Князь володимир мономах (1113-1125)

1. В історії нашої Батьківщини після Ярослава Мудрого важко знайти князя, який би полишив по собі таку добру пам'ять, як Володимир Монома – князь діяльний, сильний волею, що відзначився великим розумом посеред своїх князів-братів. Так говорись про Володимира Мономаха видатний історик України Микола Костомаров.

2. Князь Володимир народився у 1053 р., за рік до смерті свого ді­да Ярослава Мудрого. Він був сином Всеволода Ярославича, найулюбленішого сина Ярослава Мудрого. До останніх днів свого життя Ярослав тримав Всеволода при собі, хоча й дав йому в уділ (спадкове володіння) Пере­яслав та віддалений Ростов. Князь Ярослав помер на руках свого улюб­леного сина. Мати Володимира, дружина Всеволода, була дочкою візантійського імператора Константина IX Мономаха. Таким чином, Володимир мав три імені: одне княже - Володимир, друге хресне - Василь, трете - Мо­номах.

3. Своє дитинство Володимир провів при дворі батька, у Переяславі. З юних літ княжив сів у бойове сідло, постійно очолював батьківську дружину, здійснював далекі походи по Русі та за її межі, придушував повстання в землі в'ятичів, воював проти половців.

4. 1078 р. Всеволод став князем київським, Володимир одержав в уділ Чернігів.

5. Шістнадцять років правив Черніговом Володимир (1078-1094 рр.). Цей час був періодом розквіту Чернігівської землі, градобудівництва і храмового будівництва. Саме в Чернігів привіз князь свою молоду дружину – англійську принцесу Гіту (дочку англійського кроля Гарольда) разом з дворічним сином Мстиславом. Але після смерті батька у 1094р. князь Володимир поступився цим містом князю Олегу Святославичу, як старшому із синів, а сам повернувся до Переяслава.

6. Переяславський період життя князя (1094-1113рр.) ха­рактеризувався постійною боротьбою з половцями, а також спробами залучити на свою сторону київських бояр (великих землевласників).

7. Володимир Мономах постійно організовував походи проти полов­ців, зокрема спільно з іншими князями: у 1103р., 1109р., 1110 р., 1111р. Ці переможні походи уславили його як полководця. У результа­ті половці назавжди відійшли від кордонів Русі.

8. У шістдесятирічному віці Володимир Всеволодович Мономах став князем київським (1125-113 р.).

9. Дванадцять років сидів на київському столі Володимир Мономах. Це були роки миру та спокою. Умілою політикою йому вдалося підкорити своїй владі удільних князів. За нього влада київського князя знову зміцнилася.

10. У києві проводилося велике градобудівництво: були споруджені міст через Дніпро, нові храми; знову поповнилась державна скарбниця. Київ пережив нове піднесення.

11. При Володимирі Мономасі знову виріс міжнародний авторитет Київської держави. Багато монархів Європи прагнули породичатись з могутнім київським князем: його сестра вийшла заміж за германського імператора, дочка – за угорського короля, сам князь був одружений з дочкою англійського короля, його онуком був король Данії Вольдемар.

12. Володимир Мономах був видатним письменником свого часу. Йому належить знамените “Повчання дітям”, що вирізняється високими літературними достоїнствами, пронизане турботою про рідну землю, ідеями християнського гуманізму. Це – видатна пам'ятка педагогічної думки Русі-Україні.

13. Володимир Мономах помер коло Переяслава в улюбленій церкві на січці Альті 14 травня 1125 р. на сімдесят другому році життя. Тіло його було перенесено до Києва і поховано у храмі Святої Софії.

14. Наступником Володимира Мономаха на київському столі став його син Мстислав Володимирович, син англійської королівни Гіти.

15. Дванадцятилітнім юнаком батько направив Мстислава правити Новгородом, після його ростовського князювання. Мстислав брав активну участь у приборканні Олега Святославича, який прагнув переділу земель руських князів, розгромивши його дружину у битві на р. Клязмі.

16. Наслідування Мстиславом київського столу не викликало запере­чень з боку боярства та претензій інших володарів Русі.

17. На київському столі Мстислав Володимирович продовжував політику свого батька: долав непокірних удільних володарів, зміцнював свою владу, провадив широке храмове та монастирське будівництво Так, за його князювання Київ збагатився комплексом споруд Федорівського монастиря (1129р,), Успенською церквою (Богородиці Пирогощі).

18. За князювання Мстислава розширювалися і міжнародні зв'язки Київської держави. Тому чимало сприяли шлюби дочок князя: зятями Мстислава були візантійський імператор, принц норвезький, датський принц та угорський королевич. Сам князь був одружений зі шведською королівною Христиною, потім узяв шлюб з дочкою половецького хана Тугоркана.

19. На кінець правління Мстислава династія Мономаховичів досягла найбільшої могутності. На жаль, у подальшому представники Мономахового роду втратили єдність і почали змагатися між собою за першість на Русі.

20. Смерть Мстислава сталася 15 квітня 1132 р. Тіло великого кня­зя було поховано у Федорівському монастирів

21. Однією із значних подій другої половини ХІІ ст. був похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р. Русичам було завдано поразки. Цьому походу присвячено поетичний твір невідомого автора “Слово о полку Ігоревім”, головною ідеєю якого був заклик князів до єднання.

22. З часів правління брата Мстислава Володимировича – Ярополка з новою силою розгорнулась міжкнязівська боротьба за київський престол. Головними суперниками у ній у середині ХІІ ст. були київський князь, онук Володимира Мономаха – Ізяслав Мстиславич та його дядько, син Володимира Мономаха-ростовського – суздальський князь Юрій Долгорукий. Згодом цю боротьбу продовжили їхні спадкоємці. У 1169 р. володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський вчинив страшний розгром Києва, спаливши місто та знищивши велику кількість населення.

З другої половини ХІІ ст. розпочинається новий період в історії Руської землі – існування самостійних удільних князівств.

РОЗПАД КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ВИНИКНЕННЯ САМОСТІЙНИХ КНЯЗІВСТВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

1. “І роздралася вся руська земля...", - записав літописець у 1132 р. Того року, по смерті великого князя київського Мстислава, сина Мономаха, Київська Русь розділилася на півтора десятка князівств і зе­мель.

2. Проте Київ і надалі лишався загальноруським стольним градом, яким прагнули володіти члени сім'ї Ярослава Мудрого.

3. Не можливо стверджувати, що на цей час Київська Русь остаточно розпалася. Вона залишилася відносно єдиною державою – з єдиною територією, спільними законами, культурою й церквою. Водночас Русь була об'єднанням півтора десятка певною мірою відокремлених земель – кня­зівств. Їхні правителі проводили свою власну внутрішню політику і здійснювали судочинство. Князі також вирішували питання війни та миру, укладали угоди з правителями сусідніх земель. Та коли йшлося про інтереси всієї Русі, то найвпливовіші князі та бояри збиралися на спільні з їзди де вирішували спірні питання. Приміром, на таких з‘їздах обговорювалися нові закони, спільні дії в боротьбі проти половців, перерозподіл земель тощо.

4. Наймогутнішими були Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське. Волинське і Галицьке князівства. Серед князівств на нинішній бі­лоруській землі головним було Полоцьке. З-поміж князівств на сучасних російських теренах виділялися Володимиро-Суздальське князівст­во й Новгородська земля.

5. Головне місто київського князівства було, к і раніше, загально­державним центром. Окрім того, Київ залишався найбільшим містом всієї Східної Європи. Тут розташовувалися численні двори бояр, купців, вели­кі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. чоловік. Авторитет міста підтримувався й церквою. Адже в Киві зашилася резиденція митрополитів. Із-за величі та багатства споконвічного стольного граду, а особливо можливості (за умовами володіння ним) встановити зверхність над усією територією Руської держави, правління у Києві й у ХІІ-ХІІІ ст. було заповітною мрією багатьох честолюбних князів. Недивно, що за право “сидіти” у Києві з прилеглими до нього землянами в різний час сперечалися і воювали князі багатьох руських князівств.

6. Київське князівство охоплювало значну територію. Більшість його земель розташовувалося на Правобережжі. На півночі – це велика частина Полісся, а на заході – землі аж до Волині. На півдні Київське князівство межувало з половецьким степом, і лише на сході йому належала вузька смуга вздовж лівого берега Дніпра. Київська земля була однією з найбільш густонаселених земель Русі. Літописи називають близько 80 міст і містечок, розташованих тут. Серед них такі, як Київ, Вишгород, Білгород, Василів, Іскоростень, Овруч, Городськ, Туров, Корсунь, Юр'їв. Джерелом багатства київських земель були родючі чорноземи й поліські корисні копалини. Було до чого докладати руки й працьовитим землеробам, і умі­лим майстрам-ремісникам. Вигідне розташування князівства сприяло розвитку торгівлі. Мережа річок пов‘язувала Київську землю з найвіддаленішими куточками Русі та сусідніми народами.

7. На жаль, часто Київщина зазнавала лиха, жорстоко розорювалась. Справжній погром вчинив у Києві 1169 р. володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Літописець порівнював напад суздальців найстрашнішими пограбуваннями кочівників. Не бажаючи з кимсь ділити славу найбагатшого володаря, князь Боголюбський по-дикунськи зруйнував “матір градів руських”.

8. Однією з трьох частин Руської землі, що існувала ще до її розподілу між синами Ярослава Мудрого, було Переяславське князівство. Розташоване в безпосередній близькості до земель мешкання кочів­ників, воно було вельми почесним, хоч і нелегким володінням. Проте в ХІІ-ХІІІ ст. Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства – місто Переяслав – було одним із найбільших градів Південною Русі. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Надійні мури майстерно збудованої фортеці смугували захистом не тільки для прикордонного міста, а й для всієї Русі.

9. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське. Остаточно воно скдалося у XI ст., коли Ярослав Мудрий віддав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, в‘ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань. Чернігівське князівство займало землі а Лівобережжі (головна їх частина - у басейні річки Десни).

У середині ХІІ ст. від Чернігова відокремилося Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші землі, де виникли дрібніші князівства. Багато подій історії Київської Русі пов‘язано з містами Чернігівщи­ни – Черніговом, Новгород-Сіверським, Путивлем, Брянськом, Курськом, Стародубом. Столичне місто Чернігів посідало друге після Києва місце серед найбільших міст Південної Русі. Доля Чернігівського й Новгород-Сіверського князівств у ХІІ – першій половині ХІІІ ст. вирішува­лася князями династії Ольговичів і Давидовичів. Представники цих родів змагалися між собою за право займати чернігівський стіл. При­чому часто до міжусобної боротьби залучали половецьких ханів, з чиї­ми володіннями межувала Чернігівщина.

10. На захід від Київського князівства знаходились землі Волин­ського і Галицького князівств, які об'єдналися в єдину Галицько-волинську державу, що в умовах розпаду Київської держави стала спадкоємницею традицій державотворення в Україні.

11. Попри князівські усобиці у ХІІ ст. Київська Русь вступила багатою та квітучою державою. Прикметами того часу були не тільки чвари князів, а й піднесення ремесла і торгівлі, розквіт міст, зліт матеріальної і духовної культури. І в най неспокійніші часи не припи­нялося літописання: з'явилися неперевершені літературні твори, розви­вався іконопис. Більшість відомих нині архітектурних пам'яток Во­лині споруджена саме за цієї доби.

Проте роздробленість послабила сили держави, зробивши її легкою здобиччю для войовничих сусідів.

Лекція 4

Галицько–Волинська держава

(кін. ХІІ – сер. ХІV ст. )

План

1. Галицьке та Волинське князівства. Князі Ростиславичі.

2. Галицько–Волинська держава. Романовичі.

3. Монголо–татарське лихоліття. Боротьба проти іноземних загарбників.

4. Останні галицько–волинські князі.

5. Культура Галицько–Волинської держави.

1.Галицька і Волинські землі ще від часу Володимира Великого входили до складу Київської держави: у 980-990рр. він відвоювувавці ці землі у поляків й приєднав їх до своїх володінь. На Волині Володимир заснував місто Володимир, що згодомстав столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства перемістився з Перемишля до міста Галича біля карпатських соляних копалень. Київським князям удалося закріпити ці землі засвоїми наступниками.

2.У другій половині XI ст. після смерті Ярослава Мудрого галицьке князівство відокремилось від Києва.

3.Особливістю політичного життя галицького князівства був великий вплив на управління князівством свавільних, багатих, могутніх бояр. На відміну від бояр в інших князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицьке боярство розгорнулося насамперед з місцевої родоплемінної знаті. свої маєтки вони дістали не від київського князя, а завдяки захопленню общинних земель. Тому їхня влада в Галицькому князівстві була вийнятково велика. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на опір місцевої знаті, що була готова будь–якими засобами обстоювати власні інтереси.

4. Боярство значно збагатилось та закріпило своє панівне становище у суспільстві завдяки досить стабільному правлінню протягом чотирьох поколінь князів Ростиславичів, а також торгівлі сіллю. Внаслідок цього найбагатші бояри могли дозволити собі утримувати власні бойові дружини із дрібніших бояр. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва київському князю було важко втручатися у місцеві події тоді як суспільство з Польщею та Угорщиною давало можливість звернутися по допомогу до чужинців у боротьбі проти князя.

5. Бояри Волинського князівства, на відміну від галицьких, за походженням, становищем і політикою були більш подібними до бояр основної частини Київської держави. Більшість з них прийшли на ці землі у складі дружини своїх князів, що часто призначалися та знімалися київським великим князем. Бояри ці отримували земельні володіння за службу князеві. Волинська знать залежала від щедрості князя і тому виявляла йому більшу відданість за підтримку. Власне з цієї причини саме волинські князі, а не галицькі, змогли об’єднати обидва князівства в єдину державу.

5. Галичину об’єднав в одне князівство князь Володимирко (1124-1153), який відзначився хитрістю у виборі засобів політичної боротьби. Він не вагався порушити клятву, якщо цього потребували державні інтереси. Він підпорядкував своїй владі усі гачцькі землі. Обороняв свою країну на три сторони–проти Києва, Угорщини та Польщі й завжди міг перємогти своїх противників—не так у бою, як. хитрими дипломатичними заходами або підкупом. Столицею цієї держави він обрав Галич на Дністрі, що був важливим торговим шляхом до Чорного моря. Князь Володимирко придушував будь–який спротив його владі. Так 1145р. він жорстоко розправився із посталими міщанами Галича. Володимирко був засновніком могутності Галицького князівства.

6. Свого розквіту Галицьке князівство досягло за сина Володимирка Ярослава Галицького, який увійшов в історію як Осмомисл, чим народ підкреслив йсго державний розум та політичну далекоглядність. Князювати Ярослав розпочав у рідному краю 1153р. після смерті батька, що помер від ран під час борні з київським правителем Ізяславом Мстиславичем. Ярослав заприсягнувся у вірності київському князю. Останній вимагав повернення захоплених батьком земель, а Ярослав не повертав, так виник новий конфлікт. Але очолили військо у боротьбі з Ізяславом Ярославові не дали галицькі бояри. Самі ж вони битву програли. З появою на київському столі тестя Ярослава—князя Юрія Долгорукого, для Яролава почалися непрості часи. Він був одружений на донці Юрія Долгорукого. Всілякими хитрощами Ярослав намагався уникати участі у війнах, які вів Юрій проти своїх супротивників. Після смерті Юрія новий князь Ізяслав Давидович також почав зазіхати на галицькі землі Ярослав разом зі своїми союзниками—рядом удільних князів—захопилв Київ й позбавив Ізяслава Давидовича влади.

7. Ярослав Осмомисл увійшов в історію і як великий будівничий. При ньому у державі будувалися нові фортеці, розширялися міста, розвивалися ремесла.

8. Уславився князь Ярослав і успішною боротьбою з зовнішніми ворогами. Автор “Слова о полку Ігоревім”про нього писав, що “підпер він Угорські гори своїми залізними полками, зачинив Дунаєві ворота, судить суди по Дунаю. ”

9. Трагедією життя князя стало його особисте нещастя. Справа у тім, що подружнє життя між ним і його дружиною Ольгою не склалося. Ярослав кохав іншу жінку—Анастасію, доньку боярина Чагри, а Ольгу вирішив віддати до монастиря. Коли їй стало відомо про задум чоловіка, вона разом із сином втекла до Польщі. Бояри, не бажаючи, щоб хтось, породичавшись з князем, став вищим серед них, підбурили населення до повстання. Галичани розправились з усією родиною Чагрів, а саму Анастасію спалили на вогнищі.

Але і після цього князь не помирився зі своєю першою дружиною Ольгою. Остаток віку жив самотньо, уславивши себе ще вдалим походом 1183р. , коли у полон було взято дванадцять половецьких ханів. Помираючи, князь просив прощення у своїх соратників за причинені ним кривди й звелів відчинити свої комори і роздати людям усе добро. І, за словами літописця, три дні стояв люд біля тих комор, одержуючи останню благодать свого князя, душа якого вже покинула цей світ. Сталось це 1 жовтня 1187р. , поховано було князя у кафедральному соборі Галича.

10. По смерті Ярослава наступником князя, за батьківським заловітом, став його позашлюбний син Олег. 3аконний старший синВолодимир; матіррю якого була княгиня Ольга, був позбавлений права на стіл. У результаті повстання галичан на князівському столі утвердився Воломир, та він не справдив сподівань своїх прихильників. Не маючи політичного хисту до управління державою, Володимир ще був занадто схильний до розпусти та пияцтва. Бояри прогнали його з князівства. Володимир тоді запросив собі на допомогу угорського короля Андрія, який використав ситуацію у своїх цілях:окупував Галичину та приєднав ці землі до свого королівства. Бояри, які не хотіли змиритися з цим, звернулися до волинського князя Романа Мстиславича й запросили його на князювання. Це було його перше князювання у Галичі, але коротке (1187—1189). У 1189р. Володимирові Ярославичу за підтримки Німецького короля Фрідріха Барбаросси та польського короля Казимира вдалося повернутися на князівський стіл у Галичі, де сиділи його дід та батько. Правив він ще 10років, але з його смертю у 1199р. династія Ростиславичів припинила своє існування.

11. Незважаючи напіднесення Галичини, життя потребувало об’єднання з Волинню. Подальша доля Галицького князівства була пов’язана з діяльністю нащадків Володимира Мономаха - Мстиславичів.

ТЕМА. ГАЛИЦЬКО–ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. РОМАНОВИЧІ.

1. Після смерті останнього Ростиславича у 1199 р. Роман Мстиславич спираючись на підтримку дружинників, частину боярства та міщанства, які були невдоволені могутністю та свавіллям великих бояр, вдруге зайнявГалич. Він об’єднав Галицьке та Волинське князівства в єдину Галицько–Волинську державу.

2. Роман Мстиславич був сином волинського князя Мстислава Ізяславича. Спочатку він князював у Новгороді Великому, запрошений туди новородцями. Він уміло обороняв новгородські землі від зазіхань суздальських князів. Після смерті батька повернувся на Волинь і почав упорядковувати складні волинські справи.

3. Утворення Галицько–Волинської держави мало велике значення, це був сильний політичний центр, який поступово став спадкоємцем занепадаючого Києва.

4. У своїй об’єднаній державі князеві довелося повести досить рішучу боротьбу з галицьким боярством, що виступало проти посилення княжої влади. У ній Роман Мстиславич не гребував ніякими засобами, щоб тільки знищити зухвалу боярську опозицію. Літописець говорить, що його улюбленою приказкою було:”Не знищивши рою, не поласуєш медом; не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш . У цій боротьбі на стороні князя виступили міщани та ремісники.

5. Князь Роман здійснив два успішних походи проти половців(1201–1202 рр. ), (1203–1204 рр. ). Його війська розбили ворога і визволили багатьох бранців. Хроніст так говорить про всі ці події: ”Ідучи слідом свого діда Мономаха, кинувся на пагонах, як лев, сердитий був, як рись, нищив їх, як крокодил, переходив їх землю, як орел, бо був хоробрий, як тур. ”

6. У 1203 р. Роман здобув Київ. Він також підкорив князів чернігівських, приєднав до своїх володінь Переяславщину і Київщину. Територія майже всієї Піденно–Західної Русі перебувала під владою Романа Мстиславича. Тому–то літописець назвав його “самодержавцем Русі–України”, .

7. Роман був войовничим князем:не раз ходив походами на Польщу та Литву. Легенди переказують, що він дозволяв запрягати литовських полонених у плуги й орати ними руські ниви. Переказ твердить, що якийсь полонений литовець, запряжений у плуг, застогнав, промовивши “Ой Романе, Романе—лихом живеш, Литвою ореш!”

8. Роман князював всього 6 років(1199-1205 рр. ). Під час війни з полякями він потрапив у засідку і загинув.

9. Після загибелі Романа Мстиславича його вдова Анна разом з двома малолітніми синами Данилом та Васильком була змушена під час заколоту бояр покинути Галич і втекти до Володимира–Волинського, а потім–до родичів чоловіка у Польщу. Син Данило був відісланий до угорського короля.

10. Протягом сорока років тривали міжкнязівські чвари у державі. Правителями в цей час були князі, яких наставляли на стіл місцеві бояри:чернігівські Ольговичі, белзький князь Олександр, угорський королевич, послужливо проголошений Папою римським “королем галицькйм”.

11. Після тривалої боротьби у 1238р. Данилові вдалося оволодіти Галичем, усунувши з галицького столу князя Ростислава(сина чернігівського князя Михайла). Посівши в Галичині. Данило віддав брату Васильку в управління Волинь. Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхніетю старшого і діяльністю Данила.

12. Данило був мудрим державцем, який прагнув посилити свою державу. У внутрішній політиці він продовжував політику свого батька:зміцнював міста, розбудовував нові—Львів(1256р), Холм;дбав про православну церкву;у1239 р. приєднав до Галичини Київ, наставивши у ньому намісником воєводу Дмитра, сприяв розвитку кукультури.

13. Реформаторська діяльність князя Данила Романовича була перервана монголо–татарською навалою на Південно–Західну Русь. Уперше з монголо–татарами князь Данило стикнувся у битві на р. Калці 1223р. , в якій він разом з князем Мстиславом брав участь. Силу роздробленої Русі для боротьби з ворогом не було, тому ніхто не завадив йому пройти і землями Галицько–Волинської держави. Під їх ударами впали міста Галич, Володимир, Кам’янець, Данилів та багато інших. Декілька років князь Данило не визнавав влади хана, однак на грізну вимогу Батия у 1246р. . він був змушений прибути на поклін до його столиці у м. Сарай , де отримав ярлик на князювання. Проте подальша діяльність князя Данила свідчить, що він визнав себе залежним він татар лише на деякий час. Повернувшись додому, він розпочав ретельну підготовку до боротьби з Ордою.

14. Разом зі своїм братом Васильком Романовичем князь Данило зупинив наступ західних зовнішніх ворогів:розгромив німецьких хрестоносців під Дорогочином (30–ті рр. XIII), а в 1245 р. завдав поразки об’єднаним польсько–угорським військам. Майже одночасно Данило Галицький здійснив успішні походи проти литовців та ятвігів;у1254 р. захопив Люблін та Люблінську землю. Допомагаючи своєму синові Романові, одруженому з сестрою австрійського герцога ФрідріхаІІ Бабенберга Гертрудою, здобути австрійську корону, Данило Галицький здійснив похід в Чехію та Силезію. Тяк далеко на захід не заходив жодний з давньоруських князів, навіть Володимир Великий та Ярослав Мудрий.

15. Дипломатичним –захадом Данила сприяли і династичні шлюби його синів:Лева, одруженого з дочкою угорського короля, Шварна, одруженого з дочкою литовського князя Міндовга, а дочка Данила Переяслава була видана заміж за мазовецького князя Земовита.

16. Зумівши тонкими дипломатачними маневрами та ціною приниження добитись у Батия ярлика–права на княжіння, Данило розгорнув широку підтовку до боротьби з поневолювачами. З ціюю метою він заключив військові союзи з недавніми ворогами:польськими кязями, угорським королем. Підготовці князя до антитатарського походу сприяв і Папа римський ІннокентійV. Щоб заохотити Данила, Папа запропонував йому титул короля. Перший раз Данило відмовився від цієї пропозиції з політичних міркувань, але вдруге прийняв. У 1253р. у Дорогочині папський посланець урочисто коронував Данила Галицького.

17. Але європейські монархи залишились осторонь боротьби русичів з монголами. Основним союзником Данила Романовича став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич, молодший брат Олександра Невського. У 1251р. було укладено військовий союз, що закріплювався шлюбом. між володимиро-суздальським князем та дочкоюДанила.

18. Цей союз двох сильних князів налякав моноголо-татар, і вони вислали проти володимиро-суздальського князя величезне військо. Напад ординців був настільки несподіваним, що Данило не встиг надати допомогу і втратив свого єдиного спільника. Але полишившись без союзника, він не впав у відчай, а продовжив підготовку до боротьби з татарами:укріплював фортеці:, переозброював військо (замінив легко-озброенну кінноту на важоозброєну). Часу для підготовки до боротьби було мало. Вже 1252р. на Галичину прийшло ординське військо на чолі з Куремсою, але дружина сина Данила—Лева—розгромила ординців витіснивши їх за Дністер. З кінця 1254р. Данило перейшов до рішучих дій проти Куремси і завдав йому ряду поразок протягом і1256-1257 рр. Це були перші перемоги русичів над монголо-татарами.

19. У Золотій Орді вирішили за будь-яку ціну подолати свавільного підданого і повернути залежність Галицько-волинського князівства від Орди. У 1258 р. на землі князівства вдерлося могутнє та багаточіисельне військсо на чолі з досвідченим полководцем Бурундаєм. Західноєвропейські сусіди відмовилися допомогти Данилові. За таких несприятливих умов Данило Романович прийняв вимоги Бурундая, зокрема зруйнував найбільші фортеці князівства:Львів, Володимир, Луцьк та ін. Лише Холм залишився недоторканим, завдяки хитрості Василька Романовча та його воєвод.

20. Тривала боротьба, чисельні рани вкрай підірвали здоров’я князя. Він тяжко захворів і в 1264 р. Помер у м. Холмі. Похований був там же у спорудженій ним церкві Богородиці.

21. Оцінюючи роль та. значення діяльності князя Данила, його державний розум, літописець порівнював його з біблейським царем Соломоном.

ТЕМА. МОНГОЛО-ТАТАРСЬКЕ ЛИХОЛІТТЯ. БОРОТЬБА ПРОТИ ІНОЗЕМНИХ ЗАГАРБНИКІВ.

1. У період, коли Київська держава розпалася на окремі самостійні землі-князівства, у Центральній Азії склалася нова могутня Монгольська держава. Монголи жили на території сучасної Монголії, займалися скотарством і вели кочовий спосіб життя. Вони були вправними воїнами-вершниками “монгол без коня ні до чого не здатний”—говорило монгольське прислів’я. Основою багатства моноголів була власність на табуни коней, отари овець. Необхідність вести постійні загарбницькі війни була обумовлена пошуком нових пасовищ для випасу худоби.

2. Об’єднання монголів у могутню державу завершилась головним ханом. Територія держави поділялась на три великих округи-правий, лівий, центр. Округи в свою чергу поділялись на “тьми”, “тисячі”, “сотані”, “десятки. ” . Ця сувороцентралізована система державного устрою давала можливість здійснювати успішні загарбницькі походи й завойовувати нові території сусідніх народів.

3. Протягом першої половини ХІІІст. моноголи здійснили масштабні зявоюняння у Китаї, Середній Азіі та Закавказзі, де у подальшому їх панування тривало 200років.

4. На Русі завойовників називали моноголами або татарами (за назвою одного із племен у Моноглії). Звістку про те, що вони сунуть на Русь, приніс половецький хан Котян. Він запропонував своєму зятеві, галицькому князеві Мстиславу Удалому, об’єднати зусилля для боротьби з небезпечним ворогом. Галицький володар, не вагаючись, став ініціатором князівського з’їзду у Києві, де і було вирішено спільно боротися з небезпечним ворогом. У похід виступили галицький, київський, чернігівський, волинський та інші князі крім володимиро-суздальського, який відмовився. Двома потоками (суходолом і Дніпром) рушили русичі на південь і об’єдналися поблизу с. Хортиця, що називався тоді Варязьким островом. На лівому березі Дніпра до них приєд налися половецькі полки. За легендою, русичі зустрілися у степу з монгольськими послами, які сказали їм:”Ми не з вами йдемо воювати, а з половцями, нашими рабами, що не хочуть платити нам данини й коритися”. Русичі вбили послів і рушили на моногльські війська. Вирішальна битва відбулася на р. Калиі у 1223р. Вона закінчилася поразкою руських і половців, бо між руськими князями не було узгодженості дій (деякі з них так і не виступили зі своїми дружинами із своїх укріплень). У бою полягли князі Святослав Кантівський, Ізяслав Сіверський, Мстислав Чернігівський, а також знані звитягою воєводи й тисяцькі, декілька десятків тисяч дружинників. А на тих хто полишився чекала мученицька смерть: як сповіщають літописці, монголи поклали на них стіл і справляли свій переможний банкет.

Поразка русичів у битві на р. Калці відкрила кочівникам шлях на Русь. Переслідуючи руські дружини, монголи дійшли до Дніпра, але далі наступати не наважились. Того самого року, зустрівши опір з боку військ руських північно-східних князів та волзьких булгар, відступили в Азію.

6. Послабленням русичів скористалися західні сусіди-німецькі рицарі-хрестоносці, польські та угорські загарбники, що прагнули відгорнути багаті території від Русі та приєднати їх до своїх володінь.

7. Утворивши військово-феодальний орден, німецькі рицарі поневолили населення Прибалтики і повели подальший виступ на східнослов’янські землі 1238р. Галицько-Волинський князь Данило Романович завдав поразки рицарям у битві під Дорогочином і на деякий час зупинив їх просування на руські землі.

8. Боярською та князівською міжусобицею у Галицько-Волинській державі скористались володарі Угорського та Польського королівств, які, уклавши між собою угоду, здійснили захоплення Галичі (Угорщина і частина Галицької землі та Волині (Польща). Лише у 1238р. та 1240р. військам князя Данила Романовича вдалося визволити ці землі від загарбників.

9. У 1227 р. помер Чінгісхан. Тривала усобиця на деякий час відстрочила напад кочівників на Русь. Але у 1235р. на з’їзді монгольвьких ханів було вирішено піти походом на Русь. Військо очолив онук Чингісхана Батухан, Батий, як його називали на Русі.

10. У 1237р_. на Русь сунуло добре озброєне і організоване Батиєве військо (орда). Кожен з його вояків мав на озброєнні два чи три луки, три великі колчани зі стрілами, сокиру, мотуззя, щоб тягти військове спорядження. Вершники були одягневі у шоломи і панцирі, до пояса кожного. були приторочені гостроконечні криві шаблі. Навершшя їх списів було загнуте для того, щоб стягати супротивників із сідла. Протягом 1236-1238рр. Батиєва орда спустошила землі князівств Північно-Східної Русі, під їх владою опинилися міста Рязань, Володимир-на-Князьмі, Суздаль, Москва, Ростов, Угдич, Кострома, Торжок, Ярославль, Твер та ін. за винятком Новгорода та Пскова.

11. У 1239 р. монголо-татари рушили на князівства Південно-Західної Русі. У березні того самого року Батий заволодів Переяславом, протягом жовтня моноголи захопили та спустошили Чегрнігівську землю, після чого відійшли на південь.

12. У 1239 р. монголи виступили на Київ. Пешими до міста підійшли загони хана Менгу. Зупинившись на лівому березі Дніпра, вони були вражені красою та величчю міста. Хан Менгу відправив послів до киян і задропонував здати місто без бою. Однак городяни не пристали на цю пропозицію, а вирішили захищати Київ до останньої краплини крові. Вгамувавши свій гнів, хан Менгу вирішив відмовитися від негайного штурму міста і об’єднатися з основними силами Батиєвої орди.

13. Восени 1240 р. Батиєве військо підійшло до стін Києва. Ось як про ці події повідомляє літописець:”І обступила Київ сила татарська. І був город в облозі великій. І перебував Батий коло города, а воїни його облягали місто. І не було чути нічого од скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, од іржання табунівв коней його. І сповнена була ворогами Руська земля. ”

Головний удар монголи завдали з півдня в районі Лядських воріт Використовуючи стінобитні машини, завойовникам вдалося прорватися до Києва, але Кияни продовжували мужньо боронити місто. Ось уже тяжко паранено воєводу Дмитра, боротьба йшла за кожен будинок, вулицю. Натиск сильнішав, і кияни відступили. Останнім пристаннком захисників міста стала Десятинна церква. На початку грудня 1240р. під ударами стінобитних машин і від ваги людей, що скупчились у церкві. Вона завалилася, поховавши під своїми уламками тіла останніхмужніх захисників Києва. Київ було спустошено, винищено майже все населення, зруйновано церкви, палаци, житла простих городян.

14. Легенда оловідає, що нібито пораненого воєводу Дмитра підвели до хана Батия. Стікаючи кров’ю, він мужньо дивився у вічі ханові без страху та покори. Вражений мужністю воєводи, Батий подарував йому життя.

15. Від розореного Києва монголо-татари рушили на Галичину та Волинь. Вони захопили Кам’янець, Ізяслав, Володимир, Галич. Але добре укріплені Кременець і Данилів здобути не змогли, тому обійшли їх.

16. Навесні 1241р. Батий повів свої полчища на західну Польщу, Че хію, Угорщину, Трансинаванію. Тут моноголо-татари зустріли мужній, але недостатньо організований опір: вони розгромили польсько-угорські війська (квітень 1241р.), 60-тисячнє військо угорського короля Бели ІV. Однак. навесні 1242р. досягнувши кордонів Італії, мрногло-татарські війська, знекровлені у боях, були змушеніпо вернути назад. Таким чином, Західна Європа була врятована від розгрому завдяки героїчній боротьбі наших пращурів, яка послабила сили моноголо-татар. У цьому і полягає всесвітньо-історичне значення боротьби русичів проти моногло-татарських завойовників.

17. Завоювання давньоруських земель ордами Батия стало можливим через величавшу перевагу загарбників над руськими дружинами, розрізненість дій руських князів, недосконалість укріплень фортець міст, які не могли витримита ударів тиранів, катапульт.

18. Монгольська держава за хана Батия називалася Золотою Ордою. Під владою цієї імперії, що охопила територію від Уралу до Чорного моря, опинилася і Русь Україна. Майже всі князі мусили визнати себе “васалами Золотої Орди” і платити їй тяжку данину хлібом, худобою грощима тощо. Збиранням данини займалися ханські намісники-баскаки, що чинили набіги на руські землі. Будь-який опір жорстоко придушувався. За несплату данини людей забирали у рабство. Підвладні землі втратили будь-яку самостійність, право на княжіння (ярлик) видавав сам хан.

20. У тяжкій боротьбі з золотоординським пануванням лише Галицько-Волинському князівству вдалося зберегти певну незалежність, лише формально визнавши зверхність Орди.

ТЕМА. ОСТАННІ КНЯЗІ ГАЛИИЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

1. По смерті Данила Галицького його брат Василько полишився правити Волинню, а вГаличині і вХолмщині владарювали три його сини: Лев- у Галичині, Мстислав- у Теребовлі, Шварно- уХолмі.

2. Син Данила Лев (1264-1301рр.) був хоробрий та розумний князь. Своєю столицею він зробив місто Львів. З татарами зумів князь порозумітися: разом з ними він ходив на Польщу, здобув для свого сина Люблін, здійснював походи на Литву та Угорщину. До своїх володінь він приєднав Закарпаття з містами Мукачевом, Ужгородом, Сеготом та ін. Лев був рішучим володарем, підтримував лад у краї.

Наприкінці свого життя князь Лев наново укріпив Львів, відновив ті фортеці, які були зруйновані його батьком Данилом за наказом монголотатар. Після 40-літнього правління-помер у 1301 р.

3. До 1270 р. Волинським князівством продовжував правити Василько Романович, а після його смерті князівство очолив його син Володимир. Це був дуже розумний та освічений князь, кохався у науці, книжках, надавав перевагу не війнам, а заняттям філософією, бесідам з ученими мужами. Він був набожною людиною, але помер замолоду. не полишивши правонаступника, бо не мав дітей. Свій наділ він передав дядькові-теребовельському князеві Мстиславу. У пам’яті потомків князь Василько залишився великим книжником та філософом.

4. Післясмерті Лева, його си Юрій і знову став правителем єдиної Галицько-Волинської держави, бо Мстислав теребовельський також не полишив спадкоємця. Столицею держави князь Юрій зробив місто Володимир-Волинський. Він був одружений з дочкою мазовецького князя Казимира. За його князювання Галицько-Волинська держава пережила свій розквіт:він встановив нового митрополита для Галичини та Волині, бо Київський митрополит переїхав до Володчмиро-Суздальського князівства. Юрій титулувався королем і підписувався так:”Король Руський Великий кязь Київський, Володимиро-Волинський, Галицький, Луцький, Доргочинськй’’. Князь Юрій помер у 1308 р.

5. Сини Юрія-Андрій та Лев (1308-1323) були останніми Галицько-Волинськими князями, представниками роду Романовичів і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Польщею та Литвою, але загинули у бою з татарами. По їх смерті не залишилось спадкоємця чоловічої лінії династії Романовичів.

6. Галицькі 6ояри запросили на князівський стіл сина сестри Андрія та Льва—Марії, що свог часу вийшла заміж за мазовецького князя. Син Марії Болеслав прийняв пропозицію бояр і навіть для цього перейшов із католицизму у православ’я та отримав ім’я Юрія ІІ (1323-1337). Але вибір виявився надзвичайно невдалим— Болслав-Юрій ІІ був егоєстичним та короткозорим політиком, дії якого невдовзі стали відверто антинародними.

Бояри стали нарікати на порушення князем їхніх прав, міщани були невдоволені прихильністю князя до німецьких та чеських колоністів, православне духовенство не мирилося з підтримкою князем католицької церкви. Не послідовно була й зовнішня політика ЮріяІІ. Хоча йому і вдалося врегулювати відносини з Золотою Срдою та великим князівством Литовським, навіть одружився з дочкою литовського князя Гедиміна, а свою доньку віддати заміж за Любарта Гедиміновича, але таке зближення викликало занепокоєння Польщі та Угорщини. Коли ж року 1337 ЮрійІІ здійснив з татарами похід на Люблін , Польща і Угорщина вирішили організувати спільний похід проти нього. Намагаючись вийти із цього скрутного становища, ЮрійІІ підписав у Вишеграді угоду, згідно з якою у разі його смерті трон мав перейти до польського короля КазимираІІІ. Коли це стало відомо, галицькі бояри вчинили переворот, отруївши Юрія. У відповідь на це на Галичину рушив КазимирІІІ. Його перший похід завершився короткочасним захопленням Львова. Зібравши сили, галицькі боярина чолі з Дмитром Дядьком змусили загарбників полишити Львів.

7. Тим часом виступала Литва:син великого князя литовського Дмитро зайняв Волинь і добився визнання себе галицьким князем. Протягом дєв’яти років бояри на чолі з Дмитром Дядьком робили відчайдушніші спроби відстояти незалежність Галицько-Волинської держави, але ця боротьба завершилася поразкою. У 1349 р. Галичину захопив польський король Казимир ІІІ. З цього часу ці землі стають ареною боротьби між Литвою та Польщею, а Галицько-Волинська держава припиняє своє існування.

8. Протягом ста років після занепаду Київської держави Галицько-Волинська держава була спадкоємницею державності на землях Південно- Західної Русі, зберігала її культурну й національну самобутність.

ТЕМА. КУЛЬТУРА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

1. У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди на той час велику роль відігравала церква. Саме церковні установи були центрами освіти. Писемність поширювалась не тільки серед можновладців і простолюдинів, а й в середовищі ремісників, рядових дружинників. Численні знахідки берестяних грамот, бронзових писал переконують, що розвиток книжної науки відбувався в різних частинах князівства. Приміром, берестяні грамоти знайдено в Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках-у Звенигороді, Перемишлі, Галичі. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тести грамот, вели дипломатичне листування.

2. У Галицько-Волинській державі було створено і переписано багато книжок. Велика книгописна майстерня існувала при дворі князя Володимира Васильковича-книжника й філософа, рівного якому, як вказано у літописі “не було у всій землі, і після нього не буде”. Літопис розповідає, що князь зробив щедрі дарунки церквам у своїх містах Володимирі, Бересті, Більську, Камяці. Дарував коштовності він і церквам інших князівств. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожих книг прикрашалася золототканними тканинами, металевими накладками, оздобленими емаллю. Усі ці розкішні оправи були витворами місцевих ремісників.

3. Порівняно рано в Галицькій землі виникло літописання. Ймовірно, у Перемишлі була написана “Повість про осліплення теребовельського князя Василька Ростиславича”, яка увійшла в “Повість минулих літ”.

Головним джерелом вивчення історії Південно-Західної Русі і найвидатнішою пам’яткою літератури є Галицько-Волинський літопис. На відміну від інших літописів він не поділяється на датовані літописні записи, а включає своєрідні повісті про воєнні походи та інші події. Літопис складається з двох частин. У першій частині йдеться про події в Галицькій землі з 1205-го до кінця 50-х рр. ХШ ст. Вона є, власне, життєписом Данила Галицького, у ній описано боротьбу князя з заколотниками та іноземними загарбниками. Данило возвеличується як’добрий, хоробрий й мудрий князь, славу якого можна порівняти зі славою Святослава Ігоровича та Володимира Великого. Друга частина літопису пов’язана з Волинською землею і волинськими князями. Вона починається в межі 50-60-х рр. і закінчується кінцем ХІІІ ст. Як вважають дослідники, ця частина літопису написалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.

4. Яскравий вияв високого рівня культури—архітектура краю. У будівництві використовували в основному дерево, кам’яними спершу були лише храми й зрідка князівські палати. У містах Галичини, Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі церкви будували з білого каменю, застосовуючи різблені орнаменти. Найбільшим білокамінним храмом у Галичі був Успенський собор. Особливою красою відзначилася церква Іоанна у Холмі. Вона була прикрашена різьбленими скульптурними масками. Всередині поверхня купола була із ”зорями золотими на лазурі, а внутрішній поміст (церкви) був вилитий з міді й чистого золота так, що блищав як дзеркало”.

За часів князя Василька і його сина Володимира Васильковича працював видатний майстер містобудування ”муж хитр Олекса”. Він спорудив ряд дерев’яних міських укріплень. Витвором майстерних рук галицьких будівничих була п’ятиповерхова дерев’яна наскельна фортеця ІХ-ХІV ст. Тустань поблизу с. Уріч у Карпатах.

5. Інкопис Галицько-Волинського князівства зазнав впливу київського. Досьогодні збереглася ікона Богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ-ХІVст. з Покровської церкви м. Луцка. Популярна в Польщі Чехословацька ікона Божої матері була вивезена в ХІVст. з Галичини.

6. Культурне життя Галицько-Волинського князівства відзначалося поєднанням слов’янської спадшини й впливів Візантії, Західної та Центальної Європи, країн Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава посідала провідне місце серед сусідніх народів.

Лекція 5

Українські землі у складі Польського королівства та Великого князівства Литовського.

План.