Розділ іі Сергій Жадан – поет, прозаїк і громадський діяч

За даними Вікіпедії [6], Сергій Вікторович Жадан – український поет, прозаїк, есеїст, перекладач – народився 23 серпня 1974 у місті Старобільську Луганської області. Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами, зробивши автора одним з найвідоміших сучасних українських письменників.

Сергій Жадан є також активним організатором літературного життя України (з 2000 року – віце-президент Асоціації українських письменників), учасником мультимедійних мистецьких проектів, а також акцій громадянської непокори. Темою творів письменника є пострадянська дійсність в Україні. Для стилю Жадана характерний вжиток розмовної та нецензурної лексики.

У 1991 році поет був одним з організаторів харківського неофутуристського літературного угрупування «Червона Фіра». У 1996 році закінчив Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г. С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології. У 1996–1999 рр. навчався в аспірантурі цього ж університету. Захистив дисертацію присвячену українському футуризму.

З 2000 року викладач кафедри української та світової літератури університету. З 2000 року також є віце-президентом Асоціації українських письменників. З 2004 – незалежний письменник. Під час помаранчевої революції, Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Сергій Жадан також відомий своїми критичними висловлюваннями і публікаціями, в бік харківських можновладців – Добкіна та Кернеса. Живе і працює в Харкові.

Перекладає з німецької, польської, білоруської та російської мов. Власні тексти перекладались німецькою, англійською, шведською, італійською, угорською, польською, сербською, хорватською, чеською, литовською, білоруською, російською, вірменською мовами. Зокрема світ побачили такі переклади книг Жадана:

• «Історія культури початку століття» – Росія, 2003; Польща, 2005; Німеччина, 2005

• «Біг Мак» – Польща, 2005; Росія, 2009; Чехія 2011

• «Депеш Мод» – Росія, 2005; Польща, 2006; Білорусь, 2006; Німеччина, 2007; Литва, 2008; Італія, 2009

• «Anarchy in the UKR» – Польща, 2007; Німеччина, 2007; Росія, 2008

• «Гімн демократичної молоді» – Польща, 2008; Німеччина, 2009; Росія, 2009

• «Відсоток самогубств серед клоунів» – Німеччина, 2009; Польща, 2009

У 2008 році російський переклад роману Сергія Жадана «Anarchy in the UKR» увійшов до короткого списку літературної премії «Національний бестселер» і одержала грамоту «Книга року» на Московській книжковій виставці-ярмарку.

У 2010 році Жадан висунутий на звання «Людина року» російським журналом «GQ» за книгу «Червоний Елвіс». Роман «Ворошиловград» став книжкою року 2010 за версією «Бі-бі-сі». Презентація роману в Старобільську, на батьківщині письменника, відбулась 7 квітня 2011 року, під час Донбас-туру, який був проведенний Правозахисним центром «Поступ» та Літературним угрупованням СТАН в межах Громадської кампанії проти встановлення цензури в Україні. Через тиск місцевої влади деякі виступи, які було заплановано у рамках Донбас-туру, було скасовано.

У 2011 році Сергій Жадан провів акцію проти закону «Про захист суспільної моралі».

Щодо свого прізвища письменник розповів цікаві факти у бесіді з журналістом із „Частного кореспондента”: „У моєму першому паспорті було прізвище Жаданов, як у батька. А от предки по його лінії були просто Жадани. Звичайне в 30-х роках приписування до українського прізвища закінчення «-ов». Навіть не в 30-х - Тичина в шкільних документах, наскільки я знаю, теж був Тичинін. У першому паспорті, який я отримував ще в Радянському Союзі, мені „Жадан” писати відмовилися. Сказали, не заморочуватися, не треба нам тут проблем. Але в 20 років я все-таки отримав паспорт з „історичної» прізвищем. Що стосується національності, я тобі скажу: про існування євреїв чи про поділ на українців і росіян я дізнався десь років у п'ятнадцять” [19].

Поет виступає як активний громадський діяч, вказуючи на вади, характерні для сучасного суспільства. Так, щодо питання про освіту він дотримується думки про необхідність кардинальних змін. В одному з інтерв’ю він відзначив, що представники нової влади надзвичайно цікаві як об’єкт художнього вивчення, що дає джерело для творчості, зокрема сатири, проте як громадянина його аж ніяк не тішить ситуація, що склалася в країні: „Я ставлюся до цього всього перш за все як людина, уже потім – як письменник. А людині, що хоче жити в нормальній країні, навряд чи може подобатися, наприклад, скасування конституційної реформи чи можливе ухвалення нового закону про мови.

Мене взагалі насторожують дії сьогоднішньої влади. Підозрюю, не мене одного” [7].

Така позиція характерна для багатьох творчих особистостей. Так, наприклад, Юрій Андрухович відмовився співпрацювати з видавництвом тільки тому, що воно друкує Дмитра Табачника, виявивши власне ставлення до змін у системі освіти.

Незважаючи на спроби активного втручання в суспільне життя, поет однак визнає, що письменники не можуть вважатися політиками, адже у політиці вони розбираються так само, як і інші пересічні громадяни: „Мені здається, це виглядає дещо смішно, коли письменники з серйозним виглядом говорять про політику. А ще смішніше виглядає, коли письменників про політику питають постійно. Оскільки письменники, як правило, розбираються в політиці не більше за пересічного громадянина. Це зазвичай якась аматорська позиція, іноді приправлена емоціями, іноді – письменницькою інтуїцією. Хоча найчастіше – лише емоціями” [7].

Цікаву точку зору висловлює поет відносно поняття „анархія”. У його розумінні доцільно говорити про такий суспільний лад як „конструктивна анархія”, що, на думку поета, може и має бути встановлений у нашій державі. Анархічний конструктив він бачить у таких явищах: „В активізації суспільства, в активізації суспільних процесів. У нас суспільство надзвичайно пасивне, в нас недостатньо досвіду успішних суспільних рухів, компаній і ініціатив. Всі акції протесту – це як правило політичні акції, в нас дуже мало і дуже рідко коли виникають громадські „низові” локальні ініціативи. Хоча, бувають і винятки.

Скажімо те, що було в парку Горького минулого року, коли люди захищали парк від вирубки – це ж не було напряму пов'язане з політикою, особливо на початку. Це було дуже вірно і дуже потрібно, була громадська компанія, яка боролась саме за свої інтереси. І мені здається, що це саме те, чого Україні дуже бракує. Доки суспільство буде розділене за якимось прапорами, не буде жодних виходів з ситуації” [7].

Письменник переймається й розвитком велосипедного спорту в Україні, вважаючи його перспективним. Проте в розмові з Боженою Городницькою вказує на брак велосипедних доріжок і можливостей для тренувань велосипедистів, а також на низький культурний рівень водіїв авто: „Велосипедна культура не розвинена, а в Харкові в принципі дороги погані. До того ж це місто доволі суворих чоловіків, і коли ці чоловіки на джипах їдуть, то вони ніколи не пропустять велосипедиста, бо це ж не по-пацанськи. Краще його задавити. Якось у нас там чи то чемпіона світу чи олімпійського чемпіона збили на трасі під час тренувань… Суворі звичаї, так би мовити” [4].

Отже, Сергій Жадан – особистість, що не вписується в загальне поняття „пересічний громадянин”. Він не тільки письменник, поет і драматург, а й людина, що гостро переймається культурним, політичним і навіть спортивним життям країни. Його погляди часто поділяють й інші українські митці. Далі розглянемо, як бачення сучасності й сучасників відображується в його поетичній творчості.