5. Характеристика видів (у залежності від розв’язуваних завдань) і типів (у залежності від характеру регламентації) фінансової політики.

Залежно від характеру розв’язуваних завдань виділяють як самостійні складові такі види фінансової політики: податкова, бюджетна, грошово-кредитна, політика доходів, митна.

Податкова політика реалізує інтереси держави. Її головне призначення - вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби, перерозподіляючи ці кошти через бюджет. Під бюджетною політикою розуміють визначення державою

• джерел формування доходів державного і місцевих бюджетів;

• пріоритетних напрямів видатків бюджету;

• допустимих меж розбалансованості бюджету; джерел фінансування бюджетного дефіциту;

• принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.

• зважаючи на те, що податкова і бюджетна політика тісно пов'язані між собою, вживають поняття бюджетно-податкової політики.

Під грошово-кредитною політикою розуміють забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків у народному господарстві і в різних ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії і розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх дохідності.

У грошово-кредитній політиці відносну самостійність набувають емісійна політика, цінова політика, валютна політика, кредитна політика - а в ній, у свою чергу, наприклад, процентна політика й інвестиційна політика.

Для боротьби з інфляцією застосовують політику доходів. Цю по­літику інакше називають контролем за цінами і заробітною платою. Є кілька варіантів політики доходів. Найвідоміші з них:

• прямий контроль зарплати й цін ("заморожування" їхніх рівнів, яке застосовують головно за надзвичайних обставин, наприклад у воєнний час);

• добровільні орієнтири для підвищення цін та заробітної плати (уряд просить фірми та трудові спілки у своїх вимогах і діях щодо підвищення цін і зарплати не виходити за рекомендовані ним межі). Цей метод стабілізаційної політики спрацьовує за умов високої економічної культури населення.

Політика доходів має суперечливий характер. Не так давно еко­номісти обстоювали цю політику як найдешевший спосіб зниження інфляції. Однак через негативні наслідки багато фахівців уважають її неефективною, а дехто навіть шкідливою. Втручання держави у ме­ханізм вільного ринку сковує динаміку відносних цін, що несприят­ливо впливає на розвиток національної економіки.

Як результат посилення взаємозв'язків між економіками різних країн зростає роль зовнішньоекономічної політики.

Держава захищає свої інтереси через митну і валютну політику. Відповідно до заінтересованості держави в розширенні або скороченні свого експорту чи імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим. Розрізняють два основні види митної політики — протекціонізм і фри­тредерство.

Протекціонізм — це політика захисту національних ви­робників від конкуренції іноземних товарів. Хоча більшість економістів вважають, що будь-які протекціо­ністські заходи уряду країни знижують рівень добробуту її мешкан­ців, ці заходи використовують практично усі країни світу. Річ у тім, що політика протекціонізму є вигідною для окремих груп населен­ня.

Фритредерство — це торгівля з незначними митними та немитними бар'єрами або взагалі без них. Головним завданням митної і валютної політики є забезпечення примноження золотовалютних резервів держави.

Залежно від характеру регламентації виділяють такі типи фінансової політики — дискреційну, рестрикційну та недискреційну.

Дискреційна фіскальна політика — це система заходів, що передбачає цілеспрямовані зміни в рівні державних видатків і податків для впливу на обсяг національного виробництва і зайнятість, для кон­тролю над інфляцією та сприяння економічному зростанню. Вона є активною політикою держави. Її інструментарій залежно від реальної си­туації має різний макроекономічний вплив. Термін "дискреційна" означає, що зміни в податках і державних видатках залежать від рішень парламенту чи уряду.

В умовах економічної рецесії, коли скорочуються інвестиційні видат­ки, зменшується сукупний попит, знижуються реальні обсяги макроекономічних показників, зростають безробіття та інфляція, доцільно засто­совувати стимулювальну фіскальну політику. Здійснюватися вона може за будь-яким із трьох варіантів: а) збільшення державних видатків; б) змен­шення рівня оподаткування; в) застосування прийнятної комбінації перших двох варіантів.

За інших однакових умов збільшення державних витрат заохочує ком­панії, що виконують урядові замовлення, найняти додаткову кількість працівників і розширити виробництво. У результаті зайнятість і прибу­ток стають безпосереднім ефектом зростання попиту з боку держави. Ре­акція цих суб'єктів економіки (працюючих і власників) на збільшення доходу полягає в підвищенні їхніх витрат на споживчі товари та послуги. Отже, кожна витрачена урядом грошова одиниця може підвищити су­купний попит на більше, ніж її власна величина. Це означає, що по відно­шенню до сукупного попиту державні витрати (закупки) мають ефект мультиплікатора. Ланцюгова реакція тут триває, оскільки набуває пози­тивного зворотного зв'язку: підвищення попиту — зростання доходів — більш значний попит. Ефект мультиплікатора може посилюватися ще й завдяки інвестиційному акселератору. Це спостерігається у тому разі, коли підвищення попиту з боку держави сприяє зростанню потреб фірми-виробника в інвестиційних товарах. Існує й інший ефект впливу бюджетної експансії на сукупний попит. Він діє в протилежному, порівняно з ефектом мультиплікатора, напрямі. Оскільки зростання державних витрат зумовлює під­вищення доходу працівників і власників фірм, то зрозуміле їхнє бажання придбати більшу кількість товарів і послуг, що означає водночас збіль­шення попиту на гроші. Відбувається одностороннє пожвавлення на гро­шовому ринку при незмінній пропозиції. Для збереження тут рівноваги між попитом і пропозицією підвищується відсоткова ставка, що, в свою чергу, призводить до зменшення попиту на товари і послуги. На тлі зрос­тання ціни запозичень зменшуються виробничі капіталовкладення, інвес­тиційні витрати недержавного сектору. Зменшення попиту, викликане підвищенням відсоткових ставок завдяки бюджетним витратам, назива­ють ефектом витіснення.

Забезпечити належний рівень сукупного попиту дає змогу також зни­зити податки. Одна частка їхнього приросту направляється на збережен­ня, друга витрачається на придбання споживчих товарів. Оскільки змен­шення ставок оподаткування супроводжується збільшенням споживчих витрат, зростає й попит на товари і послуги. Величина зростання сукуп­ного попиту завдяки змінам в оподаткуванні також залежить від ефектів мультиплікатора і витіснення.

При зниженні податкових ставок заробітна плата і прибуток збільшу­ються, що стимулює зростання споживчих витрат (ефект мультиплікато­ра). Збільшення доходів підвищує попит на гроші і відповідно відсоткові ставки. При встановленні високих відсоткових ставок дорожчає запози­чення, інвестиційні витрати знижуються (ефект витіснення). В окремих випадках для досягнення бажаного економічного зростання, збільшення сукупного попиту і основних макроекономічних показників можна поєд­нувати варіанти збільшення видатків і зниження податків.

Мультиплікативний ефект, отримуваний завдяки зниженню подат­ків, значно слабкіший порівняно з результативністю від збільшення дер­жавних витрат. Останні мають більш сильний вплив на величину дохо­дів і споживання. Саме ця особливість є визначальною при виборі інст­рументів фіскальної політики. Якщо вона зосереджена на розширенні державного сектору, то для подолання циклічного спаду збільшуються урядові витрати, а стримування інфляційного буму покладено на під­вищення податків. При протилежній спрямованості дії її у фазі спаду пов'язані зі зниженням податків, а у фазі піднесення — зі зменшенням державних витрат.

Для стабілізації економіки в умовах інфляційного надлишкового су­купного попиту, що виникає внаслідок циклічного піднесення, провадить­ся обмежувальна (рестрикційна) фіскальна політика. Дії уряду щодо упо­вільнення або усунення інфляції мають бути протилежними до дій подо­лання економічного спаду. Ця політика спрямована на створення надлишку державного бюджету і передбачає: скорочення урядових видатків, збіль­шення податків або поєднання певним чином обох заходів.

У реальній економіці ціни, як правило, не гнучкі щодо зниження. По­вернути їх до деякого попереднього рівня практично нереально. Завдяки зменшенню урядових витрат можна лише зупинити інфляцію.

Для того щоб обмежити сукупний попит у період інфляції, уряд може вдатися до підвищення податків. Додатковий податок зменшить розмір заощадження і споживання. Відбудеться процес мультиплікації і на осно­ві зниження сукупного попиту інфляцію буде взято під контроль.

Проведення активної дискреційної фіскальної політики значною мі­рою ускладнено. По-перше, стоять на перешкоді труднощі, викликані не­досконалістю економічної інформації та методів макроекомічного аналі­зу. По-друге, зміна структурних бюджетних витрат чи ставок оподатку­вання передбачає тривале обговорення цих заходів у законодавчому ор­гані та потребує деякого часу для прийняття урядом відповідних рішень. По-третє, самі податки суперечливі, мають технічні вади і якщо їхні зміни тимчасові, то вони не справляють позитивного антициклічного ефекту.

Певні зміни в рівнях бюджетних витрат і податків відбуваються по суті без використання додаткових урядових заходів. Вони забезпечуються внутрішніми, вмонтованими (автоматичними) стабілізаторами, які нази­вають недискреційною фіскальною політикою. Автоматичні стабілізато­ри — це економічні механізми, дія яких постійно спрямована на пом'як­шення циклічних коливань. В індустріальних країнах ними є прогресивна податкова система, трансферти (насамперед страхування з безробіття, соціальна допомога), система участі в прибутках. Ці стабілізатори зглад­жують проблему тривалості часового лага дискреційної політики, оскіль­ки «включаються» без прямого втручання парламенту.

Як створюється і діє вмонтована стабільність, можна показати на при­кладі податкової системи. Вона з'явилася у зв'язку з побудовою системи оподаткування так, щоб фактично від усіх видів податків забезпечували­ся більші платежі у міру зростання валового внутрішнього продукту (ВВП). Законодавчо обсяг податкових надходжень не визначається, а вста­новлюються лише податкові ставки, серед яких найпоширенішими є про­гресивні. При використанні їх за умов збільшення ВВП у фазі економіч­ного піднесення доход зростає і автоматично збільшуються податкові надходження, податковий мультиплікатор зменшується, й знижуються трансфертні платежі з бюджету. Це призводить до скорочення особистих доходів, зменшення видатків на споживання і зниження тиску сукупного попиту. Водночас продовжує формуватися надлишок бюджету, накопи­чується небезпека жорсткої кон'юнктури, визріває інфляційний процес.

При економічному спаді ВВП зменшується, скорочуються сумарні до­ходи домашніх господарств, підприємств і, як результат, податкові над­ходження знижуються, а бюджет прямує до дефіцитного стану. Держава в цих умовах має збільшувати свої видатки, які, компенсуючи зменшення приватних витрат, відіграють стабілізуючу роль, обмежують глибину циклічного спаду.

Отже, автоматичні стабілізатори можуть пом'якшити циклічність еко­номічного розвитку, скоротити амплітуду коливань ділової активності. Проте їх недостатньо, щоб усунути економічну нестабільність, скоригувати макроекономічні результати, і вони мають доповнюватися захода­ми дискреційної політики