Походження назви “Русь”

Термін Русь має чотири значення.

1. Етнічне: Русь — народ, плем’я тощо.

2. Соціальне: Русь — суспільний прошарок або стан.

3. Географічне: Русь як територія, земля.

4. Русь як держава.

Найдавніша достовірна згадка назви Русь зафіксована близько 839 р. у франкській хроніці єпископа Пруденція

“Бертинські аннали”, в яких хроніст згадує про присутність якихось “росів” у складі посольства візантійського імператора Феофіла до двору імператора франків в Інгельгеймі.

Найперша згадка про “Русь” в арабській літературі належить середньоазійському вченому IX ст. аль Хорезмі, котрий у своєму творі з географії “Книги картин землі”, підготовленому між 836—847 рр., називає річку Друс (Дніпро), яка бере початок із Руської гори. Хронологічно найраніші згадки про “росів” у візантійських джерелах датуються 842 та 860 рр., коли русичі атакували малоазійське місто Амастріду та столицю Східної Римської імперії Константинополь. Власне саме з нападу на Константинополь, як стверджує давньоруський літописець, “земля [наша] стала зватися Руська земля”.

Останнім часом в історичній науці розглядаються дві етимології слова “Русь”. Одні лінгвісти й історики говорять про скандинавське походження цього слова, інші про південноруське, середньодніпровське.

“Повість минулих літ” та інші найдавніші літописи вважають Русь заморським варязьким (норманським) народом, князі якого були покликані княжити в Новгороді, Білоозері, Ізборську та ін­ших північних містах східних слов’ян. Учені виводили поняття “русь” із Фінляндії і Пруссії, землі балтійських слов’ян, з Литви, Мордви, Хозарії.

За останніми дослідженнями лінгвістів та істориків, слово “русь” — фінського походження і вживалося спочатку для визна­чення тих скандинавів, котрі становили дружини давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов’янських землях поповнювалися слов’янами й ставали поліетнічними (різноплемінними). Термін “русь” поширюється на всіх дружинників узагалі, в т. ч. й слов’янського походження. Назва “русь” охоплює насамперед полян, що панували в протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а відтак і всіх східних слов’ян.

У літописах та інших давніх джерелах Руссю називали те­риторію, яку посідали руські люди, тобто східні слов’яни. Так само (варіант — Руська земля) іменували й Давньоруську дер­жаву.

У джерелах VIII—ІХ ст. часто вживається термін “Русь” на позначення південних племен східного слов’янства (полян, сіверян). М. Грушевський, зокрема, зауважує, що у скандинавських сагах, у яких є згадки про Київ, ніколи варяги не ототожнюються з Руссю: для них вона — чужа земля. У жодному східному джерелі Русь не ототожнювалася зі скандинавами, так само як і візантійські автори відрізняли Русь від варягів, яких Візантія добре знала.

Чимало дослідників поділяють думку про кельтське походження терміна “Русь”. Прихильники цієї концепції виходять з того, що одне з кельтських (галльських) племен у Провансі називалося гиіпепі (русини). Після підкорення Галлії Юлієм Цезарем русини мігрували на Дунай, де частина їх осіла, а інша — рушила далі на схід, досягла землі полян і стала союзником слов’ян у бо­ротьбі з готами (IV ст.). З цього часу назва “русини” постає також у короткій формі “руси”.

Перша згадка у письмових джерелах про русів на Наддніпрянщині (росомонів) з’являється у письмових джерелах IV ст. і належить готському історику Йордану. Про народ рос, який живе між Дніпром і Доном, згадує сирійський історик Захарія Ритор або Псевдо-Захарія (VI ст.).

Привертає увагу вирішення проблеми походження Русі відомим українським істориком Є. Пріцаком. Учений вважає русів “поліетнічною, багатомовною, безтериторіальною спільністю морських кочовиків, які впродовж IX — поч. XI ст. володіли переважно торговельними шляхами й племенами, а не територіями”. Тому Русь у цей період “була іноземною правлячою верхівкою з примітивною соціально-політичною організацією, складеною із морських і річкових кочовиків, котрі періодично збирали данину (полюддя) для своїх князів, однак не були пов’язані з жодною конкретною територією”. І лише князь Ярослав почав перетворювати Русь у територіальну спільність осівши з княжою мандрівною дружиною на київській, чернігівській і переяславській землях.

Проте, якими б не були концепції походження Русі, цей термін вживався в арабських, візантійських, латинських джерелах і, нарешті, у найдавніших літописах саме для визначення східнослов’янської держави, що утворилася на території Середнього Подніпров’я у VІ—IХ ст., а також як етнічна назва її населення.

Поняття “Русь” та “Руська земля” вживає літописець спочатку стосовно порівняно невеликого регіону Середньої Наддні­прянщини, що охоплював Київщину, Переяславщину і Черні­гівщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і вхо­дженням до її складу всіх східнослов’янських племен, термін “Руська земля” поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого, від витоків Дністра і Західного Бугу на заході до верхів’їв Волги, Оки та Верхнього Наддоння на сході. Разом із тим, зберігалося поняття Руської землі у вузькому значенні — як регіон Київщини і Поросся.

Упродовж XII — початку XIII ст. етнічна назва “Русь”, яка досі стосувалася полян та чернігівських і переяславських сіверян, поширюється на захід від Дніпра — на Поділля, Волинь і найпізніше — на Галичину. Причому Руссю в цей період джерела не називають землі Новгорода Великого, Ростовську і Муромську землі, а також Суздальщину з її новим політичним центром — Владимиром-на-Клязьмі.

Галицький літописець застосовує до галицько-волинського князя Романа, який зумів об’єднати більшість українських земель титул “самодержця всієї Русі”. Таким чином поняття “Русь” на кінець XII — початок XIII ст. ідентифікується з нинішньою Україною, для населення якої воно стало національною назвою.

Занепадом державності на українських землях скористалися владимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340—1353) наважився титулувати себе “Великим князем всея Руси”, хоча для цього не було жодних реальних підстав. Це усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кінця XVII — початку XVIII ст. вживалися переважно назви “Москва”, “Московія” (а до її населення — “московити”) і лише пізніше — “Росія”. Аналогічну термінологію застосовували також багато мандрівників, які у XVI—XVII ст. відвідували Московську державу (Сигізмунд Герберштейн, Адам Олеарій та ін.). Водночас щодо України застосовувалась її стара назва “Русь”.

Поряд із латинським варіантом назви Русі у Західній Європі для позначення Київської Русі та України в X—XVI ст. вживався також етнонім “Росія”.

Термін “Росія” (країна ромеїв) має грецьке походження й утворився згідно з правилами грецької граматики від імені “Рос”, різновиду терміна “Русь”. Таким чином, “Росія”, “російський” є грецькою вимовою давніх місцевих термінів “Русь”, “руський”.

В Україні цю модифікацію давнього етноніма “Русь” широко застосовували у XV—XVII ст. під час поширення грецької книжності. Разом із тим, з XV ст. термін “Росія” зустрічається і в пам’ятках великоросійського походження поряд із терміном “Русь”, таким чином, “Русь”, “Рос”, “Росія” у XV—XVII ст. вживалися в літературі та офіційній документації як в Україні і Білорусі, так і в Московській державі.

Слід зазначити, що використання давньоруської термінології в східнослов’янських країнах не заважало формуванню національної свідомості трьох народів, які чітко відчували свою окремість. Так, автор Густинського літопису після появи звісток про Москву (бл. середини XII ст.) Владимиро-Суздальську землю називає Московією, Московським князівством, Московською землею, а її князів — князями Московськими. В оповіданнях про захоплення Києва військами Андрія Боголюбського (у літописця він — великий князь московський), дедалі чіткіше розрізняються Русь (землі України) і Московська земля або Москва, якою він називає Владимиро-Суздальське князівство.

Така дефініція назв “Русь” і “Москва” була характерною для українського освіченого суспільства XV—XVII ст., що, як і вся Західна Європа, Руссю називало українські землі, а для тодішньої Російської держави застосовувалися терміни “Москва”, “Московія”. З іншого боку, в тогочасній Росії Україна фігурувала під назвою Мала Русь, Мала Росія, Черкасія. Остання назва закріпилася з огляду на важливу роль у житті України козацтва, тради­ційним центром якого були Черкаси і прилеглі райони.

Уперше терміни “Мала Русь” і “Велика Русь” з’явилися на початку XIV ст. в актах Константинопольського патріархату у зв’язку з поділом старої Київської митрополії і відокремленням від неї Галицької, яка отримала назву “Малої Русі”, або в грецькій формі — “Малої Росії”. Тим самим вона мала відрізнятися від митрополії “всієї Росії”, традиційно пов’язаної з Києвом. Термін “Мала Русь” у ці часи почали вживати щодо областей, які входили до скла­ду нової митрополії, також як територіальне державно-політичне визначення.

1127 — бл. 1155 Князювання в Рязані Ростислава Ярославича.

1127—1159 Князювання в Смоленську Ростислава Мстиславича.

Смоленське князівство

Смоленськ — одне з найдавніших руських міст — знаходився на території слов’янського племінного об’єднання кривичів. На території Смоленської землі перетиналися важливі торгові шляхи східної Європи — верхів’я Волги, Дніпра і Західної Двіни, тому вона рано почала торгувати з країнами Європи та Азії. Економічний розвиток сприяв виникненню тут багатьох міст — Дорогобужа, Можайська, Торопця, Орші та ін.

Остаточно Смоленське князівство відособилося від Києва після смерті Володимира Мономаха за правління його онука Ростислава Мстиславича (1127—1159). Бажаючи піднести авто­ритет князівства, Ростислав заснував у Смоленську окрему єпископську кафедру і наділив її землею та привілеями. Тут рано сформувалося велике феодальне землеволодіння. Є свідчення про боротьбу князів із боярством, наприклад, за князювання Давида Ростиславича (1180—1197), але немає відомостей про характер і причини цих протистоянь.

При Ростиславичах князівство укріпилося і розширилося. Серединне положення Смоленщини втягувало її князів у всі політичні події. Ця земля на межі ХІІ—ХІІІ ст. була однією із найвпливовіших і найсильніших, її володарі намагалися закріпитися як князі-намісники в Новгороді. Стратегічна близькість до Києва була причиною того, що багато смоленських князів перебувало на київському столі — Ростислав Мстиславич, Роман і Рюрик Ростиславичі, Мстислав Романович, Роман Мстиславич. Особливо зросло значення Смоленська під час діяльності Мстислава Мстиславича Удатного (початок XIII ст.). На думку багатьох істориків, він прагнув до централізації руських земель. Виконуючи доручення смоленських князів, він виявив себе здібним полководцем. Мстислав певний час був князем у Новгороді, потім галицьким князем (1219—1228), своїх ставлеників він утвердив у Києві (Інгвара Луцького) і Чернігові (Мстислава Романовича). Отже, в такий спосіб Мстислав Удатний контролював Смоленськ, Новгород, Галич, Київ і Чернігів. Втрутившись у боротьбу синів владимиро-суздальського князя Всеволода “Велике Гніздо”, цей політичний діяч сприяв перемозі Костянтина Всеволодовича. Але допомігши енергійному Костянтину очолити одне з найсильніших, якщо не найсильніше, на той час князівство, Мстислав утратив можливість стати загальноруським лідером. Цей факт говорить про те, що все-таки Мстиславу Удатному бракувало стратегічного мислення, хоч як тактик у політиці він був на висоті. Підтвердити вищесказане можна тим, що галицький стіл незадовго до смерті Мстислав передав не Данилу Галицькому, своєму зятю, а іншому зятю — угорському королевичу Андрію, хоча незадовго перед цим він розгромив угорців, які вторглися в Галичину. Отже, прорахунки Мстислава Удатного призвели до того, що смоленські князі втратили політичні позиції в деяких землях.

Однак Смоленськ певною мірою компенсував ці втрати, захопивши в 1223 р. Полоцьке князівство, на той час до краю ослаблене внутрішніми чварами. Та це придбання призвело до сутичок Смоленського князівства з Литвою і Лівонським орденом. Більше уваги приділялося боротьбі з литовцями, тому з орденом був укладений мир. Ослаблене участю в князівських усобицях, в основному приділяючи увагу південній політиці, Смоленське князівство незабаром втратило Полоцьк, який захопила Литва.

Монголо-татарська навала не зачепила смоленських земель, і вони зберегли свій економічний потенціал. Та в князівстві відбувався процес дроблення на уділи, володарі яких лише номінально визнавали сюзеренітет великих князів смоленських. Наслідком такого становища було захоплення смоленських земель Литвою у XIV ст.

1135—1136 Повстання в Новгороді. Вигнання за рішенням віча князя Всеволода Мстиславича. Зміцнення “боярської республіки” і принципу запрошення князя.

Новгородська земля (Новгородська феодальна республіка)

У новгородській землі вперше на Русі виявилися тенденції до відособлення від Києва. Це значною мірою було пов’язано з господарським розвитком цієї території. Економічну вагу Новгорода і його земель визначали три фактори:

1) велике значення торгівлі, насамперед зовнішньої, оскільки Новгород розташований на зручних торгових шляхах, які зв’язували його з Чорним і Каспійським морями;

2) розвинуте ремесло — Новгород був одним із найбільших на Русі ремісничих центрів;

3) наявність величезних земель-колоній, які були джерелом цінностей: хутра, срібла, воску та інших продуктів промислового господарства. Територія новгородської землі простягалася до Північного Льодовитого океану на півночі й до Уралу на сході.

Хоч основу економіки Новгородської землі становило сільське господарство і промисли, але через малопродуктивність зернового землеробства Новгород залежав від хлібного імпорту з інших князівств. Цим, наприклад, часто користувалися владимиро-суздальські князі. Припиняючи хлібні поставки, вони намагалися змусити Новгород приймати свої політичні умови.

Новгородські купці й ремісники гуртувалися в територіальні (уличні) і професіональні об’єднання (сотні, братчини). Найвпливовішим купецьким об’єднанням було “Іванівське сто” — сотня купців, яка торгувала воском (вощники). Об’єднання мало свій устав, скарбницю і патрональну церкву Іоанна Предтечі на Опоках.

У Новгороді рано утворилося і стало панівним велике боярське і церковне землеволодіння. Селяни потрапляли у феодальну залежність і змушені були віддавати землевласникам продукти своєї праці.

У Новгороді сформувався особливий політичний лад, відмінний від інших князівств. Тут республіканські органи управління стали над князівською владою. Спочатку в Новгород присилали князів із Києва. Посадників теж призначали київські князі. В 1126 р. новгородці домоглися права самостійно вибирати собі по­садника на вічі — першим виборним посадником був Мирослав Гюрятинович. Бояри починають виборювати відособлення від Києва.

У 1136 р. Новгород, Псков і Ладога повстали і вигнали князя Всеволода Мстиславича, звинувативши його в тому, що він не відстоює інтересів міста. З того часу посада князя хоч і збереглася — (феодали потребували князя і його дружину як військову силу), але його функції стали службово-виконавчими, і князь перебував під контролем посадника.

П’ять “кінців” (районів) міста утворювали адміністративно-територіальні і політичні одиниці, які мали свої віча. На них обирали кінчанських старост.

Вищим органом управління були міські вічові збори, в яких могли брати участь вільні городяни. Орендарі, кабальні чи феодально залежні категорії населення не могли брати участі у вічі. Віче вирішувало найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, запрошувало князя, обирало посадника, тисяцького.

Посадник разом із князем стояв на чолі війська, судив, керував, призначав і звільняв службових осіб. Тисяцький керував міським ополченням, головував у торговому суді. І посадник, і тисяцький були відповідальні перед вічем. Князя запрошували із сусідніх князівств. Він присягав вічу на умовах, які викладалися у договірних грамотах.

З 1156 р. стала виборною і посада новгородського архієпископа, який тепер став не тільки головою церковної ієрархії, а й однією з найвпливовіших посадових осіб. Архієпископ відав фінансами та закордонними справами.

За всю історію Новгорода посадниками, тисяцькими, кінчанськими старостами були представники тільки 30—40 найбагатших і найвпливовіших боярських родин. Проте, Новгородська феодальна республіка не була демократичною і народоправною. Насправді вся влади знаходилася в руках бояр і верхівки купецтва, які прикривали свій вплив демократичними тен­денціями самоуправління.

Політична історія Новгорода ХІІ-ХІП ст. була переплетенням боротьби за незалежність з антифеодальними виступами народу і боротьбою боярських угрупувань за владу. Виступи бідноти бояри часто використовували для усунення від влади своїх політичних суперників. Так було в 1207 р., коли люди повстали проти посадника Дмитра Мірошкінича і його родичів, яких звинуватили в тяжких поборах з населення, лихварстві. Противники Мірошкіничів скористалися з повстання, щоб усунути їх від влади.

Запеклою була боротьба Новгорода за незалежність, особливо з володимиро-суздальськими князями, які намагалися поставити багате торгове місто під свій контроль. Новгород відстояв свою незалежність. Та позиції володимиро-суздальських князів тут залишалися сильними. Особливо вони зміцнилися, коли суздальська воєнна підтримка допомогла новгородцям у боротьбі з німецькими та шведськими феодалами.

Особливе автономне місце в Новгородській республіці займав Псков — «молодший брат» Новгорода. Він вів власну торгівлю з Прибалтикою, німецькими містами і в другій половині XIII ст. фактично став самостійною феодальною республікою з державним ладом, схожим на новгородський.

Стародавні службові чини і звання

Російські князі, як великі, так і удільні, мали придворний штат, члени якого називалися “двірські люди” (від слова — “двір”). До складу двірських людей входили бояри, окольничі, дворецькі, думні дворяни, стольники, дружинники. Їм доводилося виконувати не тільки придворні, а й різні адміністративні, судові й військові обов’язки. Бояри, окольничі та думні дворяни утворювали перший клас двірських людей, а стольники, стряпчі, дворяни московські і мешканці — другий. Після введення в 1722 р. Петром І “Табелі про ранги” стародавні російські чини і звання більш не застосовувалися.

Нижче наведені найменування і службові обов’язки най­більш відомих стародавніх російських чинів і звань, згрупованих (приблизно) за видами служб.

Військово-адміністративна служба

Князівський муж — член старшої дружини князя, а також боярин, що за власним бажанням вступив у склад дружини. Вони були радниками князя і обіймали вищі військові і цивільні посади — посадника, тисяцького, воєводи. У джерелах є відомості про те, що в них були свої власні дружини.

Думні чини

У Російській державі в ХVІ—ХVІІ ст. посадові особи — бояри, окольничі, думні дворяни і думні дяки — мали право брати участь у засіданнях Боярської думи й у роботі думських комісій. Вони займали вищі двірцеві посади, брали участь у дипломатичних переговорах, вирішували місницькі суперечки. Усі думні звання були скасовані в 1711 р. після створення Сенату.

Боярин: 1) старший дружинник, радник князя в Давньо­руській державі ІХ—ХIII ст.; 2) феодал-землевласник; 3) вищий службовий чин у Російській державі ХIV—ХVІІ ст., а також особа, пожалувана цим чином. У побутовому значенні бояри в Росії XVII ст. — усі феодали — поміщики для залежного від них на­селення; пізніше це слово модифікувалося в поняття “пани”, “пан”.

Походження слова “боярин” до кінця не з’ясовано: вважать творення його від слова “бій” — воїн чи слова “болій” — великий, інші від тюркського — вельможа, багата людина, пан.

Звання “боярин” надавало право брати участь у засіданнях Боярської думи. Ближній, або кімнатний, боярин був особливо довіреною особою царя і мав право доступу в царські покої; родич цариці називався властивим боярином.

Бояри очолювали основні галузі управління “путь” — (за термінологією того часу), звідси назва — путній боярин. До путні бояр належали: конюший (начальник Конюшеного приказу); сокольничий (начальник соколиного полювання); оружничий (начальник Збройової палати) тощо.

Як феодали-землевласники бояри були васалами князя, зобов’язаними служити в його війську, але користувалися правом від’їзду до нового сюзерена і були повними господами у своїх вотчинах.

У ХIV—ХV ст. під час формування єдиної централізованої держави і відповідно державного майна політичні права бояр обмежуються; відбуваються зміни й у соціальному складі бояр: великокнязівська, а із середини XVI ст. царська влада наполегливо придушувала виступи тих бояр, які не підтримували її централізаторської політиці. Особливо сильного удару боярській аристократії завдала опричнина царя Івана IV Грозного, а скасування місництва в 1682 р. остаточно підірвало вплив боярства. Звання боярин скасував Петро І на початку XVIII ст.

Окольничий — придворний чин і посада в Російській державі XIII — поч. XVIII ст. Первісними функціями окольничого були, очевидно, забезпечення подорожі князя й участь у прийомі іноземних послів та переговорах з ними. Уперше про цей чин згадується у 1284 р. У XIV—XVIII ст. окольничий входив до складу Боярської думи, був другим за значенням (після боярина) думним чином. Окольничих призначали керівниками приказів, полковими воєводами, брали участь вони й в організації придворних церемоній. Чин скасований у 1711 р.

Думні дворяни — у Російській державі XVI—XVIII ст. третій “по честі” думний чин після бояр і окольничих. Думні дворяни брали участь у засіданнях Боярської думи, у роботі її комісій, керували приказами, виконували придворні і військові обов’язки, призначалися воєводами в міста. У XVI ст. думні дворяни переважно походили з родовитих сімейств, і їх було мало. Поряд із думними дяками були опорою царської влади в боротьбі з боярською аристократією в Думі.

Дяк — служитель. У Давньоруській державі вони були особистими слугами князя, часто невільними; зберігали князівську скарбницю і вели діловодство, у зв’язку з чим спочатку називалися писарями.

У зв’язку зі створенням у Московській державі ХІV—ХV ст. приказів (управлінь) виникла потреба у великій кількості грамотних і енергійних неродовитих служилих людей, що ставали помічниками бояр — начальників приказів. У XVI ст. дяки вже відіграють помітну роль і в місцевому управлінні, будучи помічниками намісників у всіх справах, (їх лише не ставили на чолі війська, хоча були випадки участі дяків і у військовій справі), і зосереджуючи у своїх руках фінансове управління. Зі зростанням державного апарату кількість дяків також постійно зростає — якщо на поч. XVII ст. їх було 55, то в 1676 р. — 103 у приказах і 35 у повітах.

Новим великим кроком у збільшенні кількості дяків стало їхнє входження в Боярську думу, приблизно на межі ХV—ХVІ ст., де вони користувалися рівним з іншими членами Думи правом голосу у вирішенні справ. Єдиною відмінністю було те, що вони стояли, а не сиділи. Уперше титул думних дяків одержали брати Щелканови — Андрій Якович (бл. 1598 р.) і Василь Якович (бл. 1611 р.), два впливові політичні діячі, за царювання Івана IV Грозного і Бориса Годунова. Незважаючи на те, що думні дяки були нижчим думним чином, саме вони складали і правили проекти рішень Боярської думи і найважливіші царські укази, відали діловодством Думи і були начальниками чотирьох найважливіших приказів: Розрядного, Посольського, Помісного і Казанського. Нерідко з їхнього середовища висувалися визначні державні діячі і дипломати. За службу дяків нагороджували грошима і маєтками. Однак, незважаючи на всю важливість посади, яку займали дяки, і бояри і дворяни докоряли їм як людям “безродним”.

Піддячий — помічник дяка. Піддячі розділялися на старших (старих), середніх і молодших. Старші брали участь разом з дяками в оглядах служивих людей, відвозили государеву скарбницю і досить часто виконували обов’язки дяків; з них і призначали останніх. Піддячий, що виконував обов’язки дяка, називався піддячий “із прописом”. До обов’язків середніх і молодших піддячих входило тільки відання переписування документів. Піддячі одержували платню від держави, мито з листів і їх щедро нагороджували прохачі (незважаючи на заборони уряду) “поминками”. З 1641 р. піддячими могли бути тільки служилі люди, внаслідок чого служба стала спадковою. У 80-х рр. XVII ст. у 37 приказах служило близько 2 тис. піддячих.

Воєвода — слов’янський термін, що означав воєначальника, правителя. Воєводи як начальники князівської дружини або глави народного ополчення згадуються в російських літописах з X ст. У ХV-ХVІІ ст. Кожний полк, або загін російського війська мав на чолі воєводу. Зі створенням Петром І армії за західноєвро­пейським зразком посади воєвод були ліквідовані.

З середини XVI ст. у містах замість намісників і городових прикажчиків були введені посади городових воєвод, які управляли містом і повітом, тобто прилеглою до міста, адміністративною підлеглою територією. Таким чином, у руках городових воєвод була зосереджена вся повнота влади на місцях. Посада була ліквідована в 1775 р.

Намісник — посадова особа, що призначалася князем, і яка очолювала місцеве управління (збір мита, суд тощо). Посада вперше введена в XII ст. і остаточно встановлена в XIV ст. Винагороджувалися за службу шляхом кормлінь (тобто за рахунок місцевого населення). У розпорядженні намісника був адміністративний персонал і військові загони для місцевої оборони і придушення антифеодальних виступів. З поч. XVI ст. влада намісників була обмежена, а в 1555—1556 рр. відповідно до земельної і губної реформ Івана IV Грозного заміне­на виборними земськими установами.

У Російській імперії намісник був главою місцевого управління. Ця посада була введена за Катерини II у 1775 р. для посилення централізації влади. Намісник (генерал-губернатор) очолював управління 2—3 губерній, наділявся надзвичайними повноваженнями і правом громадського нагляду над усім місцевим апаратом управління і суду і був відповідальний лише перед імператрицею. У його віданні були також і війська, які перебували на території намісництва. У 1796 р. Павло І скасував цю посаду, але незабаром її відновив Олександр І. У XIX—XX ст. існували намісництва в Царстві Польському (1815—1874) і на Кавказі (1844—1883,1900—1917).

Посадник — посадова особа у Давній Русі, що мала значення князівського намісника. Особливу роль посадники відігравали в Новгороді та Пскові.

У Новгороді посадника спочатку призначав князь, як і в інших містах, але після сварки новгородців з князем Всеволодом Мстиславовичем ця посада стала виборною. Посадник з особи, підлеглої князеві, перетворився в головного представника Новгорода, став силою, яка контролювала дії князя. У період існування Новгородської феодальної республіки князь без посадника не мав права ні судити, ні керувати, ні вести в похід новгородців. “Новгородська печатка посадника” прикладалася до всіх новгородських грамот. Відомі випадки, коли посадник управляв містом і без князя. Посадник скликав віче, очолював військо, зміцнював місто і передмістя, вів переговори з сусідами Новгорода з питань війни і миру, разом з тисяцьким вводив у собор св. Софії нового владику, тобто передавав йому управління новгородською церквою.

Посадника обирали виключно з найзнатніших боярських сімей. Час правління його був обмежений, але віче могло змінити його у разі необхідності. Під час виконання ним посади називався “степенним”. Степенний посадник, який складав із себе повноваження, продовжував носити звання посадника, іноді з доданням епітета “старий”. Старі посадники посідали визначне місце в урядовій раді, очолюючи іноді партії, що перебували в опозиції.

Псковські посадники до XV ст. призначалися з Новгорода. Потім вони стали виборними і отримали ті самі права, що й новгородські. Однак у Пскові влада їх була поставлена під більш дійовий контроль віча і, крім того, не так суворо дотримувалися правил обрання на цю посаду представника тільки з боярської верхівки. З другої половини XV ст. час перебування на посаді псковського посадника було обмежено одним роком.

Якщо в Новгороді до самого кінця його самостійного життя посадник продовжував відігравати визначну роль у міському управлінні, то у Пскові значення цієї посади поступово занепало, і влада зосередилася в руках віче.

Знищуючи самостійність Новгорода (1478), великий князь московський Іван III Васильович вимагав, щоб у ньому не було ні посадника, ні віча, а вирішивши покінчити із самостійністю Пскова (1510), його син, великий князь Василь III Іванович, зажадав тільки відмовитися від віча і навіть не згадав про посадника.

Тисяцький — воєначальник, що очолював давньоруське міське ополчення “тисячу” і спочатку призначався князем. Потім у містах, у яких розвинулося вічове управління, ця посада стала виборною і тисяцький обирався з місцевих бояр строком на один рік, будучи помічником посадника. У містах без вічового управління їх завжди призначав князь і ця посада поступово стала спадковою. Великий князь Московський Дмитро Іванович Донський скасував посаду тисяцького в Москві, і до середини XV ст. вона поступово зникла. Замість нього військами командували воєводи і намісники.

У Новгородській феодальній республіці тисяцький представляв “чорних людей”, за підтримки яких впливав на віче. Права й обов’язки степенного тисяцького були такі: разом із князем і посадником очолював новгородське військо; наглядав за міськими укріпленнями; відкривав віче і разом із посадником був присутнім на ньому; брав участь у переговорах із сусідніми державами; мав право самостійного судочинства; отримував прибутки з різних новгородських областей, приписаних йому для кормління; мав печатку. Після закінчення строку посади іменувався “старим тисяцьким”.

Волостель — посадова особа в Російській державі XI—XVI ст., яка управляла волостю від імені великого або удільного князя і відала адміністративними і судовими справами. Не отримуючи платні від уряду, волостелі “кормилися” за рахунок населення, що платило податки.

Городові прикажчики — виборні з середовища повітових служилих людей, правителі міст і повітів у Росії в XVI ст. Підпорядковувалися наміснику. Відали справами служилих людей, будівництвом і ремонтом міських фортечних споруд, боєприпасами, збиранням податків тощо. У військовий час виконували обов’язки міського військового коменданта (підготовка міста до оборони тощо). Після введення посад городових воєвод стали їх помічниками, призначалися безпосередньо воєводами з місцевих дворян.

Городничий — представник місцевої адміністрації в Московській державі, пізніше — Російській імперії. Посада городничого бере початок з першої половини XVI ст. від городового прикажчика. У 1775—1782 рр. очолював адміністративно-поліцейську виконавчу владу в повітових містах. У XIX ст. городничих призначали в основному з відставних офіцерів. Посада була скасована в 1862 р.

Голова — назва військових і адміністративних посад у Росії XVI—XVII ст. Військові посади: сотенний голова — начальник сотні в дворянському ополченні; стрілецький голова (з другої половини XVII ст. — полковник) — начальник Стрі­лецького приказу (полку); козачий голова; пушкарський голова — начальник артилерії; облоговий голова — готував місто до облоги; засічний голова — відав засічними (захисними) смугами; станичний голова — начальник прикордонного загону; стоялий голова (на полі) — начальник сторожової служби на околицях держави. На ці посади зазвичай призначали дворян і дітей боярських.

Адміністративно-фінансові посади: житничий голова — відав збором хліба на платню ратним людям; об’їзний голова — керував поліцією в місті; письмовий голова — товариш (помічник) воєводи в Астрахані і містах Сибіру, пізніше відав канцелярією; соляний голова — керував державним видобутком солі; митні та кабацькі голови — відали збором мита.

Посада голови існувала до початку XVIII ст. За Жалуваною грамотою містам 1795 р. у Росії було введено посаду міського голови.

Гридин (товариш, охоронець) — молодший дружинник, збірне — гридь молодша дружина. Гридниця — частина палацу, де жила гридь. З кінця XII ст. термін “гридь” зникає і замість нього з’являється “двір”, у значенні молодшої дружини.

Дитячі — молодші члени дружини в Давній Русі. Виконували різні доручення князя, супроводжували його як свита й охоронці. У раді князя участі не брали, за винятком військових рад. “Дитячим” могла стати тільки вільна людина.

Отроки — молодші члени дружини в Давній Русі, переважно дворові слуги князя, на противагу дитячим — бойовим членам дружини. В отроки брали й залежних людей — холопів. Обов’язком отроків були служба за столом князя, прибирання речей і взагалі виконання різних доручень князя. В раді князя отроки участі не брали, за винятком військових рад.

Діти боярські — розряд дрібних феодалів, що з’явилися на Русі в XV ст. Вони виконували обов’язкову службу, отримуючи за це від князів, бояр або церков маєтки, проте не мали права від’їзду. Діти боярські ^_ нащадки молодших членів князівських дру­жин — отроків. З утворенням Російської централізованої держави чимало дітей боярських перейшли на службу в Москву. У XV — першій пол. XVI ст. найменування “діти боярські” вважалося вище за звання дворян, оскільки останні часто походили від залежних князівських слуг удільного часу. У XVI ст. діти боярські поділялися на дворових (частина верхів панівного класу) і міських (провінційні дворяни). Термін “діти боярські” зник у ході реформ на початку XVIII ст. у зв’язку зі злиттям служилих людей в один клас — дворянство.

Жильці — один із розрядів служилого чину в Російській державі у XVI — поч. XVIII ст., що знаходився між московськими дворянами і городовими дворянами. Городовий дворянин, що потрапив у жильці, отримував шанс якщо не для себе, то для потомства зробити кар’єру, тобто стати московським дворянином і надалі просунутися по службі. У середині XVII ст. жильців було близько 2 тис. осіб, частину з яких прислали з міст (строком на три роки), а частину набрано з дітей, чиї батьки служили московськими дворянами. Причому діти московських дворян мали більше переваг для успішного просування по службі, ніж жильці з городових дворян, оскільки раніше за віком починали службу як жильці. Термін “жильці” зник у ході реформ Петра І.