5. Концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичні коловороти)

Вагоме місце в сучасній культурології посідають концепції, пов'язані з дослідженням динаміки (історії) культури. Пред­течею цього напряму був Джамбатіста Віко, який розподілив історію людства на три епохи - епоху богів, епоху героїв і епоху людей. Під час першої епохи, зважаючи на стан варварства, люди обожнювали природу, тому їх життя регулю­валося релігійними ритуалами та нормами, а формою прав­ління була теократія. Епоха героїв виділяє окрему сім'ю, в якій зростає роль батька як необмеженого монарха серед членів сім'ї, а формою правління стає монархія чи аристо­кратична республіка. Епоха людей — це зрілість людського роду, де стосунки між індивідами регулюються совістю, розумом і обов'язком, тому й форма правління відповідна — демократія, заснована на визнанні громадянської та політич­ної свободи. Сягнувши високого ступеня розвитку, в епоху середньовіччя людство знову опинилося на початку циклу, бо цей період Д. Віко характеризував як "друге варварство".

Детальніше ця концепція (вона ще має назву "історико-типологічний", або "локальний" підхід) обгрунтована в працях М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін. Історія роз­витку людства розглядається як історія співіснування локаль­них, незалежних одне від одного соціокультурних типів. У праці "Росія і Європа" Микола Данилевський викладає типологію культури - вчення про відмінності культурних типів. У все­світній історії культури він виділяє десять самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський, хал­дейський, грецький, римський, аравійський, романо-германський, американо-перуанський (як "сумнівний" тип). Учений передбачав становлення одинадцятого типу - слов'янського.

Джерелом кожної культури, на думку М. Данилевського, є здатність народу до реалізації своїх "життєвих сил", а її само­бутність трактується на особливостях душі народу. Взаємини між народами нездатні змінити ні душі, ні національних особ­ливостей народу. Тож, виступаючи проти європоцентризму, він підкреслював, що прогрес не можна вважати виключним привілеєм Заходу, чи Європи, а застій ототожнювати лише зі Сходом, або Азією. Кожний культурно-історичний тип, ви­никаючи з "етнографічного матеріалу", входить у період роз­витку та розквіту, після чого занепадає і гине, тому народ, який перебуває на стадії занепаду, вже ніщо не може врятувати. Розтративши свій культурний потенціал, зазначає вчений, люд­ство переходить до цивілізації.

Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, котру виклав у книзі "Занепад Європи" Освальд Шпенглер. Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціо­лог А. Тойнбі.

6. Соціологічна концепція

Соціологічна концепція пройшла шлях від природничо-науково орієнтованої (механістичне розуміння соціальних про­цесів, підкорення людини та її культуротворчості дії зовнішніх соціальних сил) до центрованої аналізом суб'єктивних смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), які визначають її об'єктивні явища, соціальні інститути.

Німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920 pp.) вивчав уплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів. Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світо­глядних факторів у історичному процесі та застосував її у своїх працях "Протестантська етика й дух капіталізму", "Господарча етика світових релігій". Учений розглядав релігію як один з найважливіших способів надання сенсу соціокультурній діяль­ності людини, визначення системи цінностей і норм певної куль­тури. Він створив метод "ідеальних типів" як теоретичних конструкцій, отриманих у результаті акцентування, та зв'язок феноменів, характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте умож­ливлюють цілісне вивчення множинності культурних явищ.

Уже вищезгаданий Пітирим Сорокін теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема, мова, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, котру утворюють матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд.

Пітирим Сорокін вважав, що культурна система та її форми (мистецтво, наука, релігія, свідомість, мораль та ін.) спира­ються на досягнення культури минулих епох. Вона, використо­вуючи нові творчі можливості, але вичерпавши згодом свій внутрішній потенціал, гине й Дає простір новій культурі, здатній "виправити", "якось оновити ту систему культури, що де­градує". Вражає також його аналіз щодо динаміки розвитку культури в минулому столітті. На його думку, панівна матеріальна суперсистема поступово замінюється релігій­ним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної си­стеми, не відірваної від соціальної практики.

Увагу багатьох дослідників привертає також криза сучасної західної культури. Так, Герберт Маркузе (1898-1979 pp.), Тео­дор Адорно (1903-1969 pp.) й інші вчені пов'язують виникнення кризи з репресивністю, прагматизмом і раціональністю. Руйну­вання традицій, проникнення наукових методів у всі сфери знання, їх тотальна технізація не лише підірвали, на думку Г. Маркузе, основи творчої діяльності та чуттєво-емоційний світ Людини, а й придушили фантазію, спричинили кризу віри. Усе це призве­ло до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури.

Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1882-1955 pp.) причину кризи сучасної культури вбачає в суперечностях, по-перше, між її структурними рівнями - високою (елітарною) та масовою (утилітарною) культурою й, по-друге, між власне культурою та наукою, що серед різноманітних видів духовної діяль­ності людей виявилася найбільш стабільною та життєздатною.