1. Основні принципи та етапи періодизації української національної ідеї

Загальне завдання, яке повинно постати перед суспільством – зрозуміти сутність національної ідеї. Ця обставина орієнтує на неприпустимість будь-якого спрощення в оцінюванні дійсного стану речей, у визначенні змісту, функцій, форм вияву національної ідеї, її реального місця в духовному житті сучасного суспільства. Поза тим, процеси інтеграції та диференціації, що відбуваються як у глобальному масштабі, так і на рівні окремо взятих держав, зумовлюють політизацію етносів та націй, що уможливлює необхідність звернення до проблеми національної ідеї в контексті національного буття і свідомості.

Нація, національна культура, національна держаВа, національна ідея – усе це продукти історії, категорії історичної науки. Пізнати ці суспільні явища та інститути, дослідити їхнє формування і розвиток можна лише на засадах історичного підходу.

Сучасна парадигма української національної ідеї базується на положенні про те, що вона має власну історію, невіддільну від історії етногенезу українського народу, формування української модерної нації, національно-визвольних змагань українців за волю, незале:жність і свою державу. Історизм надає національній ідеї системного характеру, дозволяє з'ясувати, як ця ідея на кожному новому етапі історії наповнювалася новим змістом, конкретизувалась і втілювалась у життя.

Принцип історизму, як головне методологічне правило наукового пізнання, орієнтує на аналіз національної ідеї з погляду її зародження, формування й утвердження в суспільній свідомості, світогляді, культурі, з'ясування її особливостей на кожному конкретно-історичному етапі. Сповідувати принцип історизму в дослідженні національної ідеї означає шукати об'єктивну відповідь на питання: за яких умов вона виникла, які етапи у своєму розвитку пройшла, чим була в минулому й чим стала сьогодні. Наукове пізнання української національної ідеї як потужної духовної сили самопізнання українськоzo народу передбачає виділення в її історії найважливіших періодів, етапів за спільними ознаками та критеріями, тобто проведення періодизації. Період – це умовно окремий відрізок часу в історичному процесі, який характеризується рядом спільних рис, відмінностей і особливостей порівняно з іншими періодами, має свій початок і відносну завершеність¹.

Основу будь-якої періодизації становлять певні правила і критерії, тобто ознаки чи їхня сукупність, які й служать мотивацією виділення періодів. Про які критерії йдеться в періодизації української національної ідеї? По-перше, це найважливіші рубежі етнічної і політичної історії українського народу. Чинна періодизація історії України є тим тлом, на якому аналізується національна ідея. По-друге, зародження принципово нових явищ у етнічному, політичному, суспільному, науковому, культурному, ідейному та духовному житті, які змінили або істотно вплинули на характер і зміст національної ідеї, національної свідомості. Ідеться, зокрема, про початок етногенезу українців, утворення давньоукраїнської державності, становлення української нації, запровадження християнства, розвиток писемності, друкарства, поширення просвітництва, формування національної ідеології. По-третє, це поява політичних творів і наукових праць, які стали важливою віхою у формуванні наукових засад національної ідеї. До них можна віднести, наприклад, написання «Повісті минулих літ», козацьких літописів, «Історії Русів», творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгoманова, Лесі Українки, «Історії України-Руси» М. Грушевського, праць М. Міхновського, Д. Донцова, В. Липинського та ін. По-четверте, заснування товариств, громадських рухів, політичних об'єднань і партій, націоналістичних груп і організацій, які суттєво вплинули на формування національної ідеї, її модифікацію і реалізацію.

Спираючись на згадані та інші критерії періодизацїі, можна погодитися з Я. Калакурою щодо окреслення восьми основних періодів розвитку української національної ідеї. Її витоки сягають у слов'янські часи, коли у свідомості праукраїнців складалися найпростіші, нерідко примітивні уявлення у вигляді міфів, різних жанрів усної народної творчості: легенд, переказів тощо, про свою самобутність і окремішність, особливості мови, звичаїв, обрядів, любов до рідної землі, її захист.

П

Ствердження національної ідеї за умов чужоземного гноблення робить близькою для українських теоретиків притаманну італійцям дієво-раціональну інтерпретацію її як гасло визвольної боротьби. З польськими, чеськими і російськими ідеологами українських речників національної ідеї об’єднувало також включення її в контекст проблеми слов’янської єдності як своєрідної опосередковуючої ланки між загальноєвропейською спільнотою і конкретною нацією.

В. Горський

ерший період зародження української національної ідеї пов'язаний із княжою добою, з історією Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав. Саме в цю добу склалася українська народність, виокремилась українська мова, почала складатися нація. Літописці Київської і Галицько-Волинської Русі в хронологічній послідовності виклали найважливіші історичні події, залишили нащадкам своє бачення давньоукраїнського історичного процесу. Надзвичайно важливу роль у формуванні національної свідомості, її християнського фундаменту відіграло прийняття християнства, яке сповідувало нові духовні цінності та нове бачення історичного процесу. Становлення української народності, визрівання її національних ознак супровод:жувалось утвердженням української ідентичності, що об'єктивно стимулювало розвиток знань про минуле українців, їхню самобутність. Упродовж кількох століть на етнічну свідомість українців потужно впливала національно забарвлена культура та історія західноєвропейських народів. Боротьба проти татаро-монгольських завойовників, польської, угорської, литовської колонізації українських земель формувала в українців патріотизм, готовність захищати свою малу батьківщину, обстоювати її незалежність, тобто ті морально-патріотичні якості, які є компонентом національної ідеї.

Другий період охоплює козацько-гетьманські часи (ХVІ-ХVІІІ ст.). Зародження українського козацтва, заснування Запорізької Січі, держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини, могутній національно-визвольний рух, подвижницька діяльність учених Острозької та Києво-Могилянської академій – усе це помітно вплинуло на розвиток національної свідомості, позначилося на формуванні української козацької ідентичності, сприяло утвердженню національної окремішності українців, вибудувало їхні визвольні й демократичні ідеали. Просвітницька діяльність Львівського, Луцького, Київського та інших братств, друкарень, учених академій, діячів церкви сприяла зростанню загальної культури українського народу, усвідомленню ним свого історичного покликання. Твори М. Смотрицького, П. Могили, І. Вишенського, Ю. Рогатинця, Д. Туптала, С. Яворського, І. Гізеля, Т. Прокоповича та ін. мали не тільки теологічну, а й національно-історичну спрямованість. Національний компонент стає ознакою нових форм усної творчості, інтермедій, вертепу, народних дум. У козацькі часи дістають поширення такі різновиди фіксації історичних подій, як щоденники, козацьке літописання, мемуаристика. Козацько-гетьманська доба зробила виклик інтелектуалам з'ясувати історичні витоки українського народу, його минувшину й на цьому грунті довести його історичне право на свою окремішність, волю, незалежність, на власну державу. Вершиною української історичної думки цієї доби, на якій вибудовувалася національна ідея, стали літописи Самовидця та свідчення сучасників. У них історично й логічно обгрунтовано правомірність визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, а її героїка поєднувалася з утвердженням ідеї нескореності українців, їхнього історичного права на самостійний розвиток на своїй землі, на свою державу.

Особливість третього періоду, який охоплює кінець ХVІІІ – першу половину ХІХ ст., полягає в тому, що, незважаючи на втрату національної державності, українці не змирилися з визначеною їм долею малоросійської народності в Російській і русинів у Австрійській імперіях. Літературно-філософські твори Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагuлевича, праці багатьох істориків сприяли збереженню почуття окремішності українського народу, самобутності його мови, культури, звичаїв, обрядів, історії.

Т

Нація – це душа, духовний принцип. З двох речей, які є, властиво, однією, склалається душа, цей духовний принцип. Одна в минулому, друга – в майбутньому. Одна – це спільне володіння багатим спадком споминів, друга – спільна згода, бажання жити разом, коритися спільним і надалі неподільним спадком. Людина. Мої панове, не з’являється відразу. Нація, як і особи, це результат довгих зусиль, жертв і самовідречення.

Е. Ренар

радиції козацького літописання набули якісно нового відображення в «Історії Русів », рукописні варіанти якої тривалий час утверджували цілісне уявлення про історію українського народу, її тяглість від княжих часів до Гетьманщини. Головною у творі була ідея про право кожного народу на самостійний державний, культурний та економічний розвиток, про законні підстави русів-українців боротися проти будь-яких іноземних поневолювачів за свою незалежність. В українській філософській та історичній думці знайшов відлуння західноєвропейський історіософський напрям – романтизм, який мав в Україні своє козацьке коріння. Романтизм сприяв пробудженню національної свідомості, ставав світоглядною основою протистояння шовіністичній великодержавницькій ідеологїі Російської та Австрійської імперій².

Із середини ХІХ ст. починається четвертий період розвитку української національної ідеї, який предстамений працями філософів, істориків, філологів, етнологів, літературними творами, діяльністю громадських товариств. Університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, а згодом і в Чернівцях, Київська археографічна комісія, Київський архів давніх актів, Товариство Нестора Літописця, журнали «Основа», «Киевская старина» стали важливими осередками вивчення українських старожитностей, збирання і публікацїі джерел, написання наукових праць із української історії, фольклору. Особливо помітним був внесок в українознавство М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша та ін.

Винятково вплинула на формування національної свідомості українського народу діяльність кирило-мефодіївців, громадівців та літературно-художня і публіцистична творчість Тараса Шевченка. Будучи палким прихильником національної ідеї, національного визволення українського народу, геніальний поет по-новому зобразив українську історію у творах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Розрита могила», «Великий льох» та ін. Він відкинув конформістську модель «малоросійства» з ідеологією «спільної історії Малої і Великої Русі», лояльним ставленням до імперської Росії. Т. Шевченко заклaв фундамент національного бачення української історії, поєднав ідею нації і власної держави з найвищими гуманістичними цінностями, що стало нарілzним каменем національно-державницької свідомості українців, оформлення національної ідеї.

Остання чверть ХІХ – початок ХХ ст. становлять окремий п'ятий період, коли остаточно утвердилась органічна єдність української національної і державницької ідеї. Наукова творчість В. Антоновича та його учнів, діяльність київської історичної школи документалістів, Наукового товариства ім. Т. Шевченка, синтез історії України, здійснений М. Грушевськuм, наполеглива праця його наукової школи істориків у Львові, Українського наукового товариства в Києві – усе це завершило процес виокремлення української ідеї як національного феномену. Вагомий внесок у збагачення української національної ідеї, її європеїзацію зробили М. Драгоманов, Б. Гpiнчeнкo, І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов та ін., які сприяли прилученню української нації до західноєвропейських цінностей.

Перша світова війна була пробою українських сил реалізувати національні цілі через діяльність Української народної ради, Союзу визволення України, легіонів Січових стрільців, політичних партій і громадських об'єднань. Вершиною цього періоду стала Українська революція 1917-1920 рр., з якою пов'язані втілення державницького компонента національної ідеї і відновлення національної державності України, її незалежності та соборності. Саме в добу революції найвидатніші українські мислителі, філософи, історики, правники, етнографи, культурологи, богослови (зокрема, М. Грушевський, С. Петлюра, В. Винниченко, М. Васuленко, І. Огієнко, Д. Дорошенко та ін.) стали творцями Української Народної Республіки, яку розглядали як правонаступницю княжої та козацько-гетьманської державності українців. Національна ідея доповнилася гаслом соборності України, що було реалізовано в Акті злуки УНР та ЗУНР.

Шостuй період – це 20-ті – початок 30-х років ХХ ст., коли під натиском більшовицьких збройних сил Українська революція зазнала поразки, а в Україну було експортовано тоталітарний режим, водночас західноукраїнські землі – Галичина, Волинь, Буковина, Ізмаїльщина, Закарпаття – опинилися під владою Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Особливість цього періоду розвитку української ідеї в тому, що інерція Української революції ще на тривалий час забезпечила національно-державницьку свідомість як у «материковій» Україні, так і в українській діаспорі. Частково цьому сприяла так звана «українізація», як тактичний маневр радянізації українців. У міру насадження більшовицької ідеології «інтернаціоналізму» наростав опір національно свідомих і патріотично налаштованих провідників українського народу, підвищувалася роль зарубіжного українознавства в збереженні й примноженні національних традицій українства. Історики Західної України (І. Крип'якевич, С. Томашівський), учені української діаспори (Д. Дорошенко, В. Липинський, О. Бочковський, Д. Донцов та ін.), провідники Організації українських націоналістів (Є. Коновалець, А. Мельник, М. Сціборський та ін.) розвивали національну ідею, здійснювали спротив антиукраїнським силам, обстоювали історичну правду, робили повчальні висновки з минулого.

С

Український етнос утворює реальну більшість українського народу й без заперечення його національних потреб годі й говорити про нормальний розвиток українського народу. Більше того. Саме в історії українського етносу, в особливостях української ментальності, що виробив цей народ впродовж тисячолітньої драми свого історичного існування й слід шукати рис, щос визначатимуть зміст і спрямованість української національної ідеї, яка на нинішньому етапі нашого розвитку покликана служити консолідації представників всіх етнічних груп, що об’єднались у спільноту «український народ».

В. Горський

приятливий вплив на розвиток національної свідомості мали повернення в 1924 р. М. Грушевського з еміграції, здобутки створених ним історичних установ у системі ВУАН, діяльність творчої інтелігенції, підпільних антирадянських організацій, українських націонал-комуністів.

Згортання політики українізації, так званий «новий курс» Й. Сталіна, проведення репресій, зокрема й супроти наукової і творчої еліт, ідеологізація суспільних наук, шельмування свідомих українців, насильницька русифікація – усе це дуже негативно вплинуло на існування національних ідей, призвело до втрати частиною українців національної самобутності.

У сьомому періоді, котрий тривав із середини 30-х до другої половини 80-х рр., з одного боку, чітко простежуються щонайменше три підперіоди, або етапи, стагнації української національної ідеї. Ідеться про фізичне знищення носіїв національного світогляду, про остаточну заідеологізованість суспільних наук в УРСР у 30-х рр., піднесення національної свідомості українців у роки Другої світової війни. Заснування Українського історичного товариства й часописів «Український історик», «Сучасність», «Визвольний шлях» остаточно утвердили своєрідну двоколійність української історіографії: наукової в діаспорі та заідеологізованої в УРСР. Для останньої деякі короткочасні позитивні зрушення були пов'язані з хрущовською «відлигою», із критикою культу особи Й. Сталіна, із гаслами М. Горбачова про перебудову, гласність і плюралізм³.

Українське шістдесятництво, дисидентський і правозахисний рух, національне підпілля живили й підтримували українську національну ідею, лейтмотивом якої залишалася незалеж-ність України. Ідеологічне протистояння між радянською і зарубіжною українською історичною думкою засвідчило глибоку кризу та безперспективність радянської історіографії, інфікованої вірусом національного нігілізму.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. розгорнувся рух за реальну суверенізацію і відновлення державної незалежності України, відродження національних традицій українського народу, досягнення його духовної соборності. Ці процеси відбулися впродовж восьмого періоду, для якого характерні банкрутство партійно-класової методологїі, ідеології інтернаціоналізму, поступова дерусифікація суспільного життя. Розгорнулося «повернення» і нове прочитання творів В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Чижевського, С. Єфремова, О. Єфименко, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, О. Оглоблина; реабілітовано діячів українського національного руху. Значна частина колишніх радянських суспільствознавців зуміла дистанціюватися від ідеологічних схем і нашарувань тоталітарної доби, панівної в СРСР ідеологїі, прилучитися до національних традицій української суспільно-політичної думки.

З

Національна єдність є основою для вільнішого заспокоювання, при малій витраті енергії, життєвих потреб поодиноких частин нації, а то через випрацьований віками природного співжиття спільний психічний, культурний і соціальний підклад життя.

Ю. Вассиян

авдяки відновленню державної незалежності в Україні виросла нова генерація молодих незаангажованих політиків, науковців, які по-новому осмислюють українську національну ідею. Їхніми зусиллями у співпраці з представниками української діаспори підготовано низку важливих праць, навчальних посібників, у яких висвітлено історію української національної ідеї на тлі нового бачення етногенезу українського народу, формування української політичної нації, боротьби за волю і незалежну Українську державу. Поступово долаються ідеологічні стереотипи, формується якісно нова національна свідомість українського суспільства, хоча цей процес досить складний і суперечливий, він наштовхується на кризові явища в розвиткові самого суспільства, на стереотипи, успадковані від минулого. Проте важливо, що термін «національна ідея» ввійшов у лексику керівників Української держави та політикуму.

Звичайно, будь-яка періодизація умовна, що є характерним і для запропонованої хронологічної схеми розвитку української національної ідеї. І все ж вона дає змогу простежити деякі загальні тенденції і виявити певні особливості, хаpaктepнi для кожного з визначених періодів⁴.

Наукове й світоглядне значення принципу історизму і періодизації розвитку української національної ідеї полягає в тому, що вони допомагають простежити безперервність і наступність, спадкоємність і тяглість націотворчого процесу. Водночас є мож.ливість у межах ко:жного періоду визначити найважливіші концептуальні положення національної ідеї, особливості її змісту, окреслити внесок українських діячів громадських об'єднань, політичних партій і рухів у її збагачення і конкретизацію. Важливе й те, що проблеми періодизації спонукають до дослідження генези української національної ідеї, що дає змогу об'єктивно оцінити її роль і значення для формування наукового світогляду та національно-державницької свідомості українців.