Дисципліна «Міжнародні аграрні ринкові відносини» не 1.7 (Лекція 2 год). Основні географічні типи сільського господарства світу

В результаті засвоєння лекції студент повинен знати і розуміти:

- класифікаційні підходи до сучасного сільського господарства світу;

- географію основних продуктових і непродуктових рослинницьких і тваринницьких типів сільського господарства.

План-структура лекції

1. Організація аудиторії

2. Актуалізація опорних знань. Мотивація навчальної діяльності

3. Викладення опорного матеріалу

1) Класифікаційні підходи до сучасного сільського господарства світу

2) Зернові типи господарства та їх сучасна територіальна організація

3) Географія основних продуктових і непродуктових рослинницьких типів сільського господарства

4) Тваринницькі та змішано рослинницько-тваринницькі типи господарства

Рекомендована література (згідно робочої навчальної програми) – [8; 22; 37; 39; 43; 47; 70; 81; 90; 94; 113; 123]

1. Класифікаційні підходи до сучасного сільського господарства світу

За будь-яких спроб класифікації сільського господарства виявляється багата гамма типів, що сформувалися під впливом складної сукупності природних і соціально-економічних чинників. Особливо строката картина на сучасному етапі властива тропічному поясу, селам якого як і раніше характерна багатоукладність, а споживча спрямованість виробництва змушує вирощувати широкий спектр культур. До того ж, із наближенням до екватора слабшають обмеження, які тепловий режим накладає на галузеву структуру землеробства. Тому вона при розгляді в регіональному аспекті виразно демонструє максимальну різнобічність в тропічних областях Латинської Америки та в Африці на південь від Сахари.

Внаслідок початкової спряженості галузевого профілю сільського господарства з географічним середовищем воно завжди було диференційованим у територіальному аспекті. Саме тому аграрні райони як такі, що формуються лише із розвитком товарного землеробства, й шляхом поглиблення спеціалізації. Подібний розвиток подій, що протікає в глобальному масштабі з різною швидкістю і ще далеко не є завершеним, власне і веде до перетворення сільського господарства в складову частину світової економічної системи. В силу історичних обставин цей процес найбільш далеко зайшов і особливо наочно проявився як у галузевому, такі в просторовому ракурсі в США, де чітко виокремилися сільськогосподарські райони, або, як їх тут називають, пояси: бавовняний, кукурудзяний, молочного тваринництва та ін. Виробнича спеціалізація кожного із аграрних районів визначається домінуючим у його межах типом (типами) підприємств. Фактично цей виробничий тип на виділеній території не стає єдиним, хоча б тому, що вона в орографічному, гідрологічному і особливо кліматичних відносинах не буває ідеально однорідною.

По мірі збільшення зацікавленості сільського господарства в більш ретельному обліку фізико-географічних особливостей місцевості галузева спеціалізація все яскравіше виявляється на мікрорівні - ферм і слабкіше - на рівні великих за площею районів, які починають дробитися на дрібні територіальні сукупності агровиробничих типів підприємств. Так, нині під сумнів поставлено існування суцільного кукурудзяного поясу в США, який утворився на базі так званого змішаного типу ведення господарства з його трирічно-сівозміним циклом (кукурудза, пшениця та кормові трави). Частина зерна зазвичай вирощувалася на продаж, а частина йшла на відгодівлю худоби яка реалізувалась в подальшому на ринку. У 70-х рр. ХХ ст. кардинальне вдосконалення агротехніки, що отримала опору в масовому застосуванні мінеральних добрив, стимулювало на сході поясу помітне розширення посівів кукурудзи. Другою профілюючої культурою стала соя, що зайняла майже третину всієї зібраної площі. Оскільки продукція обох культур виявилася в числі найголовніших статей американського експорту, фермерам було вигідним переключитися на вирощування товарного кормового зерна, а виробництво продовольчих хлібів і м'яса було відсунуто на другий план. На заході поясу, навпаки, виробництво кукурудзи скоротилося при одночасному посиленні просторової мозаїчності саме місцевого сільського господарства. Це спричинило поступове відокремлення даної території від кукурудзяного поясу і втрату нею єдиної чітко вираженої спеціалізації. Подібним чином протікає також процес руйнування цілісності спеціалізації знаменитого бавовняного поясу.

Зазначений процес перенесення центру ваги спеціалізації на низовий рівень прискорюється в промислово розвинених країнах появою в зростаючій кількості сільськогосподарських підприємств, з тих чи інших причин мало залежних у своєму розміщенні від природного середовища. Яскравим прикладом служать бройлерні фабрики. У Франції вони територіально тяжіють до Бретані з її надмірною і більш дешевою робочою силою. Цей чинник локалізації на перший погляд банальний, але його глибинні витоки аж ніяк не стандартні: у Бретані, де католицтво як домінуюча релігія і нині користується авторитетом, сільські традиції сильні і народжуваність населення тут досить високі, молодь, як і раніше, менш охоче покидає рідні місця, ніж в інших депресивних областях країни.

Таким чином, є підстави вважати, що сільське господарство, яке в одних регіонах світу ще тільки вступає на шлях, в інших уже формує нову, ще поки не достатньо пізнану вченими стадію. Для неї характерно, що колишні спеціалізовані райони з чітко вираженою на значних територіях спеціалізацією починають дрібнитись і розпадатися на окремі, часто хаотично розташовані територіальні утворення різних типів господарств. Чи стане ця тенденція загальною - неясно, але вже безперечно, що сільськогосподарське виробництво в своєму розміщенні не виступає інерційною системою. Причому орієнтація основної маси аграрних підприємств на агроринок надає виробництву додаткового динамізму, а основні виробничі фонди що накопичуються ними постають, навпаки, як консервативний елемент.

Оскільки сільське господарство своїй локалізації представляє не тільки механічну сукупність галузей, що його формують, істотним є розуміння закономірностей його географії в типологічному аспекті. Тим часом інтродукування навіть однієї культури на сучасному етапі виглядає дуже складним завданням, особливо якщо працювати доводиться на світовий ринок із його безжальною конкуренцією. Потрібно враховувати вплив усе більшого числа різноманітних чинників, що проявляють себе на різних територіально-ієрархічних рівнях. Ще важче вирішуються ті теоретичні і практичні проблеми, що постають, коли агровиробництво розглядається у типологічному аспекті. Враховуючи, що у світі налічується орієнтовно 200 млн сільськогосподарських підприємств, їх вивчення в дрібному масштабі неминуче має спиратися переважно на дедуктивний метод. Такий підхід «згори» робить акцент на якісному дослідженні явищ, що базується передусім на аналізі двох напрямків зв'язків сільськогосподарського виробництва: з природним середовищем і з соціально-економічними складовими (агроресурсним потенціалом території). Неминуче при цьому відсутність опори на тверді кількісні критерії породжує разом з тим відомий суб'єктивізм при виокремленні типів і проведенні конкретного районування. «Тип сільського господарства» все частіше трактується в сучасній агрогеографіі як загальне і всеохоплююче поняття. Воно синтезує всі істотні ознаки сільського господарства і «вбирає» в себе всі інші класифікаційні категорії подібного роду, як-то форми (системи) землеробства, системи рослинництва і тваринництва, типи фермерських господарств і т.д. Зазначене поняття застосовується до всіх усталених способів вирощування культурних рослин і розведення домашньої худоби і може використовуватися на різних щаблях таксономічної ієрархії.

Нижче характеризуються типи, виділені на базі галузевої спрямованості виробництва та особливостей природокористування та визначили аграрну мозаїчність нашої планети.