6. Ідеал людини в розвитку мудрості та знання

Історія освіти є історією перетворення людини в особистість. Це зумовле­но тим, що прогрес філософської думки невід'ємний від освітнього процесу. їх поєднує прагнення надати розвиткові людства розумності. Що повинно визначити людину, які чесноти? Це стало головною проблемою вже в мірку­ваннях давньогрецьких мислителів, які повчальні й для нашого часу. Висно­вок, до якого вони приходять: головна характеристика людини — знання, яке є підсумком пізнання, володіння його даними, інформацією про світ. «Багато повинні знати вчені мужі», — проголошував великий діалектик Геракліт. Знання дає людині право на істину. Якщо це право реалізується, то пізнаваль­ний результат одержує статус знання, якщо ні, то в цьому випадку даний ре­зультат оголошується здогадом або заміняється вірою. Від того, чим усе-таки виявляється пізнавальний результат, залежить статус людини.

Ідеться про можливість перетворення знання в мудрість. Властивість муд­рої людини — не тільки поєднання «любові й правди», володіння «великим розумом», а й поєднання «досвіду й знання життя». Мудрість не може обій­тися без знання. Тому тут виникає проблема: чи кожне знання веде до муд­рості? Вирішення цієї проблеми має першочергове значення і для сучасного освітнього процесу, якому властива тенденція раціональної універсалізації пізнавальної активності. Це актуалізує проблему особистості, яка прагне й сьогодні до мудрості як умови досягнення істини.

Пізнавальний результат ще не є знанням. Необхідна певна рефлексія над ним, щоб визначити його в статусі віри, здогаду чи знання. Форму істини, пов'язану з конституюванням знання, не можна абсолютизувати, оскільки вона не вичерпує всіх форм оцінки пізнавального результату. Мудрість виступала як свого роду «досвідченість», обтяжена етичною духовністю, оракульським про­рокуванням глибин буття, бачення яких відкриває вищі цінності праведного життя. Вони й визначають, якою у своїх основних рисах має бути особистість, до чого повинна прагнучи. Адже хоча мудрість включає компоненту, пов’язану зі знанням, однак вона підкоряється завданню буттєвого входження у світ зна­чущих подій, найвищих життєвих цінностей. Із позицій духовності мудрість є для людини різновидом свідомого розуміння основ життя.

Але як досягти його? В Еврипіда люди розумні, логічні, вони аргументова­но захищають свою життєву позицію в суперечці. Софокл журиться про люд­ську спільноту, але людину він любить і скрізь турбується, щоб і в найглибших потрясіннях трагічний герой зберігав свою гідність. Але і той, і той не знають, де благо й де справедливість для людей. Тільки боги своїм втручанням розв'язують людські конфлікти. Тому Сократ, який ставив конкретні питан­ня: що є що незалежно від гадок і міркувань, вразив співвітчизників закликом пізнати себе. Знати, що ти нічого не знаєш, — ще не все благочестя Сократа. Прагнути до знання, але істинного, а не примарного, постійно йти до істини, але божественної, а не суєтної, бути другом мудрості, проте ніколи не вва­жаючи себе мудрецем, — ось мудрість Сократа. Він ставив питання про любов до мудрості і про складові цієї любові до мудрості, але самих по собі, а не сто­совно поведінки людини у відповідній ситуації¹⁷.

Мудрість Сократа полягала в тому, що він нікого не вчив, але в нього вчилися, хто чому міг і хто чого хотів. Це золоте правило, яке дало змогу Сократові назавжди залишитися великим учителем. Сьогодні, коли ми го­воримо про людиновимірність освітянського процесу, згадується постать Сократа, який перший визначив суб'єкт-суб'єктність педагогічного про­цесу. Адже «божественну милість» справжньої мудрості можна передати людині в «тісному й дружньому спілкуванні», «із руки в руку», як силу маг­нетизму.

Послідовники сократівської мудрості — Платон і Арістотель — явно чи неявно, усвідомлено чи неусвідомлено мірою всіх речей визначили творчу ді­яльність людини, а не біологічний, даний людині незалежно від її волі й ак­тивності, ритм природних процесів. Це — вимога життя, відгук філософії на швидкий розвиток техніки й науки в тогочасному світі¹⁸. Сьогодні філософія освіти враховує досвід великих мислителів минулого, оскільки глобалізація посилює вимоги до людини.

Важливим для сучасної моделі людини як центру освітнього процесу є ві­докремлення мудрості від знання. Мудрість — не просто знання, а знання особливе, знання доброчинності, знання про благо, або, як сьогодні говорять, осягнення вищих ціннісних смислів буття. Наділяючи мудрістю досвідне знан­ня, убачаючи мудрість у різних видах ремесел і мистецтв, античні мислителі вбачали в такій мудрості певну ієрархію відповідно до глибини пізнання. Муд­рість античних мислителів — не лише знання вічних речей, причин усього існуючого, але використання цих знань у людських справах. Тому людина у своїй діяльності має керуватися розумом, який треба сформувати, виховати. А «хто розумний, той добрий» — ось висновок Сократа, актуальний, як ні­коли, для здійснення сучасної освітньої діяльності щодо навчання, формуван­ня, виховання особистості, підготовки її до життя.

Основні ідеї освітньої діяльності, структура основних педагогічних мето­дик в Україні були в основному побудовані на інтелектуальних стратегіях епохи Просвітництва, яку також називають Новим часом. У ній ставилося завдання — відокремити теорію від практики, віддаючи перевагу останній. Орієнтуючись на філософію того часу, освіта своє завдання вбачала в необ­хідності все звіряти з досвідом, орієнтувати мудрість на практичну значу­щість її досягнень. І. Кант вивчав мудрість людини в теоретичному й прак­тичному аспектах. Для мудрості добре було б залишити її колишнє значення (те, що було в античні часи) — учення про вище благо, оскільки розум прагне створити з нього науку. Тим самим підкреслюється практичний характер мудрості. Вона більше полягає в способі дій, ніж: у знанні. Мудрість — понят­тя «практичного розуму»¹⁹, на який повинна орієнтуватись освіта. Нова епо­ха — нова людина: раціональна, практична. Однак ця людина — абстрактна, оскільки мова поки що йде про реалізацію конкретним індивідом власного «практичного розуму » як мудрості.

Прикладом може бути міркування великого німецького мислителя Г. Геге­ля про свободу й несвободу духу людини, який є «страшною силою», якщо піде шляхом фанатизму й аморальності. Інша річ — життєва мудрість, тоб­то мудре знання того, що насправді у світі є в собі і для людини справедливим і розумним. Для досягнення істини — а це покликання мислячої людини — во­на повинна керуватися життєвою мудрістю. Тим самим людина має орієнту­ватися на знання, яке звільняє її від недоречностей бездуховного життя. Для того, щоб божественна мудрість була конкретною, її дух повинен проникати в усе мирське, світське, повсякденне. Мудрою є людина, яка шукає істину. Для цього вона повинна орієнтуватися на знання, у якому пріоритетним є духовне освоєння світу²⁰. Отже, життєва мудрість невід'ємна від духовності.

Раціональному обґрунтуванню мудрості в німецькій класичній філософії українська філософська традиція протиставляє кордоцентричну концепцію навчання і виховання. Для Г. Сковороди рівень мудрості визначається її ду­шевними, сердечними відчуваннями. Людина, щоб бути мудрою, має досягати поставлених цілей, керуючись «сердечним знанням». Мудрість має бути доб­рочесною, що дозволить людині застосовувати свої розумові сили до предме­тів достойних²¹. Без цієї останньої умови можна бути знаючим і мудрим, але таке знання не буде доброчесним. У повсякденному житті не визнається доброчес-

ність та житейська муд­рість, якщо вони не йдуть далі ро­зуміння людських слаб-

костей і вміння влаштовувати лише осо­бисті справи відповідно до егоїс­тичних цілей.

Отже, процес навчання люди­ни мудрості повинен обов'язково враховувати «душевний фактор», «пізнання серцем». Справжня мудрість і на її основі знання по­лягає в тому, щоб, визнаючи права розуму в теорії, якомога менше довіряти йому на практиці. Із цієї суперечності випливає, що безумовне значення для людини має орієнтація не на розум, а на серце, тобто мо­рально-душевну сферу. Таким чином, тут протиставляється моральна муд­рість людини раціональній аморальності, хитромудрості. Тобто підкреслюється значення морально-ціннісного смислу мудрості. У даному випадку чітко простежується орієнтація вітчизняної філософії на конкретну людину. Адже перетворення з об'єкта на суб'єкт є можливим на шляху звер­нення до внутрішнього світу людини, який завжди є унікальним, індивідуаль­ним, особистісним. Таким світом для Г. Сковороди було «серце». Вплив цієї орієнтації завжди враховувала, а сьогодні, очевидно, повинна підняти на но­вий щабель теоретичного осмислення українська педагогіка. Це особливо важливо в контексті подальшої розробки концепції національної ідеї, якою має бути пронизана освітня діяльність — теоретична й практична.