Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ч.1..doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
03.11.2018
Размер:
906.75 Кб
Скачать

Придворна служба

Мечник чин князівського двора, головним обов’язком якого була судова служба. Він був присутнім під час допитів, на яких підозрюваних піддавали тортурам і отримував за це 5 кун. Крім того, мечникам доручали вести дипломатичні переговори, так, у 1147 р. Андрій Боголюбський відправив свого мечника послом до Ростиславичів.

Печатник — чин князівського двора, відомий з першої половини XIII ст. Як випливає з літописів, печатники походили з іменитих людей і однаково добре володіли як пером, так і мечем. З XVII ст. посади печатників обіймають виключно дяки, а з другої пол. XVII ст. — думні дяки, що керували Посольським і Друкарським приказами. Печатника у документах записували після ловчих і сокольничих, але перед іншими думними дяками.

Зброяр російський придворний чин приблизно з XVI ст. До його обов’язків належало завідування “казенною оружейною палатою”, тобто царською збройовою казною. У придворній ієрархії ця посада вважалася дуже високою і на неї призначали окольничих або бояр. Із восьми відомих за списками зброярів — четверо були князями.

Із заснуванням у XVII ст. Оружейного приказу обов’язки зброяра розширилися: будучи начальником приказу, він не тільки зберігав зброю, а й піклувався про її виготовлення і закупівлю. Лжедмитрій І установив у 1605 р. посаду великого зброяра.

Постільник чин російського князівського, а потім і царського двора, що відав “державною постіллю”. З кінця XV ст. постільник отримував певне місце в ієрархії придворних чинів безпосередньо за зброярами. До обов’язків постільника входило також завідування всією “постільною скарбницею” князя (ікони, хрести, золотий і срібний посуд, плаття), а також нагляд за шиттям плаття і білизни, внаслідок чого у підпорядкуванні постільника були майстерні з їх виготовлення.

Постільник був найближчим слугою князя: спав з ним в одній кімнаті, ходив у лазню, супроводжував в урочистих випадках, спостерігаючи, щоб стілець, лавочка під ноги та інші необхідні речі государя завжди були до його послуг. У його розпорядженні перебували стряпчі і спальники. Посада його була виключно приватною, домашньою. Хоч близькість до государя і надавала постільникам великого значення і вони часто могли впливати на князя, родовиті бояри, проте, не претендували на посади. 3 16 прізвищ, члени яких були постільниками в перші 150 років існування цієї посади (до 1645 р.), піднеслися тільки два прізвища — Волинських і Годунових. Після 1645 р. А.І. Анічков і Г.І. Ртищев здобули звання думних дворян, а М.А. Ртищев отримав звання окольничого, І.М. Язиков — окольничого боярина. Іноді постільничий призначався і ратним воєводою — І.М. Вешняков у 1554 р.

Спальник — придворний чин у Російській державі в XV—XVII ст. Вони перебували у підпорядкуванні постільничого. Чергували в кімнаті государя, роздягали й одягали його, супроводжували під час поїздок. Зазвичай спальниками були молоді люди знатного походження.

Кравчий (крайній) — придворний чин Московської держави, уперше згадується на початку XVI ст. Служив государю за столом під час урочистих обідів. У його віданні були стольники, які подавали страви. Крім нагляду за питвом та їжею, на кравчого покладалися обов’язки щодо розсилки в дні урочистих обідів їжі і напоїв із царського стола до дому боярам та іншим чинам. На посаду кравчого призначали представників найбільш знатних родів. Строк служби кравчого не перевищував 5 років. У списках їх записували після окольничих.

Сокольничий — чин князівського двора, відомий з 1550 р., який відповідав за соколине полювання, а іноді й усіх установ військово-князівського полювання (посада сокольничого завжди поєднувалася з посадою ловчого). У сокольничі призначалися звичайно люди неімениті, але бувало, що згодом вони отримували звання окольничого і навіть боярина. Останнім сокольничим московських царів був Гаврило Григорович Пушкін. З 1606 р. на цю посаду не призначали. Сокольничих і навіть їх рядових помічників нагороджували маєтками і вони могли мати селян.

Ловчий — чин князівського двора. Ловчі були не тільки мисливцями, супутниками князя на полюванні, а й виконавцями його різних доручень, у тому числі й дипломатичних. У ловчі призначали людей неіменитих, але деякі з них згодом дослужувалися до звань думних дворян, окольничих і навіть бояр. Наприклад, Нагіє і Пушкіни досягли боярства.

Дворецький один із дворових людей російських князів і московських царів. Із розвитком приказного строю дворецький у XVII ст. перетворюється в начальника приказу Великого палацу, у віданні якого перебували господарські двори: ситний, кормовий, хлібний, житній. Крім того, його обов’язком була служба государю за столом. На посаді дворецького в XVI—XVII ст. зазвичай були бояри або окольничі. З 1473 по 1646 р. у Москві завжди був тільки один дворецький; з 1646 р. це звання отримують одночасно 12 бояр; потім майже щорічно його дарують то одному, то декільком боярам відразу. У результаті посада боярина-дворецького перетворюється на почесний титул, оскільки приказом Великого палацу керував тільки один дворецький.

Двірський більш давнє найменування дворецького, що безпосередньо походить від слова “двір”, як дворецький — від слова “дворец”.

Стряпчий старовинний російський палацовий чин. Найменування запозичене від слова “стряпати”, тобто робити, працювати. У їхньому віданні були хлібні, конюшенні, кормові та інші двори. Число стряпчих при царському дворі досягало 800—900 осіб. Незважаючи на те, що це була одна з найнижчих посад у палацовій ієрархії, стряпчими ставали і представники князівських родин, зокрема Голіцини, Пронські, Рєпніни та ін. У XVIII — на поч. XX ст. так звався повірений у справах (адвокат), а також чиновник відомства прокурора, що стежив за правильним перебігом справи.

Конюший придворний чин Російської держави XV — поч. XVII ст., начальник Конюшенного приказу, у віданні якого були табуни коней, придворні конюхи, а також маєтки, відведені для утримання царських табунів. З XVI ст. посада конюшого пов’язана з організацією кінного війська. Конюший також фактично очолював Боярську думу, активно брав участь у дипломатичній і воєнній діяльності, інколи очолював уряд (І.Ф. Овчина-Телепньов, Б.Ф. Годунов). Останнім конюшим був М.Ф. Нагой, після якого конюшенне відомство перейшло до ясельничого.

Ясельничий (від “ясла” — ящик для корму худоби) — придворний чин і посада в палацовому господарстві й управлінні Росії XV — кін. XVII ст. У XV—XVI ст. ясельничий був помічником конюшого. Після скасування посади конюшого на початку XVII ст. та інших перебудов палацового відомства ясельничий очолює Конюшенний приказ, у віданні якого перебували табуни царських коней, а також царське полювання. З XVI ст. ясельничий входить до складу Боярської думи і за рангом вважається вищим за стольника.

Чашник, чашничий — посадова особа вищої князівської адміністрації Московської Русі з XIV ст., що керувала особливою палацовою установою, яка відала шинковими справами, а також бджільництвом. Палацові села, населені бортниками, були підлеглі чашникам у господарському, адміністративному і судовому аспектах. Чашники були найближчими радниками государя. У XVI—XVII ст. адміністративні функції чашників перейшли до Ситенного двора й у них залишився тільки почесний обов’язок прислужувати цареві на званих і святкових бенкетах.

Стольник — палацовий чин, відомий з XIII ст. Первинне призначення їх було служити за столом государя, подаючи йому блюдо і наливаючи напої в чаші, звідки інша їх назва — чашники. Чашники рязанського князя в XIV ст. входили, разом з боярами, до складу його Боярської думи. За столом московських государів стольники служили тільки в урочистих випадках, обов’язками їх було “столы сказывать”, тобто запрошувати до столу, “отпускать есть и пить”, тощо. Зазвичай кожний стольник завідував подачею окремих блюд, тому їх число було надзвичайно великим. Наприклад, у 1664 р. на обіді, даному царем Олексієм Ми­хайловичем на честь англійського посла Чарльза Говарда, було 144 стольники.

Стольникам часто доручали виконання обов’язків постільника і сокольничого; під час прийому послів вони призначалися риндами; старших розсилали по воє­водствах, а молодші несли службу в государевих полках і в містах при воєводах. Крім того, стольників призначали в прикази і посилали з різними дорученнями у судових справах. Тих, які служили государю в кімнатах, називали ближніми або кімнатними.

У списках “служилих людей” стольники займали п’яте місце після бояр, окольничих, думних дворян і думних дяків, перед стряпчими. Однак служити стольником було почесно, і серед них ми бачимо в основному представників вищої аристократії: князів Куракіних, Одоєвських, Голіциних, Рєпніних та ін.

Риндастаровинне почесне звання царського зброєносця й охоронця (не було чином і не давало платні). Його давали молодим людям (рослим і красивим) із кращих родин, що перебували в чині стольника або стряпчого. Під час прийому іноземних послів ринди стояли по обидві сторони царського трону, з маленькими сокирами (стояти праворуч вважалося почесніше). У час війни ринди прямували за государем і несли його зброю. Кожний ринда мав у підпорядкуванні 1—3 підринд. Безпосередньо ринди підкорялися зброяру.

Ключник за “Руською Правдою” мав те саме значення, що й тіун, тобто повний холоп, але разом з тим був першою людиною в домашньому господарстві пана, виконував обов’язки наглядача і судді. Крім того, він був відповідальний перед паном за інших холопів, цілував за них хрест, збирав податі і піклувався про збільшення прибутку, для чого роздавав панське срібло “в ріст” селянам; виконував в торгові операції від імені свого пана і купував для нього нерухомість і рабів. Ключник навіть мав власних рабів і дяків. У домі боярина XVI—XVII ст. ключник був головним розпорядником; завідував клітями (коморами) і всіма спорудами; тримав ключі, тобто був фактично домоправителем. Дружині ключника зазвичай доручали управління жіночою прислугою, якщо пан не довіряв це своїй дружині.

Залежно від місця служби ключники отримували додаткове найменування: вогнищний, тобто домоправитель (від “огнище” — вогнище, дім); конюший — той, хто відає табунами коней і конюшнями; ратайний — той хто відає орними роботами (від “ратай” — орач); владичний (церковний) тощо.

При дворі московських царів ключник завідував столовими запасами, напоями і прислугою. Ключник дорожній — особа, що виконувала ці обов’язки під час подорожі.

1154 Після смерті Ізяслава київський стіл переходить до суздальського князя Юрія Долгорукого.

1154—1212 Життя та діяльність Всеволода III Велике Гніздо — великого князя владимирського (з 1176 р.).

1157, 15 травня У Києві помер князь Юрій Долгорукий.

1157—1174 Правління Андрія Боголюбського у Владимиро-Суздальському князівстві.

1158, 8 квітня Син Юрія Долгорукого, владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський заклав Успенський собор у Владимирі, де знаходилася славнозвісна Вишгородська ікона Божої Матері.

1164 Похід князя Андрія Боголюбського проти волзьких болгар. Цей переможний похід Андрій Боголюбський використав для посилення влади. Він розпорядився у літописній розповіді надати походові всесвітньо-істо-ричне значення як загальній перемозі християн над “невірними”.

1169, 8 березня Взяття та розорення Києва військами Андрія Боголюбського.

Андрій Боголюбський втрутився у боротьбу з ворожою коаліцією князів за Київ. Розгромивши місто, Андрій Боголюбський залишив там свого брата Гліба, а сам повернувся до Владимира.

Як верховний правитель Андрій повернувся у Владимир, установивши верховенство Владимиро-Суздальської землі на Русі. З цього часу Київ втрачає статус столиці Древньоруський держави.

1169 Захоплення Андрієм Боголюбським Києва.

1170, 25 лютого Військо князя Андрія Боголюбського, який намагався Новгород, зазнало жорстокої поразки.

Після цього Боголюбський переміг новгородців економічно, закривши для них свої кордони. Мало придатна для землеробства Новгородська земля залежала від підвезення хліба з півдня і вимушена була визнати верховенство владимирського князя.

1174, 29 червня Смерть Андрія Боголюбського.

Самовладдя Андрія Боголюбського, що означало суттєве посилення княжої влади, викликало незадоволення боярства. Внаслідок заколоту Андрія Боголюбського було вбито. Це спричинило народні заворушення, в результаті яких постраждала княжа власність. Гнів народу (переважно селян) був спрямований проти княжої влади, яка посилювала феодальні повинності.

1176—1212 Правління Всеволода Юрійовича Велике Гніздо у Владимиро-Суз-дальському князівстві.

Князь Всеволод Юрійович Велике Гніздо одержав це прізвисько через багатодітність (8 синів, 6 дочок). Продовжував політику батька — Юрія Долгорукого, і старшого брата — Андрія Боголюбського. Він успішно боровся з боярським сепаратизмом, придушуючи всі боярські змови та заколоти. Про­водив активну зовнішню політику, будучи розумним політиком, тонким дипломатом і здібним полководцем. За Всеволода Велике Гніздо Владимиро-Суздальське князівство ще більше зміцніло, ставши найсильнішим у всій Київській Русі.

1177, 1180, 1187, 1207 Походи Всеволода Велике Гніздо проти Рязанського князівства.

Рязанські князі створювали загрозу Владимиро-Суздальському князівству, підтримуючи постійні зв’язки з боярством, яке намагалося усунути Всеволода і запросити кого-небудь із рязанських князів на княжий престол у Владимирі. Використавши переговори рязанців із Чернігівським князівством про спільні дії проти владимирців як привід, Всеволод “Велике Гніздо” здійснив переможні походи проти Рязанського князів­ства. Він захопив більшість рязанських князів і відправив їх із сім’ями у заслання на Північ, а на їхні місця посадив своїх прибічників.

1185, 12 травня Битва між половецькими військами і новгород-сіверським князем Ігорем Святославовичем.

1202 Німецький єпископ Альберт заснував у Прибалтиці військово-релігійну організацію — орден лицарів меча (мечоносців) за зразком військових ор­денів, створених хрестоносцями у Палестині. Початок активної експансії хрестоносців у Прибалтиці.

1203—1206 Безуспішні намагання полоцького князя Володимира вибити німців із Прибалтики.

Кульмінацією протиборства стала облога росіянами фортець Гольма і Риги. Після довгої облоги рицарі вже не сподівалися на успіх, як раптом на морі з’явилися кораблі, які й надали їм допомогу. Володимир не зважився вступати в бій із хрестоносцями, що приплили на суднах і відступив. Це дало змогу німецьким рицарям міцно утвердитися в Прибалтиці.

1208-1255 Життя та діяльність Батия — монгольського хана, онука Чингіз-хана, сина його Джучи.

1212, 16 квітня Помер великий князь Владимирський Всеволод Юрійович Велике Гніздо.

1216, 21—22 квітня Новгородський князь Мстислав Молодецький розгромив війська владимиро-суздальських князів Ярослава і Юрія Всево­лодовичів у битві на ріці Липиця. Ця перемога зміцнила становище Новгородської республіки.

Після смерті Всеволода “Велике Гніздо” між його синами спалахнула усобиця, що ускладнилася втручанням новгородців. Князь Ярослав Всеволодович захопив Торжок, припинивши постачання хліба в Новгород, що спричинило голод. Новгородське віче запросило на допомогу князя Мстислава Мстиславича Удатного й уклало союз із князем ростовським Костянтином Всеволодовичем. У Липицькій битві (поблизу міста Юр’їв-Подільський) новгородці разом із Кос­тянтином завдали нищівної поразки владимиро-суздальським князям Юрію та Ярославу Всеволодовичам. Ця перемога дала змогу новгородцям відстояти свою незалежність і посилила політичні позиції Новгорода.

1218—1238 Правління князя Юрія Всеволодовича.

Після недовгого княжіння Костянтина Всеволодовича до влади у Владимиро-Суздальському князівстві прийшов Юрій Всеволодович, якому знову вдалося посилити свій вплив на Новгород. Небезпека з боку Лівонського ордену, а також напади Литви змусили новгородців визнати владу владимирського князя. Крім того, від Юрія були залежні Рязань, Муром, Переяслав та низка інших міст.

1219 Після смерті великого князя владимирського Костянтина Всеволодовича великим князем у Володимирі стає його молодший брат Юрій Васильович.

1220—1263 Життя та діяльність Олександра Ярославича (Невського) — князя Новгородського (1296—1351), князя владимирського (з 1252 р.).

1221 Данило Романович стає князем Волинським.

1223, 31 травня На річці Калка відбулася битва між русько-половецьким військом і татаро-монголами. З Чінгіз-ханом пов’язана перша всесвітня бійня, що розпочалася на всьому просторі Євразії. За масштабом воєнних дій, за величезним пролиттям крові, за кількістю пересування людських мас, за якістю військової тактики та техніки війни Чінгіз-хана не мають собі рівних.

Війни Чінгіз-хана одразу ж стали якимись всесвітніми від Іртиша і до Японії. Хрестові походи не можливо порівняти з війнами Чінгіз-хана. Жодна війна не обходиться без офіційної історіографії і створення монгольської імперії, її війни не обійшлися без міфу. Міф цей був підкріплений написанням у ХІІІ ст. «Алтан дебтер» («Золота книга») і антиміфом «Таємна історія монголів», що була перекладена на китайську мову, з останньої вона була перекладена на російську у 1961 р.

Цей твір ще називають «Таємна історія монголів». Остання була перекладена професором С.О.Казіним під назвою «Сокровенное сказание. Монгольская хроника 1240 года» і видана у 1941 р.

1224 Взяття хрестоносцями останнього оплоту росіян у Прибалтиці міста Юр’єва, який обороняв легендарний князь В’ячко. Юр’їв перейменовано в Дерпт.

1227 Смерть Чингіз-хана.

Чінгіз-хан помер, повертаючись з походу на Тангутське царство. Це було наприкінці серпня 1227 р. Тіло його було покладено на колісницю, запряжену десятками коней. Воїни не оплакували вождя – вони пишалися їм. Подейкували, що ветерани війни, які супроводжували тіло, вбивали випадкових свідків, які зустрічалися на шляху, щоб звістка про смерть Чінгіз-хана не поширювалася по країні. Чому? Та тому, чому про смерть багатьох вождів страшно повідомляти. Не підготовлена версія смерті, не підготовлені люди. Тобто, немає офіційної версії не тільки смерті, а й подальшої поведінки і відповідно, потрібно спочатку офіційно підготуватися по відношенню до минулого. Минуле – воно ж особливо стає небезпечним, тому що після війни починається політика. А політика змінює всі оцінки.

На похоронах були принесені у жертву 40 самих красивих дівчат, вони були поховані разом з вождем. Почалось нове життя.

В останні роки життя Чінгіз-хана всередині імперії склалися два різко протилежні воєнно-політичні направлення, дві партії – війни і мирного існування.

Воєнна партія стояла за продовження пограбування підкорених народів, аж до повного знищення, з тим, щоб орні землі підкорених народів перетворити на пасовиська. Виразником цієї традиції був Субудай Багитур – великий полководець ХІІІ ст.

Представники другої партії намагалися знайти компроміс – врегулювати відношення з підкореними народами і перетворити воєнну, але розрізнену імперію в бюрократичну монархію. На чолі цієї партії стояв канцлер, іноземець Єлюй Чуцай.

Новий вождь, син Чінгіз-хана Угедей стає імператором, який проводить ряд реформ. Цими реформами керує Єлюй Чуцай.

По-перше, створюється нова уніфікована система обкладання податками. Китайське населення обкладалося податком з огня, тобто з кожної жилої хати. Цей податок був легшим, ніж подушний податок, що сплачували самі монголи. Легкі податки дозволили населенню за 10 років поновити зруйноване господарство, дали великий прибуток.

По-друге, була проведена судова реформа, що обмежила свавілля влади нойонів і військових.

По-третє, монголи були обкладені одновідсотковим податком на худобу.

11 грудня 1241 р. хан Угедей помер. Офіційно було проголошено, що хан помер від пияцтва та обжерства, але Плано Карпіні передає чутки про отруєння.

Смерть Угедея розв’язала руки всім протиборчим групам. Єлюй Чуцай був відсторонений від влади. Його змінив несторіанин Чінкай – він став на чолі адміністрації. Почалася епоха перепису людей і жител, з цього починається і так зване ярмо у Північно-Східній Русі.

Наступником Угедея стала регентша Туракіня, сибірська ханжа, дурна баба, красива й противна всім. Разом з нею при владі опинилася й друга дружина Угедея Ораптіна–хатун, перська полонянка, інтриганка, самозакохана дама.

Нойони, прибічники Угедея, були страчені за звинуваченням Фатіми. Правління двох підлих жінок породило невдоволення. У 1246 р. помирає Туракіня і в серпні був обраний ханом Гаюк.

Всі насторожено чекали змін… Для того, щоб утриматися при владі, Гаюк повинен був спиратися на військо, але віддане йому військо. Він знайшов таку підтримку серед караїтів, найманів, залишків татар, басмалів та ін. Це було друге покоління, яких приборкав ще Чінгіз-хан. Ветерани залишилися поза увагою. Протистояння між Гаюком і Бату наростало.

Гаюк наблизив до себе християнських чиновників, православних священників з Сирії, Русі, Візантії. Він оголосив себе вояком проти ісламу й латинства, коли стало відомо, що Папа оголосив хрестовий похід проти «татар» і язичників у Східній Європі.

У свою чергу Бату зупинив всі воєнні дії проти Східної Європи, та зосередив сили для майбутнього опору Гаюка. Останній, роздавав подарунки своїм військовим. Але несподівана смерть Гаюка миттєво змінила всю ситуацію у Монгольській імперії. На перший план вийшла «стара гвардія» – старомонгольська воєнно-аристократична партія саме до цієї когорти й належав автор «таємної історії монголів».

1237, 21 грудня Взяття Рязані військом хана Батия. Початок першого етапу навали Батия на Русь (1237—1238).

Батий (Бату, Саїн-хан; 1208—1255) — монгольський хан і полководець, онук Чингіз-хана. Продовжуючи завойовницьку політику діда, Батий у 1236—1242 рр. очолював похід монгольської орди у Східну і Центральну Європу. У1236 р. Батий захопив Камську Булгарію, а протягом 1237—1238 рр. підкорив Північно-Східну Русь. У 1239 р. ординці, розгромивши половців, почали завоювання Південної і Південно-Західної Русі. Було сплюндровано Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста. Спустошивши галицькі і волинські землі, Батий удерся у Польщу, Закарпатську Русь, Чехію, Угорщину. Зазнавши на землях Русі-України великих втрат, ослаблені опором інших народів, монгольські полчища повернулися 1242 р. на терени Нижнього Поволжя, де Батий у 1243 р. заснував свою державу — Золоту Орду зі столицею Сараєм-Бату (місто Бату). Поширив свою систему правління на Київську Русь, обклавши місцеві князівства великою даниною і застосовуючи жорстокі міри покарання за непокору.

1238, січень Війська Батия, що вторглися у Владимиро-Суздальське князівство завдають поразки дружині князя Всеволода Юрійовича під Коломною.

Після спустошення Рязані та її областей війська Батия вторглися у Владимиро-Суздальське князівство. Назустріч загарбникам вирушила дружина Всеволода і Романа. Біля Коломни вони зіткнулися з армією Батия. Сили виявилися не­рівними, і росіяни зазнали жорстокої поразки. Князь Роман і велика частина дружини загинули. Після цієї перемоги армія Батия захопила і спалила Москву, а потім оточила Владимир.

1238, 2 лютого Взяття і зруйнування Москви військами хана Батия.

1238, 7 лютого Взяття Владимира військами хана Батия. Спалення у владимирській церкві Успіня Пресвятої Богородиці зачинених там християн-мучеників.

1238, 4 березня Дружина великого князя Владимирського Юрія Всеволодовича розбита військами Батия на ріці Ситі.

1238,5 березня Війська Батия захоплюють Твер.

1238, 17 березня Батий виступив у похід на Новгород, але не дійшовши 200 км до міста, повернув на південь.

1238, весна Оборона міста Козельська.

Не дійшовши до Новгорода, Батий весною 1238 р. повернув свою армію назад у степ. На цьому шляху монголи оточили місто Козельськ, яким правив малолітній князь Василь. Після семи тижнів облоги військо Батия нарешті проломило стіни й увірвалося в місто. Але і тут воно натрапило на жорстку відсіч. Городяни ножами відбивалися від татар. Один із загонів захисників Козельська вийшов із міста й атакував полки Батия в полі. У цьому бою русичі зруйнували стінопробивні машини і знищили 4 тис. осіб. З городян ніхто не здався. Всі загинули у бою. Що трапилося з князем Василем, невідомо. За однією із версій, він потонув у крові, оскільки був молодий. Відтоді, зазначає літописець, Батий дав Козельську нову назву — “Зле місто”.

1240, 15 липня Невська битва — битва між руськими і шведськими війсь­ками на р. Нева.

Вдершись у руські землі, шведи прагнули захопити гирло ріки Неви та оз. Ладоги, щоб оволодіти важливою ділянкою шляху “із варяг у греки”, яка перебувала під контролем Великого Новгорода. Довідавшись про просування шведського війська під командуванням зятя короля Еріка XI Біргера, новгородський князь Олександр Ярославич, не чекаючи підходу основних своїх сил, рушив униз річкою Волхов і першим вийшов до Ладозького озера; шведські війська своїми союзниками вже перебували біля гирла ріки Іжори. Скориставшись туманом, руське військо несподівано напало на шведський табір і розбило вороже військо. Після цієї битви князя Олександра Ярославича за мужність та виявлену в бою майстерність і талант полководця прозвали Невським. Унаслідок перемоги на р. Нева було відвернено загрозу навали шведів на північ Русі і забезпечено надійну безпеку на русько-шведському кордоні.

1240, 6 грудня Взяття Києва військами хана Батия. Загарбники повністю зруйнували місто. Після взяття Києва монголи спустошили Галицько-Волинські землі і здійснили похід в Європу (1241—1242).

1242, жовтень Війська хана Батия повернулися з походу в Європу після звістки про смерть великого хана Угедея. У степовій зоні від Дністра до Іртиша Батий створив величезну кочову державу — Орду (пізніше — Золота Орда) з центром у місті Сарай (у низов’ї Волги).

Золота ордавійськово-феодальна держава, заснована у 40-х рр. XIII ст. монгольським ханом Батиєм, онуком Чингіз-хана. Успадкувавши один із чотирьох великих улусів Монгольської імперії — улус свого батька Джучі (старшого сина Чингіз-хана), Батий розширив його у результаті завойовницьких походів 1236—1240 рр. До Золотої Орди ввійшли Західний Сибір, Половецькі степи (Дешт-і-Кипчак) і Крим.

Влада Золотої Орди простягалася від Іртиша і Нижньої Обі на сході до Нижнього Дунаю і Фінської затоки на заході, від озера Балхаш на півдні до Новгородських земель у районі Північного Льодовитого океану. Давньоруські князівства не входили до складу Золотої Орди, але платили данину і перебували у васальній залежності, а в багатьох важливих політичних питаннях (призначення князів, зобов’язання надавати Золотій Орді військову допомогу тощо) підкорялися ханській владі.

Центром Золотої Орди стало Нижнє Поволжя, де Батий заснував (біля сучасної Астрахані) столицю — Сарай-Бату, перенесену після його смерті ханом Берке (1255—1266) до Сарай-Берке (у районі сучасного Волгограда).

Державний устрій Золотої Орди мав напіввійськовий характер. Спочатку Золота Орда формально підкорялася великому монгольському ханові у м. Каракорумі (на території сучасної Монголії), але за Берке здобула повну незалежність.

Золота Орда поділялася на менші улуси, на чолі яких стояли 13 синів Джучи. Інколи для вирішення найважливіших державних питань хан скликав курултай — з’їзд військово-феодальної знаті. Державними справами керував призначений ханом бекляре-бек (князь над князями), окремими галузями (диванами) — візири з помічниками (наїбами). В міста й області призначалися управителі (даруги) та воєначальники (баскаки). Панівний прошарок у Золотій Орді складався з правлячої династії — царевичів (огланів), які мали у Золотій Орді свої наділи, бегів (нойонів і тарханів), воєначальників (темників, тисяцьких, сотників).

Не маючи єдиної етнічної та господарської основи, Золота Орда була хистким державним утворенням. До її складу, крім нечисленних нащадків власне монголів, входили половці, татари, туркмени, киргизи, волзькі булгари, мордва, хорезмійці, греки та ін. Населення улусів Золотої Орди сплачувало поземельні податки, натуральну ренту, податки з виноградників, ариків, податок з худоби, виконувало шляхову, мостову, гужову повинності.

Основою правової системи Золотої Орди була “Яса” Чингіс-хана (існувала посада — зберігач “Яси”), діяло звичаєве право племен і народностей. Після прийняття (1312) ханом Узбеком ісламу в Золотій Орді дедалі ширше застосовується мусульманське право.

По смерті Батия (1255), а особливо після смерті хана Менгу-Тимура (1266—1282) у Золотій Орді загострилася міжусобна боротьба серед царевичів дому Джучи. При ханах Туда-Менгу (1282—1287) і Талабузі (1287—1291) фактичним правителем Золотої Орди став темник Ногай. За владарювання ханів Узбека та Джанібека (1342-1357) було відновлено єдність Золотої Орди і вона досягла найбільшої військової могутності. Влада стала централізованою, курултаї більше не скликалися, улуси було перетворено на адміністративні області з призначуваними правителями — емірами. Однак після вбивства Джанібека знову загострилися міжусобиці. З 1357 до 1380 р. на чолі Золотої Орди перебувало 25 ханів.

У 1360—1370 Золотою Ордою управляв Мамай, зять хана Бердибека. Після розгрому Мамаєвого війська в Куликовській битві 1380 р. об’єднаними силами Русі та поразки в тому ж році від Тохтамиша влада перейшла до останнього (1380—1395). Після кількох поразок від Тимура (1389, 1391, 1395—1396) Золота Орда розпалася. На її території виникли Ногайська орда, Сибірське, Кримське, Казанське, Узбекське та Казахське ханства. Наступницею Золотої орди стала Велика Орда, що зміцніла за хана Ахмата (1459—1481). Кримський хан Менглі-Гірей завдав у 1486—1491 рр. кілька поразок Великій Орді, і вона остаточно занепала.

Унаслідок завойовницьких війн Чингіз-хана (помер у 1227 р.) і його перших спадкоємців утворилася Велика Монгольська держава (Еке Монгол улус), яка стала так називатися з 1211 р.

Монгольська імперія вирізнялася серед інших кочових імперій передусім величезною територією: вона простягала від Амура і Жовтого моря на сході до Дунаю і Євфрату — на заході. Природно, що імперія, яка об’єднувала різні племена і народи, країни і держави Далекого Сходу, Передню Азію і Східну Європу, не могла проіснувати довго.

Вже до середини 60-х років XIII ст. Монгольська імперія розпалася на чотири улуси-держави, кожний з яких очолювали хани — нащадки Чингіз-хана, що ворогували одна з одною. Цими незалежними державами були:

1. Золота Орда, до складу володінь якої входив весь Великий Степ (Дешт-і-Кипчак) від Іртиша на сході до Дунаю на заході; цією державою правили нащадки Джучі (помер у 1227 р.).

2. Чагатайська держава, що включала Мавераннахр (межиріччя Амудар’ї і Сирдар’ї), Семиріччя, Східний Туркестан і була названа на честь другого сина Чингіз-хана — Чагатая (помер у 1242 р.).

3. Держава Хулагуїдів, створена в Ірані Хулагу-ханом (помер у 1265 р.), сином Тулуя, четвертого сина Чингіз-хана; Хулагу і його наступники на троні також мали титул ільханів, тому в дослідницькій літературі монгольських правителів Ірану нерідко називають ільханамі (Ільханідамі). Спочатку держава ільханів охоплювала всі країни від Амудар’ї до Індійського океану і від Інду до Євфрату, а також велику частину Малої Азії і закав­казьких країн.

4. Держава безпосередньо у Монголії і Китаї з центром спочатку в Кайпіне, а потім в Пекіні (Ханбалик), якою правила інша гілка нащадків Тулуя (помер у 1233 р.) — нащадки великого хана Хубілая (помер у 1294 р.), брата ільхана Хулагу. Ця держава отримала офіційну китайську назву — імперія Юань.

Історична доля цих чотирьох монгольських династій склалася по-різному.

Нащадки Тулуя, які правили в Китаї (династія Юань), китаїзувалися.

Джучіди, Чагатаїди і Хулагуїди прийняли іслам — віру своїх підданих.

Нащадки Тулуя зберігали владу в Монголії до XVII ст., а в Китаї правили тільки до 1368 р., коли їх змінила династія Мін.

Останній ільхан, Абу Сайд, помер у 1335 р., і держава Хулагуїдів в Ірані розпалася між 1336 і 1353 рр.

Чагатайська держава наприкінці 40-х років XIV ст. розпалася на дві держави — західну і східну. У західних володіннях — Мавераннахрірід Чагатая втратив владу і фактична влада перейшла в руки тюрко-монгольських емірів (беків), серед яких виділився емір Тимур (1336—1405) з монгольського племені барлас.

Подальша історія західної частини Чагатайської держави (назва Чагатай була збережена тільки за державою Тимура і його кочовим населенням) склалася так, що в Мавераннахрі виникла династія Тимуридів, що правила країною до поч. XVI ст., коли держава Тимуридів була завойована кочовими племенами з Дешт-і-Кипчаку — узбеками. На чолі їх стояли Шибаніди — нащадки царевича Шибана, сина Джучі. Джучиди зберігали верховну владу в східному Дешт-і-Кипчаку і суміжних регіонах дуже довго — до сер. XIX ст.

З чотирьох монгольських держав особливе значення для політичної та етнічної історії тюрків мав улус Джучи.

У середньовічній східній літературі немає жодного спеціального твору з історії Золотої Орди. Але саме мусульманські джерела, поряд із російськими літописами та записками європейських мандрівників і місіонерів, зберегли найбільш докладні відомості про державу монголів із центром у Нижньому Поволжі.

Історія утворення Золотої Орди пов’язана з історією формування уділа-володіння Джучі. Чингіз-хан ще за життя визначив уділи своїм синам та іншим родичам. Першим був виділений старший син — Джучі, коли в 1207—1208 рр. той підкорив єнісейських киргизів й інші “лісові народи” півдня Сибіру, говориться в монгольській хроніці 1240 р., батько подарував усі ці народи йому. Згодом, після підкорення Чингіз-ханом Середньої Азії (1219—1224), до складу улусу Джучі увійшли обширні землі на захід від Іртиша і від кордонів Каялика (у Семиріччі) і Хорезму (Нижня Амудар’я) “аж до тих меж, куди дійшли копита татарських коней”, тобто до кордонів царства волзьких булгар.

Завершивши воєнну кампанію в Середній Азії, Чингіз-хан у 1224 р. повернувся в Монголію. Джучі залишився у Кипчакських степах, які сподобалися йому, щоб зайнятися орга­нізацією управління свого улусу. Згідно з Рашид ад-Дином, автором “Збірника літописів” (“Джамі ат-таварих”), головним джерелом з історії Монгольської імперії, орда (ставка) Джучі “була в межах Іртиша”.

Після смерті Джучі на початку 1227 р. його наступником став син Бату. Про перші десять років правління Бату-хана в джерелах мало відомостей. У 1228 або 1229 р. він був присутнім на всемонгольському курултаї (зборах монгольської знаті), на якому третій син Чингіз-хана, Угедей, був проголошений великим ханом. На курултаї 1235 р. було прийняте рішення про новий похід у західні країни і Бату був призначений ватажком об’єднаного монгольського війська.

Розгромивши в ході кампанії 1236—1242 рр. Волзьку Булгарію, російські князівства, спустошивши Польщу, Угорщину, Чехію, Валахію та інші європейські області і країни, Бату повернувся на береги Волги, куди була перенесена і резиденція Джучідів, що розташовувалася раніше в районі Іртиша.

Завоювання Батиєм у ході семирічного походу (1236—1242) змінили геополітичну ситуацію в Євразії. Перестала існувати держава волзьких булгар, загинула династія західних кипчаків, зникло багато інших самостійних володінь. Уперше в історії весь простір Великого Степу, від Іртиша — на сході до Дунаю — на заході, цілком опинився у складі володінь однієї династії — Джучідів — нащадків Джучі.

Північними межами володінь Джучидів тепер були м. Булгар і область Башгирд; південну метку на Кавказі становили Залізні Ворота (м. Дербент у Дагестані); південно-східна тери­торія улусу Джучі охоплювала всю місцевість, що тягнулася від верхнього Іртиша до оз. Ала-Куль і далі південною частиною оз. Балхаш (Кокче-Тенгіз) до Сирдар’ї. Звідти кордон тягнувся через район середньої течії Сирдар’ї на південь від Аральського моря, охоплюючи Північний Хорезм з Ургенчем, плато Устюрт і Мангишлак.

Бату, перший правитель улусу Джучі, після смерті своїх дядьків Угедея (кін. 1241 р.) і Чагатая (поч. 1242 р.) вважався “всім царевичам старшой (ака)”, користувався найбільшим авторитетом і володів навіть деякими правами государя. Проте він до кінця життя залишався другою після великого хана людиною в Монгольській імперії і не став главою самостійної держави.

Як за Бату (помер у 1255 р.), так і за перших його наступників (Сартакі, Улагчи, Берке) улус Джучі був лише частиною великої Монгольської імперії з центральним урядом в Каракорумі (Монголія).

Політичну самостійність Джучиди здобули лише в роки правління внука Бату — Менгу-Тимура (1267—1280); він першим із правителів улусу Джучі улусу став від свого імені карбувати монети з титулом “правосудний великий хан” і видавати ярлики (дозволи), зокрема руському духовенству (перший ярлик датований серпнем 1267 р.).

Таким чином, з кінця 60-х років XIII ст. улус Джучі відокремлюється від загальноімперського центру і стає самостійною державою. Для позначення цієї нової монгольської держави у творах мусульманських авторів і текстах офіційних документів протягом усього середньовіччя вживалися різні назви. Ось неповний їх перелік: улус Джучі, Дешт-і-Кипчак, Кипчак, Дім Бату, країна Берке, Північне царство, Улуг-улус, Токмак, Токмацький улус, Узбекова держава, Узбецький улус тощо. У дослідницькій літературі вона відома під ім’ям Золотої Орди.

Прийнято вважати, що словосполучення “Золота Орда” перейшло в наукову літературу з російських літописів і має пізнє походження. На Русі нова монгольська держава з центром у Нижньому Поволжі тривалий час не мала спеціальної назви, і замість неї в російських літописах вживалися вирази типу: “в татари”, “з татар”, “до Батия” і т.ін. З кінця XIII ст. ці вирази змінило найменування “Орда”, яке міцно утвердилося у всіх російських офіційних документах і літописах.

Назви “Золота Орда” або “Велика Орда Золота” в російських джерелах зафіксовані лише у другій половині XVI ст., коли заснована Джучидами держава з центром у Поволжі остаточно розпалася. Потрібно особливо зазначити, що в російських джерелах вираз “Золота Орда” вживається тільки в значенні частини улусу Джучі; лише в дослідницькій літературі поняття “Золота Орда” — синонім держави нащадків Джучі загалом. Походження назви “Золота Орда”, на думку багатьох дослідників, прямо пов’язане з ханською ставкою, а точніше з багато прикрашеною золотом і дорогими матеріями парадною юртою монгольського правителя.

Таким чином, термін “золота орда” — досить давній: у монголів так називалася царська кочова ставка, розкішний парадний намет Чингіз-хана, його перших наступників на каракорумському престолі, а потім і ставка (орда) улусних ханів — Чингізидів.

Етнічний склад населення Золотої Орди був строкатим: певну його частину становили підкорені монголами осілі народи; але основною масою населення держави були різні тюркські і тюркізовані кочові племена і роди, що ще не сформувалися в народності. Частка власне монгольського населення в Золотій Орді з самого початку її утворення була порівняно невеликою. Але в тюркському світі Кипчакського степу монголи були привілейованою, панівною верствою. Вже в першій половині XIV ст. в улусі Джучі нащадки завойовників прийняли тюркську мову кипчаків, яка до XV ст. остаточно стала державною мовою в Золотій Орді.

Під час висвітлення подій ХIII—ХIV ст. на позначення кочового населення улусу Джучі в джерелах вживаються слова: монголи, татари, тюрки, кипчаки. З другої пол. XIV ст. кочове населення улусу Джучі відоме під загальним словом узбеки. Поступово термін узбеки змінився терміном узбек. До XV ст. слово “узбек” як етнічна і державна назва поступово зникло з вживання в західних областях Великого Степу і залишилося тільки за кочовими тюркськими і тюркізованими племенами східного Дешт-і-Кипчака. Щоб позначити території їх проживання, мусульманські автори стали вживати термін “Узбецький улус” або просто “Узбекистан”.

Таким чином, тогочасний, середньовічний Узбекистан охоплював, зокрема, територію сучасного Центрального, Північного, Північно-Західного і Західного Казахстану.

У 30–60-х роках XV ст. держава Джучидів розпалася, і на її руїнах утворилися нові тюркські держави: Кримське ханство, Казанське ханство, Астраханське ханство, Сибірське ханство, Казахське ханство, а також кілька інших політичних одиниць.

Кримське, Казанське і Астраханське ханства очолили нащадки Тукай-Тимура, і це було невипадково. Тукай-Тимур був тринадцятим сином Джучі від наложниці Кагрі з племені меркит. Тукай-Тимур був присутнім на загальномонгольських курултаях 1246 р. (зведення на престол Гуюка) і 1251 р. (зведення на престол Мунке). Тукай-Тимур, наслідуючи старшого брата, Берке-хана, став мусульманином.

Казахське ханство заснували два султани — Гірей і Джанібек, нащадки Еджена, сина Джучі.

Орда-Еджен (Орда, Хорду, Ічен), згідно з Рашид ад-Дину, — перший син Джучі-хана від його старшої дружини на ім’я Сартак із племені конграт. За життя Джучя і після нього він був вельми вшановуваний. Орда-Еджен сприяв приходу до влади царевича Бату в улусі Джучі.

Після смерті Джучі в 1227 р. головна ставка його, яка розташовувалася у верхів’ях Іртиша, в районі озера Ала-Куль, перейшла до Еджена. Орда отримала також особисті чотири тисячі воїнів Джучі-хана, які йому надав батько Чингіз-хан.

Разом з іншими братами Орда-Еджен брав участь у семирічному поході монгольського війська на захід у 1236—1242 рр. У 1246 р. він брав участь у всемонгольському курултаї, на якому Гуюк був зведений на ханський престол у Монголії. Орда-Еджен помер між 1246 і 1251 рр.

У другій пол. XIII ст., тобто за перших наступників Еджена, центр улусу Орди було перенесено з району озера Ала-Куль на береги Сирдар’ї. Після Кун-кірана, сина Орди, там правив Куйїнчи (Конічі), син Сартактая, сина Орди. Після смерті Куйїнчи правителем став його старший син з поетичним ім’ям Баян.

Сибірським ханством правили Шибаніди. Вони правили також у Хорезмі. Зважаючи на роль Шибанідів у політичному житті Євразії, висвітлимо історію цієї династії більш детально.

Шибаніди — нащадки монгольського царевича Шибана, п’ятого сина Джучі, старшого сина Чингіз-хана.

Дата народження Шибана невідома. У 1229 р. разом зі своїми братами (Бату, Берке, Беркечаром і Едженом) він був присутнім на курултаї в Монголії, де Угедея було проголошено великим ханом. У 1236—1242 рр. разом з іншими Чингизідами Шибан брав участь у семирічному поході монголів у західні країни. Його десятитисячний загін перебував в авангарді війська монголів під час походу восени 1236 р. проти булгар і башгирдів. Шибан особисто вступав у битви і за короткий період монголи захопили Булгар і Башгирд. У 1237—1238 р. Шибан, Бучек і Бурі виступили в похід на Крим і захопили його.

У 1246 р. разом з братами (Ордою, Берке, Беркечаром, Тангутом і Тукай-Тимуром) Шибан був присутнім за велінням Бату, глави улусу Джучі, на курултаї в Монголії, на якому Гуюка проголосили великим ханом. Останній раз ім’я Шибана згадується в джерелах під 1248 р. Дата смерті Шибана також невідома.

Бату після повернення з походу в Східну Європу подарував своїм братам і іншим родичам уділи; зокрема, Шибан отримав землі між володіннями самого Бату і володіннями Орди, з тим щоб він проводив літо на берегах Іргиза, Ори, Ілека і взагалі на сході від Яїку й Уральських гір, зиму — в Каракумі, Аракумі, на берегах Сирдар’ї, в гирлах Чу і Сари-су. Під владу Шибана Бату віддав народ у кількості 15 тис. родин представників чотирьох племен: кушчі, найман, буйрак, карлук.

У Шибана було багато дружин і наложниць, пише Рашид ад-Дин, називає імена 12 синів Шибана і їх перших нащадків.

У 60—70-х роках XIV ст., коли в Золотій Орді почалася смуга смути і в столиці держави Сараї змінялося по кілька ханів у рік, на сарайському престолі побувало чимало царевичів з роду Шибана.

Влада в роді Шибанідів протягом декількох поколінь постійно передавалася від батька до сина, тобто за прямою лінією. Імена царевичів: Бахадур (другий син Шибана), Джучі-Буга (другий син Бахадура), Бадакул (старший син Джучі-Буга), Мінг-Тимур (старший син Бадакула), Пулад (третій син Мінг-Тимура). Після смерті Пулада його спадщину розділили два його сини — Ібрагім і Арабшах, причому кожний мав свою орду (ставку).

Нащадки Ібрагіма й Арабшаха поступово відособилися, утворивши особливі гілки роду Шибана, і коли на початку XVI ст. у Мавераннахрі і Хорезмі виникли два самостійні ханства під верховенством Шибанідів, то на чолі так званого Бухарського ханства стояли Шибаніди — нащадки Ібрагіма, а на чолі Хивінського ханства — Шибаніди — нащадки Арабшаха.

Іншим наслідком розколу в улусі Шибана була поява у 20-х роках XV ст. на корінній території Шибанідів одночасно декількох незалежних правителів. Одним з них був Джумадук-хан (правив у 1425—1428 рр.), правнук Тонга (або Тунка), молодшого брата Пулада, незважаючи на те, що його батько, Суфі-оглан, ще був живий. Володіння Джумадука розташовувалися на північ від Аральського моря, між ріками Ембой і Сари-су. На лівому березі Атбасара, правої притоки Ішима, самостійно правив Шибанід Мустафа-хан. Іншого правителя улусу Шибана звали Махмуд-Ходжа; він був сином Каанбая, четвертого сина Ельбека, сина Мінг-Тимура.

У згаданого Джумадук-хана поряд з іншими Шибанідами служив і Абу-л-Хайр-оглан, син Даулет-Шейха, сина Ібрагіма. Близько 1427—1428 рр. частина населення сусіднього з володіннями Джумадука Мангитського улусу (Ногайська Орда) повстала. Джумадук-хан виступив проти повстанців, але зазнав поразки, потрапив у полон і був страчений. У полон потрапив і юний Абу-л-Хайр-оглан. Однак йому було не тільки збережене життя, але й надано підтримку під час захопленні влади у володіннях Джумадука.

Так за підтримки деяких ватажків мангитів (ногаїв) і більшості ватажків кочових племен і родів улусу Шибана 17-літнього Абу-л-Хайр було проголошено ханом на початку весни 1429 р. Після перемоги над іншими Джучидами тих країв йому підкорилася велика частина східного Дешт-і-Кипчаку (Узбецького улусу).

Населення східного Дешт-і-Кипчаку, яким правив Абу-л-Хайр (правив у 1429—1468 рр.), називалося узбеками, мабуть, з ім’ям відомого государя Золотої Орди — Узбек-хана (правив у 1313-1341 рр.), хоч хани цієї області, як було зазначено ви­ще, не походили від хана Узбека; Узбек-хан був нащадком Бату.

Історичне значення правління Шибаніда Абу-л-Хайра полягає в тому, що кочові узбеки східного Дешт-і-Кипчаку перетворилися на потужну силу. Під час його царювання серед населення східного Дешт-і-Кипчаку, що мало тоді назву Узбецький улус, бл. 1459 р. стався розкол, унаслідок чого частина жителів степу відкочувала в сусідній Моголістан й отримала назву узбеки-казахи, або просто казахи. На чолі населення, що відокремилося від Узбецького улусу, були два родичі — Гіря-султан і Джанібек-султан, нащадки Еджена. Роком смерті Абу-л-Хайра вважається 1468 р.

Відразу після смерті ватажка кочових узбеків в Узбецькому улусі почалася боротьба за верховну владу. У цій обстановці султани Гірей і Джанібек та їх казахська вольниця повернулися з Моголістану в Узбецький улус, у 1470—1471 рр. захопили верховну владу в країні і заснували династію власне казахських султанів. Ім’я казах спочатку було передано ханству, а потім стало і назвою народності.

Наступник і син Абу-л-Хайра, Шейх-Хайдар-хан, і люди його оточення були вбиті, велика частина Шибанідів зі своїми наближеними подалися у володіння астраханського хана Касима, але їх противники оточили Астрахань і Шибаніди втекли з міста в степ, розсіявшись по величезному улусу.

Так в 1470—1471 рр. Шибаніди втратили верховну владу в Узбецькому улусі (східному Дешт-і-Кипчаку), але не відмовилися від політичної боротьби. На чолі цієї групи Шибанідів стали молодий, енергійний і войовничий царевич Мухаммед Шейбані (нар. у 1451 р.) і його молодший брат, Махмуд-султан (нар. у 1454 р.). Юних султанів, яких після загибелі Хайдара (бл. 1470 р.), сина і наступника Абу-л-Хайр-хана, було відвезено в Астрахань, повернулися в присирдар’їнські степи і, зібравши там невеликий загін, почали боротьбу з казахськими володарями за відновлення влади сім’ї Абу-л-Хайра в східному Дешт-і-Кипчаку.

Однак Мухаммеду Шейбані не вдалося очолити Узбецький улус. Тоді два брати звернулися з відозвою до всіх своїх прихильників разом виступити на війну з Тимурідами. На заклик відгукнулися декілька їх близьких родичів і кілька ватажків кочових племен східного Дешт-і-Кипчаку.

У1500 р. Мухаммед Шейбані на чолі невеликого загону рушив на південь, захопив Самарканд, Бухару і ще декілька фортець. Самарканд він скоро втратив, але в 1501 р. знову оволодів містом і оголосив його своєю столицею, а в Бухарі посадив намісником молодшого брата і перевіреного соратника Махмуд-султана. Початок ХVІ ст. збігся із початком панування в Мавераннахрі нової династії Шибанідів — нащадків Шибана, сина Джучи.

Підкреслимо таку обставину. Власне ім’я завойовника держави Тимурідів — Мухаммед; у нього було ще декілька почесних прізвиськ, наприклад Шахбахт, Абу-л-Фатх, Шай-бек-хан та ін. У літературних колах свого часу він мав славу відомого поета й оскільки був нащадком Шибана, то прийняв та-халус (літературний псевдонім) Шейбані. Таким чином, поход­ження цього імені пояснюється просто: Шибан (Сибан) — Шейбан (Шайбан) — Шейбані (Шайбані). У Шибаніда Мухаммеда Шейбані-хана було три сини, але прямі спадкоємці його ніколи і ніде не правили.

Завоювання держави Тимурідів Мухаммедом Шейбані-ханом призвело до остаточного відходу нащадків Абу-л-Хайр-хана з частиною племен і родів Узбецького улусу з території східного Дешт-і-Кипчаку і до появи терміна узбек у підкорених ним областях Мавераннахру. З цього часу обидва терміни — “козак” і “узбек” — означали не тільки прихильників старої знаті Шибанідів або Гірея, Джанібека та їх нащадків, а й родичів по житлу їх, обмеженого тепер певними політичними і державними кордонами. Мавераннахр залишався під владою нащадків Шибаніда Абу-л-Хайр-хана до кін. XVI ст.

У володіннях Шибанідів Мавераннахра в основу державного життя були покладені степові традиції, згідно з якими держава вважалася власністю всього царського роду, члени якого називалися султанами й один з їх середовища, як глава роду, проголошувався ханом. Державу було розділено на уділи, якими управляли і володіли султани й окремі знатні еміри (беки). Самарканд вважався столичним містом. Але проголошений государ усіх узбеків Мавераннахру — султан не завжди переїжджав у Самарканд, а продовжував жити у своєму уділі, наприклад у Ташкенті (Барак-хан) або в Бухарі (Убай-дулла-хан, Абдулла-хан II).

Держава Шибанідів, заснована Мухаммедом Шейбані-ханом у Мавераннахрі, в мемуарах придворного літератора перших Шибанідів Зайн ад-Дина Васіфі “Дивні події” називається Узбецькою. Кочові узбецькі племена і роди східного Дешт-і-Кипчаку, що переселилися разом із Шибанідами, мали панівне становище в Мавераннахрі як за Шибанідів, так і за їх політичних наступників — Аштарханідів (Джанідів). Оче­видно, тому нащадок Бабура, Великий Могол Аурангзеб (правив в Індії в 1658—1707 рр.), називав Мавераннахр “Узбекистаном”.

Однак у науковій літературі за мавераннахрською державою Шибанідів і їх політичних наступників — Аштарханідів затвердилося назва “Бухарське ханство”. Ця обставина не потребує особливих пояснень. Хоч столицею Шибанідів вважався Самарканд, але діяльність наймогутніших і найавторитетніших ханів із цієї династії (Убайдулла-хана, що правив у 1533—1539 рр. і Абдулла-хана, який у травні 1557 р. захопив Бухару, яка відтоді і стала його столицею) була пов’язана з Бухарою, і поступово, вже у другій половині XVI ст., статус столиці в Мавераннахрі перейшов до Бухари. Діяльність ханів XVII ст., що походили з династії Аштарханідів, нащадків Тукай-Тимура, також була тісно пов’язана з Бухарою.

З ім’ям нової столиці узбецького ханства в Мавераннахрі Бухарою пов’язане також походження термінів “Велика Бухарія” і “Мала Бухарія”. Бухара стала добре відома в Росії і Західній Європі саме з XVI ст. — з часу Шибанідів. У XVII—XVIII ст. росіяни і за їх прикладом західні європейці називали “бухарцями” всіх купців і переселенців із Мавераннахру, а їх країну Бухарією. Цей термін був довільно поширений і на Кашгарію (Східний Туркестан), яку, на противагу території узбецького ханства — “Великої Бухарії”, почали називати “Малою Бухарією”.

Терміни “Велика Бухарія” і “Мала Бухарія” використову­валися в російській науковій літературі ще в першій третині XIX ст., але зрештою під впливом праць англійських дослідників “Велика Бухарія” і “Мала Бухарія” до середини XIX ст. були замінені термінами “Західний Туркестан” і “Східний Туркестан”. Під “Східним Туркестаном” у захід­ноєвропейській і російській літературі мали на увазі “Китайсь­кий Туркестан” (Синьцзян), а під “Західним Туркестаном” — переважно володіння туркмен і території трьох узбецьких дер­жав — Хівинського ханства, Кокандського ханства і Бухарського емірату.

Хівинське ханство (Хорезм, або Хіва, — область у нижній течії Амудар’ї) було створене в 1511 р. внаслідок спільної діяльності двох братів, Ілбарса і Білбарса, синів Буреке-султана, нащадка Шибана. Ця гілка династії Шибанідів була ворожа Шибанідам Мавераннахру. Сини Буреке-султана та їх найближчі родичі унаслідок родової ворожнечі з нащадками Абу-л-Хайра не брали участі в походах Мухаммеда Шейбані-хана і його найближчих родичів на Мавераннахр і Хорасан, як і раніше залишаючись у своїх улусах на території східного Дешт-і Кипчака.

У 1510 р., після поразки та загибелі Шейбані-хана під Мервом Хорезм, який він завоював ще в серпні 1505 р., перейшов під владу перського шаха Ісмаїла, переможця Шейбані-хана. Місцеві суфійські шейхи, що не бажали примиритися з пануванням у країні шиїтів, звернулися за допомогою до тих Шибанідів, хто залишився ще в східному Дешт-і-Кипчаку й у 1511 р. султан Ілбарс прибув у Хорезм у супроводі брата Білбарса і невеликого загону кочових узбеків. Братам удалося підпорядкувати спочатку місто Везлір, потім Ургенч і, нарешті, південну частину Хорезму, створивши, в області нижньої течії Амудар’ї самостійне ханство.

Спочатку столицею нового ханства був Ургенч, і держава Шибанідів у Хорезмі, за давньою традицією, згідно з якою країна зазвичай називається за столицею, іменувалася “Ургенчським ханством”; у російській термінології “Юргенське ханство”: словосполучення “юргенський хан” вживалося в російських грамотах ще на поч. XVIII ст. З поч. XVII ст. зосередженням політичного і духовного життя стають південні міста країни, а резиденцією хана і столицею держави — місто Хіва (Хівак). Так Ургенчське ханство перетворилося на “Хівинське ханство”.

Отже, на поч. XVI ст. у Мавераннахрі та Хорезмі остаточно укріпилися кочові узбеки східного Дешт-і-Кипчаку. Очолювані гілками династії Шибанідів, що ворогували між собою, вони утворили тут дві великі самостійні держави Бухарське ханство в Мавераннахрі й Ургенчське (Хівинське) в Хорезмі.

Утворення Сибірського ханства пов’язане з ім’ям Шибаніда Ібак-хана. Після смерті об’єднувача Узбецького улусу Шибаніда Абу-л-Хайр-хана в 1468 р. велика частина території Західного Сибіру перейшла до Ібак-хана, політичного суперника Абу-л-Хайра в боротьбі за владу. Ім’я Ібак-хана часто зустрічається в середньоазіатських наративних джерелах, які висвітлюють події 60—90-х років XV ст.

Основним ядром Сибірського ханства Шибанідів спочатку були землі за середньою течією Іртиша і рікам Тобол, Ішим і Тура. Кордони ханства то розширювалися, то звужувалися, залежно від політичних обставин. Столицею ханства було місто Іскер, розташоване недалеко від місця впадіння р. Тобол в Іртиш.

Останнім правителем Сибірського ханства був Шибанід Кучум-хан, який прийшов до влади між 1563 і 1569 р.

У1581 р. Іскер завоювали російські козаки на чолі з отаманом Єрмаком. Перемогу Єрмак здобув виключно завдяки застосуванню вогнепальної зброї, ще невідомої тоді в Сибіру.

Декілька слів скажемо про Єрмака. Єрмак (єрмек) — тюркське слово, що означає “забава”, “утіха”. Є безліч версій його походження — літописних, фольклорних і художніх. За однією з фольклорних версій, Єрмак походив із Ногайської Орди, входив у палацове оточення ногайців (мангитів) і вступив у зв’язок з ногайською княжною. Рятуючись від гніву її брата, він змушений був утекти на Волгу, звідти на Каму і завдяки своїм особистим якостям скоро став отаманом “козачої дружини”. Ця дружина, яку спорядив вогнепальною зброєю і харчами торгово-промисловий дім російських купців Строганових, вирушила вгору по річці Чусовій через Урал до Сибіру, поклавши початок його завоюванню.

У 1593—1594 рр. Кучум-хан зазнав чергової поразки від росіян і втік до мангитів (ногайців). У серпні 1598 р. Кучум-хан знову бився з царськими військами, але зазнав поразки і також сховався у мангитів. Подейкували, що на цей раз мангити вби­ли його, помстившись за набіги його батька Муртази на їхні юрти.

Таким чином, у кінці XVI ст. майже одночасно закінчили свою історію дві гілки роду Шибана — в Мавераннахрі та Західному Сибіру.

Найтривалішою виявилася історія хорезмської гілки Шибанідів: нащадки Шибаніда Арабшаха правили в низов’ях Амудар’ї з 1511 по 1695 р.

1242, 5 (18) квітня Льодове побоїще.

5 (18) квітня 1242 р. дружина під командуванням князя Олександра Ярославича, що складалася, в основному, з новгородських ратників, на льоду Чудського озера під Псковом знищила загін німецьких лицарів.

Зі слів істориків, результат битви вирішило вчасно прибуле до місця битви підкріплення з Великого Новгорода на чолі з братом Олександра Невського — Андрієм Ярославичем.

Точне місце битви російські археологи визначили тільки в 1985—1991 роках. Учені встановили, що, найвірогідніше, місцем битви був усе-таки не лід озера, а його берег у районі псковських сіл Кобильє Городище, Табори і Козлово. Тільки наприкінці битви хрестоносці, мабуть, були відтіснені на крихкий весняний лід у Желчинській бухті.

Багато західних фахівців мають інший погляд на Льодове побоїще. Зокрема, в 60-х роках ХХ ст. німецький публіцист Пауль фон Рорбах написав, що “побоїща” як такого не було. На його думку, російські літописці піднесли “абсолютно незначну подію”, рядову сутичку.

Ставлячи під сумнів факт Льодового побоїща, західні історики вказували на явні, на їх думку, невідповідності повідомлень у різних російських літописах і “нестикування” літописних записів з іншими історичними документами.

Так, у Симеонівському літописі зазначалося, що в битві загинуло бл. 500 німецьких лицарів, тоді як за іншими джерелами в усьому Тевтонському ордені у ХІІІ ст. нараховувалося трохи більше 100 рицарів.

У Лівонській хроніці повідомлялося, що вбитих рицарів було тільки 20 і ще шестеро з них потрапили в полон.

Фахівці також зазначають, що в ХХ ст. радянські кінематографісти дуже вільно трактували деякі історичні факти. Так, у широко відомому фільмі “Олександр Невський” рицарів вів у бій магістр Балк, який, за деякими документами, помер приблизно за три роки до Льодового побоїща.

1243 Великий князь владимирський Ярослав Всеволодович от­римав від хана Батия ярлик на велике княжіння. Початок ва­сальної залежності Північно-Східної Русі від Орди.

В історіографії проблема татаро-монгольської навали розглядалася суто як негативне явище. Наголошуючи на руйнуванні міст, ремесел, у цілому давньо­руської державності, історики виключали з поля зору інші пи­тання, пов’язані з елементами взаємодії і співробітництва.

У сучасній літературі розвинулася протилежна тенденція, що акцентує на синтезі цивілізацій, запереченні трагічних наслідків для Русі татаро-монгольського ярма, що було нібито “міфом”. Але для всіх поглядів характерне визнання особливої ролі татаро-монгольського фактора у формуванні централізованої Російської держави в ХІV-Х ст.

Отже, роз’єднані князівства в 1236—1240 рр. були розгромлені й зруйнувані військами хана Батия. Були узяті Рязань, Володимир, Суздаль, Галич, Твер, Київ.

49 міст із 74 відомих були зруйновані, причому в 14 з них життя не відновилося. У результаті навали:

  • різко скоротилося населення Русі;

  • був знищений цвіт нації — князівські дружини;

  • загинуло багато ремесел;

  • припинилося кам’яне будівництво;

  • значно постраждали культурні цінності;

  • були обірвані міжнародні зв’язки.

Це була справжня національна катастрофа. Поразка розрізнених російських князівств, що перебували на стадії феодальної роздробленості, від сильного згуртованого супро­тивника — орди кочівників у стадії ранньофео­дальної держави, була багато в чому визначена сформованою сукупністю воєнно-стратегічних, соціально-економічних і політичних факторів.

Після навали завойовники залишили територію Русі, періо­дично здійснюючи каральні набіги — більше 15 за чверть століття.

Протягом першого десятиліття завойовники не брали данину, займаючись грабунками, але потім започаткували довгочасну практику збирання систематизованої данини. Між Руссю і Золотою Ордою виникли специфічнівідносини, названі “монголо-татарським ігом”.

Його специфіку визначали:

  • фактори віддаленості гнобителів від переможених;

  • вилучення достатньо помірної данини в розрахунку на душу населення;

  • укладання російськими князями періодичних союзів із золотоординськими ханами для захисту територій своїх кня­зівств і навіть участь російських загонів в організованих монго­лами походах.

Така своєрідність російсько-ординських відносин пояснюєть­ся необхідністю боротьби з агресією католицького Заходу.

Спираючись на підтримку монголів, Олександр Невський успішно воював проти лівонських хрестоносців і литовців.

У 1261 р. у Сараї була заснована місія російської церкви, а в 1279 р. митрополит одержав від хана охоронну грамоту. Проте після прийняття ханом Узбеком ісламу почалося активне фор­мування визвольної ідеології, спрямованої на ліквідацію залеж­ності від Орди.

Значення ярма для Русі визначається такими аспектами:

1. У сформованих тут феодальних відносинах розвинулися традиції східного деспотизму. Васально-дружинні стосунки були замінені підлеглістю. Роздаючи князям ярлики на князювання, золотоординські хани перетворювали їх не на васалів, а на підданих “служебників”. Князі, у свою чергу, прагнули поширити подібний тип відносин на місцеву знать, дворян, дружинників. Успіху цієї політики сприяло те, що під час навали загинула більшість Рюриковичів, старших дружинників — носіїв традиції київського васалітету.

2. Ординське ярмо значно вплинуло на культуру російського народу, сприяло змішуванню частини монголів і населення Північно-Східної Русі, стимулювало мовні запозичення.

Але, визнаючи цей вплив, слід мати на увазі, що він не став визначальним і домінуючим. Російський етнос, його мова і культура в цілому зберегли якісні характеристики. Значно гірші були політичні наслідки.

3. Ярмо законсервувало на два століття етап феодальної роздробленості, і перехід до централізації Російської держави від­бувався зі значним запізненням порівняно із західноєвро­пейськими країнами.

Боротьба за здобуття державної незалежності, відтворення російської державності, зміцнення національної самосвідомості та суспільна консолідація розвивалися на основі зовнішньопо­літичної конфронтації з Ордою.

Після запізнілого здобуття держання незалежності в суспільній свідомості почала формуватися “ідеологія виживання”, ізоля­ціонізму і політичного консерватизму. Це призвело до відставання країни від тих європейських держав, що далеко пішли вперед. У цьому плані татаро-монгольська навала стала однією з ключових подій у російської історії, багато в чому визначивши її особ­ливості.

1246, 20 вересня За наказом хана Батия в Орді страчені князь Михайло Черні­гівський і його боярин Федір.

1252 Олександр Невський стає кня­зем владимирським.

У 1250 р. Олександр Ярославович Невський за заповітом батька й з волі хана Гуюка одержав розорений Київ замість бажаного Владимира-на-Клязмі. Скривджений князь у Київ навіть не поїхав, а провівши три роки у Новгороді, а потім поїхав до хана Сартака, сина Батия, зі скаргою на брата: ніби Андрійко з Данилом (Галицьким) недобре проти а тебе, великого хана, замислюють. Сартак повірив, віддав Велике князівство Владимирське Олександрові Ярославовичу, а на Русь послав знамениту Неврюєву рать, що спустошила країну не гірше, ніж Батий. Андрій Ярославович змушений був утікти з дружиною у Швецію. А його брат через сто років був долучений до сонму святих!

1253 Князь Данило Галицький уклав союз із Римом й отримав ко­рону від папи Інокентія IV.

1257-1259 Татаро-монголи проводять пе­репис російського населення для визначення розміру дани­ни (“виходу”) Золотої Орди. Проведення перепису супро­воджується повстаннями міс­цевого населення. Але роз­різнені виступи придушують­ загарбники.

1259 Повстання в Новгороді внаслідок перепису населення. Олександр Невський придушує заколот.

  1. Повстання у Рос­тові, Владимирі, Суздалі, Ярослав­лі, Переяславі-Залеському проти монголо-татар.

Повстання були спричинені сваво­лею та жорстокістю ханських баскаків. Монголам довелося докласти чимало зусиль для придушення цих виступів. Наслідком антимонгольських завору­шень стало те, що збирання ордин­ської данини монголи почали довіряти руським князям, які мали її відвозити або надсилати до Золотої Орди.

1263, 14 листопада Помер Олександр Невський. Великим князем Владимирсь­ким стає його брат Ярослав Ярославович Тверський.

1263 Початок правління в Москві сина Олександра Невського Данила Олександровича — пер­шого князя Московського.

МОСКОВСЬКЕ ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО

Наприкінці ХІІІ ст. Владимиро-Суздальське князівство почало занепадати. Про­відну роль у Північно-Східній Русі почали відігравати Тверське і Московське князівства (в останньому правили нащадки Олександра Невського), що конкурували між собою. Певний час у цьому регіоні головним було Тверське князівство, створене у 1230–1240-х роках (від 1260-х років його правителі посідали владимирський великокняжий престол).

У 1328 р. за згодою хана Золотої Орди великокняжий титул перейшов до правителя Московського князівства (існувало з другої пол. ХІІІ ст.) Івана Даниловича Калити (1328—1340), внука Олександра Невського.

Іван Калита заклав основи могутності Московського князівства, приєднавши низку сусідніх князівств. З метою утвердження своїх політичних планів переніс із Владимира до Москви центр метрополії “всієї Русі” (осередок метрополії до Владимира-на-Клязьмі переведено з Києва у 1299 р.).

Ще більше зміцнив авторитет і вплив Московського князів­ства внук Івана Калити Дмитро Іванович Донський (1359—1389), якому вдалося підкорити кілька князівств, і, скориставшись з анар­хії у Золотій Орді, перемогти хана Мамая у битві на Куликовому полі (1380).

За правління Василя І Дмитровича (1389—1425) і Василя II Васильовича (1425—1462) кордони Московського князівства значно розширилися за рахунок приєднання Нижньогородського, Муромського та інших удільних князівств.

Перемога Василя II у багаторічній міжусобній війні заклала необхідні передумови для завершення процесу об’єднання північно-східних земель навколо Москви й утворення централі­зованої держави.

За правління Івана III Васильовича (1462—1505) та його сина Василя III Івановича (1505—1533) до Московського великого князівства були приєднані Ярославське (1463) та Ростовське (1474) князівства, Новгородська республіка (1478), Тверське князівство (1485), Псковська земля (1510), Смоленське (1514) і Рязанське (1521) князівства та В’ятська земля, що завершило встановлення панування великих князів московських над усіма північно-східними руськими землями.

Ще під час правління Василя II Московське князівство перестало сплачувати Золотій Орді щорічну данину, а у 1480 р. Москва остаточно позбулася залежності від монголо-татар. Зростання могутності Москви супроводжувалось її внутріш­ньополітичним зміцненням, посиленням самодержавної влади великого князя. Продовжували формуватись органи управління державою, зокрема Боярська дума, яка стала постійним органом при князеві.

Після падіння Візантії (1453) у Москві виникла концепція успадкування політичної ролі Константинополя, і у зв’язку з цим сформувалася політично-ідеологічна доктрина “Третього Риму” (символічною ознакою спадкоємності державних традицій Візантійської імперії став шлюб Івана III з Софією Палеолог — племінницею останнього візантійського імператора та прийняття двоголового орла як державного герба Московської держави).

За Івана III почалося оформлення повного титулу великого князя, і в деяких документах Іван III уже іменується царем. Василь III до свого тодішнього титулу додав “государ всієї Русі”, що стало виявом московських претензій на всю територіальну спадщину Київської держави.

Основні причини та особливості утворення Московської держави.

Процес утворення Московської держави почався в XIV і завершився на початку XVI ст. У цей час була ліквідована політична незалежність багатьох найважливіших російських князівств і феодальних республік. До Москви були приєднані Суздальсько-Нижньогородська, Ростовська, Ярославська, Тверська, Новгородська землі, що означало утворення єдиної державної території Московського царства і початок перебудови його політичної системи, що завершилася встановленням самодер­жавства в Росії.

Побутують різні думки щодо питання причин утворення Московської держави.

Одні історики вважають, що причини політичної цент­ралізації і сам її процес у Росії були такими самими, як і в країнах За­хідної Європи. На їхню думку, матеріальною основою утворен­ня єдиної Російської держави з центром у Москві була поява в XIV ст. у російських землях таких ознак ранньобуржуазних відносин, як розвиток ремесла, торгівлі та ринку.

Однак більшість істориків дотримується думки, що ні піднесення продуктивних сил у сільському господарстві, ні розвиток ремесла і торгівлі, ні зростання міст як економічних центрів у ХІV—ХV ст. не є свідченням зародження ранньобур­жуазних відносин і тому процес утворення єдиної Російської держави відбувався на феодальній основі. Головну економічну причину утворення Московської держави вони вбачають у розвитку феодальних відносин “вшир” і “вглиб”, що відобразилося в поширенні цих відносин на всю територію Північно-Східної Русі і появі нарівні з вотчиною умовного феодального землеволодіння. Розвиток умовного феодального землеволодіння, вважають вони, супроводжувався посиленням феодальної експлуатації, ступінь якої був значно вищий в умовних держателів землі (поміщиків), оскільки вони були тимчасовими “власниками” землі. Усе це супроводжувалося загостренням соціальних су­перечностей у країні: між селянами і феодалами, між різними групами феодалів за “робочі руки”. Поміщики потребували сильної централізованої влади, яка могла б тримати в покорі селян і обмежувати феодальні права і привілеї бояр-вотчинників.

Внутрішньополітичною причиною прихильники такої концепції утворення єдиної Російської держави називають піднесення і зростання політичного впливу в цей час декількох феодальних центрів: Москви, Твері, Суздаля, що претендували на об’єднання навколо себе інших російських земель. У цих князівствах спостерігалося одночасне посилення князівської влади, яка прагнула підпорядкувати князів і бояр-вотчинників.

Основною зовнішньополітичною причиною було збереження васальної залежності російських земель від Золотої Орди. У цей час, особливо в містах, зростає національна самосвідомість, що відобразилося передусім у цілій серії міських повстань, які прокотилися російськими землями проти татар і завершилися, зрештою, після повстання в Твері, скасуванням системи баскацтва.

Останнім часом у зв’язку з підвищенням інтересу до російської філософсько-історичної літератури з’явилися інші концепції утворення Московської держави — “відновлення” та “відрод­ження” давньоруської державності.

Розглядаючи державу як “органічний союз народу”, пред­ставники цієї концепції основну причину утворення Московської держави вбачають у зародженні в народній свідомості ідеї єдиної національної держави. Найбільш послідовно ідею російської державності, на їх думку, обстоювала Москва, всі інші політичні центри дбали про вузькокнязівські інтереси.

При цьому, правда, окремі історики услід за Г. Федотовим зазначають, що московські князі здобули перемогу над своїми політичними супротивниками завдяки своїм татарофільським діям, підступності і віроломності.

Татарська стихія, писав Г. Федотов, не зовні, а зсередини оволоділа душею Русі, й у цьому аспекті московські князі виявилися найпослідовнішими в “збиранні” російських земель, яке здійснювалося “східними методами”: насильні захоплення територій, віроломні арешти князів-суперників за підтримки церковних погроз, відведення населення в Москву і заміна його “пришлими” людьми, викорчовування місцевих традицій і звичаїв.

Причини утворення Московської держави можна інтерпретувати і в рамках цивілізаційного підходу. Якщо визнати, що на межі ХIII—ХІV ст. зароджується нова — євразійська (російська) цивілізація, то Московське царство треба розглядати не як спадкоємця Київської держави, а як наступника північно-східної субцивілізаційної периферії Давньої Русі. Саме тут ще до татаро-монгольської навали почав зарод­жуватися тип державності, який найбільш завер­шено розвинувся в Московському царстві, “деспотичне самодер­жавство”, що спирається не на систему договірних відносин — васалітет, а на відносини підданства і служби — міністеріалітет.

Значну роль в утвердженні такого типу державності та соціальних зв’язків відіграло монгольське ярмо, оскільки відносини між російськими князями і монгольськими ханами будувалися саме за типом підданства. У цей час відбувається становлення іншого порівняно з Давньою Руссю генотипу соціального розвитку.

Якщо для Давньої Русі характерним був еволюційний (традиційний) шлях розвитку, то в ХІV—ХV ст. у Московському царстві затверджується мобілізаційний, що здійснювався за рахунок постійного втручання держави в механізми функціонування суспільства.

Національне об’єднання Росії, утворення унітарної держави почалося майже одночасно з аналогічними процесами в Англії, Франції та Іспанії, але мало цілу низку особливостей. Московська держава з самого початку формувалася як “військово-націо­нальна”, рушійною силою розвитку якої була перманентна потреба в обороні й безпеці.

Є два шляхи централізації й утворення єдиних націо­нальних держав. Перший характеризується тим, що од­ночасно відбуваються процеси політичного й економічного об’єднання, другий — тим, що спочатку відбувається об’єднання політичне, а потім економічне.

Перший шлях спостерігався там, де процес утворення єдиних держав збігався з зародженням ранньобуржуазних відносин, загостренням суперечностей між феодальною знаттю і бюргерами — соціальною опорою центральної влади, що прагнули ліквідувати феодальні привілеї знаті й об’єднати роздроблений соціально-політичний простір в єдину державу. З цього погляду утворення Московської держави йшло іншим шляхом, тобто відбувалося тільки політичне об’єднання російських земель.

Основною соціальною опорою московських князів у процесі об’єднання був служилий стан (поміщики). Процес цент­ралізації супроводжувався не зародженням ранньобуржуазних відносин, а подальшим закріпаченням селян і жорсткою регламентацією життєдіяльності всіх інших станів.

Однією з особливостей утворення Московської держави був східний стиль політичної діяльності. Московські князі, що домагалися самодержавної влади, мали за взірець два зразки — візантійського василевса і монгольського хана. Західні королі за зразок не бралися, оскільки вони не володіли справжнім державним суверенітетом, будучи васалами римського імператора.

Безпосередній вплив на образ державної влади московських князів, на її інститути справило монгольське володарювання, оскільки Золота Орда надала перший приклад централізованої політичної влади, з якою не можна було вступати в угоду і якій треба було підкорятися безумовно.

Багато політичних принципів організації ханської влади та її інститутів монголи запозичили у китайців. Російські князі перейняли у монголів передусім політичну філософію, що зводила функції держави до стягування данини і податків, підтримання порядку й охорони безпеки. Разом з тим така філософія була повністю позбавлена свідомості відповідальності за суспільний добробут.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]