Глава IV

ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ

§ 1. Поняття та ознаки злочину

Поняття злочину, як і поняття можливого наслідку для

особи, що вчинила його, — покарання, є наріжним, визна-

чальними поняттями кримінального права. Визначення по-

няття злочину дається як у законодавстві, так і в теорії

кримінального права.

Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та

ознак, є досить стабільним, у ньому відбиваються соціаль-

но-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна

правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціально

небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства,

які потребують кримінально-правового захисту.

Визначення поняття злочину в кримінальному законо-

давстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене

певною правовою системою, часом прийняття криміналь-

ного закону, панівною політичною та правовою ідеологією

щодо засобів і методів боротьби зі злочинністю тощо. В

окремих країнах законодавче визначення поняття злочину

взагалі відсутнє, в інших воно, здебільшого, зводиться до

визначення поняття злочину як діяння, забороненого під

загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом,

чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму. В

деяких країнах, крім вказівки на формальну ознаку злочи-

ну — його передбаченість кримінальним законом (зло-

чин — це те, що передбачене кримінальним законом або

тягне застосування передбачених ним заходів кримінально-

правового реагування), вказуються в його законодавчому

визначенні й ознаки, які характеризують його соціальну

сутність — властивість заподіювати шкоду об'єктам, взя-

тим під охорону держави.

Так, у Кримінальному кодексі Франції, прийнятому в

1992 p., визначення поняття злочину взагалі не дається, в

ст. 111-2 говориться про те, що закон дає визначення

злочинів і проступків та встановлює покарання, які засто-

совуються до осіб, які їх вчинили. При цьому злочинні

діяння КК Франції поділяє на злочини і проступки. Кри-

мінальний кодекс ФРН 1871 р. у редакції від 2 січня

1975 р. у § 12 гл. 2 першого розділу ("Пояснення термі-

нів") визначає: "(І) Злочинами є протиправні діяння, за

які передбачено позбавлення волі на строк не менше одно-

57

го року або більш суворе покарання; (2) Проступками є

протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі

на більш короткий строк чи покарання у вигляді штрафу".

У США існує як федеральне кримінальне законодавство,

так і законодавство окремих штатів. У федеральному

кримінальному законодавстві визначення поняття "злочин-

ний акт" не дається, а в кримінальних кодексах окремих

штатів такі визначення є. Так, у п. 1 § 10.00 КК штату

Нью-Йорк посягання визначається як поведінка, за яку

покарання тюремним ув'язненням на строк чи штрафом

передбачене будь-якою нормою цього штату чи взагалі

будь-якою нормою права, місцевим правом або ордонансом

органу політичної влади даного штату, або будь-яким на-

казом, правилом чи інструкцією, які прийняті будь-якою

урядовою установою у відповідності до наданих їй для

цього повноважень. У § 15-109 КК штату Айдахо злочином

або публічним кримінальним правопорушенням визна-

чається дія, вчинена всупереч будь-якій нормі права, яка

забороняє чи зобов'язує її вчинити, і за яку призначається

одна з наступних санкцій: 1) смертна кара; 2) позбавлення

волі; 3) штраф; 4) відсторонення від посади; 5) позбавлен-

ня права займати в даному штаті посаду, що користується

повагою, довірою чи приносить прибуток. У наведених

визначеннях вказується на дві ознаки злочину: проти-

правність та караність. У Кримінальному кодексі Китай-

ської Народної Республіки дається розгорнуте матеріально-

формальне визначення поняття злочину: "Всі діяння, що

посягають на державний суверенітет і територіальну ціліс-

ність, заподіюють шкоду системі диктатури пролетаріату,

порушують соціалістичну революцію і соціалістичне будів-

ництво, громадський порядок, посягають на всенародну

власність громадян, їх особу, демократичні й інші права, а

також інші суспільно небезпечні дії, за які в Кодексі пе-

редбачене кримінальне покарання, є злочинами". У Кримі-

нальному кодексі Японії 1907 p. визначення поняття зло-

чину відсутнє, воно дається в теорії кримінального права.

Нема визначення поняття злочину і в законодавстві Англії,

де діє система прецедентного права. Таке визначення

дається практикою та доктриною. Так, у коментованому

зводі англійського законодавства Хелсбері визначається:

"Здебільшого під злочином розуміється зло, що впливає на

безпеку чи процвітання суспільства взагалі, тому суспіль-

ство зацікавлене його бороти. Часто це моральне зло,

58

тобто поведінка, шкідлива для загального морального духу

суспільства".

У ст. 14 нового Кримінального кодексу Російської Феде-

рації, який набрав чинності з 1 січня 1997 p., дається таке

визначення поняття злочину: "Злочином визнається винно

вчинене суспільно небезпечне діяння, заборонене цим Ко-

дексом під загрозою покарання", тобто у цьому визначенні

вказуються чотири ознаки злочину: суспільна небезпеч-

ність, протиправність, винність і караність. Визначення по-

няття злочину в Кримінальному кодексі Російської Феде-

рації за змістом є відтворенням поняття злочину, що міс-

титься в ст. 8 прийнятих 2 липня 1991 p. Основ кримі-

нального законодавства Союзу РСР і республік: "Злочином

визнається вчинене винно суспільно небезпечне діяння (дія

чи бездіяльність), заборонене кримінальним законом під

загрозою покарання".

Визначення поняття злочину, яке дається в теорії кри-

мінального права, повинно грунтуватись на його законо-

давчому визначенні, проте, законодавче і теоретичне (нау-

кове) визначення поняття злочину, його змісту і ознак,

здебільшого, не співпадають. У науковому визначенні по-

няття злочину, як правило, деталізуються його окремі

ознаки, вказані в законі, і головне, в ньому відбиваються

правові погляди наукового дослідження, здійсненого окре-

мим ученим (групою вчених), який дає таке визначення.

Наукове визначення поняття злочину не таке "консерва-

тивне", як законодавче, оскільки закон, як правило,

змінюється не так вже й часто, а соціально-політичні умо-

ви життя суспільства, його ідеологія, політика є більш

мінливими.

У Кримінальному кодексі України 1960 p. поняття зло-

чину дається в ст. 7, відповідно до якої: "Злочином виз-

нається передбачене кримінальним законом суспільно не-

безпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на

суспільний лад України, його політичну і економічну сис-

теми, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші

права і свободи громадян, а так само інше передбачене

кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке

посягає на правопорядок".

У цьому визначенні названо дві ознаки злочину: проти-

правність (протизаконність) — формальна, нормативна

ознака, та суспільна небезпечність — матеріальна ознака,

тобто в ст. 7 дається матеріально-формальне визначення

поняття злочину. В теорії кримінального права обов'язко-

59

вими ознаками злочину, здебільшого, також називають

винність і караність або лише винність. Проектом

Кримінального кодексу України, підготовленого робочою

групою Кабінету Міністрів України, у визначенні поняття

злочину пропонується вказати на три його ознаки:

суспільну небезпеку, забороненість кримінальним законом і

винність1.

Для визначення поняття злочину достатньо було б вка-

зати лише його формальну ознаку — передбачення

кримінальним законом. Проте вказівка лише на цю ознаку

злочину не дає відповіді на питання, чому законодавець

визнає ті чи інші діяння злочинами, а тому у визначенні

поняття злочину має бути вказана і його матеріальна озна-

ка —- суспільна небезпека, — яка свідчить про соціальну

сутність такого явища як злочин.

Об'єктивно суспільно небезпечне діяння може бути ви-

знане злочином лише у разі, коли воно є проявом

свідомості і волі особи, тобто вчинене винно (умисно чи

необережно). У ст. З КК однозначно визначено, що

кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише

особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно

або з необережності вчинила передбачене кримінальним

законом суспільно небезпечне діяння. Яка б шкода не була

заподіяна діянням особи, які б тяжкі наслідки воно не

спричинило, якщо воно вчинене за відсутності вини, тобто

умислу або необережності, коли особою не усвідомлюва-

лася суспільна небезпечність вчинюваних нею дій (без-

діяльності) і їх можливих наслідків, і вона не тільки не

бажала їх настання, а й не передбачала можливості їх

настання, і при цьому на неї законом не покладався

обов'язок передбачення таких наслідків, воно (діяння) не

може бути визнане злочином, оскільки в такому діянні

відсутній прояв свідомості та волі особи. Винність — одна

з найважливіших ознак злочину, але не самостійна ознака,

а така, що характеризує суспільну небезпечність діяння,

тобто є структурним елементом суспільної небезпечності.

Під караністю суспільно небезпечного діяння (злочину)

розуміється не фактичне застосування покарання за його

вчинення, а можливість застосування покарання, передба-

ченого санкцією кримінально-правової норми, якою визна-

чений склад конкретного злочину і встановлені види та

межі покарань (покарання), що можуть бути призначені

1 Див.: Іменем закону. 1994. — 16 грудня.

60

особі, яка вчинила таке діяння. Отже, караність діяння не

означає, що особі, яка його вчинила, обов'язково буде

призначено передбачене санкцією покарання, оскільки з

підстав, передбачених законом, особа може бути звільнена

від кримінальної відповідальності чи покарання, або ж по-

карання буде призначено інше, більш м'яке, чи призначе-

но умовно або з відстрочкою його виконання. У такому

разі караність діяння означає, що кримінальним законом,

яким воно заборонене, передбачена можливість застосуван-

ня визначеного санкцією норми покарання. Караність

суспільно небезпечного діяння є ознакою злочину, але ви-

знавати її самостійною ознакою немає потреби, оскільки

кримінально-правовою нормою, в якій формулюються

ознаки складу конкретного злочину, одночасно визна-

чається і покарання чи — альтернативне — кілька пока-

рань, що можуть бути призначені особі, визнаній винною у

вчиненні злочину. У чинному кримінальному законодавстві

України відсутні норми, якими б не було передбачене і

можливе покарання, тобто передбаченість діяння кримі-

нальним законом (протиправність) означає одночасно і ка-

раність такого діяння. Караність — не самостійна ознака

злочину, вона є структурним елементом його іншої

обов'язкової ознаки — протиправності. Протиправність

злочину одночасно означає і його караність.

Визнання самостійними ознаками злочину винності і ка-

раності допустиме (можливе), але недоцільне, оскільки у

понятті мають вказуватися необхідні й достатні для визна-

чення його сутності ознаки, тобто воно повинно бути ла-

конічним. Включення до поняття інших ознак, які лише

конкретизують його обов'язкові, необхідні ознаки, робить

його громіздким. Таким чином, винність і караність є

структурними елементами, відповідно, суспільної небез-

печності і протиправності діяння, а тому визнання їх

самостійними ознаками злочину не обов'язкове, хоча й

допустиме.

Суспільна небезпечність діяння — це, перш за все, його

об'єктивна властивість заподіювати шкоду або ж створюва-

ти загрозу заподіяння шкоди тим об'єктам, які охоро-

няються законом, у ньому виявляється негативне ставлен-

ня особи до таких об'єктів, а іноді в цілому до панівних у

суспільстві відносин.

Під діянням у теорії кримінального права розуміється не

просто зовнішній прояв поведінки особи, а поведінки

усвідомленої, яка знаходиться під контролем свідомості й

61

волі, тобто такої, що відповідає всім ознакам людської

діяльності в її загальному психологічному значенні. Поділ

суспільно небезпечного діяння на об'єктивну і суб'єктивну

сторони має умовний характер, тому що реально характер

і ступінь суспільної небезпечності злочину визначаються

об'єктивною стороною — характером і розміром заподіяної

шкоди, способом дії та іншими об'єктивними ознаками, а

також суб'єктивною стороною — ступенем усвідомлення

заподіяння шкоди, активністю волі, мотивами і цілями

поведінки особи, які поєднуються.

Суспільно небезпечне діяння в кримінально-правовому

розумінні — це об’єктивоване назовні ставлення особи до

панівного у певному суспільстві правопорядку, яке вияв-

ляється у посяганні на нього, внаслідок чого завжди за-

вдається шкода певним соціальним цінностям.

Суспільна небезпечність діяння — об'єктивна власти-

вість будь-якого правопорушення, включаючи і злочин.

Злочином суспільно небезпечне діяння стає тоді, коли сту-

пінь і характер його небезпечності для панівних у суспіль-

стві відносин змушують законодавця вести з ним боротьбу

кримінально-правовими заходами, тобто коли криміналь-

ним законом воно визнається злочином.

Суспільна небезпечність діяння визначається не тільки

його зовнішніми, фактичними, об'єктивними ознаками, а й

суб'єктивними. При цьому неприпустимо перебільшувати

значення і віддавати перевагу якійсь одній із цих ознак у

визначенні суспільної небезпечності діяння, передусім, не

можна переоцінювати значення вини. Сутність суспільної

небезпечності діяння слід визначати, виходячи з його спря-

мування на певні об'єкти (основні інтереси, цінності

суспільства), тобто як посягання на них. Такий підхід

передбачає визнання вини структурним елементом

суспільної небезпечності діяння.

Головне заперечення проти визнання вини структурним

елементом суспільної небезпечності діяння зводиться до

того, що в такому випадку довелося б розглядати дії не-

осудних, які заподіяли шкоду суспільним відносинам, не

як суспільно небезпечні, тому що багатьма вченими

суспільна небезпечність поділяється на об'єктивну (дії нео-

судних і невинні дії) і суб'єктивну (винні дії)1.

1 Див., наприклад: Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная от-

ветственность и состав преступления. — М., 1974. — С. 116—117.

62

Дії неосудних не можна розглядати як суспільно небез-

печні, тому що в таких випадках взагалі немає діяння в

кримінально-правовому значенні. Діяння — це вольова,

усвідомлена поведінка. Суспільно небезпечними можуть

бути тільки вольові, усвідомлені дії особи. Дії ж неосудних

не є суспільно небезпечними, а просто небезпечними, тоб-

то слід розрізняти поняття "суспільна небезпечність" і "не-

безпечність".

Сутністю суспільної небезпечності діяння є його пося-

гання на об'єкти, що охороняються законом, у ньому

(діянні) виявляється негативне до них ставлення.

Суспільна небезпечність діяння впливає на процеси нор-

мотворчості (криміналізації і декриміналізації) та застосу-

вання кримінально-правових норм (кваліфікації діяння й

індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання).

Поняття суспільної небезпечності діяння в нормотворчій

діяльності своєрідно очолює ієрархію критеріїв (принципів)

криміналізації і декриміналізації. Крім того, суспільна не-

безпечність діяння є критерієм класифікації злочинів у

кримінальному законі та теорії кримінального права.

Законодавець визнає злочином не самі по собі

об'єктивно суспільно небезпечні діяння, а дії вольові, тобто

такі, що знаходяться під контролем свідомості та волі осо-

би, —, дії винні. При цьому від суб'єктивних ознак зале-

жить не тільки ступінь суспільної небезпечності діяння, а

насамперед, визнання самого діяння суспільно небезпеч-

ним. Так, легке тілесне ушкодження злочином визнається

тільки тоді, коли воно вчинене умисно; необережне за-

подіяння такого ушкодження злочином не вважається;

тільки умисний обман покупців тягне кримінальну

відповідальність тощо.

Лише незначна кількість суспільно небезпечних діянь

визнається злочинами незалежно від форми і виду вини.

Для більшості злочинів, передбачених кримінальним зако-

ном України, характерна умисна вина, а для деяких із них

необхідна наявність певних мотиву і мети. Крім того, за-

лежно від форми вини різним буде ступінь суспільної не-

безпечності однакових за об'єктивними ознаками дій, що

знаходить відображення в диференціації криміналізації та-

ких дій (умисне вбивство, необережне вбивство тощо).

Злочином повинно визнаватися лише таке діяння, сту-

пінь суспільної небезпечності якого (з урахуванням інших

критеріїв криміналізації у їх взаємозв’язку) досяг рівня,

що вимагає боротьби з таким діянням кримінально-право-

63

вими заходами. У разі недотримання цієї умови виникне

так зване розходження між суспільною небезпечністю діян-

ня і його протиправністю — надмірна криміналізація діян-

ня. За умов надмірної криміналізації виникає невідповід-

ність між правосвідомістю законодавця, з одного боку, і

правосвідомістю правозастосовчих органів та більшості на-

селення, з другого; Це призводить до повного незастосу-

вання або виняткового застосування на практиці кримі-

нально-правової норми за значного поширення дій, що нею

криміналізовані, або ж до притягнення до відповідальності

осіб, дії яких формально протиправні, але позбавлені не-

обхідного для злочинів рівня суспільної небезпечності. Роз-

ходження між суспільною небезпечністю діяння і його про-

типравністю може мати місце також і у випадку втрати

діянням характеру суспільно небезпечного внаслідок зміни

у соціально-політичному житті країни при відсутності де-

криміналізації діяння.

За умов надмірної криміналізації і несвоєчасної декри-

міналізації діяння, яке втратило необхідний ступінь

суспільної небезпечності, суспільна небезпечність діяння

буде своєрідною нейтралізуючою ознакою щодо протиправ-

ності. Тобто, відсутність необхідного рівня суспільної не-

безпечності діяння як матеріальної ознаки злочину свід-

читиме і про відсутність самого злочину. Цим, здебіль-

шого, і зумовлене фактичне незастосування значної кіль-

кості кримінально-правових норм чинного Кримінального

кодексу за значного поширення дій, передбачених його

статтями.

Для розкриття змісту поняття "ступінь суспільної небез-

печності" використовується поняття "характер суспільної

небезпечності". Якщо ступінь суспільної небезпечності є

показником рівня суспільної небезпечності окремо взятого,

конкретного діяння, її "кількісною" характеристикою, то

характер суспільної небезпечності діяння — це показник

рівня суспільної небезпечності певної групи злочинів, який

визначається, перш за все, місцем цінностей, на які пося-

гає певна група злочинів, у ієрархії цінностей, що є

об'єктом кримінально-правової охорони. Тому, наприклад,

за інших рівних умов злочини проти життя і здоров'я

людини будуть за характером більш суспільно небезпечни-

ми, ніж злочини проти власності, оскільки згідно зі ст. З

Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і

гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою

соціальною цінністю. Характер і ступінь суспільної небез-

64

печності кримінальним законом визнаються структурними

елементами (критеріями) одного із загальних начал

призначення покарання, встановленого ст. 39 КК: призна-

чаючи покарання, суд поряд з іншими критеріями врахо-

вує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого

злочину.

У процесі застосування кримінально-правових норм

суспільна небезпечність діяння є критерієм: 1) кваліфікації

злочинів (відмежування злочинів від інших правопору-

шень; відмежування злочинів від діянь, що через малозна-

чущість не є суспільно небезпечними1; розмежування зло-

чинів як таких); 2) індивідуалізації кримінальної відпові-

дальності і покарання. При цьому показником рівня

суспільної небезпечності злочину є (має бути) санкція

відповідної статті (частини, пункту статті) Кримінального

кодексу.

Кримінальна протиправність є формальною ознакою

злочину. Суть цієї ознаки злочину в тому, що злочином

може бути визнане лише діяння, передбачене як таке (як

злочин) безпосередньо кримінальним, а не будь-яким

іншим законом. Як уже зазначалося, в чинному кримі-

нальному законодавстві склади конкретних злочинів перед-

бачені в Особливій частині Кримінального кодексу. Проте

можливо, що на певних етапах розвитку суспільства

окремі склади злочинів будуть сформульовані в інших,

крім Кримінального кодексу, законах прямої дії, що й

мало місце до введення у вересні 1996 p. національної

валюти України, оскільки кримінальна відповідальність за

виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів

багаторазового використання була передбачена не Кримі-

нальним кодексом, а Указом Президії Верховної Ради

України від 21 січня 1992 p. Цей Указ, очевидно, є чин-

ним і понині, оскільки при виявленні фактів вчинення

особою передбачених ним дій вона в принципі має притя-

гатися до кримінальної відповідальності за цим Указом.

Строки ж давності притягнення до кримінальної відпо-

відальності за виготовлення з метою збуту або збут під-

роблених купонів багаторазового використання закінчаться

через 10 років після вчинення відповідних дій.

1 Частиною 2 ст. 7 КК передбачено, що не є злочином діяння, що хоч

формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримі-

нальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки.

65

Протиправність означає закріплення в кримінальному

законі принципу "nullum crimen sine leqe" (немає злочину

без вказівки про це в законі). Яка б не була суспільна

небезпечність того чи іншого діяння, доки воно не буде

визнане злочином кримінальним, а не будь-яким іншим,

законом, кримінальної відповідальності воно тягти не

повинно.

Соціально-економічні зміни в нашому суспільстві,

пов'язані зі становленням нових економічних відносин, по-

роджують появу діянь, які в умовах соціалістичної еко-

номіки не могли бути вчинені: обмеження конкуренції,

прояви монополізму, протидія законній підприємницькій

діяльності тощо, або ж зумовлюють підвищення ступеня

суспільної небезпечності певних дій чи навпаки, втрату

певними діяннями суспільної небезпечності взагалі, чи

суттєве зниження її рівня. Але доти, доки такі зміни в

оцінці суспільної небезпечності конкретних дій не будуть

відображені в кримінальному законі, відповідно дії або не

можуть визнаватися злочином, незважаючи на їх високу

суспільну небезпеку, або ж навпаки, формально вважатися

злочинними, аж поки відповідні норми не будуть вилучені

з кримінального закону.

Закріплення в законі безпосередньо формальної ознаки

злочину також означає, що не допускається застосування

кримінального закону за аналогією. Як відомо, до 1958 p.

у радянському кримінальному праві у визначенні поняття

злочину вказівки на його найважливішу ознаку — проти-

правність — не було, а навпаки, законодавче була закріп-

лена можливість застосування кримінального закону за

аналогією. Так, у ч. 2 ст. 7 Кримінального кодексу УРСР

1927 p. було записано: "якщо тієї чи іншої суспільно

небезпечної дії безпосередньо не передбачено в цьому Ко-

дексі, то підстави і межі відповідальності за неї, а також

заходи соціального захисту визначаються за аналогією з

тими статтями Кодексу, в яких передбачені злочини

найбільш подібні важливістю та характером".