Становлення громадянського суспільства

Паралельно з формуванням правової держави в Україні відбувається становлення громадянського суспільства. Цей процес проходить у всіх сферах сус­пільного життя, оскільки за соціалізму сталося всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, громадянське суспільство існувало лише в зародковому стані.

Економічною основою становлення громадянського суспільства в Україні є формування недержавних форм власності. Відбувається це шляхом роздержавлення і прива­тизації, які не є тотожними. Роздержавлення спрямоване на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища і відбувається як у межах державної власності, так і поза ними. Приватизація є найбільш радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної. Вона передбачає придбання громадя­нами у власність усіх або частини акцій чи паїв акціонерних та інших господарських товариств, а також підприємств, заснованих на змішаній або колективній власності.

Цілями роздержавлення і приватизації були проголошені пошук ефективного власника і як наслідок — підвищення ефективності виробництва, перетворення громадян навласників засобів виробництва, становлення підприємницт­ва, ринкової економіки в цілому. Далеко не всі з проголо­шених цілей було досягнуто. В результаті сертифікатної приватизації, яка передбачала наділення кожного громадя­нина певною часткою власності, колишня державна власність фактично була зосереджена в руках незначної частини населення України — керівників приватизовуваних підпри­ємств (котрим законодавство про приватизацію надає значні пільги щодо придбання акцій), політиків та чиновників вищої і середньої ланки (які використали наявні у них повноваження й можливості у власних інтересах), спритних ділків і кримінальних елементів.

Не вдалося досягти й головної офіційної мети привати­зації — знайти справжнього власника-господаря і завдяки йому підвищити ефективність виробництва. Одні новоявлені власники виявилися або фінансово неспроможними онови­ти виробництво, або нездатними керувати ним у ринкових умовах. Інші вигідно перепродали придбані за безцінь підприємства або зосередилися на витискуванні з них максимальних прибутків, вкладаючи останні не в оновлення самого виробництва, а у власний добробут (вілли, дорогі імпортні автомобілі, відпочинок на фешенебельних зарубіж­них курортах, розваги у нічних клубах тощо) та вивозячи за кордон.

За роки економічних перетворень в Україні було ство­рено десятки тисяч нових, здебільшого малих і середніх, приватних підприємств. Однак їхній унесок у розвиток економіки незначний. Більш як 80 відсотків таких під­приємств ведуть в основному торговельно-посередницьку діяльність, і їхня головна роль в економіці виявляється в «накручуванні» цін на товари на шляху від виробника до споживача. Що вони не без успіху й роблять, нарікаючи на високі податки й викачуючи гроші у працівників бюджетної сфери, утримуваних за рахунок тих же податків.

За цих умов заклики до державної підтримки малого й середнього бізнесу — через зниження податків, надання пільгових кредитів, спрощення бухгалтерського обліку тощо, які лунають з підприємницьких та наближених до них політичних структур, безпідставні, бо підтримувати потрібно не бізнес узагалі, не перекупника, а виробника. Торговельно-посередницька діяльність домінує й у сфері великого бізнесу. Щоправда, торгують тут не «снікерсами» чи жувальною гумкою, а нафтою, газом, електроенергією, металом, зерном тощо, а також розробляють всілякі «теми» і «схеми» з перерозподілу й використання бюджетних коштів, іноземних кредитів, цінних паперів та ін.

Останнім часом в Україні розпочато докорінні перетво­рення й у сфері сільського господарства. У разі непродуманих і поспішних дій влади «народна приватизація» тут матиме такі ж наслідки, як і в промисловості та сфері послуг, — власність на засоби виробництва, передусім на землю, в кінцевому підсумку зосередиться в руках незначної частини населення.

Першопочаткове нагромадження капіталу в Україні, як і в інших колишніх радянських республіках, відбувається головним чином шляхом перерозподілу колишньої загально­народної власності та зосередженні її в руках незначної частини населення. Дрібний капітал має, як правило, трудове походження: він добувається за рахунок різноманіт­них торговельних операцій і зрідка — виробничої діяльності.

Економічні перетворення зумовлюють відповідні зміни в соціально-класовій структурі українського суспільства. Суть цих змін полягає у формуванні класів дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва. Внаслідок невиваженості й непослідовності у проведенні економічних реформ спочатку в СРСР, а потім у незалежній Україні (бездумна лібералізація цін, «шокова терапія», несправедлива привати­зація, непродумана податкова та соціальна політика тощо) процес становлення нової соціально-класової структури виявився, зокрема, у різкій соціальній поляризації суспіль­ства, тобто в розшаруванні його, з одного боку, на купку багатіїв, в руках якої зосереджуються основні засоби виробництва, а з другого — на решту із злиденним життєвим рівнем. У часи економічних перетворень і розбудови держав­ності в Україні незначна частина її населення зуміла казково розбагатіти, причому не завдяки розвитку виробництва, вкладенню власного капіталу, а за рахунок перерозподілу власності, використання бюджетних коштів, наданих державі іноземних кредитів, викачування грошей із співвіт­чизників. Формування середнього класу, як однієї з основних цілей соціально-економічних перетворень, досягти не вдалося.

Становлення політичної сфери громадянського суспіль­ства проявляється передусім у формуванні його політичних інститутів — політичних партій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних засобів масової інформації. Поки що ці інститути не стали засобами дієвого впливу громадянського суспільства на державу.

На сьогодні в Україні зареєстровано більш як 120 по­літичних партій. Однак лише кілька з них як масові об'єд­нання з чітко вираженою ідейно-політичною орієнтацією і розгалуженою територіальною структурою відповідають своєму призначенню — бути виразниками соціальних інтересів у відносинах громадянського суспільства з держа­вою. Абсолютна більшість партій обслуговують не суспільні, а вузькогрупові чи навіть персональні інтереси, наочним підтвердженням чого є наявність багатьох партій однакової ідейно-політичної орієнтації, невідповідність між декларо­ваною ідейною та фактичною соціальною і політичною орієнтацією партій, побудова партій навколо лідерів, чис­ленні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві. Навіть ті партії, які представлені у Верховній Раді, поки що не справляють визначального впливу на державну політику через неузгодженість дій, відсутність фракційної дисципліни та відстороненість від формування уряду.

В Україні нині налічується більш як тисяча офіційно зареєстрованих громадських організацій. Провідне місце серед них належить тим, які виражають інтереси суспільних класів. Це об'єднання найманих працівників (профспілки) і підприємців. Головне завдання профспілок — захист інтересів найманих працівників у відносинах з підприєм­цями і державою. За соціалізму профспілки виступали інструментом державної політики, діяли під керівництвом комуністичної партії, тоді як у демократичному суспільстві вони покликані бути незалежним і рівноправним партнером у відносинах з державою. В Україні єдине у минулому й поки що найчисленніше міжгалузеве профспілкове об'єд­нання — Федерація профспілок України — все ще значною мірою продовжує залишатися інструментом державної політики і є далеким від назрілих за нових соціально-економічних умов потреб захисту інтересів трудящих.

У процесі розвитку підприємництва, формування класів власників засобів виробництва в Україні з'являються численні об'єднання підприємців. Як і профспілки, вони прагнуть до представництва відповідних інтересів на державному рівні. Основними формами такого представ­ництва є лобізм і зв'язки з політичними партіями.

Ще одним напрямом становлення громадянського сус­пільства в Україні є виникнення численних недержавних засобів масової інформації — періодичних друкованих видань, радіо-, теле-, відеопрограм та інших форм поши­рення масової інформації. Однак ситуація з недержавними засобами масової інформації склалася так само, як і з політичними партіями — вони стали обслуговувати вузько-групові і навіть персональні інтереси, орієнтуватися на підтримку окремих політиків, замість того щоб бути «четвер­тою владою», виражати інтереси громадянського суспільства у його взаємодії з державою.

Головний зміст процесу становлення громадянського суспільства у сфері духовного життя складає формування духовної культури на основі принципів ідейного й полі­тичного плюралізму, національних і світових культурних надбань. Особливе значення при цьому має формування громадянської політичної культури як культури активної політичної участі.

Нерозвиненість політичних інститутів і відсутність розвиненої демократичної політичної культури громадян­ського суспільства в Україні поки що не дають йому можливості контролювати державу. Нинішній стан взаємодії громадянського суспільства й держави характерний більшою мірою для авторитарного, ніж для демократичного, політич­ного режиму. Зміна співвідношення між державою і грома­дянським суспільством на користь останнього в подальшому залежатиме як від розвиненості самого громадянського суспільства, особливо його політичних інститутів, так і від становлення держави як правової і демократичної. Провід­ною стороною в нерозривній єдності держави і громадян­ського суспільства є останнє. У кінцевому підсумку держава завжди є такою, яким її робить суспільство.

Рекомендована література

Авцинова Г. И.

Социально-правовое государство: сущность, особенности становле­ния // Социально-гуманитарные знания. 2000. № 3.

Арато Е., Коген Дж.

Відродження, занепад та реконструкція концепції громадянського

суспільства // Політ. думка. 1996. № 1.

Варьсвдин В. А.

Гражданское общество // Социально-полит. журн. 1992. № 8.

Васильєв В. А.

Гражданское общество: идейно-теоретические истоки // Социально-полит. журн. 1997. № 4.

Васильчук Ю. А.

Гражданское общество эпохи НТР // Полит. исследования. 1991.

№ 4.

Гаджиев К. С.

Гражданское общество и правовое государство // Мировая эконо­мика и междунар. отношения. 1991. № 9.

Гаджиев К. С.

Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные

вехи формирования // Вопр. философии. 1991. № 7.

Гелнер Э.

Условия свободы: гражданское общество и его исторические

соперники. М., 1995.

Государство и гражданское общество // Социально-полит. журн. 1997. № 4.

Гражданское общество. Мировой опыт и проблемы России. М., 1998.

Грезин И.

Правовое государство. М., 1988.

Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення / Відп. ред. С. В. Бобровник. К., 1997.

Загальна декларація прав людини: Прийнята ООН 10 грудня 1948 р. К., 1963.

Замбровский Б. Я.

К вопросу о формировании гражданского общества и правового

государства // Социально-полит. науки. 1991. № 6.

Ильин М. В., Коваль Б. И.

Две стороны одной медали: гражданское общество и государство //

Полит. исследования. 1992. N° 1—2.

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 p. K., 1996.

Кочетков А. П.

О формировании гражданского общества // Социально-полит. нау­ки. 1992. № 1.

Кравченко И. И.

Концепция гражданского общества в философском развитии //

Полит. исследования. 1991. № 5.

Левин И. Б.

Гражданское общество на Западе и в России // Полит. исследова­ния. 1996. № 5.

Лінецъкий С.

Ідея правової держави в сучасній Україні: проблеми досвіду // Нова

політика. 1996. № 5.

Нерсесянц В. С

Правовое государство: история и современность // Вопр. филосо­фии. 1989. № 2.

Одинцова А. В.

Гражданское общество: прошлое, настоящее, будущее // Социально-полит. науки. 1991. № 12.

Павленко Р., Рябов С.

Динаміка громадянського суспільства в Україні // Нова політика.

1996. № 5.

Перегудов С. П.

Гражданское общество: «трехчленная» или «одночленная» модель?

// Полит. исследования. 1995. № 3.

Смольков В. Г.

Проблемы формирования гражданского общества // Социально-полит. науки. 1991. № 4.

Тимошенко В. I.

Правова держава (теоретико-історичне дослідження). К., 1994.

Фергюсон А.

Опыт истории гражданского общества. М., 2000.

Шабо Ж.-Л.

Государственная власть: конституционные пределы и порядок

осуществления // Полит. исследования. 1993. № 3.

Шапиро И.

Демократия и гражданское общество // Полит. исследования. 1992. № 4.