5. Національно-визвольна революція

Керівництво українською національною справою в Речі Посполитій узяв на себе новий елемент — козацька військово-політична організація, Запорозьке Військо. У той час як українські аристократи могли співпрацювати з польською шляхтою на основі обстоювання своїх корпоративних інтересів, українські козаки не були здатні встановити відповідних відносин із польською стороною. Нагромадження національно-релігійних і суспільних суперечностей прирікало на невдачу будь-яку спробу розв'язання болючої української проблеми в старих рамках Речі Посполитої. Напруженість протистояння переросла межі автономізму — на часі були пошуки принципово нового підходу.

Річ Посполита, як показав перебіг подій, була неспроможна забезпечити своїм українським провінціям ефективну охорону проти постійної татарської загрози. Деякий час після виокремлення із Золотої Орди кримські татари жили мирним життям: виснаживши сили в міжусобній боротьбі, вони прагнули спокою і вбачали ідеал життя в мирному занятті скотарством. Як свідчить Д. Яворницький, татари навіть зблизилися зі слов'янами русько-литовського князівства, польського королівства і володінь молдавського господаря. За часів хана Хаджи-Девлет-Гірея, що правив у Криму протягом 39 років, дружба між; слов'янами й татарами зміцнилася, між ними встановилися мирні торгові відносини. Хан навіть давав пожертви на християнські монастирі.

Але таке становище тривало лише до 1478 р.: у цей час самостійність кримського юрту закінчилася, ним заволоділи турки. Менглі-Гірей, один із восьми синів Девлет-Гірея, залишаючись ханом, визнав себе васалом турецького султана. Із цього часу політика кримців щодо християн кардинально змінилася. Причиною цього був не стільки жорстокий характер нового хана Менглі-П-рея, скільки той фанатизм, який стали прищеплювати татарам їхні завойовники — турки. Саме звідси й розпочалася ворожнеча татар до запорозьких козаків³⁹. До того ж, виникла ще одна обставина — із появою турків на Балканах і в Криму зріс попит на живий товар — невільників. А оскільки Чорне море було закрите османами для решти європейських націй, що значно зменшило обсяг торгівлі традиційними для Криму товарами, то кримські торгові міста віднині спеціалізувалися на торгівлі невільниками й обмеженим асортиментом тубільних товарів. Як зазначав у описі Кримського ханства німецький дослідник Тунман, найактивніша торгівля відбувалася в Кафі та Гізлеві. Торгівля невільниками посідала перше місце, за нею йшла торгівля іншими товарами. Зрозуміло, чому під час кожного з набігів татари забирали в полон від 5 до 60 тисяч осіб. Найбільшим попитом користувалися раби королівського (тобто польського чи русько-литовського) походження, а не московського, «які вважалися в Криму хитрими, підступними, здатними до втеч, а тому порівняно дешевими»⁴⁰. За ситуації, що склалася, сам факт появи козацтва у південних степах був реакцією на постійну загрозу з півдня.

Водночас Польща накинула Україні суспільний устрій, чужий і ненависний більшості українського народу. Ніхто не стане заперечувати, що Польща тоді своєю цивілізованістю стояла вище не тільки від донедавна язичницької Литви, але й Русі з її вагомою київською спадщиною. Але для Русі ця цивілізація виявилася воро­жою і негуманною, оскільки була вузькостановою — орієнтованою на насильницьке збереження типу свавільного і всевладного шляхти­ча; до того ж, вона спрямовувала­ся на знищення індивідуальності всього нижчого стану, а особливо православного.

У конституційних рамках Речі Посполитої, де монополія влади належала шляхті, а селянство було цілком закріпачене, не могло бути місця верстві вільних і озброєних поселенців-козаків. Нові польсько-литовські урядовці не могли навіть визначитися, до якої

верстви населення віднести козаків. Річ у тім, що в Польщі тих часів юридично існувало лише три стани: шляхтичі, міщани та хлопи. Перший із цих станів мав необмежені права й повноваження як щодо своєї особи, так і щодо свого державного становища; міщанський стан мав досить обмежені права — особистої свободи й станової незалежності, але лише в тих небагатьох містах, на які поширювалося Магдебурзьке право; і, урешті-решт, хлопський стан перебував у безумовній залежності від шляхти. Козаків не можна було зачислити до жодного зі станів — вони виявилися зайвими в Польсько-Литовському королівстві. Намагання польської сторони знищити козацьку військову організацію призводили до напруження, яке постійно зростало й, нарешті, 1648 р. вибухнуло великою революцією.

Після перших боїв між козаками й польськими військовими загонами широкі верстви населення майже поголовно піднялися проти польського режиму. У ході війни «покозачилося» багато людей, що зовсім не були козаками в первісному значенні воїнів пограниччя, а радше належали до селянства, міщанства чи навіть до дрібної православної шляхти. Військова організація пограниччя поширилася на широкі простори, звільнені від польського панування, та послужила основою нового суспільного й адміністративного ладу.

І тут виникає кардинальна проблема, сформульована свого часу М. Грушевським: «Наскільки Хмельниччина як епоха була суцільна, планова, конструкційна?»⁴¹. Тобто наскільки козацтво на чолі зі своїм вождем Б. Хмельницьким об'єктивно й суб'єктивно було підготовлене для організації українського суспільства в незалежну державу, яка б забезпечувала самовідтворення держави, не вдаючись до тієї чи іншої форми протекторату якоїсь із сусідніх держав? Зрештою, чи мало козацтво якусь усвідомлену програму побудови такої держави?

Висновки, яких дійшов М. Грушевський упродовж довгих років аналізу цієї проблеми й полеміки з представником державницької школи В. Липинським, досить невтішні. «Я в повній мірі признаю, — писав М. Грушевський 1931 р., — що Хмельницький був великий чоловік — але його велич не лежала в площині ні політичного, ні державного будівництва Нової Європи. В нім занадто багато від Азії, від великих азійських завойовників-кочівників, фундаторів держав-Орд. З тою важною відміною, що для нього матеріалом, гарматним м'ясом служили не чужі, підбиті племена, а свій власний нарід. Він збудував свою владу, владу пануючої старшинської верстви, ціною страшних жертв мас. Він зробив пусткою половину України, щоб укріпити панування своє і своєї династії, чи своєї компанії в другій половині, але і звідси розігнав половину людей, примусив тікати за кордони України, поза межі досягнення його влади. В нім просто вражає ця марнотратність українським людським матеріалом в кампаніях і байдужість про захованнє території. В нім цілком не видно елементарної державної економіки, руки «державного хазяїна Української землі», як колись говорилось»⁴².

Однак М. Грушевський не один давав таку оцінку. Ще раніше В. Герасимчук зазначав, що Хмельницький, як правило, вів війну на українській території, не прагнучи перенести її на сторону ворога навіть тоді, коли міг. Це призводило до спустошення території як союзницькою татарською Ордою, так і поляками. Це був метод скіфських царів, які заманювали Дарія в безмежні степи. Але це не була політика європейського народу: суперечності між європейськими пластами в культурному генофонді українського народу й азіатською стратегією козацтва у веденні війни та укладенні політико-економічних справ спричиняли суспільний розкол. «Хмельницький відновлює перед нами постать такого Великого Скіфа — але це не годиться на провідника європейської держави, а Україна XVII ст. була все-таки Європою і хотіла нею бути кожним суставом свого єства. Це була тактика козацьких війн кінця XVI і поч. XVII ст. — але це вже не годилось для козаччини доби Хмельницького, коли вона хотіла репрезентувати Українську державу! »⁴³

Масова втеча українського населення за кордон від своєї-таки держави знаходить психологічне виправдання з огляду на ведення воєнних і державних справ у неєвропейській традиції: бо ж був Богдан стихійною силою «більш євразійського чи просто-таки азійського характеру. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, а політиком був невеликим, і, оскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро»⁴⁴.

Трагізм ситуації полягав у тому, що й у самого Хмельницького, і в його оточенні на перших порах бракувало чіткої державницької ідеї, ясного політичного плану утвердження держави, реалізувати які можна було б, спираючись на інтереси різних верств народу, об'єднуючи їх і спрямовуючи їхню творчу енергію в конструктивне русло. «Не був хазяїном Хмельницький, — писав М. Грушевський, — і не було взагалі хазяїна. Різні настрої й орієнтації стрічались і перехрещувались, боролись і навзаєм нейтралізувались»⁴⁵.

В оточенні Хмельницького було достатньо розумних голів чи блискучих ідей для того, щоб опанувати стихію революційного піднесення, вийти на новий рівень розуміння проблем, їхнього критичного переосмислення. Та для цього не було ні часу, ні сприятливих обставин, ні необхідного інтелектуального забезпечення в широкому загалі, яке було б закріплене в традицію державницького життя. Неповгамована стихія брала гору над конструктивним елементом, що усвідомлював завдання державотворчості й міг бути сформований за рахунок вихідців із шляхетських родин колишньої княжої верхівки. Проте назагал ці останні були спольщені, а ті, що пристали до Хмельниччини, становили здебільшого маргінальні групки, що не знайшли собі місця в ієрархії Речі Посполитої — психологічно уражені, перейняті ідеєю реваншу за власну кривду.

Дослідники гетьманщини переконані в тому, що, за незначними винятками, це були здебільшого колишні жовніри, дрібні урядовці та шляхтичі, які навряд чи й могли мислити по-новому, творити державу на нових засадах, оскільки були надто просякнуті соціальними, політичними та культурними традиціями Речі Посполитої. «Свідомо чи несвідомо ці люди з невдалою кар'єрою „синів коронних" жили під домінуючою ідеєю дати реванш усім тим, хто викривив їх кар'єру в Річпосполитій Польській, на злість їм зайняти почесне і впливове місце або утворити нову „вільну Річ Посполиту" на взір і подобу її ж»⁴⁶.

Коло політичних ідей і державницьких уявлень цих людей вже не відповідало тим соціальним реаліям, які спонтанно виринули в процесі Української революції. Процеси пішли далі, ніж провідні ніж провідні верстви Гетьманщини були здатні їх усвідомити. І в цьому немає нічого дивного — як показує історичний досвід, результати революцій завжди виявляються несподіваними для тих, хто їх розпочинав.

Селянство переважно скинуло з себе тягар кріпаччини й «покозачилося», за винятком рідкісних випадків звичної тяглості в духовних та монастирських маєтках. Одначе в деклараціях Хмельницького не знаходимо жодного бажання враховувати цю нову реальність і зафіксувати права нової соціальної верстви — дати гарантії її волі, визначити коло обов'язків і прав, а відтак пов'язати з новим ладом України, її державністю. Селянству постійно загрожувало повернення до старих кріпосників або покріпачення новими. «Але проти повороту кріпацтва ніяких гарантій не було, і тому маси так стихійно і непочесно тікали з визволеної України під московську неволю, не покладаючись на свій український уряд і бажаючи відгородитися московським кордоном від перспектив старого підданства...»⁴⁷

Поява вільного, покозаченого селянства була новим радикальним фактором суспільно-політичного життя Східної Європи, і козацька старшина не могла дати ради цьому новому соціальному феномену й визначитись у ставленні до нього. Але ще гіршим було те, що в деклараціях і трактатах Хмельниччини не можна знайти розуміння явища знаного й усім західноєвропейським життям задокументованого — прав міст і міщанства. Саме міщанство відіграло видатну роль в українськім відродженні ХУІ-ХУП ст., було активом братств і просвітництва. Оскільки міста зазнавали утисків від старшинської та війтівської юрисдикції, шляхетських привілеїв Польщі, то саме вони внесли у визвольний рух свою інтелігентність, організаційну ініціативу й енергію, мали найбільше значення у формуванні нового ладу. Однак козацька старшина «навалилася» на міське життя, прибираючи до своїх рук усі права й свободи, які були здобуті міщанською громадою, вдалася до визискування міського промислу. Немає нічого дивного, що після Переяславських угод міста постаралися без відома гетьманського уряду забезпечити себе царськими привілеями й перейти під захист Москви.

Держава виявилася нездатною забезпечити інтереси двох найважливіших трудових станів — «селянство тікало за її кордон, міщанство тікало з-під влади гетьманського уряду», що було свідченням глибокої кризи державно-організаційних здібностей як Хмельницького, так і його наступників.

Зрозуміла річ, тут не йдеться про те, щоб засудити діяльність державотворчих зусиль нового суспільного стану — козаччини. Йдеться лише про те, що за діяльністю її керманичів не було глибокого культурного шару, досвіду громадянського та державного будівництва. Як воєнна потуга держава Війська Запорозького працювала на належному рівні, і сам Хмельницький, і його оточення виявили себе досить високо як правителі військових мас, але великої конструктивної праці не було видно в плані реформи адміністрації, судочинства, фінансів. Боротьба за виживання забирала всі сили — ніколи було замислюватися та реформувати порядки.

Успадкувавши від Війська Запорозького полковий устрій та штабний характер керівництва, Україна рушила державницьким шляхом, мало що вдосконалюючи в цій архаїчній структурі. Полковники, залишаючись полковниками над військом, прилучали до своїх повноважень функції старост-державців, а потім і функції поміщиків, які домінували над адміністративними. Інші верстви, крім козацької старшини, «зостались не зв'язаними конструкційно з козацьким устроєм як військовим; не утворено для того ні організаційних зв'язків, ні спеціальних органів. Вони не чули над собою опіки української держави як такої; вони уставляли відносини до Гетьманщини як війська. Відти такі шпари в державній організації України, в які почав залазити московський централізм і так скоро її розруйнував»⁴⁸.

Отже, у царині державного будівництва доба Хмельницького і його наступників показала себе дуже невиразно. Не більше програмовості було й у заходах щодо відновлення національних прав України. У цій галузі ідейно-політичної боротьби теж відчувалося мало конструктивності, творчого підходу, багато шаблонів і повторень старих гасел релігійної боротьби ХУІ-ХУІІ ст. Переважну роль, зазначає М. Грушевський, відіграють тут суто механічні методи: винищити латинські та єврейські божниці, вигнати не те що духовенство, а й самих іновірців і не пускати в Україну ні ксьондзів, ні москалів, ні євреїв⁴⁹. Звісно, позитивним було те, що зникла релігійна дискримінація православних, але цим проблема не вичерпувалась, бо Україна вже тоді була багатоетнічною. Отже, обмежувалися релігійні права інших, а це не могло забезпечити громадянську злагоду впродовж подальшого співжиття різноетнічних громад.

Звичайно, час війни не сприяє розвиткові наук і мистецтв, а тому зрозуміло, що десятиліття Б. Хмельницького було навіть хвилею застою в цій ділянці суспільного життя. Ми не висловлюємо докір щодо того, що ні в організацію освіти й школи, ні в літературу й мистецтво ця доба не принесла нічого нового, а лише намагаємося констатувати ті умови, які підштовхнули інтелігентні кола до еміграції з України в землі й держави, де відчувався попит на інтелект. У цій байдужості до проблем культури відчувався брак дбайливої хазяйської руки, байдужість до всього того, що виходить поза безпосередні інтереси гетьманського осередку: утримання влади.

Найбільший подив викликає байдужість керівного ядра Гетьманщини до найсуттєвіших підвалин громадського та державного життя, передусім до питань охорони території та населення. Вражає байдужість владоможців до західноукраїнських територій — найбільш «вестернізованих» завдяки польським та угорським впливам із їхньою традицією римського права. Закликуваний на поміч союзник — татарська Орда — постійно здійснював руїнниць­кі марші навіть через козацькі території. Не беручи особливо до уваги народні інтереси, не утворивши організованої найманої армії, Б. Хмельницький ніяк не міг обійтися без допомоги татар, що систематично спустошували україн­ські землі.

Зрозуміло, що 1648 р. у Б. Хмельницького могли бути ще якісь ілюзії стосовно союзу з татарами, але чи могли вони залишитися після порушення союзницьких угод під Зборовом, Берестечком, Жванцем? І все ж, незважаючи на татарські спустошення, Б. Хмельницький продовжував цей курс, жорстоко караючи своє населення, що бунтувало проти татарських набігів. Не дивно, що Кримський ханат дивився на Україну як на підвладну провінцію, а в 1653-1654 рр. хан пропонував Хмельницькому перейти у своє підданство замість того, щоб вступити в договірні відносини з Москвою.

В обстановці невдоволення народу, що дедалі зростало, політикою спустошення, яка штовхала до масової міграції, Б. Хмельницький сам був готовий залишити Україну. Ходили чутки про його наміри перенести свою резиденцію до Миргорода — ближче до московського кордону. Із цих самих мотивів, очевидно, він і випросив, приймаючи підданство, Гадяцьку волость у царя для своєї родини; звідки було блискуче перейти на московську територію в разі небезпеки. У цій слабкій ув'язці гетьмана з українською територією, зазначав Грушевський, «відчувається той євразійський підклад — пережитки чи впливи кочівництва в Богдановій компанії, почасти і в козаччині XVII ст. взагалі... Коли таке тяжке, пригноблююче враження викликає дезертирство українських мас за московську границю за Хмельниччини і по ній, що на мілині лишало український державний корабель, підтинало боротьбу за самостійність, за соціальне і національне самовизначення, — трудно судити за цю малодушність, короткозорість, невитривалість маси, коли не виявляли цих прикмет провідні старшинські верхи»⁵⁰.

Розгляд цього питання не ставить за мету применшити постать Богдана Хмельницького чи його оточення, а лише має сприяти зосередженню на тому, що логіка революції виносить на поверхню такі проблеми, до розв'язання яких самі революціонери, як правило, виявляються не готовими. В екстремальних умовах сам процес початкового державного будівництва набирав таких форм, які мало чим відрізнялися від руйнівної практики подальших наступників гетьмана.

Революція викликає до життя вузол соціальних, економічних, культурних, цивілізаційних і політичних суперечностей, які панівна верхівка не завжди може адекватно розв'язати — на це потрібні час, терпіння, залучення відповідного інтелектуального потенціалу та консенсус у суспільстві, усвідомлення, крім своїх егоїстичних інтересів, ще й загальнодержавного сенсу. На долю Хмельницького дістався клубок суперечностей, найголовнішими з яких були суперечності між соціальним та економічним змаганнями широких, особливо покозачених народних мас, з одного боку, і поміщицько-старшинськими тенденціями козацької верхівки — з іншого. Маси сподівалися, що вони втечуть від поляків і кріпацтва під орудою цих провідників революції, а самі провідники викроювали для себе панські латифундії на цій нібито визволеній землі та вагалися під час торгів із Москвою за державні права

України, до якої верстви їм корисніше приписатися: до шляхетської чи козацької.

Неминучість подальшої орієнтації гетьманів на ті чи ті зовнішні сили була закладена ще в часи Хмельниччини, бо неузгодженою залишалася політика гетьманського осередку і з міщанством, і з селянством, і з козацькими масами, навіть із духовенством, про що свідчать гетьманові аванси Москві щодо визнання зверхності московського патріарха. Ці .неузгодженості пригноблювали національні й державні інтереси, відкривали шпарини для стороннього втручання. В останні роки життя гетьмана буйно розквітає польська та московська інтрига, зрештою, гетьман умирає від апоплексії, дізнавшись про бунт війська, зініційований московським урядом проти гетьманського правління.

Безумовно, Б. Хмельницький — центральна фігура найважливішої епохи в житті українського народу, видатний діяч, людина справді велика за своїми індивідуальними здібностями та можливостями. Але й ця історична особа виявилася, на жаль, безпорадною перед суспільним розвитком, викликаним самою українською революцією. Чергова спроба розв'язати проблему поєднання східної культурної традиції з традиціями європейських суспільних відносин виявилася невдалою.

Сучасник Великої Англійської революції, Хмельницький не мав відповідного геополітичного терену — територія його влади звідусіль мала відкриті кордони. Не мав він, як Кромвель, вишколеної інтелігенції і традицій старої і сильної держави. Навіть коли б Богдан мав надприродні здібності й розумів логіку суспільних подій та ідеалів, які й не снилися його оточенню, він все одно не здійснив би нічого помітного для їхньої реалізації, більше того — залишився б одиноким і незрозумілим для сучасників, та й, урешті-решт, не став би гетьманом. Будь-який лідер не може вийти за межі тих переконань, тієї культури та моральних норм, якими володіє народ. Феодалізм у Східній Європі, на відміну від Англії, ще не вичерпав себе, і верства покозачених селян — свого роду вільних фермерів — ще не могла забезпечити собі місця в соціальній структурі суспільства, на яке могли розраховувати вільні фермери Англії.

До цього додавалися й успадковані дефекти євразійської соціальної структури — недостатній розвиток українського міста, міщанства, інтелігентських верств, їхній невпинний занепад унаслідок полонізації чи еміграції в російські землі. І найголовніша соціокультурна вада — відірваність України від загаль­ноєвропейських культурних процесів, висохли джерела візантійської культури, які живили її, і вона через свою прилежність до східноєвропейського ареалу не знаходила опертя в якімсь новім культурнім циклі: ні в католицькім, ні в протестантськім. Урешті-решт, Україна йшла по шляху реформації суспільства з усякими дефектами, переймаючи найвідсталіші, але добре відомі їй моделі католицької Польщі.

Одначе велике потрясіння, викликане Хмельниччиною, було для, народу благодійним. Воно високо піднесло «простих людей» над рівнем їхньої неволі й гноблення, дало їм можливість відчути себе особистостями, побачити привабливу перспективу вільних людей, що стали над старими класовими і становими перепонами, отримавши визнання в міру своєї енергії, здібностей й заслуг. Ідеал козаччини, вільного господаря став на віки взірцем українців.

Це складний період в історії України. «Маємо підстави стверджувати, що саме протягом 1648-1657 рр. у національній самосвідомості народу стався, по суті, революційний прорив: уперше після загибелі Київської держави в ній з'являється державна ідея, наріжні принципи якої були вироблені генієм великого гетьмана, її утвердження (попри всі складнощі й суперечності цього процесу) зіграло вирішальну роль у розвитку свідомості від рівня етнічно-культурного ототожнення до національно-політичного самовизначення. Проте на шляху реалізації державної ідеї доводилося долати серйозні перешкоди: конфесійну роз'єднаність нації, силу традиційного егоцентричного спрямування соціально-психологічних стереотипів поведінки тих чи інших верств суспільства, територіальний розкол України, боротьбу угруповань серед еліти, пасивність верхівки православної церкви та інтелігенції, вкрай негативну роль геополітичного чинника, що штовхав до пошуків військово-політичної допомоги ззовні. І все ж, дякуючи волі до боротьби за незалежність і політичному генієві Б. Хмельницького, вдалося добитися витворення держави, не були втрачені перспективи возз'єднання в її межах усіх українських земель і досягнення цілковитої незалежності. Саме на цьому етапі національної революції надзвичайно бурхливо розвивалися почуття українського патріотизму, національної гідності й гордості, за новоствореною державою утверджувалася назва «Україна», а ЇЇ мешканці «чимраз глибше усвідомлювали себе українцями»⁵¹. Проте історія повна несподіванок і суперечностей.