§ 3. Імплементація норм міжнародного права

у кримінальне законодавство України.

Співвідношення норм міжнародного

і національного права

В Україні до прийняття Закону "Про дію міжнародних

договорів на території України" від 10 грудня 1991 p.

панувала концепція чинності тільки радянського права та

його пріоритету щодо норм міжнародного права, а не нав-

паки, як передбачено світовими стандартами.

Цей Закон одночасно імплементував у всі галузі

українського законодавства, в тому числі і в кримінальне,

як невід'ємну частину національного законодавства всю

сукупність наявних міжнародно-правових норм, передбаче-

них укладеними та належним чином ратифікованими

Україною міжнародними договорами.

Згідно із цим Законом міжнародні норми застосовуються

в такому ж порядку, як і норми національного законодав-

ства. А це означає, що такі норми є нормами прямої дії.

По-перше, звідси випливає, що ці норми діють пара-

лельно та одночасно з нормами українських кримінальних

законів і не потребують подальшої кримінально-правової

кодифікації, якщо вони повною мірою (вичерпно) регла-

ментують певне кримінально-правове положення. До таких

норм до ратифікації Україною Європейських та Мінської

конвенцій належали лише норми Міжнародного пакту про

громадянські і політичні права 1966 р. та Факультативного

протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і по-

літичні права 1966 p., який регламентує порядок застосу-

вання передбачених цим пактом міжнародних норм. Фа-

культативний протокол набув чинності лише 23 березня

1976 p., а для України — тільки 25 жовтня 1991 p.1

Частина 7 ст. 14 цього Пакту передбачає виключення

повторної кримінальної відповідальності за один і той са-

мий злочин, підстави якої і нині текстуально (формально)

ще передбачені ч. 3 ст. 5 КК, але анульовані фактично

ст. 61 Конституції України.

Частина 3 ст. 14 Пакту визначає, що ніхто не може

бути силуваним давати свідчення проти себе чи визнати

себе винним (у вчиненні злочину — авт.).

1 Права людини. Міжнародні договори України. Документи, декла-

рації. — К., 1992. — С. 197—198.

28

Після ратифікації Україною Європейських та Мінської

конвенцій перелік кримінально-правових питань, які ви-

черпно регламентуються міжнародно-правовими нормами,

збільшився. Зазначені Конвенції також є міжнародними

угодами, що містять норми прямої дії. До числа цих Кон-

венцій належать:

1. Європейська конвенція про видачу правопорушників,

1957 p.

2. Європейська конвенція про нагляд за умовно засуд-

женими або умовно звільненими правопорушниками,

1964 p.

3. Європейська конвенція про передачу провадження у

кримінальних справах, 1972 p.

4. Європейська конвенція про передачу засуджених осіб,

1983 p.

5. Мінська конвенція про правову допомогу і правові

відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах,

1993 p.

По-друге, це означає, що міжнародно-правові норми, які

невичерпно регламентують певне кримінально-правове по-

ложення, об'єктивно не можуть бути нормами прямої дії, а

тому імплементуються у кримінальне законодавство

України опосередковано (трансформовано). Це стосується

конвенцій щодо боротьби зі злочинами певних видів, які

становлять підвищену небезпеку для держав світової спіль-

ноти, наприклад, із піратством на морі, незаконним обігом

наркотиків, захопленням заручників. Для застосування цих

міжнародних норм потрібно визначити санкції стосовно на-

ціональної правової системи. Оскільки такі конвенції за-

знають не "прямої безпосередньої", а лише опосередкова-

ної імплементації, то практично це виявляється у допов-

ненні, зміні, заміні відповідних норм національного кримі-

нального законодавства.

Положення Закону України "Про дію міжнародних дого-

ворів на території України" від 10 грудня 1991 p. щодо

імплементації норм міжнародного права у національне за-

конодавство частково знайшли відображення в ст. 9 Кон-

ституції України.

Закон України від 10 грудня 1991 p. вирішує ще одне

принципове питання імплементації норм міжнародного

права. У преамбулі він надає їм пріоритетну чинність,

якщо національна кримінально-правова норма суперечить

міжнародній нормі.

29

Співвідношення норм національного і міжнародного пра-

ва грунтується безпосередньо ще й на відповідних поло-

женнях самих конвенцій. При цьому має місце неодно-

значний підхід до вирішення одних і тих самих питань —

питань співвідношення кримінально-правової юрисдикції

національної та іноземної держав у Європейських, з одного

боку, та у Мінській, з другого боку, конвенціях.

Європейські конвенції передбачають взаємне обмеження

і взаємний вплив юрисдикцій національної (Україна) та

іноземної держав в інтересах конкретної особи, справа якої

вирішується на підставі цих Конвенцій. Зокрема, Євро-

пейська конвенція про передачу провадження у кримі-

нальних справах 1972 p. передбачає, що хоча певна держа-

ва, скажімо, Україна, передає іншій державі повноваження

переслідувати її громадянина в судовому порядку згідно зі

своїм законодавством за злочин, вчинений в Україні, але

одночасно частково зберігає і надалі свою юрисдикцію що-

до даного злочину, обмежуючи можливість іноземної дер-

жави карати за цей злочин більш суворо, ніж це передба-

чає законодавство України (ст. 25 Конвенції).

Мінська конвенція, по-перше, таких обмежень при пере-

дачі зазначеної особи не передбачає, а по-друге, навпаки,

доповнює законодавство іноземної держави, якій пере-

да'ється її громадянин, делегованими повноваженнями щодо

одночасного паралельного застосування її законодавства в

іноземній державі, що лише погіршує становище переданої

особи. Наприклад, враховувати ті обтяжуючі та пом'якшу-

ючі обставини, що передбачені законодавством Договірних

Сторін (держав СНД), незалежно від того, на території

якої держави вони виникли (ст. 76 Конвенції), — тобто

враховувати і такі обтяжуючі обставини, яких національне

законодавство певної держави (наприклад, України), не

передбачає, в тому числі і судимість певної особи в будь-

якій договірній державі СНД (ст. 79 Конвенції), і колишні

судимості цієї особи, що виникли до набрання чинності

Мінською конвенцією (ст. 85 Конвенції).