2. Перспективи ліберального вибору

Кожна історична доба має свою філософію, яка й закладає основи державницької доктрини. Це філософія не того чи іншого вченого, не тієї чи іншої групи інтелігенції або навіть якоїсь верстви чи класу. Це поєднання різних світоглядних елементів, що і становить у підсумку ментальність доби, яка стає нормою колективної дії. Критерієм новаторства філософії доби та її державницької доктрини є сукупність тих змін, які правлячим верхам удалося внести в успадковане ними суспільство. Аналіз природи класичних тоталітарних держав приводить до висновку, що між тоталітарною системою і ліберальною демократією неодмінно має бути перехідний період. Він можливий у формі військової диктатури або складного поєднання диктатури й громадянської війни, які можуть чергуватися, аж поки не спаде соціальна й політична напруженість і суспільство не вступить у порівняно спокійний період правління демократії Імовірна така схема: тоталітаризм — військова диктатура — ліберальна демократія³.

Однак життя внесло до цієї схеми свої поправки. Ліберальній демократії у Східній Європі протистояла на переломі 90-х років не лише комуністична доктрина. Ідейний вакуум був заповнений націоналізмом, релігійним фанатизмом, неофашизмом та реваншизмом. Фундаментальним стало протистояння лібералізму й націоналізму. І в цьому також не було нічого несподіваного. Ще в 50-ті роки XX ст. С. Левицький попереджав, що у XX ст. ідеологія лібераль­ної демократії переживатиме глибоку кризу. Ідеологія лібералізму є нічим ін­шим, як проекцією індивідуалізму на соціально-економічну сферу в період раннього капіталізму. У центрі світогляду лібералізму стоїть саме особистість (а не суспільство), яка має природне право на володіння своєю часткою світу. Сповідувана ідея вільної конкуренції випливає, зокрема, з передумови, що «усім вистачить місця», що кожен, хто доклав зусиль, виявив творчу ініціативу, врешті-решт, матиме винагороду за труди свої⁴.

В Англії у XVIII ст. лібералізм робив ставку на підприємливу соціальну меншість, в інтересах якої проводилася політика пауперизації селян і люмпенізації міського пролетаріату. Щоправда, і цим знедоленим ще можна було знайти «свою частку світу» — в Америці, Австралії чи Новій Зеландії. Проте лібералізм спричинився до відокремлення особи від суспільної стихії, йому не вистачало пафосу «спільної справи», і саме тому лібералізму не лишилося нічого іншого, як акцентувати увагу на суверенній особистості, ігноруючи категорію «народ».

Поступово, із визріванням суспільної необхідності, у ролі виразника інтересів народу починає виступати ідея демократії. Основа демократії — ідея суверенітету «народної волі», яка часто визначалась як «воля нації». У разі незгоди більшості з меншістю остання мала підкоритися. Велика французька революція була скоріше демократичною, ніж ліберальною. Проте не слід ідеалізувати й демократію. Та ж французька революція дала перший в історії приклад того, як легко «народна воля» в руках демагогів стає знаряддям поневолення народу владарюючою меншістю. «Народна, воля» була поставлена французькою революцією вище закону і, як наслідок, почала провокувати беззаконня (напрошується паралель із тиском мітингових зібрань на прийняття політичних рішень в Україні). Щоправда, завдяки «Кодексу Наполеона» революційна стихія у Франції порівняно швидко увійшла у свої береги. Було відновлено ідею права, що дало змогу легалізувати позитивні досягнення революції.

В Англії лібералізм поступово «демократизувався». У Франції «лібералізувалася» демократія, унаслідок чого в середині XIX ст. почався період найбільшого розвитку європейської культури, криза якої виявилася лише у XX ст.

Чи судилося Україні в стислі строки пройти цей шлях ліберальної демократії, який Західна Європа подолала протягом століть? Чи можна двічі увійти в одну й ту саму річку? Звичайно ж, ні.

Двадцяте століття внесло у суспільний поступ нові реалії, яких ми не можемо ігнорувати. По-перше, внаслідок демографічного буму маємо перенаселення Землі, тому неможливо забезпечити кожному індивіду «свою частку світу». По-друге, п'ятиразове перевищення оптимальної чисельності населення спричинило індустріальну революцію, її недосконалі форми призвели до порушення рівноваги в навколишньому середовищі, яке прирівнюється до тектонічних геологічних катастроф. По-третє, боротьба за природні ресурси й умови виживання привела до виходу мас на авансцену історії. Ідея історичної території і кровної спорідненості — «землі та крові» — збуджує масову психологію, що в умовах етнічного відчаю на межі виживання набуває рис масової одержимості й масових психозів. І, нарешті, все це спричинює поширення різноманітних тоталітарних ідеологій — від «казарменого комунізму » до націонал-соціалізму й релігійного фундаменталізму, успіх яких з раціонального погляду здавався б анахронізмом, якби не був реальністю сьогодення. Від впливу цих ідеологій не застраховане жодне суспільство, оскільки кожна соціальна і національна група, навіть коли вона досить-таки соціально диференційована, політично підготовлена, у ситуації на грані виживання може перетворитися на одержиму «масу», піддатися масовому психозу. За цих умов ідея ліберальної демократії у її класичному варіанті переживає глибоку кризу. Проголошуючи гасло свободи, ліберальні демократи зводять її до досягнення матеріального добробуту, що в умовах боротьби за існування для більшості людей виливається у свободу для найсильніших. Це неминуче призводить до об'єднання безталанних жертв несправедливості — від людей «дна » до тих інтелектуалів, на знання яких немає суспільного попиту. Як наслідок, з'являється «фашизм і націонал-соціалізм — породження гріхів ліберальної демократії, і захищати непорушність ліберально-демократичного ладу — значить посилювати потенції, що неминуче ведуть до тоталітаризму того чи іншого типу»⁵.

Стати суспільством ліберальної демократії, до якого Західна Європа йшла впродовж століть, Україні найближчим часом, очевидно, не судилося. Ми навіть не можемо брати собі за приклад досвід тієї ж Болгарії. В Україні склалася зовсім інша ситуація. Якщо незалежній болгарській державі вже понад 100 років, то Україна лише конституює себе як самостійна політична структура. Уже на першому році незалежності було очевидно, що громадянське суспільство, яке тут формуватиметься, відсторонивши державу від економічного життя, неминуче вийде за правові рамки й зазнає засилля мафіозних структур. Свобода поза ствердженням національної державності для України позбавлена історичного сенсу. Щоб зрозуміти це, досить ще раз кинути погляд на історичне минуле України⁶.