положення: "В разі засуд-

ження за тяжкий злочин особи, яка має почесне звання

1 Правовісник. — С. 85.

339

або відзначена державною нагородою України, суд при

постановленні вироку вирішує питання про внесення по-

дання Президентові України про позбавлення засудженого

почесного звання або державної нагороди України".

Суд не має права позбавити особу, яку засуджують за

вчинення тяжкого злочину, державної нагороди. Встано-

вивши, що підсудному присвоєно почесне звання або він

нагороджений державними нагородами України, суд вирі-

шує питання про внесення Президентові України подання

про позбавлення його державних нагород чи почесного

звання. Рішення суду про внесення такого подання має

бути мотивоване у вироку. Оскільки Кримінальним кодек-

сом України не передбачено позбавлення осіб державних

нагород колишнього Союзу РСР, суд не вправі приймати

таке рішення (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду

України від 22 грудня 1995 p. № 22)1. Таке рішення суд

не вправі приймати і стосовно відзнак іноземних держав.

При засудженні за тяжкий злочин особи, яка має науко-

вий ступінь або вчене звання, суд, з огляду на характер

вчиненого злочину, пов'язаність злочину з науковою або

викладацькою діяльністю засудженого, міру дискредитації

ним звання вченого, може інформувати про це, відповідно,

Вищу атестаційну комісію при Кабінеті Міністрів України,

або Міністерство освіти України, або вчену раду установи

(навчального закладу), додавши до повідомлення належ-

ним чином завірену копію вироку, що набрав законної

сили. Аналогічно суд може діяти при засудженні за злочин

особи, що має почесне звання, присвоєне уповноваженим

на те відомчим органом.

Позбавлення батьківських прав. Це покарання є додат-

ковим (п. 3 ч. 3 ст. 23 КК), характеризується невизначе-

ним строком дії, може бути застосоване лише до певної

категорії засуджених, а саме, батьків (батька або матері),

коли судом встановлено зловживання ними цими правами

(ч. 1 ст. 38 КК), пов'язане зі спричиненням, головним

чином, моральних страждань (хоча каральна суть цього

покарання характеризується також тим, що засуджений

втрачає всі права, які грунтуються на факті спорідненості з

дитиною, щодо якої він позбавлений прав, у тому числі

права вимагати від неї в майбутньому надання утримання;

він не може бути опікуном і піклувальником — ст. 140

1 Правовісник. — С. 87.

340

Кодексу про шлюб та сім'ю України), не пов'язане з

виправно-трудовим впливом на засудженого.

У санкціях статей Особливої частини Кримінального ко-

дексу України це покарання не вказане. Пленум Верховно-

го Суду України у постанові від 22 грудня 1995 р. № 22

"Про практику призначення судами кримінального пока-

рання" відзначив: "Судам необхідно мати на увазі, що

позбавлення батьківських прав може бути застосоване як

додаткове покарання лише у випадках, коли судом вста-

новлено зловживання цими правами з боку винного.

Оскільки в жодній санкції статей Особливої частини КК це

додаткове покарання не передбачено, воно може бути при-

значено судом за всі ті злочини, вчинення яких було

пов'язане зі зловживанням винним батьківськими правами

(наприклад, це можливо при засудженні за статтями 208,

117, 121 КК), з обов'язковим посиланням у резолютивній

частиш вироку на ст. 38 КК. Строк цього додаткового

покарання у вироку не зазначається" (п. 14)1.

На відміну від позбавлення батьківських прав у порядку

цивільного судочинства на підставах, вказаних у ст. 70

Кодексу про шлюб та сім'ю України (наприклад, у зв'язку

з ухиленням від виконання своїх обов'язків по вихованню

дітей, в тому числі відмовою без поважних причин взяти

дитину з пологового будинку, шкідливим впливом на дітей

аморальною поведінкою, а також тим, що батьки є хро-

нічними алкоголіками або наркоманами), позбавлення

батьківських прав як міра кримінального покарання мож-

ливе лише у зв'язку з вчиненням батьками злочину.

Призначивши позбавлення батьківських прав як додат-

кову міру покарання, суд не визначає строку її дії. Понов-

лення в батьківських правах можливе лише у порядку,

передбаченому Кодексом про шлюб та сім'ю України (ч. 2

ст. 38 КК).

Порядок і умови виконання цього покарання встановлені

главою VII Положення про порядок і умови виконання

кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами виправ-

но-трудового впливу на засуджених, затвердженого Указом

Президії Верховної Ради УРСР від 22 червня 1984 p.

Смертна кара як виняткова міра покарання. Смертна

кара як вид покарання не входить до загального переліку

покарань, що міститься в ст. 23 КК. Смертна кара регла-

ментується окремою нормою — ст. 24, в якій вона харак-

1 Правовісник. — С. 87.

341

теризується як виняткова міра покарання, що має тимча-

совий характер — діє до її остаточного скасування.

Застосування смертної кари — розстрілу — допускається

лише за особливо тяжкі злочини у випадках, спеціально

передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу

України. Це злочини, пов'язані з посяганням на життя

державного діяча (ст. 58), посяганням на життя представ-

ника іноземної держави (ст. 59), вчиненням диверсії

(ст. 60); умисним вбивством при обтяжуючих обставинах

(ст. 93), посяганням на життя судді, працівника правоохо-

ронного органу у зв'язку з виконанням ними службових

обов'язків, а також члена громадського формування з охо-

рони громадського порядку або військовослужбовця у

зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського

порядку (ст. 190').

Смертна кара допускається за ряд військових злочинів,

якщо вони вчинені в бойовій обстановці або у воєнний час,

зокрема, за непокору (п. "в" ст. 232), опір начальникові

або примушення його до порушення службових обов'язків

(п. "в" ст. 234), насильницькі дії щодо начальника, якщо

вони спричинили тяжкі наслідки (п. "б" ст. 236), дезер-

тирство (пункти "б" і "г" ст. 241), самовільне залишення

поля бою або відмова діяти зброєю (ст. 257), добровільна

здача в полон (ст. 258) тощо.

Смертна кара згадується в санкціях 22 статей Особливої,

частини Кримінального кодексу України (7,3%) як альтер-

нативна міра покарання поряд з позбавленням волі.

Смертна кара — виняткова міра покарання; вона має

разовий характер і пов'язана з позбавленням життя зло-

чинця за вироком суду. Відповідно до ч. 2 ст. 24 не

можуть бути засуджені до смертної кари особи, які не

досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, і

жінки, що були в стані вагітності під час вчинення злочи-

ну або на момент винесення вироку. Смертну кару не

може бути застосовано до жінки, яка перебуває в стані

вагітності на момент виконання вироку.

У п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України

від 22 грудня 1995 р. № 22 "Про практику призначення

судами кримінального покарання" зазначається: "Звернути

увагу судів на те, що відповідно до ст. 24 КК смертна кара

є винятковою мірою покарання, яка до її повного скасуван-

ня призначається у передбачених законом випадках лише

за наявності виняткових обставин справи, що обтяжують

відповідальність, у поєднанні з винятковою небезпечністю

342

особи, котра вчинила особливо тяжкий злочин. Застосуван-

ня смертної кари в усіх випадках повинно бути належним

чином мотивоване у вироку на підставі встановлених об-

ставин вчиненого злочину і даних, які з вичерпною повно-

тою характеризують підсудного"1.

Смертна кара не може бути призначена при перебігу

давності притягнення до кримінальної відповідальності

(ч. 4 ст. 48 КК), а також застосована при перебігу дав-

ності виконання обвинувального вироку (ч. З ст. 49). Це

не стосується злочинів проти миру і людяності, а також

воєнних злочинів у відповідності до Указу Президії Вер-

ховної Ради СРСР від 4 березня 1965 р. "Про покарання

осіб, винних в злочинах проти миру і людяності та

воєнних злочинах, незалежно від часу вчинення злочинів".

У постанові від 3 вересня 1965 р. про застосування цього

Указу Президія Верховної Ради СРСР роз'яснила, що дія

Указу в частині незастосування давності і призначення

покарання, включаючи смертну кару, поширюється також

на тих радянських громадян, які у період Великої Віт-

чизняної війни 1941-1945 p.p. вели активну каральну

діяльність, брали особисту участь у вбивствах та морду-

ванні радянських людей. 26 листопада 1968 p. була під-

писана Конвенція про незастосування строку давності до

воєнних злочинів і злочинів проти людства.

25 березня 1969 р. УРСР ратифікувала цю Конвенцію, і

11 листопада 1970 p. вона вступила в силу. Відповідно до

ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори,

згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою

України, є частиною національного законодавства України.

1 Правовісник. — С. 92.

343