§ 4. Витоки та формування

кримінального законодавства

Витоки кримінального законодавства України сягають

сивої давнини — часів Київської Русі, приблизно 1016—

1054 p., коли князем київським Ярославом Мудрим була

створена "Руська Правда". Вона стала першим кодифі-

30

кованим актом нашої держави, що містив перші кримі-

нально-правові норми щодо захисту вільної особи та її

власності1.

"Руська Правда" відома у трьох списках: Коротка, Роз-

ширена і Скорочена редакції. Розширена редакція "Руської

Правди" є подальшим її удосконаленням наступними

князями.

Охороні життя були присвячені 5 статей (1, 3—6), влас-

ності — 16 статей (7—9, 29—35, 38—43), честі і гідності

особи — 11 статей (18—28).

Злочини визначались як "кривда" і, в основному, перед-

бачали покарання у вигляді штрафу різних розмірів —

"віри", який стягувався на користь князівської скарбниці.

У зв'язку із цим злочини мало відрізнялися від цивільно-

правових норм, що також передбачалися "Руською Прав-

дою". (Крім цього, були в ній ще й певні процесуальні

норми).

Штраф стягувався навіть за вбивство представника кня-

жої адміністрації. Однак за деякі злочини покарання були

більш суворі, ніж штраф. Наприклад, за "татьбу" (викра-

дення майна) ст. 38 "Руської Правди" передбачала за-

подіяння смерті крадію, виявленому на місці злочину, як-

що злодія зв'язати не вдавалось. Якщо ж вдавалося, то

вбивство його заборонялось. Такого злодія потрібно було

видати князю.

Отже, у першому випадку покарання виносилося і вико-

нувалося власником майна безпосередньо на місці вчинен-

ня злочину.

Стаття 21 передбачала за вбивство вищих представників

княжої адміністрації право вбити вбивцю на місці вчинен-

ня злочину одразу без суду.

У більш широких межах право помсти передбачала ст. 1

"Руської Правди" за вбивство будь-якої вільної людини —

родичі вбитого мали право вбити вбивцю, а якщо вони від

помсти відмовлялись або помститися було нікому, то з

винного стягувався штраф у розмірі 40 гривень, коли ж

потерпілим був представник вищої княжої адміністрації —

то 80 гривень.

1 Про дорадянський період історії кримінального законодавства Ук-

раїни, починаючи з княжої доби, див.: Российское законодательство

Х—ХХ веков / Под ред. О.И. Чистякова. — М., 1984. — Т. 1. —

С. 3—120; Енциклопедія українознавства. — Торонто—Канада, 1953. —

Т. 2. — С. 660—665; Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина

Загальна: Курс лекцій. — К., 1996. — С. 37—42.

31

Життя інших осіб як правоохоронний об'єкт становило

меншу цінність. Так, за вбивство представника нижчої

княжої адміністрації штраф становив лише 12 гривень

(ст. 13), а за вбивство княжого рядовика (княжого рядово-

го працівника) — 5 гривень (ст. 14). За вбивство смерда

штраф становив 5 гривень (ст. 16). Однак за викрадення

(увід) холопа — 12 гривень (ст. 29).

Тілесні ушкодження диференціювались у статтях 5—7

за ступенем тяжкості на три види: травма руки, травма

ноги, травма пальця. Відгин руки або позбавлення можли-

вості користуватися нею передбачало штраф у розмірі 40

гривень, тобто розглядалося нарівні з вбивством.

Суб'єктом злочину могла бути будь-яка вільна людина,

крім холопа (холопи були людьми підневільними, і за їх

дії відповідав господар).

Однак, згідно зі статтями 3—5 "Руської Правди" суб'єк-

том відповідальності могла бути й громада, якщо вбивство

вчинене на її території невідомим злочинцем, або відомим,

якого вона відмовлялася видати князю. Громада сплачува-

ла штраф 40 гривень, а за вбивство представника вищої

княжої адміністрації — 80 гривень. Якщо ж член громади

вчинив вбивство при розбої, то згідно зі ст. 7 "Руської

Правди" громада була зобов'язана видати злочинця разом

із сім'єю княжому суду на "поток і разграблєніє", що

полягало у позбавленні особистих та майнових прав, тобто

у вигнанні з краю та позбавленні майна, а якщо майна не

вистачало на покриття штрафу, то вбивцю поневолювали,

а сім'ю продавали у холопи.

Передбачала "Руська Правда" і прообраз інституту спів-

участі у вчиненні злочину, оскільки міра покарання зале-

жала від того, чи був вчинений злочин однією особою, чи

кількома.

Вона започаткувала й інститут давності притягнення до

кримінальної відповідальності. Так, згідно зі ст. 19, грома-

да не платила штрафу (дикої віри), якщо на її території

було знайдено лише людські кістки (скелет) або труп лю-

дини, яку ніхто не знав.

Історики припускають, що "Руська Правда" застосовува-

лась і під час татарської навали (1240—1363 pp.), а литов-

ський князь Ольгерд, який вигнав татар з України, вклю-

чив усі закони і звичаї Київської Русі до Статуту Кня-

зівства Литовського. За своїм законодавством — Статутом

Князівства Литовського та паралельно діючими Магдебур-

зьким правом (Зерцяло Саксонське) та польським законо-

32

давчим актом "Порядок" — Україна жила аж до воз-

з'єднання з Росією у 1654 р. та й після цього, оскільки

Україні російський цар Олексій Михайлович залишив її

стародавні правила і закони, однак, паралельно на Україну

поширив і дію російських законів. Руйнацію українських

законів започаткував у 1722 p. цар Петро І, а цар Пет-

ро II її продовжив, зобов'язавши об'єднати в єдине ціле

Магдебурзькі та Литовські статути, а також права, за

якими судив малоросійський народ, оскільки вони начебто

суперечили одне одному, і перекласти їх на російську

мову, для чого була створена спеціальна комісія з

українських фахівців.

Пропрацювавши протягом 15 років, комісія у 1743 p.

створила досконалий на той час проект зведеного закону,

що отримав назву "Права, по которым судится малорос-

сийский народ", до якого увійшли найбільш досконалі нор-

ми з п'яти законодавчих збірників: Статуту Литовського,

Зерцяла Саксонського, Магдебурзького права, польського

"Порядку", українських звичаєвих норм. Цей визначний

законопроектний акт міг регулювати всі тогочасні суспільні

відносини в Україні, він увесь був підпорядкований пану-

ванню права. Законопроект 27 липня 1744 p. було подано

до російського Сенату, де він пролежав без розгляду і

затвердження двадцять років. 15 квітня 1842 p. Державна

Рада Росії затвердила права і установи Малоросії, що вже

остаточно припинило дію Литовського Статуту та інших

стародавніх прав в Україні.

Перша Українська Народна Республіка — У HP, яка

проіснувала з 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р., не

встигла видати жодного кримінального закону.

За радянської доби в Україні видавались окремі

кримінальні закони, але практично одразу — з 1919—

1920 pp. — розпочалася рецепція кримінального законо-

давства РРФСР "з метою встановлення єдності криміналь-

ного законодавства Радянських Республік". Так, Циркуля-

ром Народного Комісаріату УРСР 4 серпня 1920 p. були

без жодних змін рецепційовані Керівні Начала з кри-

мінального права РРФСР від 12 грудня 1919 p.

А з прийняттям першого соціалістичного Кримінального

кодексу — КК РРФСР 1922 p. — він також був ре-

цепційований із метою встановлення єдності кримінального

законодавства всіх Радянських Республік постановою Все-

українського Центрального Виконавчого Комітету 23 серп-

ня 1922 p., однак, із включенням до нього одинадцяти

33

українських кримінально-правових норм щодо боротьби з

окремими видами злочинів1.

Із утворенням у 1922 p. Союзу РСР вже офіційно за-

конодавче формування кримінально-правової політики на-

лежало вищим органам державної влади СРСР щодо Основ

кримінального законодавства та боротьби з найбільш

небезпечними злочинами: контрреволюційними, військови-

ми та ін.

На грунті Основних начал з кримінального законодавст-

ва Союзу РСР і союзних республік 1924 р. у союзних

республіках були прийняті нові кримінальні кодекси, які у

незмінному вигляді включали всі загальносоюзні кримі-

нальні закони. Тому Загальна частина цих кодексів скла-

далася з Основних начал 1924 p., а Особлива — з решти

загальносоюзних законів та власних законів республік,

хоча і в цьому вони традиційно орієнтувалися на норми

Особливої частини КК РРФСР, яка завжди першою

розробляла новий кримінальний кодекс. Наприклад,

РРФСР прийняла другий кримінальний кодекс у 1926 p., a

УРСР — у 1927 р.

Після прийняття Основ кримінального законодавства СРСР

і союзних республік 1958 p. в Україні у I960 p. було прийнято

чинний КК, який зазнав численних змін і доповнень.