Людиноцентризм — стратегія національної освіти

1. Філософія освіти в контексті національної освіти

2. Персоналістичний аспект вітчизняної філософії освіти

3. Інноваційна людина: самодостатність і цінності

4. Освіта у вимірах економічної цивілізації

5. Трансформації особистості в суперечностях епохи

6. Ідеал людини в розвитку мудрості та знання

7. Ціннісні смисли національного освітнього процесу

8. Зміст національної ідеї в українській освіті

В діяльності урядів і народів пробуджується життєва мудрість, тобто мудре знання того, що на­справді є в собі і для себе справедли­вим і розумним.

Г. Гегель

III. ЛЮДИНОЦЕНТРИЗМ -СТРАТЕГІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ

Прогрес загальноцивілізаційного розвитку перетворює науку як сферу, що продукує нові знання, і освіту, що їх олюднює, у найбільш дієві, діяльнісні соціальні інститути, об'єктивно висуваючи їх в число головних пріоритетів будь-якого суспільства, що претендує на конкурентоспроможність в сучасно­му світі. Тенденції цивілізаційного розвитку визначають нові вимоги перед людиною, отже, і перед освітою, що відіграє вирішальну роль у становленні кожної особистості. Шануючи минуле вітчизняної освіти, її досягнення в сфері культури мислення, віддаючи належне її сучасним досягненням, особ­ливо у перебудові педагогічних стратегій навчального процесу на всіх рівнях, слід чітко визначити нові освітні завдання і рішуче та наполегливо взятися за їхню реалізацію. Що ж належить до найактуальніших проблем сучасного освітнього простору в процесі розбудови України й розвитку національної свідомості? Які основні стратегічні напрямки розвитку національної освіти?

1. Філософія освіти в контексті національної освіти

Суспільство XXI ст. цілком справедливо називають «суспільством знань», бо саме знання визначають і матеріальне, і духовне життя. Природно, що люди­на витрачає дедалі більше часу для їхнього здобуття. Це зумовлено тим, що ін­формаційний потенціал суспільства, подібно до ланцюгової реакції, постійно примножується як у просторі, так і в часі, глибинно проникаючи в сутність при­родних і суспільних явищ. Саме в подібних умовах (це траплялося декілька ра­зів у історії розвитку науки та культури, досить згадати межу ХІХ-ХХ ст.) виз­начальну роль відіграє філософія як методологія і теорія пізнання.

Функція філософії н системі науки й культури завжди полягала и осмис­ленні корінних, «межових» проблем місця та ролі людини в цьому світі, її став­ленні до освіти. Усе це позначалося на розробці світоглядних проектів, які б окреслювали шляхи вирішення цих проблем. Філософія ж освіти насамперед виступає як відбиток цих світоглядних проектів, тобто певних моделей став­лення людини до світу в системі загальної та національної культури, а це, у свою чергу, впливає на вихідні цілі й завдання навчання та виховання.

Розробляючи філософію освіти, особливо в сучасний період становлення в ній національних вітчизняних традицій і досягнень у галузі освіти, науки і культури, доцільно зосереджувати увагу на органічному її зв'язку із загаль­ною культурою філософії як форми суспільної свідомості. Філософія освіти повинна бути детермінована філософсько-світоглядною проблематикою, яка передбачає осмислення феномена людини у Всесвіті: філософським тлума­ченням свободи й водночас суспільної та індивідуальної відповідальності лю­дини за прийняття рішень та наслідки своїх вчинків перед сучасними й май­бутніми поколіннями, філософським осмисленням аксіологічних принципів буття людини, специфічності ментальності та багатьма іншими аспектами фі­лософського осмислення сутності природи людського буття.

Філософія освіти в цьому контексті виступає передусім як своєрідний «ка­нал зв'язку» між загальною філософією і розробкою вихідних установок, ці­лей і цінностей освіти. Саме в цьому вбачається розвиток філософії освіти як специфічного, своєрідного типу осмислення процесів навчання і виховання поряд із іншими формами їхнього концептуально-теоретичного аналізу в пси­хології, педагогіці, логіці, культурології, соціології, риториці тощо.

Треба зазначити, що філософія освіти — порівняно молода галузь науки. Вона напружено шукає відповіді на фундаментальні питання, пов'язані з роз­витком і формуванням творчої особистості. Зокрема її цікавлять такі пробле­ми: які функції і яка місія школи як соціальної інституції? Які суспільно зна­чущі цілі мають визначати напрями освіти? Які пріоритети й цінності освітньої сфери? Як наповнити зміст освіти справді якісними знаннями? Що потрібно для того, щоб освіта для кожного, хто навчається, була значущою і релеван­тною, приносила задоволення і навіть естетичну насолоду? Що потрібно для того, щоб емпатичне й еротетичне спілкування між студентом і викладачем стало нормою вищої школи?

Питаннями й проблемами філософського спрямування освіти стурбовані освітні системи держав усього світу. Жодна країна світу не задоволена нині своїми традиційними освітніми парадигмами, їхніми цілями й цінностями. Усюди освіта модернізується та формується з урахуванням сучасних потреб суспільного життя, глобалізаційних змін, економічних можливостей та національних традицій у галузі культу­ри. Го-

ловне в цих процесах те, що проблема визначення філософії освіти є пріоритетною і диску­сійною.

Методологічно марними у цих дискусіях є позитивістські нама­гання відшукати єдині стандарти, норми й ідеали для «всіх часів і народів». Адже освітньо-педаго­гічний процес має конкретний культурно-істори-чний характер. Педагогічна й філософська спіль­нота дедалі більше переймається пошуком нового сенсу педагогіч­ної діяльності, яка ґрунтується на найсучасніших основах.

Саме у цьому руслі реформу­ється державна політика України у сфері освіти: створено основне законодавче поле освітянської галузі, розроблено нормативно-правову базу для розвитку національної системи освіти, зокрема ухвалено закони «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професій­но-технічну освіту», «Про вищу освіту», ухвалено Національну доктрину розвитку освіти України у XXI столітті. Отже, можна констатувати: держав­на політика у сфері освіти чітко визначена і реформування згідно з цією док­триною планомірно розпочалося¹.

Що ж до методологічного, структурно-системного осмислення нових функцій освіти в сучасному вимірі, то в освітньому просторі України маємо різні підходи до цілей і цінностей освіти. Вони окреслені трьома основними концепціями освіти: традиційною, раціоналістичною та гуманістичною.

Традиційна концепція побудована на трьох постулатах: перший — основ­на мета освіти — оволодіння базовими знаннями, уміннями й навичками; дру­гий — головна увага приділяється вивченню і засвоєнню академічних знань. Основне навантаження — на базових дисциплінах і найважливіших галузях знань; третій — «морально-освітній» постулат, згідно з яким освіта немож­лива без засвоєння певних моральних цінностей.

Якщо інтегративно підсумувати ці постулати, то, згідно з традиційною концепцією, навчання зводиться до чітких стандартів і критеріїв успішності. Тобто академічну успішність забезпечують насамперед такі інструменти інте­лектуальної діяльності, як опрацювання навчальних планів, опора на пам'ять, на повторення пройденого. Щодо останньої опори, то залишився і такий вислів: «Повторювати — велике діло».

Раціоналістична концепція мало поширена в країні. Кредо раціоналістів: знання — це впорядкована сукупність об'єктивних фактів. Воно, як і нале­жить, повинно пропонуватися суб'єктам освіти ззовні як похідне від виклада­ча — «освітнього менеджера». Згідно з цією концепцією актуально звучить вислів: «Студент — це місткість, посудина, яку потрібно наповнити».

Виходячи з такого розуміння сутності освіти, прихильники раціоналізму й вирішують проблему методів навчання, які полягають у створенні ефективної та всебічно розробленої технології із застосуванням комп'ютерної техніки, інформаційних систем, спрямованих на засвоєння певної освітньої програми.

Представники гуманістично спрямованої філософії освіти, яка набуває в Україні дедалі більшого поширення, на противагу традиційникам і раціо­налістам розцінюють сенс освіти, її зміст як необхідну умову для особистіс-ного самовираження, самоствердження людини, як можливість найбільш повно й адекватно відповідати природі людського «Я», тобто допомогти людині розбудити те, що в ній уже закладено (природні унікальні здібності, нахили), а не навчати її того, що придумано кимось рані­ше, апріорно. Такий філософ­ський підхід відкриває найплідніший шлях до самореалізації особистого «Я». Педагоги — прихильники гу­маністичної концепції — спи­раючись на такі цінності, як спів­робітництво, рівність, довіра, взаємодопомога, толерантність, емпатичність, а не на протилеж­ні — технократичні, які знахо­дять своє віддзеркалення у відно­синах залежності, конкуренції, ієрархії влади й контролю

над ін­шими.

Якщо розглядати загальну ідею цілісного навчального змісту, то вона стала нині предметом спрямованого теоретичного осмислення й експериментально-прикладної реалізації. Ця ідея конкре-тизується такими напря­мами: створення особистісної форми змісту в контексті організації навчальної діяльності; покла-дання на вчителя, викладача не тільки ролі предметника, а й ролі педагога-особистості.

Перший напрям — це конструювання спеціальних текстів (письмових і ус­них), моделей життєвих ситуацій крізь призму життя і долі історичних поста­тей — творців, винахідників культурних здобутків. Класичним прикладом мо­же бути опис Г. Гегелем у праці «Лекції з історії філософії» періоду історії Афін на тлі особистості Сократа. У творі, як ми знаємо, усі історичні події то­го часу подаються в контексті життєвої драми Сократа. Моральна колізія цієї людини розкриває сутність цілої епохи в розвитку Афін².

Другий напрям полягає в залученні особистості до символічної діяльності, спрямованої на виявлення в навчальному предметі особистісного змісту, із плавним переходом до діяльності для засвоєння мови культури. Цей напрям проголошує пріоритет людини в контексті національних і загальнолюдських цінностей, відштовхується від аксіологічних підходів до філософії освіти. Ця парадигма з'єднала цілі освіти, її зміст із формуванням духовно розвиненої та вільної людини, здатної до творчості, соціальної активності, громадянина, відповідального за свої дії перед суспільством. Саме такий підхід створює умови для відродження людяного в людині, реалізації її індивідуального «Я», розвитку свідомого й творчого ставлення до життя, її духовного вдоскона­лення.

У новій філософії освіти учень (студент) виступає соціокультурною інди­відуальністю, яка постійно розвивається разом із соціокультурним просто­ром. Студент (учень) — це результат і процес розвитку соціокультурної сис­теми. Тому головною особливістю сучасного педагогічного мислення є не лише прийняття тих чи інших положень та ідей, а й насамперед конструюван­ня на їхній основі цілісних освітніх моделей, які відображають єдину систе­му як суспільних, так і суто психолого-педагогічних поглядів і переконань. Фундаментом цих моделей і є сучасна філософія освіти, тобто соціально-фі­лософські підходи до учня (студента).

Оскільки центром тяжіння стає учень (студент), то важливою функцією вчителя (викладача) є вміння сприяти йому в ефективному й творчому освоєн­ні інформації, в її критичному осмисленні. У світовому освітньому середови­щі у зв'язку із зміною парадигми педагогічних функцій почали використову­вати термін facilitator — той, хто сприяє навчанню, полегшує його, допомагає вчитися. Слід наголосити, що за умови застосування найсучасніших комп'ютерних систем, високих телекомунікаційних технологій, які, поза всякими сумнівами, стимулюють ефективність навчального процесу, усе ж ніщо й ніхто не в змозі повністю витіснити й замінити мистецтво безпосереднього емпатичного педагогічного діалогу «вчитель — учень». Тому особливо важ­ливою є підготовка високопрофесійних педагогічних та науково-педагогічних працівників, які відповідають інтеграційному критерію «педагогічна майстер­ність + мистецтво комунікації + новітні технології».

З усього сказаного аподиктично випливає, що освіта XXI ст. — це не лише надання знань і виховання особистості. Освіта в добу глобалізації та високих технологій — це фактор соціальної стабільності, економічного добробуту країни, її конкурентоспроможності та національної безпеки. Тому освіта мо­же й надалі сприяти розвитку соціальної держави, і у сфері не лише юридич­ної, політичної, а й соціальної рівності всіх громадян.

Потрібні час і досвід у постійному нарощуванні політичної культури, соці-

альної свідомості, розвитку здатності більшості громадян ус­відомлювати свої інтереси, обсто­ювати їх законним шляхом, вести культурний діалог, утверджувати психологічну й моральну єдність соціальних груп, що підвищує ав­торитет соціальної держави.

Отже, атрибутивна особли­вість філософії освіти полягає в тому, що вона органічно поєднує в собі політичні, соціальні, еконо­мічні й власне освітні аспекти. Ура­хування цього дасть змогу вивести освіту за відомчо-галузеві бар'єри й надати їй сучасної сутності як сфери інтеграції та реалізації за­гальнонаціональних інтересів і пріоритетів нашої держави. А як­що це так (а це дійсно так), то модернізація освітньої системи

потребує і нової економіки освіти, яка могла б фінансово забезпечити адекват­ний вимогам часу розвиток освітньої діяльності.

Тільки за такої умови освітнє середовище може формувати й розвивати сучасну демократичну особистість, удосконалювати ідеали та цінності відкритого громадянського суспільства, реалізувати національні інтереси, вибудовувати міцний фундамент соціальної держави и утверджувати її унікальність у єдиному світі в усьому його розмаїтті.

Філософія педагогічної освіти, як і філософія освіти загалом, — сфера, яка разом із еволюцією передбачає певні стабільні основи, що зберігають своє значення на будь-яких етапах розвитку людства. Зазначимо, що під впливом тих чи тих процесів окремі з цих ідей набувають особливого значення. З'яв­ляються нові ідеї, які ми обов'язково повинні враховувати й особливо в пе­дагогічній освіті, оскільки вони є важелем в освітній діяльності суспільства взагалі.

Першою такою ідеєю є ідея людиноцентризму в освіті і в педагогіці. Сучасні обставини зумовлюють орієнтацію на розвиток особистісних рис людини з огля­ду на її ефективнішу працю в умовах сучасного виробництва. Людиноцентрист-ський особистісний вимір не суперечить тим принципам, яких дотримувалися раніше, коли надмірна увага приділялася колективістському началу³.

Актуальне завдання сьогодення — поєднати особистісний вимір у педаго­гіці, освіті з таким феноменом, як колективістські взаємини, колектив. Зав­дання полягає в зміні пріоритетів, коли людина жила для колективу, а не ко­лектив задля розвитку людини. Для України ця проблема особливо важлива, оскільки, як показує історичний досвід, общинність завжди проймала всі сфе­ри українського суспільства — це саме те явище, яке захищало людину, спри­яло її розвиткові на рівні громади. Але громада водночас виступала й гальмом розвитку особистості.

Події 30-х років XX ст. у нашій країні — яскравий приклад тоталітарист-ської колективності, яка стала можливою тому, що ми мали глибоко вкорінені традиції общинного розвитку. Адже Ради у тому вигляді, у якому вони були то­ді, — це абсолютизовані форми общинного самоврядування; колгоспи в тому вигляді — абсолютизовані форми общинного господарювання. Процеси збере­ження колективістських начал часто вели до деіндивідуалізації особистості. Можна сказати, що причиною краху попереднього ладу стало саме те, що бага­то мільйонів людей у тій системі відносин не могли себе реалізувати ні в еконо­міці, ні в політиці, ні в духовній сфері. А це вже глухий кут у розвитку народу.

Який же вихід із цього становища? Вихід у переорієнтації в освітянській сфері на розвиток людини, на розвиток особистості. Досі, готуючи педагога-предметника, ми давали переважно тільки знання предмета. Не приділялося достатньої уваги психологічній підготовці вчителя до розпізнання сутності конкретної людини, уміння виявити ті позитивні риси, які потрібно розвину­ти в дитині, і те негативне, що необхідно загальмувати. Отже, людиноцентризм, особистісна педагогіка є ключовим питанням у реформуванні педаго­гічної освіти.

Друга проблема, яка спри­чиняє докорінні зміни, — став­лення людини до природи. У ми­нулому столітті людство набуло здатності до самознищення. Це не є секретом для самого людс­тва. Але усвідомлення цих реалій і особливо їхнього врахування в повсякденній діяльності — і в по­літиці, і в економіці — є недостат­нім. Ми виховані під гаслом І. Мічуріна: «Ми не можемо чекати милостей від природи, узяти їх у неї — наше завдання». І значною мірою відповідно до цього гасла поводимося і сьогодні. Але ми му­симо переорієнтуватися в розу­мінні співвідношення «людина і природа», переконати

підростаю­че покоління в тому, що природа є продовженням людини, її зов­нішнім «Я». Це допоможе створи­ти ту гармонію, яка порятує людство. І люди, які закінчать професійні навчальні заклади, че­рез сферу своєї діяльності мати­муть безпосередній контакт із природою, впливатимуть на неї. Тому пот-

рібно навчити їх бути обережними, дбайливими до довкілля.

Не менш важливою проблемою є співвідношення людини і світу. Річ у тім, що сучасний світ і світ майбутнього значною мірою відрізняються. Це пояс­нюється не тільки геополітичними змінами. Поряд зі створенням якнайкра­щих передумов для індивідуалізації особистості посилюється тенденція до ус­відомлення цілісності світу, його взаємопов'язаності. Держава сучасна, а тим більше майбутня, не може бути відокремленою, закритою, такою, що не має постійного зв'язку з іншим світом. А це вимагає підготовки такої людини, гро­мадянина, особистості, яка була б здатна на індивідуальному рівні органічно взаємодіяти з людством, із громадянами інших країн і її сфері виробництва, і и сфері політичних відносин, і в сфері духовній. Це вимагає формування спеціаліста, який би розумів необхідність такого спілкування, а також здатного на таке спілкування.

У цій площині постає проблеми патріотизму, державності. Часто проти ставляють: патріотизм — непатріотизм. Нині і в майбутньому, в умовах, коли держава є відкритою й повинна діяти узгоджено з іншими країнами, і в освітньо-виховному процесі потрібно готувати людину до того, що вона є патріотом своєї батьківщини і водночас громадянином світу. Якщо такого не буде, то це призведе до самознищення людства.

Ще одна ідея — спрямованість навчально-виховного проце­су. Динамізм процесів у світі, а та­кож у нашій країні, формування демократичного суспільства, ефективність функціонування якого залежить від ступеня само­свідомості кожної особистості, — усе це вимагає від навчальних зак­ладів, і передусім тих, які готують педагогічні кадри, переорієнтації навчального процесу з уміння за­пам'ятовувати, у кращому разі, повторювати суму знань, на ви­роблення — на основі здобутих знань — умінь і навичок самостій­но аналізувати різноманітні про­цеси і явища. Отже, треба перетворити знання на активний важіль діяльності кожної людини. Однією з важливих проблем у системі освіти є спрямованість навчального процесу на вміння, використовуючи усі знання, аналізувати те, що відбувається навколо людини — і в суспільному розвиткові, і в природних обставинах.