4. Національна ідея як ідеал

Національна ідея є цінністю, у якій опосередковуються духовно-практичні самовизначення індивіда в здійсненні соціокультурного буття. Вона є змістом філософії людиноцентрuзму. Проте не тільки на сьогодні, на «тепер», але й на майбутнє. У цьому плані ідея є одночасно ідеалом.

Відмітною рисою людської діяльності є її спрямованість у майбутнє, відкритість новим горизонтам і новим можливостям. «Принцип нового покладання цінностей може тому ствердитись тільки так, що прокинеться і розповсюдиться якесь нове знання про сутність цінностей і умови оцінки. Через вищу усвідомленість масної свідомості сутності цінностей повинна здійснитися і ствердитися переоцінка всіх попередніх цінностей»¹⁷. Цим самим стверджуються нові смисли розвитку сутнісних сил людини. Смислоутворюючий аспект ідеї, зв'язуючи всі сторони людської життєдіяльності в єдиний і цілісний світ, служить опорою безпосередньої практики і спілкування між індивідами, між попередніми й нинішніми поколіннями людей. Якщо ж порушується зв'язок предметності й смислу, то світ втрачає свій безпосередній вплив на індивідів. Однак завдяки ідеї цього не відбувається.

У процесі історії розвитку соціуму, «розгортання енергії ідеї» (Б. Левінас) завжди виробляються загальні смислові аспекти світовідношення, на основі яких закріплюється взаємна координація всієї наступної діяльності індивідів та конкретного «Я». Для того, щоб бути самою собою, людина потребує, щоб світ був «позитивно наповнений» (К. Ясперс). «Якщо цей світ прийшов у занепад, ідеї здаються вмерлими, людина буде прихована від себе доти, доки вона... не добуде в світі знову ідею, котра йде їй назустріч»¹⁸. Тобто в усвідомленні самобуття індивіда починається те, що лише потім здійснюється у світі.

О

Коли ж ідеал – життя індивідуального – треба прийняти головним двигачем у сфері матеріальної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошукань, надсильної праці, служби, спілок і т.д., то не менше, а ще більше значення має ідеал у сфері суспільного і політичного життя. А тут синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини буде ідеал повного, нічим не в’язаного, не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації.

І. Франко

тже, фактично людина приходить до свідомого вибору цілі та сенсу життя. Це не тільки й не стільки етична проблема, скільки світоглядна, оскільки пов'язана з вирішенням питань причинності і доцільності, необхідності і свободи, і, зрештою, це глибоке екзистенційне питання, бо торкається сутності ідеалу життя як повного втілення смислу існування. Ідеал – це мислимий зразок певної досконалості, норма, до якої потрібно прагнути як до кінцевої мети діяльності. Він визначає спрямованість, спосіб і характер поведінки суб'єкта, який ним керується. У різних сферах людського буття формуються уявлення про вищу досконалість, яка виступає зразком і кінцевим орієнтиром діяльності. Коли в бездушному існуванні світ немовби стає безнадійним, у людині зберігається те, що в даний момент повернулося до «чистої можливості ». Людина сьогодні може у відчаї запитувати себе, що ж іще залишилось у цьому світі,і повинна відповісти: «Te, що ти є, тому що ти можеш»¹⁹. Тобто людина, виходячи з тієї чи тієї, передовсім особистої духовної ситуації, постійно ставить завдання сформувати уявлення про досконалий індивідуальний або суспільний устрій і тим самим вийти за межі існуючого, яке втратило смисл і значення.

Важливим є те, що оскільки нинішній момент постав як найважчий, як вимога, якої не можна виконати, людина згідно з наявними умовами має знову створити свій світ – із самого початку. Ідеал відкриває для неї вищі можливості її свободи: або «схопити» її (свободу), або «зануритись у нікчемність». Якщо людина йде шляхом самобуття, вона повинна, виходячи з власної незалеж:ності, оволодіти механізмом свого існування, повинна здійснити в комунікації зв'язок «самості з самістю», усвідомлюючи, що «тут усе вислизає від мене». Предметом цілепокла,дання стає не стільки опредметнений час у вигляді певних продуктів, речей тощо, а живий діяльний час, тобто «моя свідомість», мислення самого себе. Адже мислення починається саме тоді, коли свідомість стає свідомістю своєї особистості, тобто сприймає зовнішнє поза його природою живого, яка його обмежує; коли воно стає свідомістю себе й одночасно свідомістю зовнішності, яка випереджає його природу.

Отже, завдяки самоусвідомленню розкривається наявність буття і виникає можливість «ідентифікації», «задоволення» В присутності, у цьому теперішньому. Це життя присутності в репрезентації і є, очевидно, також і моїм життям, але в цьому житті свідомості присутність перетворюється на подію або тривання присутності. Переживаючи таким чином своє сьогоднішнє (присутність), особистість у проектуванні себе в майбутнє вимагає активності свідомості, попереднього власного досвіду, розгортання інтелектуальної енергії для виявлення (репрезентації) себе. Тривання «присутності» чи «тривання як присутність» означає, що в ній весь часовий проміжок утримується або повертається спогадом, «відшукується» або «відбудовується». У цьому й полягає актуалізація смислу життя – у пережив анні присутності як діахронності, оскільки відбувається усвідомлення «ентелехії сутності» (Арістотель).

Ф

Ми мусимо серце почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина.

І. Франко

ормування і реалізація ідеалу залежить від загальних закономірностей цілепокладання у свідомості. Крім логічних прийомів – аналізу, синтезу, абстрагування, ідеалізації – велику роль у формуванні ідеалів відіграють оцінки, творча фантазія, соціальні, моральні та естетичні емоції. Звернення до внутрішнього, емоційно­душевного є «живе здійснення думки», «присутність живої думки», «потенція на відміну від можливості». Як зазначає С. Кримський, ідеал є ідеєю морального інтелекту, який поєднує «моральний розум в розумну емоцію, здатність нехтувати простотою рішень в ім'я складності людських проблем і, разом з тим, зберігати аполонівську ясність думки найзаплутаніших лабіринтах життя, котра може бути розцінена як співзвучний нашому часу принцип духовності»²⁰. Усе це, а передовсім духовність як поклик, є основою формування ідеалу, тобто наповнення його певним, відповідним сутності особистості смислом.

Не заперечуючи загалом значення суспільною ідеалу для людини, який є спонукальною ідеєю для її діяльності, слід підкреслити насамперед усвідомлення суб'єктом необхідності своїх інтересів, що складає «сферу смислу», яким виступає втілення національної ідеї в практику буття. Суб'єктивний момент (сторона) ідеалу полягає в тому, що він, ідеальний за формою, є результатом творчих зусиль людини, містить у собі не те, що є в об'єктивній дійсності, а те, що потрібно суб'єкту, те, що повинно бути. У цьому полягає його людиноцентристський зміст.

При формуванні ідеалу різні відношення (пізнавальні, національні, культурні, аксіологічні тощо) до дійсності злиті в нерозривну єдність. Вона й становить суб'єктивно-духовний зміст орієнтації та. вибору як основи смислової діяльності. Адже смисл «не менш реальний у своєму спонукальному регулятивному впливі на розуміння, ніж сама реальність, з якою пізнання постійно співвідноситься»²¹. Як духовний процес, пізнання (що є основою вибору), перед тим як вибудовувати можливий ідеал (об'єкт), наявним чином «маркірує », покладає самим фактом свого конкретно-історичного існування «простір смислу», усередині якого цей об'єкт (ідеал), як і суб'єкт, може здійснитися. Смисл несе для пізнання і вибору ідеалу в образі світу міру (розмірність) його діяння, містить принциповий у даних умовах, у даній структурі діяльності модус «перетворення» об'єктивної реальності в пізнавальний зміст, визначає спосіб перетворення людини в суб'єкт пізнання. А він, без сумніву, і здійснює свою цілепокладаючу діяльність, вибір ідеалу.

Національній ідеї притаманний самовизначальний смисл, ніколи не зникаюча потреба, жива вода, яка підтримує життя людини. Онтологія смислу у своєму функціонуванні «інстинктоподібна» і нагадує дію мислення. Розшифровуючи зміст інстинктоподібної дії категоріальних структур мислення, ми звертаємо увагу насамперед на співвіднесення мислительного змісту з дійсністю, на пункти збігу об'єктивного і суб'єктивного. Але оскільки в нас міститься неусвідомлений потяг до того, що визначається як ідеал, то цей процес не завершується, і виникає потреба все нових і глибшнх осмислень самого себе, тобто потреба самозаглиблення. Отже, зрозуміти людську суб'єктивність як суб'єктно організований внутрішній зміст людини – означає зрозуміти її як ідейно осмислену, здатну відповідно спрямовувати життя. Разом з тим слід підкреслити: неможливо редукувати процес покладання самого себе в якості мети до звичайного процесу цілепокладання. Потрібно враховувати процес зворотних сил – внутрішніх, ірраціональних здатностей, що не підлягають безпосередньому раціональному управлінню. До них можна лише підключатися і намагатися таким шляхом осягнути їхню логіку і тенденції внутрішнього розгортання. Це має прямий стосунок до евристичної за змістом національної ідеї, яка у своїй екзистенційній бездонності, невичерпності, меонічності виступає «таїною» (С. Кримський). Але ця таїна розкриває смисл буття людини.