- •Історія як наука: загальні поняття. Предмет історії України та її періодизація.
- •Історіографія української історії.
- •Значення та форми вивчення курсу історії України.
- •Норманська теорія: за і проти.
- •Рюриковичі – династія князів київських.
- •Соціально-економічний та політичний устрій Русі-України за княжих часів.
- •Лекція 3 феодальна роздробленість київської русі (хіі-хііі ст.) План.
- •Київська держава за ярославовичів
- •Князь володимир мономах (1113-1125)
- •Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського. Кревська унія 1385р.
- •Завоювання Галичини і Західної Волині поляками.
- •Люблінська унія 1569р.
- •Формування ранньонаціональної свідомості українців (XVI – XVII ст.) План .
- •Брестська церковна унія 1596р.
- •Виникнення козацтва. Запорізька Січ.
- •Культура України XVI – першої половини XVII ст.
- •Лекція 7, 8 Визвольна війна українського народу середини XVII ст. План.
- •2. Початок бойових дій та перші перемоги б. Хмельницького.
- •3. Військові дії 1649—1653 рр. Зборівський мирний договір.
- •4. Переяславська рада. Березневі статті 1654 р.
- •5. Події 1654—1657 рр. Смерть б. Хмельницького.
- •Лекція 9 Україна в обороні національної автономії (кін. XVII—XVIII ст.) План.
- •2. Занепад української автономії.
- •2. Занепад української автономії
- •3. Ліквідація Гетьманщини. Зруйнування Запорозької Січі
- •Лекція 10 Українське національне відродження кін. XVIII — I пол. Хіх ст. План.
- •Від „Руської трійці“ до Головної руської ради (Галичина як оплот українства).
- •2. Від „Руської трійці“ до Головної руської ради (Галичина як оплот українства).
- •Лекція 11 Українська Центральна Рада План.
- •2. Стосунки Центральної Ради з більшовицькою Росією.
- •3. Зовнішньополітична діяльність Центральної Ради. Брестський мирний договір (лютий 1918 р.)
- •Лекція 12, 13 Україна між двома світовими війнами. План.
- •2. Українські землі під Польщею
- •3. Умови розвитку українського народу на Буковині та в Бессарабії.
- •4. Карпатська Україна.
- •Західна Україна в політиці срср та Німеччини.
- •Визволення України від німецької окупації.
- •Визволення України від німецької окупації
- •Визволення України від німецької окупації
- •Соціально-економічний розвиток України.
- •Боротьба проти тоталітаризму у післявоєнний період.
- •Здобуття Україною державної незалежності.
- •Лекція 18. Україна – незалежна держава
- •Державотворчий процес в Україні. Розбудова владних структур.
- •Соціально-економічна політика української держави у 90х рр.
- •Україна і світ. Основні напрямки зовнішньополітичного курсу.
2. Українські землі під Польщею
Внаслідок воєнних дій України з Польщею і більшовицькою Росією, з 1919 р. під польською окупацією опинилися: Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. Поляки заперечували інтегральність української національної спільноти та розчленуванням її на окремі частини-окраїни намагалися проводити свою політику денаціоналізації. Для цього між Галичиною і північно-західними українськими землями був встановлений так званий „Сокальський кордон”. На Волинь, Полісся і Підляшшя не допускалося пресу з Галичини.
У політичній історії українців під Польщею розрізняємо три періоди.
Період повоєнної стабілізації. Він тривав до рішення Ради Амбасадорів (14 березня 1923 р.) про приєднання Галичини до Польщі. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов’язувалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню культурну автономію. Право українці в на свою мову в публічному житті і навчання рідною мовою в початкових школах гарантувалося польською конституцією (17 березня 1921 р.). а закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам — Львівському, Станиславівському і Тернопільському. Всі ці гарантії і закони ніколи не були здійснені. Польський уряд проводив у Галичині щодо українців політику терору, масових арештів, ув’язнень, концентраційних таборів (у 1919— 1920 рр. через них пройшло 70 тисяч українців).
За цього періоду українці Галичини не визнавали польської влади і бойкотували парламентські вибори (5—12 листопада 1922 р.). Поляки скасували 20 січня 1920 р. автономні права і самоврядування Галичини (Галицький Крайовий Сейм та Крайовий Виділ). Вони провели відносно українців денаціоналізуючі заходи, заборонивши видання української преси, підпорядкувавши шкільництво польському міністерству освіти. У Львівському Університеті були усунені українські катедри, на що українці реагували організацією Львівського (таємного) Українського Університету (1921—1925) з більш як 50 катедрами і близько 1500 студентами.
Українське політичне життя було репрезентоване чотирма партіями: Трудовою (передвоєнна Націонал-Демократична), Радикальною, Соціал-Демократичною і Християнсько-Суспільною. Координацію їх проводила Міжпартійна Рада під головуванням Кирила Студинського. Усі українські партії своєю декларацією 14 лютого 1920 р. заявили, що вони стоять за державну самостійність Галичини. Північної Буковини і Закарпаття. Українські партії протестували як проти Варшавського договору (22 квітня 1920 р.), так і проти Ризького мирного договору (18 березня 1921 р.).
У відповідь на польський терор у серпні 1920 р. засновано революційну формацію — Українську Військову Організацію (УВО), яку з липня 1921 р. очолює полковник Євген Коновалець. Ця нова організація своїми революційними актами (замах на Юзефа Пілсудського 25 вересня 1921р., вчинений Степаном Федаком; підпали польських поміщицьких дворів; напади на поліційні встанови тощо) здобула підтримку і визнання значної частини української спільноти.
На північно-західних землях (Волинь, Полісся, Підляшшя) українці взяли участь у парламентських виборах у листопаді 1922 р., на яких обрали 20 українських послів і п’ять сенаторів. У польському сеймі Самійло Підгірський від імені всіх Українських послів заявив, що український народ бореться за відродження самостійності української держави, а його представники готові співпрацювати з польським народом, якщо українцям буде забезпечений вільний розвиток їх національного життя.
Період реорганізації політичних формацій (1923—1930). Стабілізація польської дійсності після рішення Ради Амбасадорів підвела українські політичні партії до перегляду свого становища і до участі у законодавчих органах Польщі. настає ліквідація екзильного уряду ЗУНР Євгена Петрушевича (15 березня 1923 р.), а серед галицьких партій йде реорганізація. Після дворічного шукання нового шляху різні фракції Трудової Партії об’єднуються 11 липня 1925 р. в Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) під проводом Дмитра Левицького. УНДО вкладалося з представників колишньої Націонал-Демократичної Партії і в нових обставинах продовжувало її діяльність. Воно стало провідною політичною силою, яка, крім суто політичних дій, опанувала освітні та господарські установи („Просвіта”, Ревізійний Союз Кооператив, Центросоюз „Дністер”), мала у своєму розпорядженні пресу (тижневик „Свобода”, щоденник „Діло”). Реформувалася і Радикальна партія, яка, об’єднавшись з соціалістами-революціонерами з Волині, створила Українську Соціалістично-Радикальну партію (УСРП) на чолі з Львом Бачинським, з 1930 р. — Іваном Макухом. Менший вплив мала Українська Соціал-Демократична Партія, що після насильного розпуску в січні 1924 р. відновила свою діяльність у груднів 1929 р. під проводом Миколи Ганкевича і орієнтувалася на міське робітництво. Новостворена 1930 р. Українська Католицька Народна Партія під проводом єпископа Григорія Хомишина і Осипа Назарука мала скромне політичне значення. Радянофільські тенденції відстоювали Українська Партія Праці (1927—1930) і Українське Селянсько-Робітниче Соціалістичне Об’єднання (Сель-Роб), створене у жовтні 1926 р. з ініціативи КПЗУ, що з 1923 р. стала автономною частиною Комуністичної Партії Польщі, але була ліквідована Комінтерном у 1938 р.
Як реакція на розпорошення українських політичних сил, нездорові прояви співпраці з окупантами, зростання радянофільських тенденцій та для застосування більш радикальних форм боротьби в січні 1929 р. у Відні створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН,), революційно-політичну формацію, яка грунтувалася на націоналістичній ідеології й, діяла на всіх українських землях, її провідником став Євген Коновалець. ОУН вдавалася до революційно-саботажних акцій, які були реакцією на антиукраїнські заходи польського уряду (прийняття закону про усунення української мови з польських державних і самоуправних установ Західної України, 31 липня 1924 р.; нищення українського шкільництва; колонізація українських земель польськими елементами, внаслідок якої наплинуло близько 200 тисяч поляків до сіл і близько 100 тисяч до міст Західної України).
Українські партії взяли участь у березні 1928 р. у других польських парламентських виборах, обравши до сейму 56 послів і 11 сенаторів. Посли і сенатори УНДО створили Українську Парламентарну Репрезентацію. Вона разом посольським клубом УСРП зробила в сеймі заяву про те, що стоїть на позиціях української державності і соборності всіх українських земель. У 1920-х рр. на західних українських землях, попри всі адміністративні утиски, розвивається українське культурне, наукове, громадське і господарське життя.
За наказом польського уряду (прем’єр Юзеф Підсудський) у вересні—листопаді 1930 р. в Галичині проведено „пацифікацію” — гострі репресії проти українського населення силами війська і поліції, знущання над провідниками українського політичного громадського, культурного життя. По селах і містах знищено українські культурні установи, кооперативи проведено масові арешти. Проти цих звірств протестувала. Церква (митрополит Андрій Шептицький) і політичні парії як перед польськими (у сеймі і сенаті 26 січня 1931 р.), такі перед міжнародними колами (Лігою Націй). „Пацифікацію” було проведено як відплату за саботажну акцію українських революціонерів, а також для залякування українського населення під час підготовки до парламентських виборів. Внаслідок терору і виборчих зловживань українці здобули тільки 27 мандатів до сейму і п’ять — до сенату.
7930-ті роки: боротьба між політикою „нормалізації” і революційною дією. У 1930-х рр. посилилася антиукраїнська спрямованість польської політики. Декретом президента Польщі 18 червня 1934 р. створено концентраційний табір у Березі-Картузькій, який заповнено переважно українцями. Нова конституція з 1935 р. обмежила права парламенту. Було також розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. В такій ситуації УНДО намагалося „нормалізувати” українсько-польські взаємини. Польський уряд обіцяв новому (з 1935 р.) голові УНДО Василеві Мудрому припинити різкий антиукраїнський курс, а УНДО повинно було перестати співпрацювати з протиурядовою опозицією. На нових виборах (вересень 1935 р.) УНДО здобуло малу кількість місць. Все ж Василь Мудрий був обраний віце-маршалком сейму. Однак політика „нормалізації” не принесла значної зміни польського ставлення до українців. З 1938 р. почалися погроми українського населення й установ польськими шовіністичними колами. По містах проводили інтенсивну полонізацію. Особливо потерпіла Православна Церква на Холмщині, де внаслідок терористичних акцій у 1938 р. знищено 189 церков, а 149 було передано римо-католикам. З 1938 р. в УНДО оформлюється опозиція, яка засновує нову партію — Фронт Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Дмитром Палієвим. Стоячи на націоналістичній платформі, ФНЄ відмовляється від терористичних акцій. В опозиції до політики „нормалізації” УНДО стала також редакція часопису „Діло”.
Паралельно з легальною політикою ОУН проводила революційні акції, які набували великого впливу на молоду генерацію. ОУН стає провідним чинником української політики. У боротьбі проти польського шовінізму гине провідник ОУН Юліан Головінський (30 вересня 1930 р.). Поляки страчують бойовиків ОУН Василя Біласа й Дмитра Данилишина (23 грудня 1932 р.). На так протесту проти голоду на Україні ОУН організувала напад на консульство СРСР у Львові (22 жовтня 1933 р.). Внаслідок вбивства членом ОУН у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, відповідального за пацифікацію, Варшавський процес засуджує керівників ОУН Степана Бандеру, Миколу Лебедя і Ярослава Карпинця на смертну кару (13 січня 1936 р.), яка була замінена пізніше на довічне ув’язнення. Другий великий процес проти Крайової Екзекутиви ОУН на західних українських землях відбувся в середині 1936 р. у Львові. 1930-ті рр. — це період постійних політичних процесів проти членів оун, які відважно виступають проти польської політики. Зростанню впливів ОУН протистояли не тільки окупанти, але й легальні українські партії. Проти терористичних актів виступила й Церква. Все ж таки напередодні війни, в 1939 р., після невдачі „нормалізації”, коли Польща перетворилася на державу з поліційним режимом, ОУН залишається на західних українських землях єдиною реальною політичною силою.