2. Територіальна диференціація виробничих типів зернового господарства

Зернове виробництво в тому чи іншому варіанті представлено майже всюди, де ведеться землеробство. Це не дивно, якщо врахувати, що зернові домінують у продовольчому балансі більшості країн, у сукупності займаючи приблизно половину всіх оброблюваних площ. Саме завдяки багатому спектру окультурених злаків та їх порівняній невибагливості рільництво є виправданим у районах із малосприятливими агроприродними умовами. Ряд культур відрізняється багатоцільовим використанням, хоча в порайонному розрізі зазвичай простежується одна основна спрямованість їх виробництва. Так, ячмінь вирощується у Фінляндії насамперед на корм, у зонах пивоваріння, наприклад, в Німеччині та Чехії, орієнтований на задоволення запитів цієї галузі, а у високогірних місцевостях, де інші хліби не визрівають, стає важливим продуктом харчування.

У глобальному аспекті загальність виробництва хлібних культур служить своєрідним тлом для не багатьох територій, які спеціалізувалися на виробництві зерна у великих розмірах. Показово, що його чистими імпортерами в світі виступають більше ста держав, а експортерами - менше 20. Серед останніх переважають країни з високою землезабезпеченістю в розрахунку на душу населення. Цим чинником можна пояснити майже половину із варіацій у зерновому балансі, що далеко не беззаперечно: до числа провідних імпортерів як пшениці, так і кормового зерна належать Росія і Японія, хоча вони радикально різняться за величиною сільськогосподарських угідь, що припадають на одного жителя.

По каналах міжнародної торгівлі проходить щорічно майже 180 млн. т зерна, або приблизно 10% валового збору. Основний обіг падає на пшеницю, експорт якої (включаючи борошно в еквівалентному перерахунку) наближається до 100 млн. т на рік при середньому обсязі виробництва на початку ХХІ ст. близько 600 млн. т. Інакше становище з рисом, який мало поступається пшениці за розміром щорічного виробництва, яке перевищує 550 млн. т. Проте на експорт направляється менше 5% світового збору, причому міждержавні потоки обмежені переважно ринками азійських країн. У результаті в світовій торгівлі друге місце серед зернових впевнено займає кукурудза - найважливіша з-поміж трьох основних хлібів людства інших хлібів, сумарний урожай якої становить близько 600 млн. т.

Загальна тенденція в розвитку зернового виробництва в XX на початку ХХІ ст. полягає в наступному. До другої світової війни продукцію галузі постачали на міжнародний ринок, як правило, країни, аж ніяк не були лідерами в економічному відношенні, а головними імпортерами були промислові держави. В даний час склалася інша картина: потужні потоки зерна перетікають з «Півночі» на аграрний «Південь». Навіть Великобританія, яка, здавалося, була приречена залежати від зовнішніх джерел постачання продовольством, зуміла увійти до десятки провідних експортерів хлібів. Їх чистий річний вивіз із країни вже в середині 80-х рр.. минулого століття перевищив 3 млн. т - і це при тому, що на душу населення припадає лише 0,12 га оброблюваних земель.

З географічної точки зору процес розвитку зернового господарства породив ще одне неординарне явище. Всупереч загальній закономірності в розміщенні хлібних культур, яка виражається в їх тяжінні до тих природних ландшафтів, де продукція може бути отримана без великих витрат на добрива, меліорацію і окультурення ґрунту, зернова агрокультура в Західній Європі рішуче рухається по шляху подальшої інтенсифікації. Однак, щоб виправдати вкладення праці і капіталу, потрібно одержувати стійкі врожаї близько 60 ц / га і навіть вище, що як мінімум у 3-4 рази перевершує показники в історично сформованих головних районах пшеничного спеціалізації. В країнах Західної Європи це завдання було виконане на початку ХХІ століття. Так пересічна врожайність зернових та зернобобових культур тут коливається в межах 65-68 ц/га. В окремі роки аграрії Франції, Нідерландів, Німеччини та інших розвинутих країн збирають врожаї по 75-80 ц/га.

Пшеницю, представлену різноманітними за своїм екологічним і споживчими властивостями яровими і озимими сортами, можна продукувати в широкому агроприродному спектрі. Практично з-поміж продовольчих зернових вона не зустрічає скільки-небудь гідних конкурентів у помірному поясі, за виключенням його північних районів, де на передній план виходять більш скоростиглі та морозостійкі рослини - жито та ячмінь. Разом з тим пшениця не витримує високих температур, які притаманні областям, що розташовані між обома тропіками. Там вона поступається першістю позиції сорго і різним просяним, якщо мова йде про особливо посушливі території, перш за все в Африці, або в регіонах з надлишком сезонних опадів, або кукурудзі, яка в багатьох латиноамериканських країнах зважаючи на історичні традиції місцевого населення залишається провідною продовольчою культурою. Якщо абстрагуватися від гірських систем, то на південь від Північного тропіка пшениця зуміла помітно просунутися в бік екватора лише на півострові Індостан за рахунок посівів у помірно теплий і сухий зимовий сезон.

Оскільки досягнення самозабезпечення з продовольства завжди вважалося в більшості країн першочерговим завданням, у світі склалися багато, сильно відмінних за продуктивністю ареалів товарного виробництва пшениці. Головні з них приурочені майже виключно до областей помірно сухого клімату, в яких сконцентровані великий земельно ресурсний потенціал і які відрізняються порівняно низькою щільністю населення. Цей тип спеціалізованого пшеничного господарства виділяється високим ступенем механізації, яка зародилась і проникла сюди раніше, ніж в інші галузі агровиробництва. Масове використання механізації пред'являє також серйозні вимоги до орографічних умов, бо її застосування виправдовує себе перш за все на рівнинних і слабогорбистих територіях.

У кінцевому рахунку історія розпорядилася так, щоб пшеничну спеціалізацію зберегли в першу чергу регіони, що знаходяться в переселенських країнах: США (пшеничний пояс), Канаді (степові провінції), Аргентині (Пампа), Австралії і Казахстані (на його північних цілинних землях). У цих країнах агрикультура складалася на «чистому» місці, не будучи обтяженою спадщиною колишнього багатогалузевого виробництва. Ще суттєвішою є та обставина, що були відмінні можливості для створення великих за площею господарств, в яких до мінімуму зведені витрати живої праці на одержання одиниці продукції. Висока товарність визначає сильну залежність від міжнародної торгівлі. Так, з Канади і Австралії експортується у врожайні роки до 80% і більше згідної пшениці.

У всіх зазначених країнах збори піддаються сильним річним коливанням, що пов'язано з самою географією посівів. У межах СНД, наприклад, більше 60% площ під пшеницею розміщені в зонах недостатнього і нестійкого зволоження, причому в посушливому і сухому степу повторюваність неврожаїв перевершує 20%. У подібних умовах виправданий екстенсивний характер рільництва, коли вигідніше збільшувати розорюваність території, ніж вкладати кошти в більш ретельний обробіток землі. Перепади врожаїв і в цілому невисока продуктивність господарства тут окупаються дешевизною одержуваного зерна.

На подібних екстенсивних засадах будується в агрономічному плані обробіток хлібів на посушливих просторах Північної Африки та Середнього Сходу, де на полях явно превалює пшениця, доповнювана ячменем. В іншому ж легко виявити суттєві відмінності, що дозволяють виділити тип малотоварного пшеничного господарства: агрикультура ведеться рутинними методами в споживчих цілях, селянські господарства малопотужні і лише втягуються в орбіту механізації. Причому навіть у деяких великих ареалах зрошуваного землеробства, як-то в басейні Тигру і Євфрату в Іраку, зберігається панування перелогової системи, коли до половини ріллі щорічно залишається під паром, а на засіяному клині близько 90% площі відводиться зерновим.

Позиції пшениці в усьому регіоні ще більше зміцнились із появою парку тракторів, оскільки сталося раніше непосильне для тяглової худоби розорювання богари (тобто неполивних земель, на яких посіви приурочуються в розрахунку на зимові та ранньовесняні опади, принесені циклонами з боку Середземного моря ). У результаті суходільне рільництво, нерідко зводиться до монокультури пшениці й проникає у вологі роки в ті райони, де пересічно за рік випадає лише 200 мм опадів. У несприятливі роки розорані маргінальні землі доводиться закидати, і вони, будучи позбавленими природного рослинного покриву, виявляються не в змозі протистояти ерозії та іншим руйнівним природним процесам. Тим самим повторюються помилки минулого, допущені в степах помірного поясу, коли заради досягнення короткотермінового успіху ставиться під загрозу агроприродний потенціал території.

Разом з тим у Північній Африці і на Близькому Сході чітко простежується, що вирощування пшениці та не багатьох інших культур на розораних землях не вичерпує усі сторони сільськогосподарської діяльності місцевих селян. Рільництво доповнюється насадженнями плодових, а ще одним допоміжним напрямом виробництва виступає розведення худоби, переважно овець і кіз, випас яких завдав серйозної шкоди лісам.

Спеціалізоване пшеничне господарство теж змушене уникати надмірної однобокості. Частково позначається та обставина, що попит а, отже, ціна на зерно схильні до кон'юнктурних коливань, частково - економічна доцільність повної утилізації відходів рільництва і можливість використовувати для утримання худоби парів і необроблюваних земель. Тому співвідношення різних галузей може значно варіювати.

Така зміна сегментації культур у системі зернового виробництва призвела до виникнення в межах Пампи спеціалізованого кукурудзяного господарства (в районі на північний захід від Буенос-Айреса), яке стало рідкісним прикладом масового виробництва зерна, кукурудзи в розрахунку на його збут за кордон. Його провідним постачальником на міжнародні агроринки Аргентина залишалася тривалий період, не виявляючи тенденції до розвитку на основі цієї продовольчо-кормової культури свинарства за північноамериканським зразком. Уже пізніше за рахунок кукурудзяного пояса лідируюче положення зайняли США, на які припадає до 40% світових зборів кукурудзи, (виробництво перевищує 450 млн т на рік, і більше 70% світового експорту зерна кукурудзи).

Друге і третє місця на планеті за збором кукурудзи посідають відповідно Китай і Бразилія, де ця високопродуктивна просапна культура вирощується переважно для продовольчих потреб, але не формує великих ареалів спеціалізованого виробництва. Те ж саме відноситься і до багатьох африканських держав - Кенії, Анголи, Мозамбіку, Малаві та ін, де вона успішно культивується завдяки навичкам населення в мотичним землеробстві. У Європі галузь розвивається виключно в цілях зміцнення фуражної бази, яка, наприклад, в Угорщині, створила у розрахунку на експорт потужне тваринництво м'ясного напрямку, раціон якого великою мірою формується на кукурудзі. У небагатьох європейських країнах, як-то в Румунії і Молдові, частково в Західному регіоні України та на північному сході Болгарії традиційною є їжа з кукурудзяного зерна (мамалига, бринза та ін.).

Осібно в ряду провідних галузей зернового виробництва розміщуються ті, де панує рисове господарство. Рис ідеально підходить для рівнинних територій, які в умовах сезонно-вологого клімату мусонної Азії зазнають дії сильних річкових паводків і тому щорічно удобрюються мулом. Саме заливний забезпечує найбільш стійкі збори продовольчої продукції при незначних витратах на добриво і малих термінах відпочинку полів. Специфічна обстановка «акваріуму» на рисових чеках сприяє підтримці родючості ґрунту за рахунок розвитку у водному середовищі біологічних процесів, що ведуть до зв'язування азоту. В результаті посилено експлуатовані рисові землі витримують зростаюче антропогенне навантаження, не виявляючи очевидних ознак деградації виправдовуючи, дещо зменшеною віддачею, нові вкладення праці.

На базі рисівництва склалися найбільші в тропіках ареали сільського населення, приурочені до приморських низовин (насамперед це стосується острова Ява в Індонезії, прибережних областей у Південній Азії та півдня Китаю). При вузькості галузевої структури землеробства і явній ставці на одну провідну культуру збори рису перебувають у певній відповідності з людністю областей його традиційного вирощування. Лідирує впевнено Китай, на який припадає понад 1 / 3 світового виробництва, хоча з кліматичних причин посіви обмежені територією на південь від хребта Циньлін і річки Хуанхе. Наступними йдуть Індія та Індонезія. Головним експортером виступає Таїланд, на друге місце в останні роки почав висуватися В'єтнам, тоді як М'янма, у минулому головний рисовий постачальник на світовий ринок, втратила колишні позиції. У значних розмірах рис вивозиться з США, де його вирощування здійснюється на основі сучасних технологій.

У класичних рисівничих районах, де власник наділу площею 0,5 га вже називає себе поміщиком, давно відчувається гострота малоземелля на селі. У подібній ситуації основна маса селянства позбавлена ресурсів для переходу до прогресивних, але водночас і капіталомістких методів агротехніки. Процеси впровадження механізації тут протікають вкрай повільно. Для вирощування інших сільськогосподарських рослин, так само як і для утримання домашньої худоби, залишається мало можливостей. Рис часто виявляється монокультурою, тим більше, що скоростиглі карликові сорти, які були інтродуковані сюди завдячуючи результатами першої та другої «зелених революцій», дозволяють вирощувати за рік два і навіть три врожаї. В експортних цілях вдалося успішно впровадити в комбінації з рисом близьку до нього за вимогами зволоження і трудомісткістю луб’яну культуру-джут, але вона отримала суто локальне поширення - в дельтовій області Гангу і Брахмапутри (Індія, Бангладеш).

Багато країн мусонної Азії мають у своєму розпорядженні великі стада великої рогатої худоби та буйволів, особливо придатних для роботи на в'язкому вологому рисовому полі. Лише на Південно-Азійському субконтиненті сконцентровано, наприклад, понад 1/5 їх сумарного світового поголів'я, що обчислюється приблизно в 1300 млн тварин. Молочної і тим більше м'ясної продукції худоба дає дуже мало, оскільки розводиться в якості тяглової сили (лише буйволиць розводять заради молока). Висновок про насиченість рисівничого господарства робочою худобою не можна механічно переносити на Південний Китай, де землеробство базується на ручній праці і в деяких класифікаціях виділяється як особливий тип - грядкової агрокультури.