Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
робота Жадан Здвізова.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
19.11.2018
Размер:
172.54 Кб
Скачать

Розділ ііі Сучасники у баченні Сергія Жадана

З метою з’ясувати особливості авторського бачення портрета сучасника вибірково розглянемо поезії письменника, написані в різні роки – від 1993 до 2011. Кожна з дібраних поезій характеризує окрему проблему і авторське бачення шляхів її розв’язання.

Будда сидів на високій могилі...”

Українець у творчій уяві поета асоціюється з непорушним, беземоційним Буддою, який спокійно спостерігає події, що вирують навколо нього. Авторське бачення українця вимальовує образ пасивної людини, що здатна лише застерігати порушників суспільного спокою, проте повністю бездіяльної. Будда-українець бачить, як:

Старий адвентист між мандрованих дяків

або ж дяків, хоч яка в тім різниця?

Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,

що спустять твої мідяки по пивницях1. –

однак не вважає за потрібне активно діяти. Вся його діяльність зводиться до пияцтва, балаканини й байдужих спостережень:

Будда відпустив оселедця по плечі,

читав барокові євангельські мантри,

водив за собою зграї малечі,

в корчмі заливаючи про власні мандри.

Іноді „святий” вдається до нерішучих дій, які, в основному, зводяться до чергових умовлянь, проте швидко втрачає інтерес до оточення і впадає в медитативний спокій:

Хоробрий Будда зупиняв ординців,

лякаючи пеклом, обіцяючи карму,

і знову з бабами сидів наодинці,

дивився на степ, мов на згублену карту.

Українець, живучи в запустілій країні, все одно сподівається на краще. Цю характерну національну рису підмічено давно. Іще Остап Вишня у своїх гірких гумористичних замальовках про „чукраїнців” відзначив цю особливість наших співвітчизників. Подібне зображує й Жадан:

Похилий Будда забирався в дзвіниці,

дивився на степ і молився на сонце —

великий і грішний, чистий і ниций,

забувши тенденції, відкинувши соціум.

Якщо згадати, що в творах Вишні історія українців як нації завершується в результаті стихійного лиха, то аналогічне закінчення вірша Сергія Жадана виглядає цілком логічно:

Померлий Будда лежав на могилі,

розгублено навстіж розкинувши руці.

І баби, мов коні, під спекою в милі

іржали до сонця в журбі та розпуці.

Автор переконаний, що бездіяльність та безглузді невиправдані надії можуть призвести націю саме до такої смерті – смерті, що мало відрізнялася від способу життя. У вірші поета смерть Будди помітили тільки жінки, адже й за життя ніхто не помічав його існування. Якщо продовжити паралель з творами Остапа Вишні, то такий кінець виглядає значно страшнішим.

Чукраїнці автора усмішок гинуть через стихійне лихо, яке уособлює суттєві суспільні зрушення та зміни, де за нових умов нація не здатна вистояти. На відміну від них, жаданівський Будда вмирає у тому ж медитативному стані, в якому жив. Уся його поза („розгублено навстіж розкинувши руці”) свідчить про розгубленість і нерозуміння того, як сталося, що надії на „світле майбутнє” – не виправдалися. Проте навіть по смерті ті ж баби, що голосять, не роблять ніяких висновків.

Таким чином, Сергій Жадан з болем констатує громадянську пасивність наших співвітчизників. Автор не дає рецептів, не спонукає до дій, розуміючи, що вибір на користь активного втручання в суспільне життя – особиста справа кожного. У той же час поет вказує на те, що пасивність у „країні — спорожненій тихій катівні” призведе саме до такого невтішного кінця – нація просто тихо вимре.

Замки попсовано...”

Культура, традиції нашої нації зображуються автором як величні замки. Цей образ має підкреслити значущість духовних надбань українців. Проте народ, що не береже свій спадок, переданий йому предками, приречений на стан напівсонного існування у той час, як духовні скарби занепадають.

Живучи так, вмиваючи руки в ситуаціях, коли потрібно активно боротися за своє майбутнє, ми тихо доходимо до межі, за якою знаходиться духовна смерть:

Замки попсовано, і пси голодні —

Десь тут повинна бути межа.

Вмиваєш руки, та в теплі долоні

Сиплеться жовта іржа.

Автор не знімає з себе відповідальності за те. Що відбувається зі співвітчизниками. У цій пасивності він бачить і свою провину, адже часто він також поводиться як сторонній спостерігач:

Наводиш приціли, та слабне зір.

І дивишся з-під перуки

Як падає сніг,

Як жовкне папір,

Як пахнуть іржею руки.

Поезія пройнята болем через усвідомлення занепаду високої духовності, властивої українській культурі. Поет вказує, що він, як і інші сучасники, лише іноді намагається зрозуміти, у чому полягають причини духовної деградації (наводить приціли), однак інерція – страшна сила, й він піддається їй.

Таке болісне усвідомлення власної провини в тому, що відбувається в культурному житті нації, спостерігається і в поезіях Василя Герасим’юка. Однак якщо у віршах Герасим’юка часто спостерігається вплетення образів, співвідносних із месією, здатним пробудити найкращі риси українців, то подібна образність у поезіях Жадана відсутня. Це свідчить про те, що автор не пов’язує відродження нації з діяльністю однієї конкретної особистості й не вірить у її появу.

На думку Жадана, національна культура може бути відроджена лише спільними зусиллями, без спеціального втручання якоїсь харизматичної особистості. Таку позицію підкреслює специфічна трактовка образу Будди у вірші „Будда сидів на високій могилі...” як звичайної людини, пересічного українця. Кожний з нас – отой Будда, який самостійно обирає свою життєву позицію, і від кожного залежить наше спільне майбутнє.

Марадона”

Що таке життя? Чому його зовнішні прояви так відрізняються від внутрішнього стану людини? Чого насправді прагне людина? Такими питаннями задається практична людина. Сергій Жадан в образній формі співставляє агресію, властиву сучасному світові, з прагненням кожної людини досягти гармонії.

Сучасний світ – це світ насильства, самогубства через вживання наркотичних речовин, крові. Життя людини у ньому – „штука із сильним осадом” для тих, хто в той чи інший спосіб на ньому наживається, і тих, хто виступає як добровільна жертва:

Той, хто продавав кокаїн Марадоні,

і той, хто підносив губку із оцтом,

і хто пробивав дубас на мікрорайоні,

знають, що життя — це штука із сильним осадом.

Життя — це те, чим ти почнеш розраховуватися

в кінці життя,

це погані передчуття, які починають збуватися,

це те, в межах чого ти вимушений переховуватися

і заради чого ти погоджуєшся продаватися.

Весь світ перетворився на величезний супермаркет, де навіть Господь Бог виконує обов’язки менеджера:

Те, що закладається в тебе замість агресії,

те, що ти маєш сплатити до останнього цента,

життя — це бізнес, на який ти не маєш ліцензії,

бог — це менеджер із аптеки, який не продасть тобі

без рецепта.

Нестабільність, від якої потерпає сучасний світ, невдалі спроби відсторонитися від загальної суєти – це типові ознаки нашого сучасника:

Життя — це як курс бакса, який ніколи не стабілізується,

це як рахунок у банку, на який ти завжди опираєшся.

І якщо ти думаєш, що це тебе не стосується,

то я думаю, що ти глибоко помиляєшся.

Ліричний герой у своєму монолозі агресивний, проте за цією агресією відчувається біль від усвідомлення того, що закони моралі, основа співжиття людей, забуті. Кожному є чого боятися. Кожний знаходиться „у підвішеному стані”, адже в світі панує агресія й невміння цінувати найдорожче. Ліричний герой бере на себе сміливість робити певні висновки про сучасність, адже він, як і Христос, син людей і живе серед людей, має право на висловлення власної думки:

І повернувшись до кожного, з ким довелось триматися

одних законів під прогнутим небом відчаю,

я кажу — кожному з вас буде чого стрьоматися,

згадуючи про мене

і про мої свідчення.

Так само, як усі інші, ліричний герой відчуває відвертий страх перед майбутнім. Спостерігаючи чужі помилки, він намагається не повторювати їх і не брати відповідальність на себе. Він – „звичайна людина”, яка заплуталась у павутині агресивної та метушливої сучасності:

Хто знає, яким буде продовження,

часто життя і обмежується свідоцтвом про народження.

Більшість речей навіть не намагаєшся повторити.

Чим більше бачив, тим менше хочеться про це говорити.

Відчуваючи, до чого може призвести насилля й підлість, ліричний герой з гіркотою і навіть певною злістю говорить про те, що біблійні заповіді – найважливіше, що потрібно зберегти, їх актуальність, потреба в умінні любити одне одного тільки ростуть:

Знаючи текст, важко досидіти до кінця вистави.

Часто останнє бажання — це бажання усіх підставити.

Як говорив Ісус, розкинувши руки,

Я повернуся ще, суки.

Таким чином, через образ „осучасненого” Ісуса, в уста якого вкладається агресивна лексика, автор заявляє про гостру потребу у відродженні біблійних законів.

Тільки вміння любити ближнього може вилікувати сучасний світ від найгіршої хвороби – ненависті. Проте ми перестаємо розуміти нейтральні й позитивні слова та емоції. А значить, щоб достукатися до наших сердець, жаданівський Ісус змушений говорити з нами агресивною мовою, яку ми ще здатні розуміти.

Чому вірш названо саме „Марадона”? Ймовірно, назва пов’язана з певними асоціаціями, що викликає образна система поезії, та прізвиськом аргентинського футболіста – „Рука Бога”.

Певна фрагментарність і асоціативність цієї поезії нагадують твори Віктора Неборака та Юрія Андруховича.

Є певні речі...”

Сергій Жадан – людина, яка вбачає найбільшу цінність у простих і доступних кожній людині речах: радості від відчуття життя, нехитрих задоволеннях, творчому натхненні. Саме ці прості речі, а не кар’єра, достаток і задоволення власних амбіцій, і є найціннішим надбанням кожного:

Є певні речі, що завжди в ціні.

Надворі квітень і десята ранку.

Прийшла весна, суцільні вихідні.

І я на ранок — знічений і добрий —

Несу натхнення спорожнілі торби.

Ліричний герой спостерігає за природою й юними привабливими дівчатами, які, в силу своєї молодості, ще так прагнуть пізнати, які на смак алкоголь та кохання:

Дерева, наче душі — темні й голі.

На вулицях трапляються дівчатка,

їм прагнеться кохання й алкоголю.

Ще не дозрілі, але вже принадні,

Мені вони сподобались принаймні.

Низький рівень життя, бідність – поняття відносні. Людина, що здатна відчути радість від того, що просто живе на світі – вже багата:

І я, мов губка, ці втамую дні —

З деревами, дівчатами і пивом.

Бо це ті речі, що завжди в ціні,

І ми, виходить, не такі вже й бідні,

І вже надходить друга по обіді.

Наведена поезія свідчить про те, що автор усвідомлює й намагається донести до читача: найбільша цінність – відчуття гармонії з собою та оточенням. Радість життя – була й залишається „в ціні”.

Музика, очерет”

Цей вірш відноситься до любовної лірики Сергія Жадана. Він яскраво свідчить про особливості авторського ставлення до кохання як до неперехідної цінності.

Показово, що ліричний герой розмірковує про кохання, яке давно минуло, проте не втратило від цього своєї цінності. Навпаки, складається враження, що з часом воно стало дорожчим для нього.

У світовій поезії вже давно утвердилась певні традиції у зображенні почуттів через образи природи й музики. Сергій Жадан так само співвідносить емоції з мистецтвом і природою:

Музика, очерет,

на долоні, руці.

Скільки пройде комет

крізь понадхмарр’я ці.

Як проступа тепло

через ріки, міста.

Все, що у нас було —

тільки ця висота.

Почуття закоханих не були однозначно високими, як можна було б уявити, спираючись на рядки другої строфи. Були й печалі, й сльози:

Все, що трималось вій,

голос печальний, плач,

я скидаю на твій

автовідповідач.

Чому ж тоді автор згадує про них з таким щемом? Адже він розлучився з коханою, кожний з них живе власним життям:

Поїзд твоїх химер

не зупиняє біг,

нам з тобою тепер

падає різний сніг.

Відповідь містить остання строфа поезії:

Нарізно кров поспіша,

солодко шириться лет,

тихо росте душа,

мов ламкий очерет.

Незважаючи на те, як розвивалось і закінчилось кохання, воно відкрило щось нове у душі ліричного героя. Він пізнав висоту почуттів. Вдячність за пережиті емоції, тепло спогадів і легка чиста печаль – все, що залишилось від колишнього полум’я. Уміння цінувати ніжність і любов – найважливіша ознака людяності.

Отже, поезія Сергія Жадана повністю відображає його бачення багатогранності сучасного життя з його радощами, печалями і проблемами. Ліричний герой автора співвідноситься не лише з ним особисто. Поет говорить про свій погляд на сучасного українця й умови, в яких розвивається нація.