Лекція 10 Українське національне відродження кін. XVIII — I пол. Хіх ст. План.

1. Зростання національної свідомості на Сході України. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. Шевченко (1814—1861).

2. Від „Руської трійці“ до Головної руської ради (Галичина як оплот українства).

1. Зростання національної свідомості на Сході України. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. Шевченко (1814—1861).

Увесь економічний, політичний та культурний розвиток України зумовив суспільно-політичний рух першої полови­ни XIX ст. Загальне народне піднесенння в країні викликали Велика французька революція та Вітчизняна війна 1812 р. Ожили надії передової частини українського суспільства на реформи внутрішнього ладу країни.

Активними прихильниками радикальної реформації су­спільства стали відомі громадські й культурні діячі В. Капніст, В. Каразін, Г. Винський, О. Поліцин, В. Пассек, І. Орлай, І. Котляревський та інші. Серед української інтелігенції поширювався видатний документ французьких революціо­нерів „Декларація прав людини і громадянина”, твори О. Радіщева „Вольність” і „Подорож з Петербурга в Москву”. Саме тоді В. Капніст в „Оді на рабство” і в драмі „Ябеда” сміливо виступив проти антинародної феодально-кріпос­ницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвіти­телів підтримало нове покоління патріотів.

Під впливом Західної Європи в Україні поширилося масонство. Найбільша масонська ложа заснувалась у Пол­таві під назвою „Любов до істини”. Членом її був видатний український письменник І. Котляревський. Інший учасник цієї ложі, громадський діяч, історик В. Лукашевич намагався утворити „Малоросійське товариство” з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа „З’єднаних слов’ян”, до якої належали здебільшого польські поміщики та російська інтеліген­ція. Бони виступали за встановлення приязних відносин між українським і польським народами. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині.

Спочатку ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів, мало цікавилися супільно-політичними питання­ми. Пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї.

Невдоволення передової частини офіцерів-дворян само­державно-кріпосницьким режимом та їхні волелюбні праг­нення виявлялись у створенні таємних політичних товариств, які ставили за мету змінити існуючий лад. Найбільш активними з них були організації декабристів. Наприклад, в Україні, у Тульчині, існувала філія московського „Союзу благоденства”. Близько до цієї декабристської організації був І. Котляревський. Після ліквідації „Союзу благоденства” у січні 1821 р. більшість його членів не припинила діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була на­звана Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з’їзді в Києві.

Тульчинською управою, як і всією організацією, керував здібний організатор й освічений полковник, учасник Вітчиз­няної війни 1812 р. дворянин П. Пестель. Товариство мало філії у Кам’янці та Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналося Товариство об’єднаних сло­в’ян. Воно виникло в 1823 р. у Новограді-Волинському і об’єднувало 50 офіцерів, вихідців здебільшого з дрібних або навіть збіднілих дворянських сімей. Була серед них офіцерська молодь українського походження. Головна мета то­вариства — звільнення всіх слов’янських народів від монархічних режимів, знищення національної ворожнечі, що існувала між деякими з них, та об’єднання всіх земель у федеративний союз. Названі організації вимагали повалення абсолютизму і створення республіки. Вони домагалися ліквідації кріпацтва, яке вважали „справою ганебною, про­тивною людству”, рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П. Пестель, у своїй „Руській правді” виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України вважав „істинними росіянами”. Члени товариства об’єднання слов’ян, хоч і говорили про федерацію слов’янських демократичних республік, та не згадували ні про українців, ні про білорусів.

Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на пов­стання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вдалося. Їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам’янецька управи Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у військових діях проти горців.

У 40-х рр. XIX ст. на боротьбу проти існуючого ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інте­лігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване у січні 1846 р. в Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, лю­дей, які мали величезний вплив на хід і розвиток україн­ського відродження. Тут були історик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету, талановитий письменник і громадський діяч Пантелеймон Куліш, професор Микола Ґулак, видатні етнографи Опанас Маркевич і Ва­силь Білозерський, який згодом відіграв помітну роль в українському громадському житті, й ряд інших. Усього кількість кирило-мефодіївців, як свідчить у спогадах член товариства Д. Пильчиков, становила майже 100 братчиків. Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. в Петербурзі перший збірник його поезій „Кобзад” відразу здобув Шевченкові широку літера­турну славу й мав вплив на пробудження української на­ціональної свідомості.

Соціальний склад Кирило-Мефодіївського братства вже відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої половини XIX ст. Члени Кирило-Мефодіїв­ського товариства виробили програмні документи: „Статут і правила товариства”, як написав В. Білозерськии з урахуванням думок інших братчиків, „Закон Божий (Книга буття українського народу)”, основним автором якої був М. Костомаров, та установчу „Записку”, що її склав В. Білозерський. Усі кирило-мефодіївці визнавали за необхідне ліквідувати в Росії кріпосне право, виступали за національне визволення України, за дружні взаємовідносини між наро­дами, в першу чергу слов’янськими. Проте у них не було єдиного погляду на шляхи втілення в життя цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях, Т. Шевченко та його однодумці стояли за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго, воно не встигло вийти з підготовчої стадії і розгорнути практичну роботу. Уже на початку 1847 р. члени його були заарештовані, вивезені до Петербурга й там дуже суворо покарані. Тільки через десять років після смерті царя Миколи І, який особи­сто затвердив судові вироки, члени братства змогли повер­нутися до літературної і господарської діяльності. Але ідей­не значення братства було величезне. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження.

Після арешту членів Кирило-Мефодіївського товариства протягом десяти років не вдалося створити нову українську організацію. Лише наприкінці 50­х рр. XIX ст. по­жвавилося українське життя в Петербурзі, де політичний режим був дещо м’якший, ніж у провінції. Тут осіли після закінчення термінів заслання кивило-мефодіївці Т. Шев­ченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, а коло них зібрався гурт письменників і публіцистів. З січня 1861 р. у Петербурзі почав виходити перший щомісячник українською мовою. Його засновниками й провідними діячами буди Д. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, а фінансово допомагали поміщики-патріоти Г. Ґалаґан і В. Тарнавський. Новий центр у своїй програмі значно відійшов від ідей Кирило-Мефодіївського товариства. На першому місці у його діяльності було обстоювання самостійності україн­ської нації та її літератури.

Незважаючи на всі свої зусилля, царський уряд був без­силий затримати зростання революційно-визвольного руху в Україні, відвернути крах кріпосної системи, що назрівав.