3. Стародавня Італія

Природні умови. Апеннінський півострів, здавна названий Італією, займає центральне положення у північній частині Середземного моря. Зі заходу він омивається Тирренським морем, зі сходу — Адріатич-ним. Ці моря є частинами Середземного моря. Берегова лінія порізана менш, ніж на Балканах, у багатьох місцях берег намивний, існують чис­ленні обмілини. Отже, зручних гаваней для суден мало, тому боротьба серед місцевих племен за вихід до моря і морські шляхи велась уже здав­на. З півночі Апеннінський півострів відмежовується від інших євро­пейських країн високими і в давнину важко прохідними Альпійськи­ми горами. Відгалуженням Альп є Апеннінські гори, що простягають­ся майже по всій Італії. Тут було чимало рік, здебільшого невеликих, несудноплавних. Найбільші зі судноплавних — ріки По і Тибр. Італія вирізняється м'яким середземноморським кліматом. Сніг, окрім північних районів, випадає зрідка.

Флора країни дуже багата і різноманітна — від середньоєвропейсь­кої до субтропічної. Фауна така ж, як і в інших європейських країнах. Назва "Італія" походить від греків. Спочатку вона стосувалася тільки

220

221

області племені італів, які жили в нижній частині Калабрії, згодом по­ширилась на всю країну.

Кліматичні та ґрунтові умови сприяли розведенню різноманітних культурних рослин, злаків. Сільське господарство стало основним за­няттям жителів Стародавньої Італії. Найродючішими були на півночі області долини ріки По, в середній Італії — Кампанія. Гористі райони північної та східної Італії зручні для скотарства. Сприятливими були умови для садівництва, ремесла. У гористих районах добували мідь, олово, інші метали, глину тощо. Загалом корисними копалинами, ліса­ми Італія поступалася перед іншими країнами Середземномор'я (зок­рема, Піренейським та Балканським півостровами).

Найдавніші пам'ятки людської культури були знайдені у різних ча­стинах Італії — камінна і кремінна зброя, предмети господарства тощо. Вони відносяться приблизно до IV тис. до н.е.

Населення. Згодом виникають культурні й торговельні центри, відбувається перехід до міді та бронзи, заліза, розвивається внутрішня і зовнішня торгівля з островами (Сицилією, Сардинією, Мальтою), Іспанією, Балканами. Отож, Італія була заселеною країною з давніх-давен.

Значну роль відігравали також часті переселення — міграції народів і племен, які відбувалися в далекі часи. Переселенці змішувалися з ту­більним населенням і створювалися нові етнічні формування. Отже, в історичну епоху населення Італії в етнічному відношенні було дуже строкатим. Найдавнішими поселенцями прийнято вважати лігурів, які жили на півночі Італії, а також сикулів і сиканів, котрі заселяли інші ча­стини Італії і Сицилію. В середині І тис. до н.е. більшість жителів Італії вже становили італіки, які складалися з відмінних між собою племен та союзів племен. Очевидно, ці племена утворилися внаслідок злиття різних етнічних груп. Найбільшою була група сабельських племен (самніти, умбри, оски, латини). Поряд з італіками в деяких областях жили племе­на іллірійського, балканського та інших походжень (венети, япіги та ін.).

Тривалий час італіки жили в умовах первіснообщинного ладу. Пле­мена поділялися на курії (або фратрії), а курії — на роди. Всі вони збе­рігали пережитки тотемізму, маючи кожне за свій тотем певну тварину або птаха, яких вважали священними, наприклад, бика, вовка, дятла.

На півдні Італії, як і в Сицилії, у IX-VIII ст. до н.е. виникають грецькі поселення. Наявність грецьких колоній сприяла швидкому розвитку рабовласницьких відносин у тодішніх племен Італії.

Розклад первіснообщинних відносин відбувається тут-у різні пері­оди. Першими народами, в котрих виникає і набуває домінуючої ролі рабовласницький устрій, були етруски і греки.

Етруски — це численні племена. Вони жили вже у VIII ст. до н.е. на півночі й частково у середній Італії. Питання про походження, соціаль­ний лад цих племен — одне з найскладніших і заплутаних у науці про античний світ. Серед дослідників ще й на сьогодні немає єдиної думки про їхню етнічну приналежність. Не було твердого переконання щодо цього і у стародавніх істориків. Одні дослідники вважають, що етруски прийшли зі сходу морським шляхом, інші — що це місцеві жителі, ав­тохтони.

Не розшифрована донині й мова етрусків (знайдено бронзові таб­лички, камені, надгробні плити з етруськими написами та ін.). Важко навіть встановити, до якої сім'ї мов вона належить.

Археологічні пам'ятки та інші дані засвідчують високий рівень ет­руського економічного і соціального розвитку. В Етрусії рано з'явили­ся міста, які за типом наближаються до грецьких міст-полісів. Вони правильно сплановані, здебільшого складаються з кам'яних будинків знатних родин і обгороджені міцними оборонними стінами й башта­ми. В етрусків тих часів відбувається суспільний поділ праці, соціальне розшарування, розвивається зовнішня торгівля. Починає розкладатися родовий лад, з'являється приватна власність, майнова і соціальна нерів­ність, виділяються аристократичні, панівні сім'ї. Особливістю етрусь­кого соціального ладу було незалежне становище жінки. Жінок пова­жали, шанували, вони користувалися привілеями. Правдоподібно, що невдовзі в Етрусії виникло рабство. Одним з доказів його існування можна вважати бої гладіаторів, які влаштовувались при дворах аристо­кратів. Згодом бої полонених-рабів перейняли інші італійські народи.

Суспільно-політичний устрій етрусків, найімовірніше, був строго аристократичним. Військово-жрецька знать становила привілейова­ну частину суспільства, якій підлягали всі інші верстви населення. Містами-общинами управляли царі. Царська посада здебільшого була виборною і в ході політичного розвитку послаблювалась аристокра­тією. В деяких містах існували виборні урядовці-магістрати (цілати, або марунухи). Символами царської чи магістратської влади були зв'язки прутів із встромленими в них сокирами (їх несли попереду царя спеціальні урядовці), тога з пурпурною облямівкою і так зване курульне крісло, на якому засідав цар чи магістрат. Ці символи влади перейняв пізніше Рим, зрештою, як і саме поняття вищої влади (ітрегіит).

Етруські міста були здебільшого самостійними містами-держава-ми. Дванадцять з цих міст утворювали своєрідну федерацію — союз етруських держав.

Головну роль у господарському житті етрусків відігравало земле-

222

223

робство. Заболочені ґрунти вимагали значних осушувальних, дренаж­них робіт, що було можливе лише за умови масового використання робочої сили і відповідної її організації. З одного боку, це спричинило ранню появу рабства, а з іншого — створення різних велетенських дре­нажних споруд, рештки яких збереглися до наших днів. Щодо цього, етруски мають багато спільного з єгиптянами й вавилонянами. Етру-сія була першою в Італії країною великого землеволодіння. Розвине­ними були ремесла і торгівля, у тому числі морська. Етруски торгували з Ерецією, Карфагеном, Фінікією, Єгиптом. Вони добували мідь, залі­зо, славилися високою технікою обробки металів, керамічними виро­бами. Знайдені саркофаги зі скульптурними зображеннями, статуї, фрески, рештки архітектури засвідчують також про високий рівень ет­руського мистецтва.

Політичне зміцнення етрусків припадає на VII-VI ст. до н.е. Вони захопили Корсику, на півночі їхні володіння досягли Альпійських гір, на півдні вони підкорили деякі області Лація і Кампанії. Етруське місто Адрія на північному сході Італії дало назву Адріатичному морю.

Етруски в союзі з Карфагеном постійно воювали з грецькими міста-ми-полісами. Оскільки Етруська федерація ніколи не була єдиним цілим і достатньо міцною, то розквіт її тривав недовго, і з кінця VI ст. до н.е. настає період її послаблення. Між містами точилися постійні незгоди, та й усередині цих міст-держав, добробут яких ґрунтувався на надмірній експлуатації нижчих верств населення, загострювалися соціальні про­тиріччя.

У 524 р. до н.е., коли етруски в союзі з умбрами напали на м.Куми, демократичний правитель цього міста Арістодем завдав їм нищівного удару. Потім він переміг їх у Лації та під Аріцією. Приблизно з цього часу починається розпад Етруської федерації.

У 474 р. до н.е. грецький флот розбив морські сили етрусків. Водно­час італійські народи піднімаються на боротьбу проти етруської геге­монії. На півночі їм доводилось безупинно боротися ще й з кельтськи­ми племенами, серед яких почались заворушення. Територія етрусь­ких володінь зменшується, слабшають внутрішні зв'язки між їхніми містами-державами. Поступово, проте безповоротно, вони поступа­ються місцем сусіднім народам, зокрема римлянам. У середині І ст. до н.е. етруська народність зовсім занепала, а незабаром була забута й ет­руська мова.

Грецькі колонії. Велику роль у розвитку італійської культури, со­ціальному розвитку півдня Італії і Сицилії відіграли грецькі колонії. Грецька колонізація розпочалася в IX-VIII ст. до н.е. і тривала до кінця VI ст. до н.е. Завдяки грецьким містам Італія мала міцні зв'язки з Гре-

цією, і це відбилося на її економічному житті. Після перемоги над ет­русками у V ст. до н.е. в Сицилії набуває великої сили Сиракузька дер­жава, а в Італії зміцнюється політична роль грецьких міст-держав. Проте вже з другої половини V ст. до н.е. починається їх послаблення. При­чини цього, насамперед, приховуються у соціальних відносинах, гострій соціально-класовій боротьбі, яка відбулася всередині грецьких полісів і часто призводила до кровопролитних воєн між містами. До того ж у цих містах переважали аристократичні, або олігархічні, форми прав­ління, що зумовило опір широких народних мас.

Поряд з внутрішніми суперечностями і ворожнечею між окреми­ми містами-державами велику роль у послабленні грецького політич­ного й економічного впливів відіграло посилення місцевих італійсь­ких племен: самнітів, луканіїв і бругіїв. Близько 491 р. до н.е. самніти розбили об'єднані сили греків і з цього часу грецькі міста-держави (Та-рент, Фурії, Регій та ін.) були неспроможні протистояти вторгненням італійських племен.

У Сицилії з IV ст. до н.е. посилюється вплив карфагенян, і вона майже повністю підпадає під їхню владу.

Грецькі міста-держави Італії та Сицилії, будучи центрами земле­робства, ремесла і торгівлі, сприяли поширенню їх вищих, удоскона­лених форм на Апеннінському півострові. Великим був вплив і грець­кої культури, соціальних та політичних установ, грецької техніки, ми­стецтва, архітектури, релігії, міфології, літератури.