Другий етап лівонської війни (Литовський 1561—1569 рр.)

Основні битви:

11. Облога та здобуття Полоцька російським військами під командуванням царя Івана IV (січень — лютий 1563 р.). Фортецю захищав литовський гарнізон на чолі з воєводою С. Давойной.

12. Поразка російських військ під проводом П. Шуйського від литовських військ на чолі з воєводами П. Троцьким та Н. Радзівіллом біля р. Улла (26 січня 1564 р.). Ця поразка відкрила серію воєнних невдач російської армії у війні з Литвою, після яких розпочалися мирні переговори.

13. Поразка російських військ на чолі з воєводою Ю. Токмаковим від литовського війська під проводом С. Паца під Озерищем (22 липня 1564 р.). Невдачі російських військ у 1564 р. сприяли загостренню внутрішньої ситуації в країні, переходу царя Івана Грозного до опричнини. Після поразки під Озерищем наступ Росії на Литву було призупиненио майже на 100 років.

Отже, перший поділ Лівонії призвів до того, що Литва, Польща і Швеція почали вороже ставитися до Російської держави й усіма силами прагнули не допустити виходу Росії до Балтики.

Однак воювати одразу проти обох держав Москві в той період було не під силу. Тому московським дипломатам необхідно було правильно визначити головного і першочергового противника.

Іван IV Грозний вирішив основний удар спрямувати на Литву-Польщу, висунувши вимогу відступлення Росії польської частки лівонської спадщини по р. Західна Двіна.

Взимку 1562 р. 80-тисячна російська армія оточила головний стратегічний пункт Литви — Полоцьк, який було захоплено 15 лютого 1563 р. Шлях на Вільно після цього було відкрито. У зв’язку з цим Литовська рада попросила перемир’я, на що Іван IV погодився з політичних міркувань, сподіваючись висунути свою кандидатуру на вакантний трон Великого князівства Литовського.

Це перемир’я з Литвою було також викликане внутрішньою боротьбою царя проти феодальної опозиції, яка вела закулісні переговори з литовцями. Так, Адашеви мали намір здати Литві м. Стародуб, ніби “в ході боїв”; інтриги проти царя з литовськими магнатами завів і князь Володимир Андрійович Старицький, а командувач московських полків у Лівонії князь А. Курбський. будучи комендантом і воєводою Дерпта. втік на початку 1564 р. у Литву.

Діями Курбського керувала не миттєва рішучість людини, над якою занесена сокира, а добре продуманий план. Курбський тікав на твердо гарантовані йому “королівські харчі”.

Курбського зустріли гостинно; там панував повний безлад. Коли князь із почтом прибув у прикордонний замок Гельмет, щоб узяти провідників до Вольмару, тамтешні “німці” його пограбували, відібрали мішок із золотом, коней, і навіть здерли з голови воєводи шапку з лисиці. Після цієї події він зрозумів, що чекало його на чужині.

На другий день після пограбування Курбський написав першого листа царю.

Про добре відому драматичну історію про вірного слугу Курбсь­кого, Василя Шибанова, граф О.К. Толстой написав чудову віршовану баладу про те, як Шибанов доставив послання свого пана царю і як Грозний, спираючись на свій гострий посох, яким простромив ступню Шибанова, велів читати царю листа... На щастя, ця історія є лише романтичною вигадкою (крім страти Шибанова), що підтвердив особисто Грозний.

Документи засвідчують, що Шибанова було заарештовано у Юр’єві після втечі Курбського. Можливо, він показав на схованку, в якій і було послання князя, оскільки Курбський саме таким способом передавав свої листи (послання до псково-печерських ченців, наприклад, він заховав “під піччю, страху заради смертного”).

Послання обох кореспондентів вважаються пророчими докорами, плачами, сповіддю про взаємні образи тощо. Вони витримані в апокаліптичному ключі, політичні події, як і історія особистих стосунків, тлумачаться за допомогою біблійних образів і символів.

Піднесений тон листування задав Курбський, що почав своє послання словами: “Царю, от Бога препрославленному, паче же во православии пресветлу явившуся, ныне же грехов ради наших, сопротивным обретеся”.

У посланні йшлося про перекручування царем ідеалу Святої Русі. Звідси зрозуміла термінологія Курбського: всі, хто підтримує царя-відступника, царя-єретика, — “сатанинський полк”; усі, хто противиться йому — “мученики”, що пролили “святу кров” за праведну віру. Наприкінці послання князь прямо пише, що радником царя є Антихрист.

Політичне обвинувачення царя зводиться, власне, до одного: “Почто, царь, сильных во Израиле (тобто щирих проводирів народу Божого. — В.М.) побил еси и воєвод, данных тебе от Бога, различным смертям предал еси?” — має помітний релігійний відтінок. Бояри у Курбського — це “обрана братія, на якій почиє благодать Божія”. Князь пророкує царю відплату, що знову ж є Божу кару: “Не мни, царю, не помышляй нас суемудренными мыс­лями, аки уже погибших, избиенных от тебя неповинно, и заточенных и прогнанных без правды; не радуйся о сем, аки одолением тощим хваляся... прогнанные от тебя без правды от земли к Богу вопием день и нощь на тя!”

Біблійні порівняння Курбського були страшною загрозою для Івана. Щоб оцінити радикалізм обвинувачень, висунутих Курбським царю, варто пам’ятати, що в той час визнання государя нечестивцем і слугою Антихриста вважалося порушення присяги на вірність, а боротьба з такою владою була священним обов’язком кожного християнина.

І спарвді. Ддержавши це послання, Грозний злякався. Він відповів обвинувачу листом, що займає дві третини (!) загального обсягу листування. У листі цар наводив вВиписки зі Святого Письма й отців Церкви, а також цілі глави; імена Мойсея, Давида, Ісаї, Василя Великого, Григорія Назіанзина, Іоанна Златоуста, Ісуса Навина, Гедеона, Авімелеха, Ієвфая вдиваються поруч з іменами Зевса, Аполлона, Антенора, Енея; непов’язні епізоди з єврейської, римської, візантійської історії перемежовуються з подіями з історії західноєвропейських народів — вандалів, готів, французів, і в цю історичну мішанину вкраплюються звістки, почерпнуті з російських літописів.

Калейдоскопічна зміна картин, хаотичні цитати і приклади видають крайнє збудження автора; Курбський мав повне право назвати цей лист “широкомовним і многошумящим посланням”. Але цей, на думку В. Ключевського, пінистий потік текстів, міркувань, спогадів, ліричних відступів, цей набір різноманітної інформації, “учена каша”, “присмажена” богословськими і політичними афоризмами, а часом і “підсолена” тонкою іронією і твердим сарказмом, є таким лише на перший погляд.

Свою основну думку Грозний проводить неухильно і послідовно. Вона проста і водночас всеосяжна: самодержавство і православ’я єдині; хто нападає на перше, той ворог другого. “Письмо твое принято и прочитано внимательно, — пише цар. — Яд аспида у тебя под языком, и письмо твое наполнено медом слов, но в нем горечь полыни. Так ли привык ты, христианин, служить христианскому государю? Ты пишешь вначале, чтобы разумевал тот, кто обретается противным православию и совесть про­каженную имеет. Подобно бесам, от юности моей вы поколебали благочестие и Богом данную мне державную власть себе похитили”. Це “викрадення влади”, на думку Івана, і є гріхопадінням боярства, замахом на божественний порядок свытового устрою. “Ведь ты, — продовжує цар, — в своей бесосоставной грамоте твер­дишь все одно и то же, переворачивая разными словесы, и так, и этак, любезную тебе мысль, чтобы рабам помимо господ обладать властью... Это ли совесть прокаженная, чтобы царство свое в своей руке держать, а рабам своим не давать властвовать? Это ли противно разуму — не хотеть быть обладаему своими рабами? Это ли православие пресветлое — быть под властью рабов?”

Політична і життєва філософія Грозного виражена прямо і просто. Сильні в Ізраїлі, мудрі радники — все це від біса; світ Грозного знає одного володаря — його самого, всі інші — раби, і ніхто, крім рабів. Раби — перекірливі і лукаві, тому самодержавство і немислиме без релігійно-морального смислу, тільки воно є справжнім і єдиним стовпом православ’я. Зрештою зусилля царської влади спрямовані на порятунок підвладних їй душ: “Тщусь со усердием людей на истину и на свет направить, да познают єдиного истинного Бога, в Троице славимого, и от Бога данного им государя, а от междоусобных браней и строптивого жития да отстанут, коими царство разрушается; ибо если царю не повинуются подвластные, то никогда междоусобные брани не прекратятся”.

Цар вищий за священика, тому що священство — дух, а царст­во — дух і плоть, саме життя в її повноті. Судити царя — означає засуджувати життя, закони і порядок якого встановлені Богом.

Докір царя у пролитті крові рівнозначний замаху на його обов’язок дотримуватися Божественного закону, вищої правди. Засумніватися в справедливості царя означає впасти в єресь “подобно псу лая и яд ехидны отрыгая”, тому що “царь — гроза не для добрых, а для злых дел; хочешь не бояться власти — делай добро, а делаешь зло — бойся, ибо царь не зря носит меч, а для кары злых и ободрения добрых”. Таке розуміння завдань царської влади внутрішньо суперечливе, оскільки передбачає службові обов’язки государя перед суспільством; цар хоче бути господарем і тільки господарем: “Жаловать своих холопей мы вольны и казнить их вольны же”.

Заявлена мета абсолютної справедливості не сумісна з бажанням абсолютної волі, у результаті чого абсолютна влада породжує абсолютне свавілля. Людина в Івані все-таки тріумфує над государем, воля над розумом, пристрасть над думкою.

У політичній філософії Івана простежується глибоке історичне відчуття. Історія для нього — завжди Священна, історичнийо розвиткок виявляє предвічний Промисел, що розгортається в часі і просторі. Самодержавство для Івана не тільки Божественне призначення, й споконвічний факт світової і російської історії: “Самодержавства нашего начало от святого Владимира; мы родились и выросли на царстве, своим обладаем, а не чужое похитили; русские самодержцы изначально сами владеют своими царствами, а не бояре и вельможи”.

Шляхетська республіка, настільки люб’язна серцю Курбського, є не тільки божевіллям, а й єрессю, іноземців він вважає як релігійними, так і політичними єретиками, які посягають на встановлений згори державний порядок: “Безбожные языцы (західноєвропейські государі. — В.М.)... те все царствами своими не владеют: как им повелят работные их, так и владеют”. Всесвітній цар православ’я святий не тому, що благочестивий, а тому, що він цар.

Відкривши свою душу, висповідавшись і виплакавшись, Грозний і Курбський проте навряд чи зрозуміли один одного. Князь запитав: “За що ти б’єш вірних слуг своїх?” Цар відповів: “Самодержавство своє одержав я від Бога і від батьків”.

Але не можна не визнати, що у відстоюванні своїх переконань Грозний виявив набагато більше і полемічного блиску, і політичної далекоглядності: він краще знав ситуацію.

На прощання Курбський пообіцяв Іванові, що “явить йому своє лице” тільки на Страшному Суді. Цар глумливо відгукнувся: “Хто і бажає такого ефіопського обличчя бачити?” Тема для розмови, загалом, була вичерпана. Оцінку ій полеміці мала дати Історія, зримий і безперечний прояв Провидіння.

Наступне послання до Курбського цар надіслав у 1577 р. з Вольмара — міста, з якого Курбський колись розпочав полеміку. Кампанія 1577 р. була однією з найуспішніших у Лівонській війні, і Грозний порівнював себе з багатостраждальним Іовом, якого Бог нарешті простив. Перебування у Вольмарі стало знаком Божественної благодаті, що пролилася на голову грішника.

Курбський, вражений був настільки, що відповісти зміг лише після поразки російської армії під Кесью восени 1578 р.: у листі князь запозичив тезу Івана, що Бог допомагає праведним. У цьому благочестивому переконанні він і помер.

Змінивши батьківщину і господаря, нащадок Володимира Мономаха змушений був вступати в позови з “ковельськими євреями, голозадой безземельною шляхтою і холопами!” Внаслідок хвороби разом з невеселими думками Курбський передчасно постарів, йьому вже бракувало колишньої рішучості та гарячковості: важка рука Стефана Баторія зігнула його непокірливу князівську шию не гірше руки Грозного. Передбачаючи, що дітям його не бачити Ковельського та інших подарованих йому маєтків, він занепав духом і в заповіті доручив своє осиротіле сімейство королю, благаючи його захистити дружину і дітей від образ і несправедливих домагань і цим винагородити вірну, доблесну і правдиву службу “найменшого і подножнейшего слуги”. Такі були останні титули князя Ярославського і Ковельського!

Курбський помер між 6 і 24 травня 1583 р. Ковельський маєток у його нащадків відняли, хоча литовські маєтки залишили. Його син Дмитро прийняв католицтво, онуки відзначилися у війнах Речі Посполитої з козаками і шведами. Рід Курбських згас близько 1777 р. В офіційних грамотах це прізвище востаннє згадується в 1693 р., “коли князя Олександра, сина Бориса Курбського було покарано: били батогом за те, що дружину вбив”.

Курбський не користувався повагою в Литві. Усім своїм життям він показав, що ним керували не християнська любов і жаль, і навіть не абстрактний гуманізм, а озлобленість запеклого феодала, якому сильна верховна влада не давала досхочу розгулятися за рахунок своїх підданих і сусідів; він намагався спрямувати Росію шляхом Речі Посполитої і, отже, готував своїй батьківщині сумне майбутнє.

Любов сліпа, ненависть, як правило, прозорлива. У своїй жорстокості Грозний і Курбський, цар і боярство, досперечалися до того, що пророчили один одному обопільну загибель.

Повернемося до війни. Цар вирішив припинити взагалі бойові дії і вести дипломатичні переговори самостійно.

Категорична відмова Литви піти на мир призвела до зриву переговорів. Воєнні дії розпочалися у 1564 р. Вони проходили в’яло, з перемінним успіхом, і не мали вирішальних ні воєнних, ні політичних результатів. У січні та липні 1564 р. дві російські армії зазнали поразкок, але Литва все одно не змогла повернути Полоцьк.

З початку 1568 р. Сигізмунд вирішив відновити воєнні дії на Смоленському напрямі, зосередивши біля Мінська 100-тисячне військо для походу на Москву в очікуванні там боярського заколоту. Але як тільки стало відомо про розправу Івана Грозного зі змовниками, польсько-литовський наступ було відкладено. У травні 1568 р. Іван Грозний через литовського посланника Ю. Биковського запропонував Сигізмунду призначити час і місце для особистої зустрічі. Воєнні дії більш не поновлювалися, і 1568 та 1569 рр. пройшли в дипломатичному листуванні.

Тим часом Польща і Литва у 1569 р. підписали Люблінську унію, згідно з умовами якої вони об’єднувалися у федеративну державу — Річ Посполиту, що на практиці означало із зовнішньополітичного погляду для Росії перехід усіх литовських претензій до Польщі і створення в особі Польщі серйозного противника Росії на її західних кордонах. Польща, що захопила всі білоруські й українські землі Литви, стала безпосередньо межувати з Російською державою від Балтики до Чорного моря.

Ліквідація Литви як зовнішньополітичного контрагента Росії і поява на її місці Польщі означали закінчення російсько-литовських і започаткування польсько-російських відносин.

Остання російсько-литовська війна (п’ята, у XVI ст.), що була частиною Лівонської війни (її другим етапом), так і не завершилося — не було підписано ні миру, ні перемир’я.