4. Особистість у контексті національної свідомості

Завдяки національній свідомості, ядром якої виступає національна ідея, відбувається становлення цілісної особистості. Тільки вона може вийти на рівень такої соціальної активності, за якої відбувається не просто дія, а дія оціночна, відчувається гуманність зв'язків, привабливість комунікаційного спілкування індивідів. Це означає, що кожний акт своєї діяльності вона співвідносить не тільки зі своїми потребами, а й із потребами суспільства, соціальної групи чи верстви. Мотивація соціальної активності значною мірою зумовлюється аксіологічними орієнтаціями людини, які адекватні ціннісному буттю, основаному на принципах духовного і практичного самовизначення. Тобто, ціАісність особистості, що грунтується на усвідомленості буття, засвідчує як умову свого існування подолання суперечностей розвитку, створення «олюднених умов», тобто таких, яким властива найвища ступінь свободи. Екзистенціали цілісної особистості, домінантою орієнтацій якої є національна ідея – це совість, добро, мораль, етнічна спільнота, захист людських прав, індивідуальна свобода, збереження культурних традицій, справедливість. Вони не тільки здійснюють собою всеохопний погляд на суспільство, але й виступають як реалізація алгоритмів, через які проявляється сутність особистості. У центрі динаміки такого суспільства перебувають історично-етнічні індивідууми з їхніми різноманітними потребами, прагненнями та віруваннями, різними процесами творчого характеру, проектуванням смислів нової духовності та світосприймання, що виходить за межі можливого в сучасному світі, слугує світоглядним і організаційним проривом у майбутнє. Цілісність особистості – це та самоцінна сфера, що в ній невідчужений вплив і гра природних та суспільно-національних вимірів життя.

У коло аналізу широких суспільних зв'язків і відносин втягується свідомість та національна самосвідомість індивіда як форма активності особистості, яка становить сутність людини, породжує необхідність у соціальній активності, долає суперечливу «діаектику життя» (з її стражданнями та почасти згубним впливом). Специфіка активної національної свідомості та самосвідомості виявляється в розвитку творчих сил особистості, її діяльнісної сутності, фізичному (тілесному, соматичному) і духовному самопочутті, буттєвих екзистенціалах людського буття, з певними історичними обставинами, що суперечать (або сприяють) становленню універсальної культури індивіда. Ми погоджуємося з думкою, що всі людські досягнення розгортаються на тлі присутності людини у світі, який не є онтологічною змістовністю, яку ми промислюємо до раніше виділеної культурної peaльнocтi, шукаючи їй смислову альтернативу. у самій культурній реальності присутність людини у світі наявна у цілком визначених формах. Буття як присутність включено у саму тканину культурної реальності. Помислити досвід спеціалізованих культурних практик без цього найважливішого виміру буття людини просто неможливо. Діяльнісно-культурний центр, у якому дух з'являється всередині пограничних сфер буття, і можна назвати особистістю.

Поняття «цілісність особистості» доповнює зміст культурно-національної свідомості, наділяє суб'єктивність індивіда такими характеристиками, які поглиблюють її творчий дух – саморефлексією, самоочищенням, самотворчістю, самоактуалізацією. Тим, що становить зміст людиноцєнтризму. Це сприяє подоланню суперечностей квазіжиття, розвитку творчих сил особистості на різних щаблях її самодіяльності, самототожності, що розширює розвиток самодіяльності індивіда, створює певний ступінь ідентифікації його з суспільним цілим, відтворює характер сучасного суспільного буття самої людини в усій його багатоманітності. Завдяки національній свідомості відбувається процес самоусвідомлення себе як певного типу людини («українська людина»). А через нього – активізація соціальних, політичних, культурних і економічних процесів, що ставить у своїй сукупності перед людиною потребу в усвідомленні нею своєї людської сутності, персоніфікації її як особистості, вміння робити вибір у мінливому середовищі, відстоювати себе і діяти всупереч тому, що є загальноприйнятим, але не відповідає тенденціям розвитку, спрямовувати свої дії на утвердження такого індивідуального буття, в центрі якого знаходиться самоцінність особистості не тільки в її природно-тілесному, а в першу чергу – духовно-душевному самоздійсненні, здатної в принципі осягти «так-буття» (М. Гайдеггер). Останнє акумулює в собі історично напрацьовану здатність людського виживання.

П

Світогляд не являється окреслeним витвором цивілізації, а тому не можна перенести його, немов якоїсь речі, на інший грунт. Він повстає й гине зі своїм органічним носієм, будуючи вираженням субстанції, природи певного історичного тіла або синтезом цілою його розвитку та внутрішньою досвіду. Подібно як релігійне почуття людини не є теоретичним здобутком, вислідом доцільної чинності розуму, але первовою внутрішньою формою духовної природи, формою індивідуальності, так і світогляд має в собі первісну основу, що вможливлює з'єднання поодиноких властивостей творчих у ритм культури, закінчену форму, своєрідний стиль, що не дадуться тому ніяк свідомо наслідувати.

Ю. Вассиян

роблема виживання – одна з найсуттєвіших для людини. Адже для здійснення людського буття у його власних визначеннях ситуація виживання для людини має бути локальною, частковою, плинною. І якщо виживання не поглинає людське буття цілком, то насправді воно є онтологічно локальним, кінцевим, швидкоплинним. У той же час сам характер людського буття такий, що постійно ставить людину у ситуацію виживання. Отже, виживання є постійною величиною, константою, колізією людського буття, безпосередньо дотичною і до проблеми націотворення.

У соціальності повсякденного життя, як стверджує філософія людино центризму, не можна бачити лише передумову існування людини. Вона сама є історично здійснена людина, найвагоміше досягнення суспільної історії. «Якщо я людина, моє буття починається не тільки з мене. До мого буття належить і певним чином причетне буття всього роду людського... Як людина я спадкоємець та продовжувач, споріднений з усім людським. У людяності вміщена моя власна і в той же час дана мені природа. Вияв власне моєї волі й усе, що привноситься мною у буття, виникає на фунті людяності, реальним утіленням яко ї є повсякденне буття»²³. Отже, у повсякденності («так-бутті») людина не тільки знаходить передумови власного існування, а й розпоряджається собою, дає собі раду. Тобто буття людини складається як цілісність, як екзистенційний феномен лише через причетність самої людини до інших. «Бути причетним» – означає сполучати своє буття з буттям іншого, і не просто у формі випадкової дії, а впливаючи певним визначальним чином на долю того, до кого причетна людина. «Причетність завжди взаємна, тому вона виступає як співпричетність. Вона може мати «різні вектори» у плані творення чи руйнації буття, благотворного чи згубного впливу на ро'звиток; може слугувати основою надбання сущим автентичного існування і, навпаки, формою відчуження від власної сутності»²⁴. Зміст ствердження «Я» у національній свідомості відображає увесь спектр можливих інтенцій соціально-культурного буття.

Н

Велике значення національності у державі полягає в тому, що вона є базою створення політичних можливостей. Характер нації значною мірою визначає форму і життєздатність держави. Певні політичні звичаї й ідеї належать конкретним націям і в процесі національної історії вони урізноманітнюються.

Лорд Актон

еобхідно враховувати, що саме суперечливе життя ставить перед людиною одвічні питання для того, щоб уміти розбиратися в собі, вивчати свою самість, свої можливості й потенції, вміти адаптуватися до перехідних чи трансформаційних умов. Вектор рефлексії особистості спрямований на вироблення активізації її самосвідомості, у якій аспект національного самоусвідомлення виступає центральним пунктом. Він наповнює її буття багатством тих форм духовного світу, які сприяють високій результативній діяльності, допомагає стати відкритою системою для повноцінного спілкування і духовного самозбагачення. На думку Е. Фромма, суспільство має бути таким, щоб людина в ньому була пов'язана відносинами братерства, солідарності, любові, тобто тим, що дає їй можливість подолати свою «тварну природу» (Г. Сковорода) через творчість, у якій кожна людина відчуває своє власне «Я», сприймаючи себе суб'єктом власних сил, а не підпорядкування.

Роль національної свідомості полягає у відстоюванні цілісності людини як істоти, що формує уявлення про саму себе й світ, завдяки чому стає доступним власне внутрішнє (духовне) життя. Розвинена національна самосвідомість – це той канал, який може привести особистість до розкриття інтелектуального, творчого потенціалу, становлення повноцінності, протистояння руйнації її особливості й унікальності. Головною тенденцією формування і розвитку національної свідомості має стати самоактуалізація і самореалізація особистості, здійснення її невідчужених сил, упевненість в тому, що вона робить і може зробити, її самоздійснення в контексті таких високих екзистенціальних ідеалів, як істина, добро, краса, духовність. Через національне усвідомлення відбувається розуміння сутності національної ідеї, що дозволяє оволодіти власною сутністю, своєю природою, самопрограмувати свою особистість, знайти індивідуальне цілепокладання з метою стати «мірою всіх речей», тих життєвих реалій, які утворюють соціально-культурний світ відповідно до своєї ментальної природи. «Ментальні характеристики цілісності особистості зводяться до розуміння глибинних структур реального буття, реалізації всього того багатства, яким володіє людина. Саме тому активне, творче, вільне індивідуальне буття творить людину в її цілісності, самостверджує її, сприяє активізації механізмів цілісного осмислення світу і людини як самої себе»²⁵.

Національна свідомість – це структурний компонент суспільної свідомості, який визначається ментальними характеристиками та аксіологічними орієнтаціями, що визначають буття представника того чи іншого народу в результаті етнокультурного розвитку. У процесі свого історичного формування, зумовленого природними нахилами й здібностями, національна свідомість набуває здатності якісно впливати на вдосконалення людської духовності. Тому вона є головним чинником у ході самореалізації особистості, ключем до вирішення проблем складного, суперечливого, соціально незахищеного суспільства. Національна свідомість є атрибут філософії людиноцентризму. Національно свідома людина здатна не тільки опредметити власне фізіологічне та психічне буття, але й зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе, для потреб втілення національної ідеї в перспективу життя народу, поширити світ культури своєї Вітчизни у вимір світового буття.

Специфіка української національної свідомості розкривається через екзистенційну сутність вітчизняного гуманізму, який виявляється через ціннісну самореалізуючу роль людини, її самості, її індивідності. Адже якщо не відбудеться звернення людини до її «внутрішнього» («сердечного») світу, особистісного самопізнання, до своєї «душі» (екзистенції), то вона не стане людиною в повному розумінні цього слова, не реалізує свою роль і місце у світі, основою якого також є світ національного буття. Виходячи з цього, головними для сьогодення є створення таких соціальних і культурних умов буття людини, смислом яких є її цілісне і живе відношення до всього, що відбувається. Виникнення форм власного екзистенційного життя відсуває і нівелює загрозу його знецінення, обайдуження, опредметнення, а також інших несприятливих факторів, які заперечують саморозвиток особистості. Адже ніколи ще людина не ставала настільки проблемною для самої себе, як за нашого часу, коли відбувається нове народження української нації.