§ 7. Принципи чинності кримінального закону

у просторі та часі

Кримінальний кодекс України передбачає просторову та

часову юрисдикцію кримінального закону (статті 4—6).

Просторова юрисдикція означає поширення криміналь-

ного закону України в межах певної території та щодо

певного кола осіб.

Часова юрисдикція кримінального закону України озна-

43

чає тривалість дії кримінального закону в межах певного

часового інтервалу.

Просторова юрисдикція кримінального закону грун-

тується на трьох основних принципах: територіальному,

національному та універсальному.

Територіальний принцип (ч. 1 ст. 4) регламентує чин-

ність кримінального закону на території України. Винятком

із територіального принципу є принцип дипломатичного

імунітету (ч. 2 ст. 4). Він передбачає, що кримінально-пра-

вова юрисдикція України не поширюється на осіб, що

мають дипломатичний імунітет, але зберігається щодо

вчинених ними в Україні злочинів. Тому до відповідаль-

ності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є

акредитуючою.

Національний принцип (принцип громадянства), який

передбачено ч. 1 ст. 5, регламентує чинність кримінального

закону щодо діянь, вчинених за межами України її грома-

дянами та особами без громадянства, що постійно прожи-

вають в Україні.

Універсальний принцип (ч. 4 ст. 5) передбачає поши-

рення чинності кримінального закону України щодо діянь,

вчинених за межами України іноземними громадянами, у

випадках, передбачених міжнародними договорами.

Просторові принципи, в основному, визначаються нор-

мами кримінального закону України. Однак у процесі де-

мократизації колишнього СРСР, нових незалежних держав,

що виникли на його терені, та за сучасної світової спіль-

ноти просторові принципи все більш корелюються міжна-

родними угодами. Це стосується ч. 2 ст. 4 — про коло

осіб, які не підлягають юрисдикції кримінального закону

України, та ч. 4 ст. 5 — щодо кола іноземних громадян,

які вчинили злочини за межами України і не проти

інтересів України, боротьба з якими ведеться на основі

міжнародних договорів.

Однак найбільш яскравим прикладом є приєднання

України до Європейських конвенцій та укладення країнами

СНД Мінської конвенції 1993 p.

Ці Конвенції суттєво корелюють зміст територіального

та національного принципів просторової чинності кримі-

нального закону України.

Крім просторових принципів чинності кримінального за-

кону України є ще й принцип чинності кримінального

закону у часі (ст. 6). Цей принцип визначає, який кримі-

нальний закон має застосовуватись до конкретної ситуації

з точки зору її часових характеристик.

44

§ 8. Чинність кримінального закону

за територіальним принципом

Територіальний принцип просторової чинності (дії) кри-

мінального закону України сформульовано у ч. 1 ст. 4. Він

полягає в тому, що усі особи, які вчинили злочин на

території України, підлягають кримінальній відповідальнос-

ті на підставі КК та імплементованих норм міжнародного

права. "Усі особи", про яких ідеться в ст. 4, — це грома-

дяни України, іноземні громадяни (в тому числі й громадя-

ни країн СНД), які не користуються правом особистої

недоторканності і дипломатичного імунітету, а також особи

без громадянства.

Поняття "територія України" визначається нормами

державного та міжнародного права. Основні положення що-

до цього поняття закріплено у статтях І—б Закону "Про

державний кордон України" від 4 листопада 1991 p.

(далі — Закон). Стаття 1 Закону визначає: "Державний

кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що про-

ходить по цій лінії, які визначають межі території

України — суші, вод, надр, повітряного простору".

Поняттям "територія України" охоплюються: 1) суша,

море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах

кордонів України, а також повітряний простір над сушею і

водним простором, в тому числі й над територіальними

водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, при-

писані до портів на території України, які знаходяться під

прапором України у відкритому морі, у територіальних

водах або портах іншої держави; 3) невійськові кораблі,

приписані до портів на території України, які знаходяться

під прапором України у відкритому морі; 4) військові

повітряні судна України, приписані до аеропортів на тери-

торії України, які під розпізнавальним знаком України

знаходяться у відкритому повітряному просторі, у по-

вітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;

5) невійськові повітряні судна України, які приписані до

аеропортів на території України та знаходяться поза її

межами у відкритому повітряному просторі під розпізна-

вальним знаком України.

Територіальна чинність кримінального закону України

поширюється і на іноземні невійськові судна, які знахо-

дяться у територіальних водах чи портах України. Згідно з

п. 5 ст. 28 Закону прикордонні війська України мають

право знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили

злочин і підлягають кримінальній відповідальності за зако-

45

нодавством України, передавати цих осіб органам дізнання

і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними дого-

ворами України.

Злочин (у формі готування, замаху, виконання, під-

мовництва, пособництва, організаційної діяльності) визна-

ється вчиненим на території України у випадках: 1) коли

він розпочатий і закінчений на території України; 2) коли

він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють

його, вчинені на території України. Наприклад, якщо особа

за межами України придбала обладнання для виготовлення

підроблених білетів Національного банку України, а надру-

кувала їх на території України, то місцем вчинення цього

злочину треба вважати територію України; 3) коли

суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за

межами України, а закінчені або злочинний наслідок на-

став на території України (наприклад, постріл було зробле-

но з території Молдови, а смертельне поранення особи

сталося на території України).

Юрисдикція української держави щодо вирішення питан-

ня про злочинність і караність діянь, вчинених на її тери-

торії, може зазнавати часткових обмежень на підставі

норм міжнародного права (Європейської конвенції про пе-

редачу провадження у кримінальних справах 1972 р; Кон-

венції про передачу засуджених осіб 1983 p.; Європейської

конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно

звільненими правопорушниками 1964 p.)1, або ж навпаки,

доповнюватися ще й делегованими повноваженнями до-

говірних держав щодо паралельного застосування їхнього

законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто мо-

же грунтуватися на одночасному застосуванні національ-

ного (українського) та іноземного законодавства (Мінська

конвенція країн СНД про правову допомогу і правові

відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах

1993 р.)2.

Відповідні повноваження в аналогічних випадках делегує

також українська держава іншим договірним державам.

Вирішення питання про злочинність і караність діяння,

вчиненого на території України іноземним громадянином

або особою без громадянства, яка проживає в іншій дер-

1 Україна в міжнародно-правових відносинах. Книга 1: Боротьба із

злочинністю та взаємна правова допомога. — К., 1996. — С. 1095—1115,

1131—1142.

2 Там само. — С. 1049—1082.

46

жаві, у певних випадках може відбуватися відповідно до їх

національного законодавства, якщо Україна передасть

відповідній договірній державі повноваження кримінального

переслідування таких осіб (так звана передача криміналь-

ного провадження). Передача кримінального провадження

передбачена Європейською конвенцією про передачу про-

вадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 p.,

до якої Україна приєдналася 22 вересня 1972 p. Чинності

для України Конвенція набула 1 січня 1996 p.

Ця Конвенція, як і ряд інших ратифікованих Україною

міжнародних договорів, згідно із Законом України "Про

дію міжнародних договорів на території України" від

10 грудня 1991 p. є невід'ємною часткою національного

законодавства України (в даному випадку — криміналь-

ного) і має пріоритетну чинність, оскільки вирішує питан-

ня територіальної чинності кримінального закону та деякі

інші питання інакше, ніж ст. 4 та інші статті КК України,

і застосовується в такому ж порядку, як і норми націо-

нального законодавства.

Передача кримінального провадження, згідно зі ст. 2

Конвенції, полягає в тому, що одна договірна держава

передає іншій договірній державі "повноваження переслі-

дувати в судовому порядку згідно зі своїм кримінальним

законодавством будь-який злочин, до якого застосовується

кримінальне законодавство іншої Договірної Держави"1.

Юрисдикція України може обмежуватися і стосовно ви-

конання вироку щодо засуджених в Україні до позбавлення

волі за вчинення злочину іноземних громадян певних до-

говірних держав у випадках передачі Україною цих грома-

дян договірній державі для виконання вироку. Таку пере-

дачу передбачає Конвенція про передачу засуджених осіб

від 21 березня 1983 р., до якої Україна приєдналася 22 ве-

ресня 1995 p. Чинності для України Конвенція набула

1 січня 1996 p. Учасниками Конвенції — договірними дер-

жавами — є 37 країн.

Підставою передачі засудженого для відбування пока-

рання у державі, громадянство якої він має, є сукупність

таких фактів: 1) засудження іноземного громадянина

українським судом за злочин, вчинений на території

України, до позбавлення волі на такий строк, який на

момент отримання запиту іноземної держави про передачу

засудженого становив би не менш як б місяців (ч. 2 ст. 2,

1 Докладніше див.: Коментар ... — С. 14—16.

47

п. "с" ч. 1 ст. З Конвенції); 2) наявність у засудженої

особи громадянства договірної держави (п. "а" ч. 1 ст. З

Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо її

передачі для відбування покарання у своїй державі або

згода законного представника засудженої особи, якщо вона

за віком чи станом здоров'я не здатна прийняти самостійне

рішення (ч. 2 ст. 2, ч. 2 ст. 4, п. "с" ч. 1 ст. 3 Конвенції);

4) вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно

з кримінальним законодавством держави винесення вироку

і держави виконання вироку (п. "е" ч. 1 ст. 3 Конвенції)1.

Юрисдикція України може передаватися іншій договірній

державі і стосовно нагляду щодо осіб, які мають постійне

помешкання на території цієї держави, засуджених в

Україні за вчинення злочину умовно або з відстрочкою

виконання вироку чи відстроченням виконання покарання

(статті 45, 461, 462 КК) або умовно-достроково звільнених

від покарання (статті 52, 53 КК). Таку передачу передба-

чає Європейська конвенція про нагляд за умовно засудже-

ними або умовно звільненими правопорушниками від 30

листопада 1964 р., до якої Україна приєдналася 22 вересня

1995 p. Чинності для України Конвенція набула 1 січня

1996 p. Учасниками Конвенції — договірними держава-

ми — є 16 країн.

Передача нагляду полягає у передачі іноземній дого-

вірній державі особи, яка має в ній постійне помешкання,

засудженої в Україні за вчинення злочину умовно або з

відстрочкою виконання вироку чи відстроченням виконан-

ня покарання (статті 45, 461, 462 КК) або умовно-достро-

ково звільненої від покарання (статті 52, 53 КК), для

застосування цією державою до переданої особи визначе-

них українським судом заходів, здатних сприяти виправ-

ленню і соціальній реабілітації цієї особи, та для здій-

снення контролю за її поведінкою, а в разі, якщо виправ-

лення не було досягнуто — і для застосування санкцій,

тобто реального виконання вироку2.

Одночасне використання поряд з національним законо-

давством делегованих Україні іноземною договірною держа-

вою повноважень щодо вирішення питання про злочинність

і караність діяння, вчиненого на території України або на

території іншої договірної держави, передбачено Мінською

конвенцією країн СНД про правову допомогу і правові

1 Докладніше див.: Коментар ... — С. 16—18.

2 Докладніше: Там само. — С. 18—22.

48

відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах

від 22 січня 1993 p.

Щодо злочинів, вчинених на території України, викорис-

тання делегованих повноважень іншої договірної держави

СНД полягає у врахуванні при кваліфікації діяння або

індивідуалізації покарання судимості за злочин, вчинений

будь-якою особою на території цієї країни (країн).

Для цього кожна з договірних сторін, згідно зі ст. 79

Конвенції, щорічно сповіщає інших учасників Конвенції

про обвинувальні вироки, що набули чинності, винесені її

судами щодо громадян відповідної договірної сторони, одно-

часно пересилаючи відбитки пальців засуджених.

Крім того, кожна з договірних сторін надає іншим учас-

никам Конвенції на їх прохання відомості про судимість

осіб, засуджених раніше її судами, якщо ці особи притяга-

ються до кримінальної відповідальності на території сторо-

ни, яка робить запит.

У більшому обсязі, згідно зі статтями 72, 73, 76 Кон-

венції, повноваження договірної сторони СНД передаються

Україні щодо злочинів, вчинених громадянами України на

території цієї сторони, якщо вона передає обов'язки здій-

снення кримінального переслідування Україні.

Певних обмежень зазнає територіальний принцип чин-

ності кримінального закону і стосовно тих осіб, які корис-

туються дипломатичним імунітетом.

Норми міжнародного права, зокрема Віденської конвен-

ції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p.1 Віден-

ської конвенції про консульські зносини від 24 квітня

1963 p., та внутрішнього — прийнятого на основі цих

конвенцій Положення про дипломатичні представництва та

консульські установи іноземних держав в Україні від

10 червня 1993 p.2 надають особистої недоторканності та

виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипло-

матичних представників іноземних держав та певне коло

інших іноземних громадян або частково обмежують таку

юрисдикцію щодо консульських посадових осіб і консульсь-

ких службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи

за вчинений злочин на території України підлягають юрис-

дикції лише держави, яка їх акредитувала, тому питання

про їх відповідальність вирішується дипломатичним шля-

хом. На цих осіб кримінальна юрисдикція України, відпо-

1 Международное право в документах. — М., 1982. — С. 124—138.

2 Голос України. — 1993. — 26 червня.

49

відно до ст. 13 Положення, поширюється як виняток лише

у випадках ясно наданої згоди на це держави, що їх

акредитувала, яку вона, згідно з пунктами 1, 2 ст. 32

Конвенції, висловлює позбавленням певної особи імунітету

від кримінальної юрисдикції держави перебування (України).

На загальних підставах кримінальній юрисдикції України

можуть підлягати такі особи лише у разі втрати ними

такого імунітету з інших причин. Наприклад, після того,

як Україна сповістила державу, котра їх акредитувала, про

те, що згідно з п. 2 ст. 9 Конвенції вона вже не визнає

співробітником дипломатичного представництва диплома-

тичного агента, якого раніше Україна, згідно з п. 1 ст. 9

Конвенції, визнала неприйнятною особою і сповістила про

це дану державу, а та протягом розумного строку не

відкликала цю особу або не припинила її повноважень чи

відмовилась це зробити1.

Крім КК, на території України мають чинність і загаль-

новизнані норми міжнародного права — норми прямої дії,

імплементовані у національне законодавство України як

його невід'ємна частина Законом України "Про дію між-

народних договорів на території України" від 10 грудня

1991 p.2. Оскільки ця імплементація є загальногалузевою,

то стосується вона і кримінального законодавства України.

"Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких

надана Верховною Радою України, є частиною націо-

нального законодавства України" (ч. 1 ст. 9 Конституції

України). Згідно з преамбулою Закону від 10 грудня 1991 p.

у випадках суперечності між нормами міжнародного права та

КК пріоритетну чинність мають міжнародні норми.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права

від 19 грудня 1966 р. та Факультативний протокол до

Міжнародного пакту про громадянські та політичні права

від 23 березня 1976 p. надають повноваження Комітету

ООН з прав людини приймати і розглядати повідомлення

(скарги) окремих осіб про порушення державою-учасницею

будь-якого з прав, передбачених даним Пактом, наприк-

лад, повторного притягнення до кримінальної відповідаль-

ності за один і той самий злочин (ч. 7 ст. 14 Пакту).

Комітет розглядає такі скарги лише після того, як були

вичерпані всі наявні внутрішні засоби правового захисту

(ст. 2 Протоколу).

1 Докладніше див.: Коментар ... — С. 23—25.

2 Закони України. — К„ 1996. — Т. 2. — С. 362.

50

У зв'язку з розглядом поданих скарг держави — учас-

ниці Протоколу зобов'язані подавати Комітетові письмові

пояснення або заяви. Свої міркування після розгляду цих

скарг Комітет повідомляє державі — учасниці Протоколу

та зацікавленій особі. У цих міркуваннях Комітет ООН

констатує факти наявності або відсутності порушення га-

рантованого Пактом права. Міркування Комітету імпера-

тивної сили для держави — учасниці Пакту не має.

Гарантуючи права і свободи людини і громадянина, ч. 4

ст. 55 Конституції України надає право кожному "після

використання всіх національних засобів правового захисту

звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних

міжнародних судових установ чи до відповідних органів

міжнародних судових установ, чи до відповідних органів

міжнародних організацій, членом або учасником яких є

Україна".