- •Політологія
- •Передмова
- •Розділ 1 становлення й розвиток політичних ідей
- •Предмет політології
- •1 Об'єкт і предмет політології політологія та інші науки про суспільство
- •Предмет політології
- •Закономірності політології
- •Структура політології
- •2 Основні категорії, методи і функції політології Категорії політології
- •Методи політологічних досліджень
- •Функції політології
- •Становлення політології як науки і навчальної дисципліни
- •Глава 2
- •1 Зародження політичних ідей та їх розвиток у стародавньому світі
- •Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу
- •Політичні вчення Стародавній Греції
- •Політична думка у Стародавньому Римі
- •Вчення Фоми Аквінського про державу
- •Політичне вчення Марсилія Падуанського
- •3 Політичні вчення епохи відродження
- •Політичне вчення Нікколо Макіавеллі
- •Вчення Жана Бодена про державу
- •Політичні ідеї утопічного соціалізму
- •4 Становлення і розвиток політичної науки нового часу
- •Політичні вчення в Голландії
- •Політичні вчення в Англії
- •Політичні вчення у Франції
- •Політичні вчення в Німеччині
- •5 Основні напрями західноєвропейської політичної думки XIX - початку XX ст.
- •Класичний лібералізм
- •Критично-утопічний соціалізм
- •Марксизм
- •Елітизм
- •Глава 3 зародження і розвиток української політичної думки
- •1 Політичні погляди у київській русі
- •«Слово про закон і благодать»
- •«Повість врем'яних літ»
- •«Руська правда»
- •«Повчання»
- •«Слово о полку Ігоревім»
- •2 Українська політична думка литовсько-польської і польсько-козацької доби (XVI-xvііi ст.)
- •Станіслав Оріховський - Роксолан
- •Христофор Філалет
- •Іван Вишенський
- •Становлення козацько - гетьманської держави
- •Пилип Орлик
- •Стефан Яворський
- •Феофан Прокопович
- •3 Політична думка україни в XIX ст.
- •Микола Костомаров
- •Тарас Григорович Шевченко
- •Михайло Драгоманов
- •Сергій Полонинський
- •Іван Франко
- •4 Основні напрями розвитку української політичної думки у першій половині XX ст.
- •Націоналізм
- •Націонал - демократизм
- •Розділ 2 політика як суспільне явище
- •Глава 4
- •Природа політики
- •1 Поняття, суб'єкти і функції політики
- •Суб'єкти політики
- •Функції політики
- •2 Зв'язок політики з іншими сферами суспільного життя Місце політичних відносин у системі суспільних відносин
- •Види політики
- •Політика як наука й мистецтво
- •Глава 5 політична влада
- •1 Влада як суспільне відношення Сутність і види влади
- •Політична влада
- •Концепції влади
- •2 Ресурси й легітимність політичної влади
- •Ресурси політичної влади
- •Поняття легітимності влади
- •Ознаки легітимності
- •Типи легітимності політичної влади
- •Глава 6 соціальні засади політики
- •1 Сутність та особливості соціальних відносин
- •2 Соціальні спільності як суб'єкти політичних відносини
- •Соціально-класові спільності
- •Соціально-етнічні спільності
- •Соціально-демографічні спільності
- •Соціально-професійні спільності
- •Соціально-теритериторіальні спільності
- •3 Соціально-політичні конфлікти Поняття соціально-політичного конфлікту
- •Соціальна політика
- •Глава 7
- •1 Сутність і значення системного аналізу політики Сутність системного аналізу
- •Концепція політичної системи д. Істона
- •Модель політичної системи г. Алмонд
- •2 Структура і функції політичної системи суспільства Структура політичної системи
- •Функції політичної системи
- •Закономірності функціонування політичної системи
- •З. Типологія політичних систем
- •Розділ 3 інституціоналізовані форми політики
- •Глава 8
- •Держава - головний інститут політичної системи суспільства
- •1 Сутність, ознаки та функції держави Сутність та основні ознаки держави
- •Основні концепції походження держави
- •Функції держави
- •2 Вищі органи сучасної держави і поділ державної влади
- •Глава держави
- •Парламент
- •Поділ державної влади
- •3 Форми держави
- •Форми державного правління
- •Форми державного устрою
- •Організація державної влади в Україні
- •Глава 9
- •1 Сутність та основні ознаки правової держави з історії теорії правової держави
- •Основні ознаки правової держави
- •2 Громадянське суспільство та його взаємозв'язок з державою Становлення концепції громадянського суспільства
- •Структура громадянського суспільства
- •Взаємозв'язок держави і громадянського суспільства
- •3 Проблеми становлення правової держави і громадянського суспільства в україні
- •Формування правової держави
- •Становлення громадянського суспільства
- •Глава 10 політичні партії і партійні системи
- •1 Сутність, генезис і функції політичних партій Сутність політичної партії
- •Генезис політичних партій
- •Функції політичних партій
- •Типологія партій за соціальною основою
- •Інші типології політичних партій
- •3. Партійні системи
- •Поняття партійної системи
- •Багатопартійна система
- •Двопартійна система
- •Однопартійна система
- •4 Політичні партії та основні типи сучасних виборчих систем
- •Мажоритарна виборча система
- •Пропорційна виборча система
- •Змішана виборча система
- •Взаємозв'язок форм правління і виборчих систем
- •5 Партійна й виборча системи в україні Становлення багатопартійності в Україні
- •Особливості партійної і виборчої систем України
- •Глава 11 групи інтересів
- •1 Поняття і функції груп інтересів Сутність групового підходу до вивчення політики
- •Поняття «групи інтересів»
- •Функції груп інтересів
- •2 Типологія груп інтересів
- •Профспілки
- •Жіночий рух
- •3 Політичне представництво груп інтересів
- •Безпосереднє політичне представництво інтересів
- •Опосередковане політичне представництво інтересів
- •Глава 12 політичні режими
- •1 Поняття і структура політичного режиму Поняття політичного режиму
- •Структура політичного режиму
- •2 Типологія політичних режимів
- •Типологія політичних режимів г. Моски
- •Політичні й державні режими
- •Демократичний. Політичний режим
- •Трансформація політичних режимів
- •3 Теоретичні засади демократії Поняття демократії
- •Політичні принципи демократії
- •Основні концепції демократії
- •Розділ 4 персоналізовані аспекти політики
- •Глава 13
- •Особа як суб'єкт політики
- •1 Політична суб'єктність особи Поняття «людина», «індивід», «особа»
- •Політична суб'єктність особи
- •2 Основні типи й види політичної поведінки
- •Поняття політичної поведінки
- •Типи й види політичної поведінки
- •Основні форми політичної участі. Референдум
- •Специфіка масової поведінки в політиці
- •Мотивація політичної поведінки
- •3 Політика і мораль Історичний аспект
- •Моральна дилема в політиці
- •Глава 14 політичні еліти
- •1 Поняття і сучасні концепції політичних еліт Поняття політичної еліти
- •Сучасні концепції політичних еліт
- •Функції політичної еліти
- •Типологія політичних еліт
- •Еліта і бюрократія
- •Шляхи формування політичних еліт
- •Глава 15 політичне лідерство
- •1 Сутність, витоки і функції політичного лідерства Сутність політичного лідерства
- •Витоки політичного лідерства
- •Функції політичного лідерства
- •2 Типологія та механізми формування політичного лідерства Типологія політичного лідерства
- •Механізми формування політичного лідерства
- •Глава 16 політична культура
- •1 Сутність і структура політичної культури Сутність політичної культури
- •Структура політичної культури
- •Поняття політичної свідомості
- •Політична психологія та ідеологія
- •Буденна й теоретична політична свідомість
- •Індивідуальна, групова й масова політична свідомість
- •3 Типи й функції політичної культури
- •Типологія політичної культури г. Алмонда і с Верби
- •Типологія політичної культури є. Вятра
- •Вплив політичної культури на політичну систему
- •Функції політичної культури
- •4 Політична соціалізація Сутність політичної соціалізації
- •Етапи політичної соціалізації
- •Розділ 5 політика як міжнародний процес
- •Глава 17
- •Міжнародна політика
- •1 Зовнішня політика Міжнародна і зовнішня політика
- •Цілі і функції зовнішньої політики
- •Засоби зовнішньої політики
- •2 Міжнародні політичні відносини Сутність та особливості міжнародних відносин
- •Структура міжнародних політичних відносин
- •3. Світовий політичний процес Поняття світового політичного процесу
- •Марксистська концепція світового політичного процесу
- •Геополітичні концепції
- •Концепція політичного реалізму
- •Модерністські концепції
- •Глава 18 світові ідейно-політичні доктрини
- •1 Класичні буржуазніідейно-політичні доктрини і сучасність
- •Лібералізм
- •Консерватизм
- •2 Основні ідейно-політичні доктрини в робітничому русі
- •Комунізм
- •Соціал-демократизм
- •3. Ідейні засади політичного екстремізму
- •Анархізм
- •Троцькізм
- •Взаємовплив політичних ідеологій
- •Глава 1. Предмет політології
- •Глава 2. Основні історичні віхи пізнання політичних
- •Глава 3. Зародження і розвиток української політичної думки
- •Глава 4. Природа політики
- •Глава 5. Політична влада
- •Глава 6. Соціальні засади політики
- •Глава 7. Системний вимір політики
- •Глава 8. Держава — головний інститут політичної
- •Глава 9. Правова держава та громадянське суспільство
- •Глава 10. Політичні партії і партійні системи
- •Глава 11. Групи інтересів
- •Глава 12. Політичні режими
- •Глава 13. Особа як суб'єкт політики
- •Глава 14. Політичні еліти
- •Глава 15. Політичне лідерство
- •Глава 16. Політична культура
- •Глава 17. Міжнародна політика
- •Глава 18. Світові ідейно-політичні доктрини
4 Основні напрями розвитку української політичної думки у першій половині XX ст.
Перша половина, передусім перші десятиліття XX ст., були особливо плідними в розвитку політичної думки України. У цей період остаточно сформувалися й чітко виявилися різні її напрями, основними з яких є соціалізм, консерватизм, націоналізм і націонал-демократизм.
Соціалізм
3 часу свого виникнення в середині XIX ст. марксизм набув значного поширення в Європі і став однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій. Паралельно з марксизмом розвивався соціал-демократичний напрям учення про соціалізм. Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. — епоху імперіалізму, війн і пролетарських революцій, за визначенням В. І. Леніна. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї — про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-демократичні. Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. — М. Грушевський і В. Винниченко — за своїми політичними поглядами тяжіли до соціал-демократизму.
Михайло Грушевський (1866—1934) — видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній «Історії України-Руси», детально дослідив історію українського народу. При цьому він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.
Учений виходив з того, що існують дві «руських» народності — українсько-руська й великоруська. Київська держава, право, культура були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська держава — великоруської. Теза про те, що Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав. В історії українського народу М. Грушевський виокремлював такі періоди: період, що передував утворенню Київської держави; епоха державного життя (Київська Русь); литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва та українського життя; українське відродження. Крізь усі ці періоди вчений проводить сформульовану ним українську ідею, пов'язану з ідеєю свободи українського народу, насамперед національної.
У питанні про форму української державності погляди М. Грушевського зазнали певної еволюції — від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії; пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.
Під час революції 1905—1907 pp. M. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів. Автономна Україна у складі федеративної Російської республіки — такою вбачав М. Грушевський українську державність. Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демократія. Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежувати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.
Жовтнева революція та політична практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918 р. IV універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму.
За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський був соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розшарування первісного суспільства.
Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає видатний письменник і політичний діяч Володимир Винниченко (1880—1951). Він був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату — уряду Української Народної Республіки, Головою Директорії, автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР.
Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм треба знищити відразу, революційним шляхом.
В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краще сказати, колектократизація — організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.
У поглядах з українського національного питання В. Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у складі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв'язання національного питання він підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв'язку з цим В. Винниченко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів. Для просто соціалістів національний розвиток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих форм соціального життя. А для національних соціалістів національний розвиток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а потім рухатимуться назад.
Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного державного оформлення.
Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винниченко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викорінити ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.
Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним. На його думку, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і чим лівішим буде політичний режим України, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Найповніше відродженню української нації, вважав В. Винниченко, сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади.
В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. У праці «Заповіт борцям за визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого вони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.
В. Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.
Консерватизм
Наприкінці XIX— на початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українській політичній думці пов'язують почасти з творчістю М. Драгоманова, а особливо — Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського. Більш помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р.гетьманату П.Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав, доведення наступництва монархічно-гетьманських традицій. По-різному це робили три найбільш відомі представники українського консерватизму — В. Липинський, С. Томашівський і В. Кучабський.
Найбільш впливовим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882—1931). Належав до заможного шляхетського роду. Закінчив філософський факультет Краківського університету, під час Першої світової війни служив офіцером у російській армії. Виступив одним із організаторів Української демократичної хліборобської партії. У 1918—1919 pp. був послом гетьманського уряду та УНР у Відні. Перебуваючи в еміграції, працював професором Українського наукового інституту в Берліні. Автор понад 200 наукових праць, найвідомішими з яких є «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму» (1926), «Україна на переломі 1657—59» (1920), «Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті» (1920) та ін.
В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній. території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Відповідно до цього власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну територіальну спільноту в політично організовану націю.
Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державного правління — монархічну чи республіканську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917— 1920 pp., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.
На думку В. Липинського, кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступати консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще. Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Висновок на користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокремлених ним трьох основних форм і методів державного правління: демократії з республікою; охлократії з диктатурою; класократії з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією. Демократичний метод властивий республіці і заснований на відкритій конкуренції в боротьбі за владу, яка точиться між різними групами суспільства. Охлократичний метод характерний для диктатури і заснований на владі окремих суспільно-політичних груп (класу чи партії) над суспільством. Лише за класократії, яка складається з провідних представників усіх суспільних класів і верств, держава існує для нації. Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.
Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися, інтегруючись з іншими соціальними верствами, які складають монархічну державу.
Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хліборобського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники), купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залізничники, водії), інтелігенції. В результаті аристократія виступає як класократія — влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів. Класократія як спосіб організації державної влади, на думку В. Липинського, забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм. Перший роз'єднує націю за партійною ознакою, другий — за класовою, а третій — за етнічною.
Нація у В. Липинського виступає не як етнічна, а як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Забезпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм — усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціально-класової та етнічної належності, віросповідання тощо. Кожна нація є соціально-диференційованою і охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.
Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну єдність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці.
Відстоюючи незалежну українську державність, В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.
Близькою до політичних поглядів В. Липинського була консервативна концепція українського державотворення відомого галицького історика Стефана Томашівського (1875—1930), викладена ним, зокрема, у працях «Українська історія», «Під колесами історії» (1925), «Про історію, героїв і політику» (1929).
Державницька концепція С. Томашівського грунтується на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Якщо М. Грушевський витоки української державності вбачав у Київській Русі, В. Липинський — у козацько-шляхетській державі Б. Хмельницького, то С. Томашівський відносив їх до Галицько-Волинської держави XIII—XIV ст. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і держава.
С. Томашівський вважав, що про Україну як про певну цілісність упродовж усієї історії можна говорити тільки як про землю в географічному розумінні. Українська земля як чинник Історії України — це історичний процес здобування українським народом землі. Другим важливим чинником історії українського державотворення є процес формування української нації, в якому поєднані дві протилежні тенденції — консолідуюча і роз'єднуюча. Третім чинником державотворення є перетворення української народності в націю і становлення першої української національної держави — Галицько-Волинського князівства, що утворилося після остаточного розпаду Київської держави та об'єднало вже тільки суто українські землі. Значення Галицько-Волинської держави полягає, зокрема, в тому, що вона зберегла Україну від поневолення та асиміляції як з боку Польщі, так і з боку Московщини. Розірвавши династичні й церковно-політичні зв'язки з Московщиною, Галицько-Волинська держава відкрила українській народності можливість формувати власну національну культурну й політичну індивідуальність, доступ західноєвропейської культури на українські землі. Саме завдяки цій державі утворюється сучасна національна, політична, культурна і мовна самостійність України серед слов'ян.
Становленню сучасної самостійної української держави, на думку С. Томашівського, мають сприяти територіальний патріотизм і національна ідея. Територіальний патріотизм має слугувати приєднанню польського населення Галичини до спільних з українцями політичних цілей. Відсутність об'єднуючої національної ідеї була однією з важливих причин втрати Україною державності. Державність — це та форма, в якій національні сили можуть найкраще розвинутися. Якщо ця форма є недосяжною, то необхідно спрямувати всі зусилля на формування національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціальні, культурні й моральні цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну державу.
С. Томашівський доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між провідниками та станами українського суспільства зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку. Однією з основних причин поразки української інтелігенції у її прагненні у 1917—1920 pp. збудувати свою державу С Томашівський вважав орієнтацію на демократію і республіку, яких, на його думку, ніколи не знав український народ.
С. Томашівський не ототожнював демократію лише з республікою. На його думку, монархія, якщо вона не є абсолютною, також сумісна з демократією. Не заперечував він і прийнятність для України республіканського ладу. Коли республіканська форма правління утвердиться шляхом еволюції з традиційної монархічної — гетьманської — форми, вона може бути прийнятною для України. Головне, щоб зміна форм правління відбувалася еволюційним шляхом.
С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава повинна формуватися на основі політичної автономії західноукраїнських земель, мати власне законодавство, адміністрацію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.
Важливу роль в українському державотворенні С. Томашівський відводить уніатській церкві. Історію церкви в Україні він розглядає у контексті відносин між римською та візантійською церквами, доводячи, що церковна унія 1596 р. — це не випадковість в українській історії, а закономірне явище. Тривку форму національної держави дала тільки унія, ідея якої нерозривно пов'язана з напрямом і духом усієї української історії. А тому уніатська церква має відігравати важливу роль у розбудові української держави і впливати на форму державного правління.
Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашівського українська державність виступає у форда клерикальної монархії. Історичні дослідження вченого, як і творчість М. Грушевського та В. Липинського, є класичним прикладом державницького пояснення історії українського народу.
Певний вплив на розвиток консервативного напряму української політичної думки мав Василь Кучабський (1895— 1945). Свої політичні висновки, зокрема у працях «Більшовизм і сучасне завдання українського народу» (1925), «Україна і Польща» (1933), він робив на основі дослідження розвитку української державності у 1917—1920 pp. Основні причини занепаду Західноукраїнської Народної Республіки В. Кучабський вбачав у відсутності єдиного об'єднавчого керівництва й непродуманості питань державного будівництва на західноукраїнських землях. Однією з найважливіших суперечностей гетьманщини, що призвела до занепаду української держави, він вважав «сили української демократії». Вони хоч і були переповнені патріотизмом, проте не мали властивостей, притаманних лише правлячій верстві, — політичних традицій і досвіду. Демократія стала в опозицію до гетьманщини. Остання не могла утвердитися, оскільки не спиралася на підтримку народу. Як і В. Липинський та С. Томашівський, найбільш придатною формою державного правління для України В. Кучабський вважав монархію. Особливу роль у заснуванні монархічної держави в той період, на його думку, була покликана відіграти провідна верства, сформована з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. Ця концепція, на формування якої не в останню чергу справило вплив те, що її автор сам був військовим, дістала назву «позитивний мілітаризм».
В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Тома-шівського про те, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея. Для початку потрібен своєрідний український П'ємонт, який зможе організувати решту України на визвольну боротьбу. На думку В. Кучабського, роль П'ємонту мала відіграти Галичина, в якій склалися для цього найбільш сприятливі умови.
Військові могли б стати провідною верствою в українському державотворенні у 1917—1920 pp. — тоді, коли, на думку В. Кучабського, інші верстви виявилися нездатними до цього. Провідну ж верству, що зберегла в собі консервативні лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави, В. Кучабський вбачає у великих землевласниках. Щоправда, провідною верствою, наголошував він, може бути як один суспільний клас, так і представники кількох чи й усіх суспільних класів, об'єднані вірністю до монарха — виразника єдності. Формування провідної верстви є одним із головних завдань українського консерватизму.