Іі. Інтенції національної свідомості у стратегіях мислення епохи модерну: україна – європа

У центрі українського світовідчування завжди стояла людина, її доля, переживання, прагнення, надії, правда і кривда, свобода і добробут. Дослідження сутності цих проблем насичувало українську філософію специфічним світоглядним змістом. Сьогодні ні в кого немає сумніву, що українська духовна культура має свій національний «тембр голосу» і її видатним представникам належать блискучі філософські прозріння, які в ХХ ст. були підхоплені, переформульовані й розвинуті в парадигмі сучасного мислення відповідно до вимог нашого часу. Духовна культура України в багатьох моментах була співзвучна основним інтелектуальним досягненням західноєвропейської культури. Але подібно до західних гуманістів і реформаторів, українські мислителі розпочали вивчення власного народу, його історії, національного самовизначення у сфері культури, політики, релігії. Їхня співмірність дає змогу вивчити специфіку формування основ національної духовності та її теоретичного підгрунтя людиноцентризму.

1. Людина як всезагальний вимір достовірності знань

Чим обумовлена специфіка нашої духовності? Зокрема, наявністю в українській філософії такої важливої характерологічної риси, як людиноцентризм. Незважаючи на його специфіку, яка зумовлена особливостями національної свідомості нашого народу: софійностю, кордоцентризмом, антеїзмом він не протистоїть гуманізму світової філософії. В українській філософії позиція людиноцентризму втілюється, крім усього іншого, через кородцентрuзм. «Кордоцентричний (орієнтований на «внутрішню», духовну людину) погляд на світ формується вже в ранніх літературних пам'ятках праукраїнського суспільства княжої доби»^l. Така позиція є цілком виправданою, оскільки суб'єктивність людини ніколи повністю не зводиться до її відносин зі світом та суспільством. Постмодерна теорія суб'єктивності визначає її як «ентелехіальну монаду». Сутністю людини як монади є унікальність та єд­ність, які ніколи не можна знищити повністю, позаяк «людина це та сутність, що виходить за межі світу, людина не тільки бажана, але й чужа у цьому світі, тому їй не вистачає одного зовнішнього світу. Серце людини та її суб'єктивність завжди виходять за межі світу»². Тому так важливо виявити ті мотивації, що зумовили статус української філософії людuноцентрuзму як теоретичного джерела національної ідеї.

Багатство змісту «філософії серця» спричинило багатоманітність підходів до її висвітлення. Оскільки найважливіші імпульси виходять із серця, воно з'єднує людину зі світобудовою, з іншими людьми, з Богом; зв'язок через серце – найбільший глибинний, сутнісний, сокровенний; він різноманітно відчувається, переживається (від тонкої інтуїції до безперервного прагнення), але не піддається зовнішній кореляції, у тому числі й вербальній. При цьому переосмислюється і роль розуму. Він, як поєднання душевної глибини й духовної структуризації, покликаний поєднувати їх у потрібній гармонії, акцентуючи на первинності серця і вторинності розсудку. У цілому ж об'ємність і глибинність цієї проблеми викликає потребу розглядати її у трьох аспектах: психологічно-емоційному, релігійному та символіко-антропоцентричному³. Концепт «філософії серця» зумовив і таку ознаку української філософії, як «окцuдентальнuй персоналізм», якому значно більше, аніж у Західній Європі, притаманне «інтровертне заглиблення у внутрішній світ особистого переживання»⁴.

Учення про серце, яке є одним із найваж:ливіших складових усієї української духовності, має стійку традицію у схіонослов'янському кордоцентрuзмі. Зокрема, у вітчизняній філософії тема любові і серця посідає особливе місце, оскільки з давніх пір її вирізняє прагнення не до дискурсивно-розсудкової, але до «емоційно-схвильованої манери викладу думок, концепцій і образів» (А. Чuжевський). Сповідальний, екзистенціальний, морально-акцентований характер цієї манери сприяв перетворенню філософії не у вузький набір професіональних дисциплін, а у серію пристрасних смисложиттєвих учень, що, полемізуючи, змінювали одне одного.

Національний колорит вітчизняної філософії, який фокусується навколо її визначальної риси – ідеї «серця» має ті своєрідні й оригінальні акценти й напрями, які здобувають із цієї точки відліку проблеми людського духу, проблеми цілісності буття. Але, безперечно, традиції «філософії серця» простежуються в різні історичні часи і в різних національних філософіях. Найяскравішим прикладом є філософія Б. Паскаля. Мотиви її простежуються також і в творчості Ж.-Ж. Руссо.

Творчість французького мислителя найбільшою мірою відповідає українській «філософії серця». По-перше, «логіка серця», що з нею виступив французький філософ, була своєрідним бунтом проти західної духовності, «довговічними проявами якої можна вважати сцієнтизм, котрий виник із раціонально-активної світонастанови, і культ науки, яка спирається на досвід і сприяє розвитку техніки»⁵. Те саме ми можемо сказати і про Г. Сковороду, який вважав, що перед тим, як мі­ряти небо, землю і море, ми повинні в першу чергу виміряти себе, заглянути в «сердечну безодню», яка ширша за всі коперникові світи⁶.

По-друге, їх зближує звернення до «внутрішнього» світу, що по-новому відкривалолюдину і репрезентувало собою іншу, не традиційну лінію світоглядної орієнтації в європейському світосприйнятті. Відкриття того, що моральні істини це істини серця, а не розуму, є доказовим переконанням як у Г. Сковороди, так пізніше і в П. Юркевича, не враховуючи емоційно-образного розкриття цього положення в творчості Т. Шевченка, М. Гоголя, П. Куліша та інших видатних представників української філософії, художньої та інтелектуальної культури.

По-третє, зважаючи на те, що українська культура стверджує вищу, духовну, внутрішню людину, наділяючи її вищими смислами, французький філософ, виступаючи проти раціонально-активної світонастанови як готовності до дії, керованої і контрольованої розумом, висловлює думки, співзвучні теоретичним розробкам і творчим відкриттям українських філософів.

С

Біблія є думки божі, це є серце вічне, а серце вічне є людина вічна... Біблія є і Бог, і змій... Адже вона плоть і дух, буйство і мудрість, море і гавань, потоп і кoвчeг...

Г. Сковорода

пецифічною рисою філософії французького мислителя є те, що він свідомий «ворог» будь-якої «замкнутої» філософської системи, твердо переконаний у тому, що жодна З них не може охопити нескінченної багатоманітності дійсності. У духовному смислі це поєднує його з Г. Сковородою, а в концептуальному – лише через два століття з'являються мислителі, які свідомо, на противагу до попередньої раціоналістичної традиції заявили про те, що філософія не тільки може, а й повинна бути несистематичною, якщо «хоче» бути ближчою до «життя людини».

Українська «філософія серця» пішла по шляху подальшого вивчення людини. Філософське пізнання людини за своєю сутністю є її самосвідомістю. Вона може замислитися над цією сутністю лише тоді, коли той, хто займається філософською антропологією, розмірковує про себе самого як про людину. «Цілісність особистості і завдяки їй цілісність людини можна пізнати тільки в тому випадку, якщо вона не залишатиме свою суб'єктивність десь збоку і не буде стороннім спостерігачем»⁷. Суб'єктивність людини це її сутнісна самодіяльність, що виявляє себе в самопізнанні. У творчості українських мислителів виявляються як теоретичні, так і світоглядні передумови національної філософії, її джерела; подальший її розвиток мав вирішальний вплив на українську духовність. Власне, нова людина є результатом цієї духовності. У цьому – людuноцентрuзм вітчизняної культури мислення.

Логіка серця відтворює «дійсне буття», знання про світ позбавляє всіх хибних «раціоналістичних конструкцій». У силу цього й сама дійсність стає справжньою в її самобутності. У ряді положень «філософії серця» акцентується увага на перевазі свідомості, тобто внутрішнього життя, інтимних і особливих відношень людини із самою собою, що найяскравіше виявило себе у всеохопності української духовності. Про це свідчить інтелектуальна панорама мислення Г. Сковороди, людuноцентрuзм якого став основою розвuтку національної свідомості і підгрунтям національної ідеї.

Людuноцентрuзм акцентує увагу на «внутрішній» сутності людини. Внутрішня природа людини цікавила вже українських мислителів XVI-XVII ст. Вони розв'язували цю проблему у поєднанні з розкриттям моральних та соціальних цінностей. Її торкались інші українські автори. В українській філософії епохи бароко цю проблему актуалізовано й уведено в широкий філософський контекст.

Українські автори цього періоду у своїх творах висували стрижневу ідею про теозuс, тобто про уподібнення людини Богoві, її наближення до нього та єднання з ним. Обожнення людини розглядалося як дар Божий, справа його благодаті, прийняття чи відкидання якої ставилося в залежність від волі та діяльності людини. Бо хоча обожнення і здійснюється благодаттю, але за умов, що людина й сама докладає до цього моральних зусиль і веде активний, подвижницький спосіб життя, намагаючись наслідувати Христа. Теозис це процес, у якому обожнення і перетворення всієї тварної природи людини нероздільні. Бог для того й став людиною, щоб людина стала Богом. Завдяки теозису людина оминає всі тілесні спокуси, очищає від них думки, «стає на шлях перетворення із зовнішньої, плотської, у вищу, духовну, внутрішню людину, яка уподібнюється Христу»⁸.

У

Від пізнання себе самого входить в душу світло бачення божого... Не прекрасний Нарцис, не хіромантик і не анатомик, але який побачив всередині себе головний машини пункт – царство боже, – сей пізнав себе, знайшовши в мертвому живе, у пітьмі світло, як алмаз в грязюці. Цей точно пізнав людину і може похвалитися: «Знаю людину».

Г.Сковорода

філософсько-теологічних текстах українських мислителів, враховуючи складність і опосередкованість суспільних стосунків, виокремлюються три можливі стани людського життя – тілесний, душевний і духовний. Виділяючи значущість для людини душевного й духовного станів, показується, що саме душевний (внутрішній) стан найбільше відповідає спорідненості з Богом. Проте мислителів людина цікавила не лише з погляду її ставлення до Бога, природи, суспільства, а й з погляду ставлення до самої себе, її внутрішніх особливостей і характеристик. Передусім це стосувалося проблеми цілісності людини й певного спрямування цієї цілісності. Її тілу притаманні чуттєві пристрасті і надмірності, душа розривається від протилежних бажань і нахилів, розум схильний до помилок і потрапляння в оману. Українська філософія прагне знайти для людини вихід з цієї внутрішньої розірваності, звести, зосередити всі свої сили, інтереси в одній точці. Символом цієї точки стає «серце» людини.

З

Творення світу, згідно з П. Могилою, є цілеспрямованим процесом, який закінчується творенням людини. Наділена смертним тілом і безсмертною душею, вона є вінцем творення й опосередковуючою ланкою між світом та Богoм. Світ створено для людини, він є антропоцентричним. Розуміння людини як вінця всьогo створеногo, господаря світу є традиційним у християнській антропології. Але за доби Відродження, коли відбувалося переакцентування уваги в пізнанні з Бога на людину, відбувалося визнання більшої самостійності людини, її самовладдя, а отже, і відповідальності за свої вчинки.

В.Нічик

важаючи на ментальні риси українського народу, національна філософія відзначає «серце» як охоронця і носія тілесних сил людини, зосередження душевних відчуттів, фантазій, пристрастей. Воно є осередком морального життя людини, і, як джерело доброго і злого в ній, тісно повязане з волінням, думанням, вчинками. Серце, як говорять у народі, бентежиться, боїться, журиться, соромиться, ніяковіє, засмучується, тужить, здригається, радіє. «Серце, – підкреслює В. Нічик, – не частина людини, а центр її тілесності, душевності і духовності. Саме воно визначає індивідуальність людини, її "Я", її єство. Спочатку серце збирає людину в єдине ціле, воно є засадовим стосовно її здатності бути цілісністю. А далі воля й розум, притаманні серцю, спрямовують цю цілісність до Бога й єднання з ним»⁹. Очевидно, у цьому й полягає своєрідність та евристична цінність людиноцентризму як специфічно-українського філософського пізнання. У такому поєднанні «серця »і Бога специфіка національного філософування, що з необхідністю приводить до «серця», у якому тільки й може бути Бог. Розуміння Бога як трансцендентності є величезною внутрішньою роботою, найвищою мірою людської активності. Тільки людина здатна за власним бажанням, свідомо «забирати» себе з-під впливів зовнішнього світу й за допомогою Божої благодаті («внутрішня», душевна інтенція), надавати своїм вчинкам дійсно людського спрямування. Водночас цей процес спрямування до добра та істини є і процесом творення людиною самої себе, своєї індивідуальності. «Христоцентризм, або логосцентризм» (В. Нічик) є тим осереддям, без якого неможливо зрозуміти українську духовність. Тема «серця» є джерелом любові, внутрішньої єдності людини, безмежності її духу тощо. Думки про притаманні українській ментальності риси, були «закорінені» в Біблії. Це позначилося на подальшому розвитку української духовної культури.

Звернення до Біблії і до Бога було закономірним. Покоління філософів шукали відповіді на найважливіші питання: у чому обов'язок і щастя людини, у чому сенс її існування. У підсумку вони можуть запропонувати людям лише повне різноголосся поглядів, проти кожного з яких знаходяться цілком очевидні заперечення. І здебільшого зовсім не розум керує нашими вчинками, а неусвідомлені рухи і пристрасті душі. У цьому парадоксі й прихована болісна таємниця людської природи. Але розгадку можна знайти не в багатомудрих творах філософів, а у вірі й одкровенній істині християнської релігії. Ця істина одкровення була основою боротьби за українську духовність і національну культуру.

Таку духовну еволюцію пройшов український філософ Г. Сковорода, який на противагу культу розуму повертається до біблійного розуміння серця, мудрості й цінності думки. Дієвий гуманізм, який у своєму змістовному вираженні співзвучний інтенціям українського гуманізму епохи бароко, із необхідністю «включав» у себе глибинне розуміння людського «Я», яке може бути пізнане також через «сердечне бачення» «Бога в собі». Тим самим були започатковані основи нового національного світобачення – людиноцентризму. Виразниками цієї лінії вітчизняної філософської думки стали Г. Сковорода і П. Юркевич, які підняли українське філософське мислення на рівень світової культури.