Шляхи формування політичних еліт

Якісний стан політичної еліти значною мірою залежить від особливостей її формування і відтворення. Всі дослід­ники еліт так чи інакше заторкували це питання. Так, Г. Моска виокремив дві тенденції в розвитку політичного класу — аристократичну й демократичну і три способи його оновлення — наслідування, вибори й кооптацію. Перша тенденція пов'язана з наслідуванням і виявляється у праг­ненні еліти стати спадковою якщо не юридично, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Друга тенденція пов'язана з виборами й кооптацією і полягає в оновленні складу еліти за рахунок найздатніших до управ­ління та найактивніших представників нижчих верств суспільства.

У розвитку суспільства одночасно діють обидві тенденції з переважанням якоїсь однієї. Домінування аристократичної тенденції веде до виродження еліти, наслідком чого є суспільний застій та активізація боротьби нових соціальних сил за зайняття пануючих позицій у суспільстві. Перева­жання демократичної тенденції упереджує дегенерацію еліти, робить її більш здатною до ефективного керівництва суспільством, однак може порушувати наступництво в політиці, викликати небажані соціальні зміни. Оптимальною для суспільства є рівновага між аристократичною й демо­кратичною тенденціями, що забезпечує як наступництво і стабільність в керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.

В. Парето доводив, що рівновага в суспільстві вимагає, щоб до правлячої еліти постійно кооптувались особи з елітарними якостями, але неелітарного походження з одно­часним виведенням із неї осіб з неелітарними якостями. Проте цього не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок. Цим вона погіршує свій якісний склад і сприяє кількісному зростанню контреліти.

Серед причин занепаду правлячої еліти В. Парето називає війну і диференційовану здатність до відтворення потомства. Війна звичайно знищує більш значну частину еліти, порівняно з населенням у цілому. Елітарні сім'ї виявляють тенденцію до вимирання, бо в них зазвичай менше дітей, ніж у решти населення. Однак закон циркуляції еліт не дозволяє занепадаючій старій еліті привести до занепаду все суспільство. Коли процеси занепаду правлячої еліти й кількісного зростання контреліти набувають широких масштабів, контреліта за допомогою мас витісняє стару еліту і стає правлячою. Цей процес В. Парето називає «масовою циркуляцією еліти, або просто революцією». У процесі рево­люції багатьох представників старої еліти знищують, ув'яз­нюють, висилають або опускають до найнижчого соціального рівня. Інші представники старої еліти рятуються, зраджуючи свій клас. Нерідко вони займають провідні позиції в револю­ційному русі. В. Парето доходить висновку, що головним результатом революційних змін стає поява нової еліти з деяким домішком старої. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації.

Р. Міхельс головним шляхом формування еліт вважав олігархізацію великих організацій, передусім політичних партій. Керівництво такими організаціями не може здійсню­ватись всіма їхніми членами через некомпетентність, пасивність і байдужість останніх. Ефективність функціону­вання великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка поступово виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику організації власним інтересам. Так у великих організаціях і в суспільстві в цілому вирізняється керівна меншість, яка і є елітою.

У сучасній політології виокремлюються дві основних системи відбору політичних еліт: антрепренерська і система гільдій. Розрізняються вони залежно від того, хто, як і з кого здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскіль­ки широке коло селекторату, тобто тих, хто відбирає, та якими мотивами він керується під час відбору.

Антрепренерська система (від франц. entrepreneur — підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості формальних вимог широким колом селекторату, яким можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення у відборі відіграють особистісні якості кандидата, особливо його індивідуальна активність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, захопити її цікавими ідеями, пропози­ціями і програмами. Головним засобом відбору до еліти в антрепренерській системі є вибори.

Система гільдій (від нім. Gilde — корпорація, об'єднан­ня) багато в чому протилежна антрепренерській. Вона харак­теризується закритістю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином із нижчих прошарків самої еліти, поступовим і повільним просуванням по службі. Відбір здійснюється на основі численних формальних вимог невеликим і відносно закритим колом селекторату, до якого входять, як правило, лише члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог, таких, як освіта, вік, стаж роботи тощо, особлива увага при призначенні на посаду звертається на партійність та особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом відбору до еліти в системі гільдій є призначення.

Обидві системи відбору еліт у чистому вигляді трапля­ються досить рідко. В цілому антрепренерська система переважає в демократичних державах, а система гільдій — за авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Кожна з них має свої переваги й недоліки. Так, антрепренерська система добре пристосована до динамізму сучасного життя, вона більш відкрита для молодих лідерів і сприятлива для нововведень. Водночас із нею пов'язані велика ймовірність ризику в політиці, відносно слабка передбачуваність, схиль­ність лідерів до популізму, надмірного захоплення зовнішнім ефектом, впливом на виборців.

Система гільдій характеризується виваженістю політич­них рішень, передбачуваністю політики. Вона забезпечує наступництво в політиці, консенсус її суб'єктів. Однак ця система породжує бюрократизм та масовий конформізм і за відсутності конкурентних механізмів веде до поступової дегенерації еліти, її відриву від суспільства та перетворення у вузьку привілейовану групу.

Наочним підтвердженням цього є притаманна соціаліс­тичним країнам номенклатурна система відбору політичної еліти — один із найтиповіших варіантів системи гільдій. У контексті теорії еліт номенклатурою (від лат. nomenclatura — перелік, список) називають перелік посад, кадри яких затверджують вищі за рангом органи, та самі ці кадри. В самому переліку як такому нічого недемократичного немає. Антидемократичним є порядок обіймання відповідних посад, який характеризується всеосяжністю, відсутністю конкурентних механізмів, повною ідеологізацією і політизацією, домінуванням товариських і родинних зв'язків, особистою відданістю керівництву.

У теорії еліт є чимало опонентів. Справді, маючи бодай найменше реальне уявлення про політику і тих, хто її здійснює, важко назвати представників політичної еліти «кращими» людьми, наділяти їх якимись особливими позитивними соціальними, психологічними чи моральними якостями. Наївно вважати, що ще вчора простий грома­дянин, потрапивши до парламенту за партійним списком, раптом стає кращим від інших. До того ж, як тільки політик сходить із політичної сцени, про нього, а значить, і про його «особливі» якості одразу ж забувають (насамперед засоби масової інформації, які до цього його всіляко підносили).

Очевидно, що ціннісний підхід до політичної еліти видає бажане за дійсне, ідеалізуючи політиків як особистостей. Більш реалістичним є функціональний підхід, який робить наголос не на якихось особливих якостях політичної еліти, а на її особливому місці в системі суспільного поділу праці, завдяки якому вона виступає як окрема соціальна група.

Відповідно, політичну еліту доцільно визначати як со­ціальну групу, яка займає провідне становище в системі політичного керівництва та управління суспільством.

Теорія політичної еліти за всієї її небездоганності цінна вже тому, що виокремлює правлячу верству як особливу соціальну групу, з'ясовує її провідну роль у політиці, робить об'єктом наукових досліджень, привертає до неї увагу гро­мадськості, ставить її під суспільний контроль. А це особливо важливо з огляду на те, що політична еліта відіграє надзвичайно велику роль у суспільстві. Від якісного складу політичної еліти залежить якість самої політики, а в кінцевому підсумку — якість життя кожного з нас.

Рекомендована література

Ашин Г. К., Охотский Е. В.

Курс элитологии. М., 1999.

Ашин Г. К.

Правящая элита и общество // Свободная мысль. 1993. № 7.

Ашин Г. К.

Современные теории элиты: критический очерк. М., 1985.

Бебик В. М.

Еліта, елітарність, лідерство // Віче. 1993. № 7.

Вовканич С.

Еліта — найбільш конвертована валюта // Віче. 1997. № 5.

Восленский М,

Номенклатура // Новый мир. 1990. № 6.

Дай Т. Р., Зиглер Л. X.

Демократия для элиты: Введение в американскую политологию.

М., 1984.

Гаман-Голутвина О. В.

Политическая элита — определение основных понятий // Полит.

исследования. 2000. № 3.

Кузьменко Б.

Політична еліта у пострадянській Україні: яка вона? // Право

України. 1998. № 1.

Кухта Б. Л., Теплоухова Н. Г.

Політичні еліти і лідерство. Львів, 1995.

Либман Г. И,, Варбузов А. В., Сухарева Э. О.

Теории элит // Социально-полит. журн. 1997. № 4.

Малькова Т., Фролова Н.

Массы. Элита. Лидер. М., 1992.

Милановски В.

Политические элиты — элиты в политике // Политология вчера и

сегодня. М., 1991. Вып, 3.

Миллс Р.

Властвующая элита. М., 1959.

Мясников О. Г.

Смена правящих элит: «консолидация» или «вечная схватка»? //

Полит. исследования. 1993. № 1.

Мясников О. Г.

Субъекты политики // Социально-полит. журн. 1993. № 5—6.

Нарта М.

Теория элит и политика. К критике элитаризма. М., 1997.

Оксамитная С. И.

Тенденции межпоколенной мобильности в украинском обществе //

Социол. исследования. 1999. № 10.

Пастухов В. Б.

От номенклатуры к буржуазии: «новые русские» // Полит. иссле­дования. 1993. № 2.

Правляча еліта сучасної України. К., 1998.

Пугачев В. П.

Основы политики: личность, элита, лидерство. М., 1989.

Самсонова Т. Н.

Концепция правящего класса Г. Моски // Социол. исследования.

1994. № 10.

Сартори Дж.

Вертикальная демократия // Полит. исследования. 1993. № 2.

Скуратівський В.

Історична ритміка українських еліт // Політ. думка. 1994. № 3.

Танчер В. В.

Теории неоэлитизма в свете демократической трансформации и

украинские реалии // Социол. исследования. 1999. № 10.

Тарусина И. Г.

Элитисты и плюралисты в современной политической теории //

Полит. исследования. 1997. № 4.

Фесенко В. В.

Политическая элита Украины: противоречия формирования и

развития // Полит. исследования. 1995. № 6.

Чукут С.

Чого не вистачає правлячій еліті України // Віче. 1999. № 6.

Шарам П.

Элитизм // Политология вчера и сегодня. М., 1991. Вып. 3.

Шумпетер Й.

Капіталізм, соціалізм, демократія. К., 1995.