3. Характеристики інші землеробські типів сільського господарства

Антиподом рисівництва мусонних областей виступає підсічно-вогневе землеробство, яке типологічно відокремлюється не за рахунок особливостей галузевої структури, а за сукупністю основних системоутворюючих ознак. Воно поширене переважно в Тропічній Африці, а також в Латинській Америці і в меншій мірі в Південно-Східній Азії й Океанії. У силу свого екстенсивного характеру цей тип сільського господарства вимагає великих площ у розрахунку на одну людину, хоча має в своєму розпорядженні внутрішні резерви для скорочення при необхідності тривалості рекультиваційного циклу. Підсічно-вогневе землеробство виправдано вважати одним із варіантів перелогової системи: після вирубки і випалювання лісових або ж чагарникових масивів ділянка використовується протягом одного-трьох років, а потім на 20-30 років їх закидають. У густозаселених місцях термін відпочинку землі зменшується до 6-8 років і навіть менше, хоча це пов'язано з загрозою деградації ландшафтів.

Такий тип господарства особливо притаманний областям вологих екваторіальних і тропічних лісів, де ґрунт в процесі використання швидко втрачає свою родючість, а боротьба з енергійно наступаючими на поля бур'янами вкрай важка і нерідко безперспективна. Землеробу, який всі роботи веде ручними знаряддями праці, розумніше розчистити нову ділянку, ніж продовжувати обробляти колишню, врожайність на якій з кожним роком падає. Підсічно-вогневе землеробство широко представлено також і в саванах. У посівах на передній план виходять зернові (кукурудза - у Латинській Америці, сорго та інші просяні - в Африці), тоді як ближче до екватора на вирубках вирощують переважно кореневі бульбоплоди: маніок, ямс і батат. Ці культури дають найбільший вихід калорій з одиниці площі, але їх поживна цінність низька через малий вміст білка і вітамінів. Поширеними тут є змішані посіви, коли на ділянці можна зустріти одночасно до кількох десятків сільськогосподарських культур.

Оскільки обробіток землі здійснюється вручну, тваринництво є відірваним від рослинництва як провідної галузі та розвинене слабко. Утримання худоби частіше має престижне значення, символізуючи насамперед багатство його власника. Важливим заняттям населення є полювання і збиральництво, яким відводиться багато часу, а на берегах річок і озер поширене також і рибальство. Ці заняття органічно поєднуються з агрокультурою в єдиному господарському комплексі та допомагають більш повно використовувати природно-ресурсний потенціал території.

Розглянутий тип господарювання націлений першочергово на задоволення власних потреб землеробів, але зумів досить успішно долучитися до виробництва деяких товарних культур. Частина їх вирощується ареально в якості багаторічних насаджень: какао (Гані, Нігерії, Кот-д'Івуарі, Камеруні), кава (Того, Кот-д'Івуарі). Окремі експортно-орієнтовані культури вдалося включити в звичайний підсічно-вогневої цикл, наприклад, арахіс в Нігерії та Сенегалі. У результаті країни Тропічної Африки стали крупними експортерами ряду видів сільськогосподарської продукції з поміж яких: какао, кава, арахіс, маніок та ін.

В умовах вологих тропіків і субтропіках розвивається плантаційне господарство. Швидко зростаючий у Європі попит на «колоніальні» товари не задовольнявся дрібним тубільним виробництвом, саме тому інтенсивно почало розвиватись агровиробництво в метрополіях, переважно на крупноплантаційних ділянках. На тлі домінування моря невеликих господарств у країнах, що розвиваються плантації виділяються не лише своїми великими розмірами, але й вузькою (часто моногалузевою) спеціалізацією на одній, рідше двох-трьох культурах, значними обсягами вирощеної продукції, майже повністю призначеної для реалізації на зовнішніх ринках. На плантаціях зазвичай зайнято багато найманих робітників, праця яких як і в недавньому минулому так і тепер є дуже низькооплачуваною. Перевага при вирощуванні надається багаторічним культурам, які забезпечують порівняно рівномірне завантаження робочої сили протягом року.

Типовими для плантаційного господарства культурами стали чай (Індія, Шрі-Ланка, Кенія), каучук (Малайзія. Індонезія), банани (Еквадор, Колумбія та інші країни Латинської Америки), цукрова тростина (Куба), кава (Бразилія, Колумбія), какао (Гана), олійна пальма (Малайзія, Індонезія, Нігерія, Сьєрра-Леоне). Виробництво ареально розмістилося в районах, найбільш сприятливих у природному відношенні для тієї чи іншої культури із зручним транспортно-географічним положенням для експорту продукції, хоча вплинули і такі чинники, як можливість забезпечення новостворюваних господарств дешевою робочою силою і забезпечення її продовольством. Із виникненням плантаційного господарства в аграрному секторі економіки для багатьох колоніальних і залежних у минулому країн характерна монокультурна аграрна спеціалізація. Їх агроекспорт найчастіше більш ніж наполовину складається з продукції однієї або не багатьох плантаційних культур, наприклад, в Еквадорі - це банани, какао, кави, в Колумбії - тільки кава, в Гані - какао.

Разом з тим в останні десятиліття світовий ринок продовольства був перенасичений багатьма товарами тропічного походження. У зв'язку із цим країни-продуценти змушені вводити не лише обмеження на їх виробництво але й прагнуть розширити галузеву структуру сільського господарства насамперед рослинництва і склад експорту.

У територіальній організації плантаційного господарства визначилася загальна орієнтація на зосередження технічних культур у найбільш виграшній геоекологічній обстановці, на що зернові вже в силу свого масового поширення не можуть розраховувати. Сільськогосподарські рослини обох цих груп найчастіше незалежні одна від одної з агрономічної позиції, але потреба в їх поєднанні диктується об'єктивними потребами тієї чи іншої країни, рівнем працезабезпечення сільської місцевості агроландшафтною мозаїкою території і багатьма іншими чинниками, далеко не завжди обмеженими власне аграрною сферою.

Комбінації в рамках змішаного землеробського господарства дуже різноманітні і характерні для ряду районів України та південних областей Росії, де ще в минулому столітті широко культивують соняшник, цукрові буряки, коноплі, махорку. Вони в сукупності з зерновими представлені в цьому регіоні, а також на південному сході Європи в багатьох районах, але на невеликих площах, через відсутність значних рівнинних просторів, властивих Східно-Європейській рівнині.

У країнах споживчого та малотоварного селянського землеробства можуть складатися досить рівноважні пропорції між зерновими і технічними культурами. Причому перші зазвичай переважають у сівозмінах, навіть якщо грошовий дохід формується не за їх рахунок. Подібна картина добре виражена в багатьох частинах Індії (незалежно від рівня розвитку в них іригації), в яких концентруються значні посіви: арахісу - в Гуджараті і Тамілнаді, цукрові тростини - в Уттар-Прадеш і Біхарі, бавовнику - в Махараштра, Гуджарат, Тамілнаді і Пенджабі , олійного льону та кунжуту в центральноіндійскіх штатах і т.д. Теж саме відноситься і до північно-східного Китаю, якому, якщо виключити ареали явного домінування пшениці, властиве багатогалузеве землеробство. У минулому можна було говорити про певну «східну» специфіку завдяки значним посівам місцевої просяної культури гаоляна і особливо сої, головним виробником якої в світі була Маньчжурія, а також зважаючи на вузьку орієнтацію тваринництва – відгодівлю свиней. В умовах збереження традиційного агровиробництва, що слабко піддається зовнішнім віянням, розміщення технічних культур залишається як і раніше мозаїчними. У Китаї, який не був, як свого часу колонії, ареною становлення спеціалізованих районів аграрного виробництва під тиском ззовні, це проявляється цілком наочно.

Подібна ситуація таїть в собі і недоліки. Показовим є становище з соєю, що стала головною олійною культурою світу з річним урожаєм близько 130 млн. т (при загальному виробництві олійних близько 250 млн. т). Частка у валовому зборі зернобобових Китаю впала приблизно до 15%, так що країна поступилася своєю колишньою першістю США, які зуміли швидко впровадити цю перспективну, багату білками і цінну також у кормовому відношенні культуру. У США концентрується понад 50% світового виробництва сої, ще 1/4 сумарно зосередили Бразилія і Аргентина, і слідом за США виступають її головними експортерами.

Спеціалізоване на польових технічних культурах землеробство найрепрезентативніше представлено на великих територіях, перш за все в США, де вже давно проявилася тенденція до глибокої порайонної диференціації галузі. У результаті на американському Півдні склалися потужні осередки з виробництва бавовни, тютюну та арахісу, а сільське господарство набуло однобічного напрямку. Сучасна загальносвітова тенденція в географії даного агрокультурного типу виражається в його зростаючому тяжінні до джерел зрошення. Це закономірно: вимогливість вирощуваних рослин до умов зовнішнього середовища породжує чутливість до коливань його параметрів, особливо водного, що «знімається» ірригацією.

У ряді випадків особливого значення набувають відмітні якості окремих компонентів природних ландшафтів, у першу чергу ґрунтів. Спеціалісти вважають, що немає, мабуть, жодної культури, ринкова ціна якої в такій мірі залежала б від складу ґрунту, як у тютюну. Навіть невелика зміна його властивостей впливає на аромат, колір і текстуру тютюну, а самі тонкі відмінності у продукції нерідко позначаються на прибутку набагато більше, ніж розміри врожаю. Саме ця обставина допомогла свого часу Старому Півдню (Вірджинія, Північна і Південна Кароліни) та штату Кентуккі перетворитися на один із найбільших тютюнницьких районів світу. Примітно, що багато видів ґрунтів, переважаючих у структурі ґрунтового покриву малопридатні для більшості інших культур, виявилися чудовими для тютюну і дозволили отримати знамениті вірджинські сорти. Цей район все ще залишається провідним експортером тютюну (якого з США щорічно вивозиться близько 250 тис. т), але його виробництво поступово зменшується. Колишнє лідируюче положення втрачено: в 2005 р. при світовому виробництві понад 7 млн. т частка в ньому США склала ледве 10%, а стрімко розширюючий посіви Китай виробляє 1/3 продукції.

На особливу увагу заслуговує бавовна, оскільки визначає аграрний профіль багатьох тропічних і субтропічних територій, перш за все з розвинутим зрошенням. Із-поміж них масштабним бавовництвом виокремлюється потужні ареали землеробства на Великій Китайській рівнині і в центральноазійських країнах, у басейнах деяких річок у Мексиці, в долинах Інду (Пакистан, Індія) і Нілу (Єгипет, Судан). В останньому випадку важливі не стільки абсолютні розміри виробництва продукції, як її неперевершена якість – єгипетської довговолокнистої бавовни. У США в останні десятиліття спостерігається часткове переміщення посівів в зону сухих субтропіки Заходу, куди все активніше проникає іригація, при втраті позицій бавовняним поясом Півдня.

Досить часто бавовна пригнічує і витісняє з полів інші культури, як це було в радянську епоху в багатьох середньоазійських оазисах, де під нього було відведено понад 2/3 усіх посівів. Звідси ряд важких екологічних і господарських наслідків, зокрема, у зв'язку з масовим внесенням високих доз мінеральних добрив для підтримання родючості виснаженої інтенсивним використанням землі, широким застосуванням гербіцидів і дефоліантів. Іншу частину орних площ навіть при прагненні до монокультури доводиться віддавати під сівозміни кормових культур, які використовуються для годівлі великої рогатої худоби молочно-м’ясного напрямку. Для таких оаз характерними у поєднанні будуть додаткові галузі, які можуть комбінуватися з бавовництвом, не займаючи істотних площ: шовківництво, плодівництво і виноградарство. Після розпаду СРСР лідируюча роль у виробництві волокнистих культур перейшла до Китаю, який, динамічно нарощуючи виробництво бавовни, дає вже близько 1/4 світового збору бавовняного волокна.

Окремий високоспеціалізований тип землеробства утворює садівниче і овочівниче господарство. Плодові та городні культури в ролі підсобних завжди домінували на присадибних селянських ділянках, а невеликі осередки виробництва тяжіли до великих міст або до районів із зручним транспортно-географічним положенням.

Як правило, цінні плодові та овочеві культури вимогливі до природних умов а їх врожайність сильно залежить від примх природи. Тому потрібні зазвичай значні вкладення на спорудження теплиць, інтенсивне удобрення, зрошення (до нього вдаються навіть у районах з відносно вологим кліматом), наслідком чого стає орієнтація на отримання дуже високих врожаїв. Кожному району важливо також використовувати свої переваги у термінах дозрівання продукції. Наприклад, у Франції з різних центрів городництва в строго певний час спеціальний транспорт везе овочі до Парижу та в інші міста, і графіка поставок потрібно ретельно дотримуватись інакше на ці ринки починає надходити продукція вже з інших місць і ціни падають.

Досить давно, й у значних масштабах товарну спрямованість садівництво набуло у прибережній зоні Середземномор'я. Тривале спекотне та сухе літо сприяє дозріванню високоякісних плодів, а взимку випадає достатньо опадів для успішного зростання дерев і чагарників з глибокою кореневою системою. Особливо важливі такі культури, як цитрусові, інжир, багато видів горіхоплідних та виноград, а також оливи, плоди яких служать джерелом оливкової олії. Значимість галузі для місцевого населення завжди була високою через нестійкість богарного рільництва і сильну розчленованість рельєфу, що перешкоджала масовому розорюванню земель.

У багатьох країнах помірного поясу в Європі теж склалися ареали плодівництва зазвичай вузької спеціалізації, наприклад, на виробництві яблук, з яких виробляють сидр, у французьких областях Бретані та Нормандії. Окремо виділяються райони виноградарства, популярність яких часто визначають не обсяги продукції, а її якість. Назвемо знамениту Шампань, батьківщину шампанських вин, або м. Коньяк у Франції, або «винний льох» Німеччини землю Рейнланд-Пфальц, де виготовляють чудові мозельські вина. Зауважимо, що, на думку французьких фахівців, з винами їх країни в змозі суперничати лише чилійські, що зайвий раз підтверджує виняткову важливість місцевих грунтово-кліматичних умов, їх локальну специфіку.

Багаторічні плодові культури вирощуються за формою організаційно-правових в різних типах господарств, аж ніяк не в рівній мірі порушених процесами модернізації. Однак найбільший на сучасному етапі ареал світового виробництва плодових у цьому відношенні досить однорідний - мова йде про Каліфорнію, що перетворилася на унікальний сільськогосподарський район планети. Вражають масштаби виробництва: за продукції більшості видів фруктів, крім яблук і апельсинів, Каліфорнія посідає перше місце в США. Аналоги відсутні і на глобальному рівні: наприклад, за збором винограду кишмишних сортів, лимонів, абрикосів, мигдалевих горіхів цей штат перевершує навіть головні країни-продуценти. Високо спеціалізоване садівництво в США розраховане передусім на задоволення їх внутрішнього попиту, на відміну від положення в Західній Європі, де держави, будучи невеликі за розмірами, ведуть між собою жваву торгівлю фруктами й овочами.

У двох випадках плодівництву належить специфічно важлива роль. По-перше, у пустельних оазах Північної Африки та Аравійського півострова, де землеробське господарство базується навколо фінікової пальми - дерева багатоцільового використання, крім отримання від нього плодів. По-друге, в гірських районах Пригіндукушья, особливо в північній частині Кашміру, де на висотах 2300-3000 м терасовані оброблювані землі зайняті майже виключно абрикосовими садами. Сушені абрикоси - найважливіший харчовий продукт місцевих жителів, майже єдиний, якого їм вистачає на цілий рік.