2. Кордоцентрично-бароковий контекст національної духовності

Становлення національної свідомості в Україні в епоху бароко проходило в різних теоретичних площинах. Своєрідність процесу формування національної свідомості в тому, що він проходив у межах філософії, яка найбільш плідно демонструє палітру теоретичних поглядів на смисли буття української людини. Українська філософська думка XVI-XVII ст. продовжує свій інтенсивний розвиток в інтелектуальному житті України XVIII ст. Філософські ідеї як вираз національного духу народу, втілились у величі постаті Г. Сковороди – мислителя європейського масштабу, якого по праву називають «українським Сократом».

Цей період характеризується утвердженням раціоналістичної філософії в Україні, зокрема в Києво-Могилянської академії. У вітчизняній філософії звужується релігійно-містична сфера, у неї поступово проникає дух вільного дослідження, який виводить із часом українську філософську думку на шлях раціоналізму, просвітництва й суспільних проблем. Науковий рівень філософських курсів професорів Києво-Могилянської академії усвідомлення ними ролі й значення науки та освіти в суспільному житті йшли не тільки в руслі філософії і науки Нового часу, а й підтримували ідеї Просвітництва і намагалися втілити їх у буття тогочасної України.

Гуманістична проблематика української філософської думки з плином часу, по мірі зростання загальної тенденції до секуляризації суспільного життя, втрачала свій релігійно-ірраціональний зміст. У багатьох філософських дослідж:еннях він замінюється різними варіантами раціоналістично-сцієнтистських, соціально-культурних інтерпретацій людського існування. Разом з тим наукова, раціоналістична орієнтація філософії Просвітництва XVIII ст. призводить до відчуження людини, втрати нею автономності й неповторності. У цей час формуються певні типи суспільних утворень («просвічені монархії»), у яких існування особистості пов'язане з формуванням певного соціального характеру таким чином, що специфічно особистісні риси людини немовби нівелюються, узагальнюються й відходять на другий план, а на першому залишаються ті риси, які формуються соціумом. Людина стає не тотожна тому, чим вона є в очах інших, тобто перетворюється в річ серед речей. Така ситуація обумовлювалася соціально-політичною ситуацією в Україні, у якій у XVIII ст. завершується закріпачення селян і козаків, знищуються свободи. І хоча у другій половині XVIII ст. українській культурі ще властиві усталені просвітницькі традиції, але вони вже не на такому піднесенні, як раніше. Пригнітивши самодіяльність українського народу, Російська імперія встановлювала свій порядок, далекий від життя душевного й гуманного. Однак і за таких умов український інтелектуалізм не згасав¹⁰. Про це свідчить яскрава зірка Г. Сковороди, який створив оригінальну філософську концепцію, у центрі якої людина. «Григорій Сковорода належав до найвидатніших українських мислителів доби бароко. Він не був ні матеріалістом, ні атеїстом, ні раціоналістом та сцієнтистом, ні демократом чи селянським просвітником... Сковорода переносив протест проти існуючої дійсності в царину духовності. Він напружено і невтомно шукав шляхів до подолання під'яремного становища тогочасної людності і вбачав їх у зміні і духовному переображенні самої людської особистості, орієнтуючи її на свободу від рабського служіння тлінним тілесним речам і спрямовуючи до багатства духу і царства вічності»¹¹. Це одна з характеристик багатої особистості славетного українця, яка не підлягає усталеним детермінаціям.

Г

Розуміння внутрішньої єдності духовних засад всієї культури людства у Г. Сковороди opгaнічнo випливає з йогo вчення про людину як духовну істоту, що в самій собі має Бога і царство Боже. Зближуючи Біблію і всю духовну культуру античності за їхнім ідейним змістом, Сковорода пpaгнyв ідентифікувати їх і за символічною формою виразу цьогo ідейного змісту.

В.Шинкарук

оловна орієнтація філософа на буття і місце в ньому людини. У своїй теорії «трьох світів» головне місце він відвів «мікрокосму», тобто людині. Це випливало з його розуміння того, що закони «макрокосму» (природи) повторюються в «мікрокосмі», бо і «в маленькому світі» так само «важко силу її пізнати, як важко у всесвітній машині начала знайти»¹². Для нього, як і для класичного екзистенціалізму, людина не є одномірною. Вона, як і природа, має зовнішню і внутрішню сторони: якщо «всього ти тепер по двоє бачиш: дві води, дві землі», то «і вся твар тепер у тебе на дві частини розділена»¹³. «Зовнішню» сторону людини він називав «тілесністю» або «тілом» земляним, а її внутрішню сутність – «тілом духовним». Спектр детермінацій людини дуже широкий, що приводить ученого до екзистенційної стурбованості не обмежитися в її визначенні. Не «тілесність» (тобто «зовнішня» людина), визначає її сутність, а «духовність», яку він називає «правдою Божою». «Істинна» людина в «бо.жественніЙ силі, з якої виникає «правда », «істина », «доброчинність », і найголовніше вона в «самій собі », у своїй «внутрішній» сутності.

Людиноцентризм Г. Сковороди багатогранний. Мислитель пошуки істинної людини спрямовує не на багатство й чини, на високі «мирські почесті», гроші, «столітнє здоров'я», на «будинки», «церемонійні столи», весь «зірконосний схил», Сонце, Місяць, на «всі коперникові світи»¹⁴. Усе це, на його думку «язичництво», «тління», порпання книжників у «царстві мертвих». Пошуки сутності людини поширюються на розум, серце, доброчинність, моральноетичні норми. У будь-якому разі пошук людини здійснюється не поза людиною, а в ній самій, у її внутрішній сутності. Внутрішня природа людини «робить нас із диких і потворних монстрів, або виродків, людьми, тобто звірками, до співдружності і до згаданого спіюкиття придатними, не злобливими, стриманими, великодушними і справедливими»¹⁵. Внутрішня духовна природа, здавалося б, «зовні неказиста і зневажлива», однак вона «поважна і прекрасна»¹⁶. Духовна сутність людини вираж:алася в різних найменуваннях: «образ божий», «слава», «світоч», «воскресіння», «життя», «шлях», «правда», «світ», «доля», «істина» і т.д. І потім зроблено висновок: «А самі найперші християни назвали її Христом, тобто царем»¹⁷. І в самому Христі він вбачав не сина Бога, а «сина людського», істинну людину, а істинна людина це і є її духовна сутність.

Орієнтація на «внутрішню» людину не позбавлена термінологічних суперечностей,з яких можна зробити помилкові висновки про раціоналістичні тенденції філософії Г. Сковороди. Звичайно, український мислитель не «одномірний», як і людина, яку він шукає. Розум для нього, від якого «народилися» книжки, сприяє в обранні життєвого шляху та ідеалів, дає «вільність душі» та вчинків, яку він називав «республікою духу».

Українська бароково-кордоцентрична культура, яка набирає особливого, знакового для всієї української культури характеру саме у творчості Г. Сковороди, виявилася в прагненні до самовизначення, що вступило в суперечність із раціоналістичними тенденціями. «Бароковий символізм Сковороди вказує на онтологічну несправжність («тіньовість», «нікчемність»), умовність чуттєво-тілесного. Звідси іронічність до чуттєвої (емпіричної) реальності»¹⁸. Звідси антитетичність у характеристиці духовних визначень людини, які співмірні «сердечності». Для людини головним є те, що дух – невидима суть, яка є вічною, завжди живою й не зникає у творчій спадщині смертної людини. Щоразу в часі, як тільки спливають години й хвилини нашого життя, видиме перетворюється на невидиме, а останнє через неперервність часового інтервалу може поставити дух в уяві людини так, як «сьогоденний ранок, що минув». Дух залишається ви·щим за плоть, але не за об'єктивним статусом, а за тими ідеалами, які людина пов'язує з «внутрішнім» світом.

У

Серце є те духовне начало, та невидима натура, котра визначає в людині її главність. Не по обличчю судіть, але по серцю... Всякий є те, чuє серце в ньому: вoвчe серце є істинний вовк, хочa лице людське; серце боброве є бобер, хоча вид вовчий, і серце веnреве є вепр, хочa вид бобра. Всякий є те, чиє серце в ньому. Серце точний є чоловік. В серці всі члени!

Г.Сковорода

весь світ навколо нас це давно вже світ духовний, адже створений людьми: сучасниками, попередніми поколіннями – ми говоримо їхніми словами, думаємо їхніми думками, обмірковуємо заповідані ними проблеми, бачимо те з того, що вони назвали й пояснили, живемо у залишеному ними побуті, оточені окультуреною природою. Усе перероблене людиною, і до всього торкнулись її духовні сили.

Філософ не був байдужим до життєвих проблем народу, його свободи. Він прагнув наблизити український народ, серед якого жив, до духовності. Своє життя Г. Сковорода пропонував як зразок, варіант буття людини. Він не просто пише про тлінність та несуттєвість усього «зовнішнього» на противагу творчо-духовному «внутрішньому », а й звільняється у своєму бутті від усіх атрибутів світського життя з його культом багатства, «сволоти золотої монети», ледарства та духовної немочі. Різноманітність життєвої біографії дала йому змогу сформувати цілісну біографію душевну, яка й постала основою його філософії людиноцентризму.

У час, сповнений надій на торжество універсального, усесильного розуму, науки, віри у «вченість», філософ не підпадав під вплив загальних захоплень. Зокрема, «вченість» для нього категорія суто кількісного порядку, «мудрість» якісного; перша існує поза людиною, байдужа до неї, друга повністю людяна; перша знаходиться поза емоціями, позбавлена морального начала,друга нерозривно пов'язана з душевним здоров'ям, радістю осягнення істини. Тому його турбував бездуховний бік цивілізацїі – занадто висока моральна ціна, яку люди змушені платити за прогрес. Не взагалі про шкоду науки він говорив, а про її «етичну недостатність», про небезпеку збіднення душі, якої не уникнути, якщо на вівтар розсудку будуть принесені такі цінності, як совість, людяність, «душевний світ», щастя. Звичайно, український філософ не заперечував цивілізації загалом, але будував свою концепцію людини на засадах її гідності й величі як творця. Він практично, експериментально здійснив ідеал життя, що узгодився із зовнішньою природою і внутрішньою культурою людини¹⁹.

«Внутрішня» людина це моральна людина, тобто людина, яка прагне реалізувати моральні вимоги; у цьому плані «внутрішня» людина є те, що в ній єдине з усіма іншими людьми, оскільки вони моральні істоти. Мислитель. визнавав, що кожна людина виражає людство на свій лад, тобто кожна людина своєрідна, вона не може не бути своєрідною. Моральне завдання кожного індивіда вирішується без допомоги з будь-якої сторони, його за людину не може виконати ніхто інший; у цьому – унікальність, своєрідність кожної окремої людини. Але свідомою метою діяльності кожного має бути щось загaльнe: принцип добра, категоричний імператив; свідомо людина прагне до універсального, до добра, а унікальною та індивідуальною вона залишається завжди, але несвідомо, не прагнучи до цього. Моральні міркування, глибокі знання «предмета» зумовлюють співзвучність етичних міркувань мислителя тенденції новітньої філософії про «посилення значення особистісних засад суспільного життя, тези, яка перебуває в одному ряду з ідеєю «нового тріумфу» індивідума, положеннями, яке визначає одну з домінуючих тенденцій становлення цивілізації ХХІ ст. А саме піднесення цінності особистості, поваги до неї як основи суспільства і визначального фактора змін; що в ньому відбуваються, посилення принципу власної етичної відповідальності»²⁰.

Л

Насиченість творів Г. Сковороди міркуваннями про взаємoзв'язок універсально високого, трансцендентного буття та індивідуально окремішного існування через форми екзистенційного світосприймання (віру, надію, любов, тривогу, страх, спонуки нескутої волі) дають підстави для тлумачення mвopчoгo доробку, а також життєвого шляху мисленика як opганічнoї ланки цілісної традиції духовною та історичного розвитку України.

Н. Поліщук

юдина має прагнути до своєрідності, саме в ній вища мета, якщо правильно розуміти своє покликання. Убачаючи у своєрідності індивідуальності, несхожості людини з іншими найвищу перевагу, філософ пропонував культивувати в собі моральну своєрідність, спо­глядати себе як самобутню істоту, а також навчитися бачити в інших людях насамперед цю морально-етичну самобутність, оригінальність, несхожість із іншими. Ця настанова випливає з улюбленої ним тези: «Пізнай себе!» – «А ти одне старайся: пізнай себе»²¹. Така позиція «випадала» з рамок тогочасної раціоналістичної методології. У метафоричних фразах і висловах Г. Сковорода показував, що специфічність людини як унікальної істоти у світі полягає не в її чуттєвих характеристиках, а в духовності і моральній досконалості. Особистість відрізняється від усіх інших людей своїм внутрішнім, духовним світом, який принципово не «схоплюється» ніяким, навіть найпильнішим об'єктивним «спостереженням». Адже «внутрішній світ» людської особистості є, по-перше, її індивідуальний життєвий досвід, пам'ять, тобто її минуле – те, що вже не є; по-друге, до «внутрішнього світу» належать «бажання, задуми, проекти, плани, мрії тощо, тобто майбутнє, те, що ще не є»²².

Український мислитель у певному значенні «випередив» західноєвропейські філософсько-антропологічні вчення у вирішенні гуманістичних проблем із позицій заглиблення у внутрішній, духовно-душевний світ людини. Це виявилося в тому, що у процесі «самотлумачення» людини він змальовував своєрідність «образу Я» людського суб'єкта та сенс проекту людської особистості в культурі. Звернення українського філософа до «внутрішнього», «серця» не залишило індивідуальне «Я» постійним; воно весь час змінюється, відновлюється і трансформується. Людська суб'єктивність становить суттєву характеристику перебування людини у світі. Це нагадування л

Екзистенційний аспект філософії Г. Сковороди має міцне підгрунтя – християнську релігію. Під цим кутом зору можна говорити про життєствердне наповнення екзистенційного напряму його філософії. Наприклад, життя, за Г. Сковородою, – це життя відповідно до Закону Божого... людина має вивіряти свої вчинки й думки за найвищою міркою, перебуваючи ніби як на високій вежі, звідки добре видно марноту марнот людського юрмиська. Проте, хто досягає своєю мудрістю цього щаблю, хоч і отримує найвищу насолоду, у повсякденному існуванні приречений на самотність, відстороненість і покинутість у людському натовпі.

Н. Поліщук

юдині, що смисл світу проходить крізь неї, що вона відповідальна за все, що відбувається навколо неї. «Немає іншого світу, окрім людського, окрім світу людського суб'єкта»²³, – заявляє французький мислитель Ж.-П. Сартр. На його думку, справжньою основою гуманізму є «екзистенція». Людина є людиною остільки, оскільки вона екзистує. Гуманістичні засади беруть свій початок від цього перебування людини у світі, від цього дослуховування до поклику Буття. Цим покликом Буття в українського мислителя є «серце». Звідси випливає, що однією з найсуттєвіших рис його філософських поглядів (зрештою, і всієї українського філософії) є кордоцентризм, тобто орієнтація на пізнання не з П0зицій пріоритету розуму, а з пріоритету «серця», або «внутрішнього », душевного. «Г. Сковорода постійно вказує на значущість Божої благодаті для людського оновлення, оприявлення "внутрішньої", "точної" людини через відсторонення від "потопельної", "плотської" зовнішності»²⁴.

Людиноцентризм «філософії серця» акцентує увагу на тому, що людина мусить пройти еволюцію.духовного самопізнання, аби досягти найвищої духовності. Тому, шукаючи сутність людини, мислитель звертається до розуму, абстрактної доброчинності, морально-етичних норм. Якщо при розгляді «макрокосму» він ототожнює Бога й природу, то при розгляді «мікрокосму» він ототожнює Бога з людиною: «...Істинна людина і Бог є також»²⁵. Але для нього внутрішня «божественна» сутність людини є не щось надприродне, а цілком натуральне, земне, людське: «Істинною людиною є серце і людина»²⁶. Саме з цієї позиції дається оцінка навколишнього буття. Зокрема, у сучасному йому суспільному житті він не бачить такого влаштування, яке відповідало б як очікуваній ним «внутрішній» розумній сутності, так і «серцю». Звідси критика гонитви за багатством, жадібності, паразитичної сутності стяжателів, «рабів наживи». Призначення людини – жити за своєю «натурою», гармонійно творити себе і робити гармонійним своє оточення. «Якщо вдягається, то бере до уваги і тіло своє і серце. Коли б люди завжди діяли згідно зі своєю природою, то упраміння не перетворювалося б у катування, суддівство в крадіжку, воїнство в грабунок, а науки в знаряддя злоби»²⁷.

Важливим елементом людuноцентризму філософа є пошук щастя для народу. Ще на початку творчої діяльності він започаткував основи своєї теорії щастя, стверджуючи, що Бог «потрібне зробив неважким, а важке непотрібним», і тому найпотрібнішим для людини є щастя. Часто наголошуючи, що щастя є «Царство Боже», він разом з тим вказує, що воно знаходиться «всередині нас», воно не зале:жить від місця, часу, його необхідно шукати в душі, серці й любові. Звідси іронія: люди шукають щастя в «знатному домі», «приємному обличчі», «ніжному вихованні», у «прибутковому місці», у «молодості», жадібності «на гроші, на землю, на здоров'я, на людей, і на все, що тільки є на світі»²⁸, але це все лише натовп, так званий «світ», «темне царство», яке йде своїм кривим шляхом до щастя. Тут не знайти істинної душі. Подібні думки характеризують розуміння всезагального відчуження, яке призводить до духовного та морального спустошення людини, втрати нею свого «Я». Нагромадження знань і матеріальних благ ще нічого не означає: це не рятує особистість, а навпаки, прискорює руйнівний процес і розпад особистості. На противагу цьому філософ відчував «смак у свободі від суєти й життєвих пристрастей в убогому, але безпечальному стані, в самотності, але без дисгармонії з самим собою. Лжемудруюче самолюбство, ця прикрашена дочка зовнішнього розуму, не могло звабити його серце»²⁹

Турбота про долю «істинної мудрості» змушує надавати вирішального значення «серцю». У цьому контексті розрізняється в людині дві натури – «рабська» і «благородна », і саме для останньої характерно «самопізнання », «доброчинність», і щастя потрібно шукати не поза собою, а в самому собі, у своїх думках і своєму «серці».

У

Дістань же собі звище сepцe людське... Дух правди, він-то є серце царя. Правда стверджує престоли сильних і володіє народами. І що сильніше її? Хто, як правда? І справжнє багатство – не палати, коліснuці, срібло і золото, і не розкішні одежі, і не ситість черева, а мир і серце, згода з собою.

Г.Сковорода

країнський мислитель приходить до розуміння необхідності розрізняти ідею особистості з одного боку, а з іншого – ідеї, грунтовані на феноменах переживання «душевної субстанції», «характеру» тощо. Якщо абстрагуватися від питання про слушність припущення існування «душевної субстанції», то її можна помислити як реальний і подібний до речей предмет, присутність у внутрішньому спогляданні даного з ним індивідуального переживання. «Серце» – це те індивідуальне, інтимне, що не відповідає загальному. Отже, у плані збереження і захисту індивідуально-неповторних характеристик особистості у її індивідуально-особистісному і культурному розмаїтті інтуїтивно він займає позицію мислителів і культурних діячів, які у XVIII ст. (Й. Гердер, Й. Фіхте) рішуче виступили з різкою критикою раціоналістично-об'єктивістської, натуралістичної програми Просвітництва, насамперед її методологічних засад. У ХІХ ст. їхні зусилля були продов.жені німецькими романтиками, які вимагали створення антираціоналістичної і антинатуралістичної «нової філософської міфології», а данський філософ С. К’єркегор розгортає альтернативну щодо гегелівської об'єктивістської «діалектики розуму» екзистенціальну «діалектику естетичного, етичного і релігійного». Шлях об'єктивної рефлексії перетворює суб'єкта на «щось випадкове і зникаюче»³⁰. Український філософ, навпаки, демонструє екзистенційне, людиноцeнтристське творче мислення.

Звернення до «голосу серця» і є початком формування людиноцентристської методології на національному грунті, яка виступає альтернативою раціоналістичному методу саме у відстоюванні принципової важливості, перщорядності особистісної і культурної унікальності людського буття. Виходячи з цих позицій, мислитель акцентує увагу на необхідності розуміння людиною свого місця у світі, свого призначення. Вона повинна знайти у своєму житті те, що є загальнолюдським, і те, що надає її життю сенс. Утрата людиною самої себе полягає не в турботі про «тілесні» нестатки, а в перенасиченні ними, у забуванні моральних потреб. Він запитує: «Яка користь від сидіння в розкоші, якщо серце знаходиться у крайній пітьмі»? Тобто для мислителя зрозуміло, що людина тоді може стати людиною, якщо звільниться від байдужості до оточення, від прагнення до матеріального, яке веде до втрати своєї особистості. Це той напрям у вітчизняній філософії, який є найближчим до національної духовності й кордоцентричної душевності.

Р

Один вид охоплює те, що називається чеснотами і повному розумінні, до яких, як до мети, прагнуть усі інші чесноти... Чесноти у повному розумінні – це ті, господарем яких сам сущий, або Бог. Такі: віра, надія і найвеличніша з усіх і безкінечна любов.

Г.Сковорода

ефлексія екзистенційних міркувань приводить філософа до пошуку джерела всіх суспільних нещасть, яким він вважає подвійну природу людини. Адже в людини існує «не одна, а дві волі»³¹: одна «зла», друга «добра». «Зла» воля грунтується на «багатстві», «трапезах», «грабунках», «неправді» і «беззаконні ». Вона звернена до всього «матеріального», «земного», «плотського», наповнена жадібністю та іншими пороками. «Ця справа, говорить Г. Сковорода, – народилася від серця невдячного, незадоволеного своєю долею, жадібного, яке краде чуже»³². Він вважав, що в злій «волі» і жадібному «серці» джерело всіх суспільних знегод. Тексти творів і саме життя дають підстави для «тлумачення його філософії в екзистенційному дусі тому, що «загублена українська людина» (вислів М. Шлемкевича) на теренах руїнної України другої половини XVIII ст. мала гостро відчувати трагізм реальної історичної ситуації, що склалася, відповідно екстраполюючи її на особисту долю та її переживання»³³. Звідси – обгрунтування антиномічності буття людини, прагнення її до вияву нескутої волі, утвердження позиції мудреця, спроможного зробити вибір між добром і злом.

Важливою рисою екзистенційного мислення українського філософа є також звернення до «любові». Вона – не абстрактна категорія, а містить і певний соціальний зміст, є творчою діяльністю. Найважливішою ознакою «любові», або «сердечної доброти», є «міра», «вдячність». Мати почуття міри означає задовольнитися малим. Якщо заздрість – д:жерело всіх пристрастей і незаконних діянь, то почуття міри є джерелом розумного й чесного способу життя, вона «є твердість і здоров'я серця». Для нас головним є те, що екзистенціалізм, який є формою розвитку людиноцентризму, визначає себе у вигляді тенденцій і мотивів у творчості філософа. Очевидно, що екзистенційна методологія найближча, «дотична» до українського світог лядно-філософського менталітету (А. Бичко). Про це яскраво свідчать роздуми Г. Сковороди про «природу» людини, сутність якої він вбачає в «серці» і «думках». «Блага природа» – результат «благого серця», «благе серце» результат «благих думок», «благі думки» «сім'я благих справ»; усе інше людське: чини, багатство, науки – є пустим, марнотратним і, зрештою, непотрібним для людини.

Ч

Духовні висоти, яких сягає людина при своєму «другому народженні», за Сковородою, даються їй через осягнення «божественного» в собі («пізнай себе») і в Біблії, в символічному світі. Зародки цієї духовності наявні в серці людини від першого народження, але вони не усвідомлюються, і їм протистоять могутні сили генної тілесності, під які Сковорода підводить все зле, антисоціальне в людині. Лише через пізнання, усвідомлення і вирощування своєї істинної, духовної природи, свого призначення в світі, того, до чого нас закликає божественна істина «Храму Христа», «школа Христа», людина народжується вдруге.

В.Шинкарук

ерез людиноцентризм українського мислителя стверджується система цінностей. Огляд спектру його поглядів свідчить, що загальні аксіологічні міркування «основані на феноменологічному підході до цінностей»³⁴. Разом із тим цінності можуть виявлятися лише в тих людей, які «виступають особами», характеризуються абсолютною силою обов'язковості, вирізняються «тотальністю» та «універсальністю». Буття цінностей не стільки матеріальне, скільки ідеальне, що добре розумів філософ. Саме тому він надає моральним цінностям сенсу й значення вищого порядку; вони в певному відношенні «чужі матерії», є «трансцендентними», «позамежовими», «непорівняльними». Екзистенційність міркувань українського філософа можна «підвести» під диференційовану систему моральних цінностей, запропоновану пізніше О. Кульчицьким: «основні цінності (пошана, праведність, любов); цінності, пов'язані з «Я» (вірність собі, щирість, цнотливість); цін­ності, пов'язані з соціальним середовищем (справедливість, доброчинність); цінності, пов'язані зі світом та дійсністю (відвага, героїзм, терплячість)»³⁵. У єдності вони охоплюють любов до себе, до ближніх і характеризують єдність людини зі світом та дійсністю і водночас із іншими людьми.

Стверджуючи «правду», «доброчинність», «істину», «дружбу», «смиренність», «духовну цнотливість», закликаючи «бути людиною», «ухилятися від зла», прагнути до усамітнення, любити «бідність», Г. Сковорода тим самим запропонував свій варіант екзистенційного буття людини.

Звичайно, його специфіка визначалася українською реальністю того часу. Невіддільний від страждань свого поневоленого народу, філософ мріяв про «духовну людину», яка керується у своїй діяльності високими поривами, вільними від гніту, яка б володіла «орлиними крилами», «оленячою сутністю», «відважністю лева». «Нова людина», вважав мислитель, живе не в якомусь потойбічному царстві, а перебуває в нашій «плоті». Її лише необхідно звільнити від пут фізичного й духовного рабства.

Проблема «діяльності» серця проходить через всі міркування Г. Сковороди, через усі частини його філософської системи. Зокрема філософ вважає, що одним із головних завдань виховання є розвиток інтелектуальних здібностей людини. Для цього необхідно виховати пам'ять, оскільки «пам'ять є сердечним оком, сонцем, яке не заходить і просвічує Всесвіт»³⁶. Водночас об'єктом виховання повинно бути також «серце» людини. Якщо виховання інтелектуальних здібностей звернено до розуму, то виховання моральних якостей опосередковується «серцем». Можна стверджувати, що у зверненні українського мислителя до виховання «вимальовується» характерний для епохи Просвітництва раціоналістичний мотив. Але філософ не узагальнив цей процес (наприклад, як Ж.-Ж. Руссо), а прагнув поставити людину перед проблемою самозаглиблення у свою духовну сутність.

Для українського філософа важливою була віра в «добро», «добре начало», яке виявляє себе через «серце». Воно є «гаванню віри, любові і надії». Коли люди переборюють прагнення «хамського серця», тоді «чисте серце» відкриє їм шлях у «блаженне світле царство», тоді люди зможуть засновувати «храм нашого щастя»³⁷. Завдяки «серцю» відбувається самодіяльність «Я», що є «сократичним мистецтвом» життєздатності самодіяльності... Мислитель прагнув, щоб світ знання та культури знову породжувався кожною людиною. «Філософсько-етичний інтелектуалізм та гуманістично орієнтований раціоналізм одна з визначальних характеристик сковородинівської концепції людини. Розважливі сть мати всіх інших етичних чеснот, не можна жити приємно, не живучи розсудливо, чесно і справедливо»³⁸.

Концепція «серця» випливає з екзистенційного розуміння філософом світу як напруженого діалогу людини з буттям. Розгадати суть усього, значення невичерпного, безмежного світу – надто космічне завдання. Але можна розгадати значення світу не взагалі, а для людини. Вона досліджується як центр світу, пізнання суті космічного світу збігається з пізнанням людиною самої себе. Те, що не належить людині, завжди буде для неї примарним. Проникнути у приховану суть речей людина може, лише досконало пізнавши себе. Але це досягається завдяки науці, освіті, знанням, праці, життєвому досвіду – справжній основі всіх моральних чеснот.

Напруженість пошуку, здійснюваного людиною завдяки «внутрішньому» світу «серця», відповідає вимогам людиноцентризму – філософії, орієнтованої на визначення мети людської життєдіяльності через «самореалізацію» або «самоздійснення». Останнє мало вигляд справді гуманістичної позиції стосовно призначення людини. Проте Г. Сковорода, виказуючи належну повагу гносеологічним орієнтаціям, притаманним філософії його часу, постійно, через, здавалося б, такий відомий заклик «Пізнай себе», спрямовує до пізнання свого внутрішнього стану («серця»), завдяки якому відкриється дійсна сутність речей. Іншими словами, для філософа ідеалом є «відштовхування» життєвого існування від примарностей буття до «духовної екзистенції». На ній і будується концепція національної духовності, яка виходить за межі стандартного буття. Суттєвим є те, що «зовнішнє» і «внутрішнє» в людині ніби символізує двох осіб: видиму, тобто хибну, і невидиму, тобто істинну. Справжня людина, вважає філософ, є «сонцем», але не за своїм обличчям, а за «серцем». Немає посади чи життєвої ролі, які змогли б зробити людину сонячною. Сонячним є «серце» кожної людини, тобто те істинне, що сховане за покривалом буденності. Він шукає істинне, людське й твердить, що справжня людина випромінює світло подібно до сонця. Треба лише це світло вміти побачити, роздивитися його крізь «миготіння» зовнішніх оздоб.

У

Сковорода випередив романтиків у тому, що принцип національностей він встановив як організуючий елемент у суспільстві. Він був безмежно відданий Україні. Але водночас він був і противником національної винятковості. Він пояснював свою гордість тим, що відчував у своїх грудях «серце жителя світу». І цей дар об'єднувати із світовим національне робить Сковороду близьким нашій генерації, нашим шуканням.

Ю. Бойко

нікальною особливістю філософських поглядів українського мислителя є прагнення «розбудити» своє «серце», тобто виходити зі свого «внутрішнього», «глибинного», що є «невидимою суттю», духовною, а тому завжди живою. Є тим, що не зникає у творчому існуванні смертної людини. Отже, виділення сфери духу і визначення її первинності щодо предметного світу говорить про дух як особистісний досвід; ця сфера є сферою особистісних рішень, сферою свободи. У сфері духу людина конституює об'єкт як свій, власний. Спроможність вчинити ,вільний вибір у конкретній екзистенційній ситуації – це зовні непоказний, але мужній життєствердний акт, який зберігає і творить саму людину, її особистісну ідентичність і, зрештою, націю, а через неї людство в цілому. Такий підхід до проблеми серця стосовно екзистенції свободи у контексті духовного й суспільно-політичного життя в Україні XVII-XVIII століть є одним з тих, що сприяє вивченню процесів розвитку національної свідомості в добу бароко³⁹.

На відміну від сфери свідомості, яка детермінована наявною дійсністю, пізнання «серцем» є цариною недетермінованого. Саме тому традиційна формально-раціоналістична філософія не може зрозуміти людське існування в усій його складності. Ця філософія обмежена наявним буттям, областю, де є об'єкт і де повноважне раціональне пізнання. Існування ж є свободою і тому не може бути повністю раціональним. Свобода в такому випадку не може стати моделлю раціонального пізнання, що Г. Сковорода довів власним життям. У внутрішньому «серці» як сфері недетермінованого здійснюється найпродуктивніша діяльність особистості. Тут усе залежить від її конкретних смаків і бажань, симпатій і пристрастей. Це внутрішній світ особистості, який постійно реалізується зовні, і сенс цієї реалізації залежить цілком і повністю від особистості, її вибору.

Внутрішнє, душевне українського мислителя, таким чином, прагне визначити істинну відповідність людських уявлень про реальність своїй «внутрішній» сутності, виявити реальність в її значенні для людини, розкрити буття. Саме в духовно-душевному світі особистості відбувається розвиток реальності, яка не завершується в собі самій, а знаходить своє завершення за межами себе. самої, в істині.

Світ «серця» веде до самопізнання і самовдосконалення. Тобто основним його закликом є вимога «увійти всередину себе», пізнати себе, а звідси відкривається можливість «розкриття» дійсності. Хоч би якої філософської, моральної чи богословської проблеми торкався мислитель, завжди й усюди вихідним пунктом, універсальним принципом для нього залишається «пізнай себе». Але концепція самопізнання зовсім не абстрактно-філософська, не споглядальна, вона повернута до живої, конкретної людини, до її внутрішнього світу, до її «серця». Отже, до свідомості, до відчування себе. «Серце», як і думка, є те духовне начало, та «невидима натура», яка визначає в людині її «головне». У цьому аспекті позиція українського філософа відповідає екзистенціалістським теоретичним побудовам – у їх центрі знаходиться людина в невідтворюваності свогр індивідуального безпосереднього зв'язку зі світом. Усе значення «світу пережитого» відкривається лише тому, хто не може стати об'єктом, хто принципово «чужий» світу об'єктів. Чим активніше людина бореться з об'єктивним, тим більше вона протистоїть злу, тим вільнішою вона стає в прагненні до Бога, до істини. Станові свободи передує не тільки акт звільнення, але й процес звільнення від «чужого» світу, що є насиченням «екзистенційною напругою неповторно індивідуального існування людини у світі»⁴⁰.

Роздуми про «серце» як зосе­редження всього «головного» В людині стають одним із лейтмотивів філософсько-людиноцентристської програми Г. Сковороди. Таємниця людського серця все життя притягувала до себе філософа. Він упевнений, що немає на світі нічого такого безмежного, загадкового, недосяжного, як «серце», і тому називає його «безоднею». «О, серце, безодня всіх вод і небес ширини... Наскільки ти глибока! Все о

Чесноти – це втеча від юрби і мирських справ, зневага до багатства, піст і помірність, коротше –зневажання плоті, щоб здобути дух. Такі ж, нарешті, і звичайні чесноти, притаманні навіть непорядним людям. В них слід зберігати міру, щоб досягнути тих чеснот, в яких не визнається ніякої міри... Щоб досягти віри, додержуй міри в пильнуваннях і трудах і, набуваючи духовне, бережись, як би не загубитиплотське, коли це плотське може тебе привести до кращою.

Г. Сковорода

хоплюєш і вміщуєш, а тебе ніщо не вміщає»⁴¹. Але немає і мети для людини гідні шої і благороднішої, ніж невпинне прагнення до розгадки цієї таємниці, прагнення пізнання свого серця.

«Філософія серця» Г. Сковороди – це новий підхід до осягнення «суворої» раціонально-прагматичної реальності, яка його оточувала в той час. Це не відхід від філософії «як такої», не «філософська недостатність» (Г. Шпет), а характерна особливість, «родова риса» його вчення, яке свідомо й послідовно орієнтовано, зокрема, на принцип щастя цієї, – за словами мислителя, «необхідної необхідності». Призначення філософії для нього полягає саме в пізнанні, визначенні й шляху до цієї вищої мети. У його розумінні філософія єдина у своєму роді наука, «найголовніша», яка вчить вибору шляху до щастя⁴². Синонімом поняття щастя виступає «душевний світ». Тільки тому відкривається істинне щастя, хто зуміє відректися від примітивного, грубого, плотського уявлення про нього, хто зрозуміє, що щастя не «речово-предметний» подарунок долі, який можна виважити, виміряти, помацати, скуштувати на смак, оцінити; воно в душі людини, у серці. Найважливіше навчитися вдивлятися в самого себе, завжди й у всьому бути собі суворим суддею. Без цього неможливо зрозуміти людиноцентризм Г. Сковороди, який на той час зробив найбільший крок до розкриття істинної сутності природи людини та сприяв її духовному піднесенню.

Український мислитель переборов з позицій кордоцентризму просвітницький раціоналізм, який своєю «обмеженістю» і «минущістю» не може наповнити «душевну безодню». Він зробив висновок, що істотною рисою особистості є наявність у неї внутрішнього життя, у якому вона постійно поповнює свої «багатства». Особистісне життя починається тоді, коли людина виявляється здатною піти із зовнішнього оточення для того, щоб «оволодіти собою», стати собою. Люди, у яких усе на видноті, не володіють таїною, у них немає нічого сокровенного. Особистісність це основна риса людини. На ній вибудовується феномен «української людини». «Побачити підстави пробудження національної думки в тій справі абсолютного, в тому устремлінні до надіндивідуального, яке ми бачили на початках барокової доби, – це перша передумова дальшого дослідження барокової національної свідомості»⁴³. У цьому сенс міркувань видатного філософа про людину, яка перебуває в центрі його світогляду.

Його турботи не безпідставні, оскільки як тоді, так і сьогодні людина, успадковуючи зовнішній світ, здебільшого байдужа до того, що стосується світу внутрішнього, недосліджених глибин власного серця. Значущість гуманізму українського мислителя полягає в тому, що він намагається добутися до «таїни» людини, довести їй, що навіть найзначніші наукові відкриття і цінності не можуть замінити цінностей душевних, моральних. Перед тим, як міряти небо, землю і море, ми повинні в першу чергу виміряти себе, повинні зазирнути у власну «сердечну безодню».

З

У вченнi Сковороди, як і в його попередників, лежить ідея єднання людини з Богом або преображення її шляхом самопізнання і морального самовдосконалення. Ці ідеї були глибоко закорінені в традиціях української культури. Через Києво-Могилянську академію, а ще більшою мірою через вчення Сковороди, вони ввійшли в духовне життя тієї спільності, яка піднеслася над діалектами і регіонами різних гілок українською етносу і сприяла творенню і відродженню української нації.

В.Нічик

вернення українського філософа до «сердечної безодні» нагадує позицію екзистенціалізму, у якій підкреслюється той факт, що безвідносно до конкретної багатоманітної діяльності, зовнішньої залежності людина все ж таки залишається в чомусь собі тотожною, виявляє «структуру» своєї особистості як такої. Через «серце» «проявляється» В людині єдина структура людської особистості, «буття», відношення людини до всього, що відбувається, її особливий статус як суб'єкта дії, можливості, які в ній самій містяться (навіть якщо вони і не знайшли ніякого втілення). При такій постановці питання конкретна соціальна обумовленість дії людини, її соціально-історична обумовленість для мислителя виявилася такою, що не має значення.

«Філософія серця» є логічним продовженням української гуманістичної традиції, відповідно до якої дійсна сутність людини розкривається через «глибинність» і «таїну» душі. У цьому специфіка й особливість сковородівського людиноцентризму. Відмітною рисою «філософії серця» є систематичність, послідовність, прагнення всебічного проникнення в «безодню» внутрішнього світу особистості. «Серце» – це особистісний світ, орієнтуючий на екзистенціальне відношення до питань людського буття і його сенсу. Виокремлення екзистенційного засновку філософії Г. Сковороди прояснює важливий кут зору на національну підоснову його творчості⁴⁴.Суголосною тут є думка Гайдеггeра про те, що реально здійснити злет до універсального можливо лише тоді, коли існує закоріненість у рідному грунті – батьківщині. Із цього погляду універсальні філософські пошуки Г. Сковороди не є принципово національно відсторонені⁴⁵. Уся сутність філософських роздумів українського філософа є противагою «бездушному» раціоналістичному методу пізнання того часу і є зародком нового вчення, яке прагне утвердити пізнання світу з самої людської душі. Водночас воно стає ствердженням теоретичних основ національної свідомості як основи українського буття.