Іі. Національна свідомість

Поняття «національна свідомість» – одне із найпоширеніших у сучасному вітчизняному науковому дискурсі. Воно постійно перебуває у сфері соціально-філософського аналізу. На основі визначення його природи та властивостей можна розрізняти не тільки світоглядні напрями й школи, а й соціально-політичні орієнтації. Від результату аналізу концепту «національна свідомість» залежить розуміння і вирішення проблем державотворення як в економічному, так і в культурно-цивілізаційному аспекті. Особливо, коли ми говоримо про національну свідомість, невід'ємну від категорій «нація», «національна ідея», «національна свобода», «національна незалежність», «національна економіка», «національна ідентичність» тощо. У чому ж полягають основні теоретичні положення і принципи національної свідомості?

1. Сенс поняття «національна свідомість»

Розуміння кожного матеріального чи духовного факту соціокультурного буття починається з його визначення. Національна свідомість – це складний соціально-культурний, духовний феномен, який становить основу єднання нації для найефективнішої реалізації завдань розбудови українського суспільства. У національній свідомості синтезуються поняття граничних підстав (народження, життя, смерть і безсмертя), пов'язані в єдину світоглядну формулу ствердження життя в усіх його вимірах; світоглядні коди, тобто перетворені в системах культури соціалізовані базисні життєві функції підтримки життя; рівні світовідношення – предметно-практичний, духовно-практичний та теоретичний; усвідомлення культурного поступу як структуризації та інституалізації суспільства внаслідок соціального розвитку базових життєвих функцій людини; соціально-культурний і духовний досвід. Усе це становить особливий об'єктивний шар реальності в суспільній свідомості, який, щоправда, має смислове значення лише для членів нації як певної соціально-культурної спільноти. Національна свідомість «пронизує» всі сфери життєдіяльності суспільства, є визначенням його буття в системі всіх відносин. Вона виводить людину з пізнавальних оман, визначає загальні принципи розуміння соціально-економічних, культурно-політичних утворень як похідних від їхнього генерального джерела – нації як основи самовизначення людини в суспільстві. Це – одна з найголовніших проблем для людини, суб'єкта свідомої діяльності в суспільстві.

Свідомо діючий суб'єкт вибудовує умови для свого буття так, щоб можливість його існування стала ймовірною. Уявлення про буття, у якому немає місця для існування моєї самосвідомості, тотожне втраті сенсу життя взагалі. Ця максима пронизує активну життєдіяльність усіх суб'єктів свідомого існування¹.

Однак це існування може мати сенс у контексті значення смислового образу людськості. Мається на увазі, що в добу загальних тенденцій глобалізації, обумовленої необхідністю інтенсивних інтеграційних процесів, усе частіше приходить розуміння збереження і примноження здатності у різних народів засвідчити свою національну ідентичність та культурну самобутність. Розгортання всесвітньої історії аж ніяк не означає стирання національних особливостей, властивих різним народам. Нав'язування культурних стандартів усім етносам і націям значно збіднило б розмаїття світу. Культури не лише єдині у своїй відкритій форумності, а й різноликі за своєю самобутньою виразністю.

Динаміка свідомого існування реалізує себе в спеціальних «культурних практиках» (С. Пролєєв). До кола таких практик належать наука, мистецтво, економіка, релігія, політика, родина, право, філософія – загалом будь-який вид людської діяльності, наскільки він організований як процес самовизначення людини, через який вона досягає своєї сутності й стверджується у ній. Увесь досвід культури в класичному її розумінні – це досвід переваги людини над собою, який вміщує в собі інтенцію нескінченної історії, бо ж необмеженому розвиткові світу мусить відповідати можливість універсального розвитку людини. У культурі людина отримує здатність перевершити будь-яке наявне буття і, отже, стверджує себе як своєрідне «надбуття» – вищу реальність універсального сущого, втілення свободи. Іншими словами, для самої себе людина первинно не має свого буття як людського, а повинна тільки досягати цієї якості власними зусиллями, тобто виконати справу знаходження себе, що відповідає наданню власному буттю форм, адекватних людській сутності.

Ствердити себе людина не може інакше, як усвідомлено діючи у світі. Це зусилля людини на шляху до самої себе, до знаходження власної людської сутності є універсальним визначенням духовності взагалі, одне з чільних місць у якій займає проблема національно-свідомої самоідентифікації.

Розкриття життєвого світу свідомості найбільш продуктивно можна здійснити через її конкретизацію в національних вимірах. Дослідження свідомості ставить проблему комунікації між різними типами світорозуміння і світовідношення. Тому екзистенційно-антропологічна думка як світоглядна людиноцентристська парадигма виходить на проблему особистісних, етнічних і національних процесів людського буття у їх світоглядних вимірах і стає мета-антроnологією – nлюралістичною антроnолoгією (В. Табачковський). Вона є відкритою для бачення різноманітних особистісних та етнічних світів. Осягнена таким чином, екзистенційно-антропологічна думка виходить за межі метафізики з її монологізмом і набуває діалогічних рис, які й роблять її метаантропологією, або філософією людиноцентризму.

Вирішення цієї проблеми вимагає розгляду ряду конструктивних ідей. Так, О. Кульчицький, досліджуючи сутність людської свідомості взагалі і п

Нація займає місце над і поряд з індивідами, які її складають, а її членам притаманні спільні, об’єктивно підтверджувані ментальні характеристики, які відрізняють їх від не-членів нації. «Природа» сама визначила цю культурну індивідуальність, і доказ того можна віднайти у чітко виявлених відмінностях мови, звичаїв, історії, інституцій, походження й релігії. Із цих зовнішніх відмінностей ми можемо висувати «дух» нації, із властивою йому незалежною сутнісною силою. Цей дух гуртує частини нації в органічну «цілість», яка перетворює агрегат індивідів та елементів на унікальну, витесану з одного шматка будову.

Е. Д. Сміт

рироди української людини зокрема, висунув оригінальну концепцію українського персоналізму. Дана концепція виступає не замкнутим «хутірським» вченням, а розгортається у тісному зв'язку зі світовою філософською думкою і, що важливо, споріднена з фундаментальним ученням про буття. У його основі ідея про те, що розуміння основ буття і свідомості людиною важливе лише через аналіз свого буття як екзистенції. «Питання щодо буття взагалі найбільше стосується буття людини, що філософує»². Важливо й те, що онтологія доповнюється аксіологією, які виступають у їхній глибинній спорідненості. Зазначені характеристики найбільшою мірою відповідають сутності національної свідомості.

Прагнення поєднати філософсько-антропологічну думку з філософією екзистенціалізму в процесі дослідження сутності національної свідомості характерно й для сучасної вітчизняної світоглядно-антроnологічної школи. Ураховуючи дотичність даної школи до філософії і світогляду людиноцентризму, нео6хідно погодитися з думкою про рух світової філософії від зосередженості на переважно пізнавальному освоєнні світу людиною до з'ясування особливостей не менш важливої сфери – переживання, усвідомлення та розуміння світу передусім у його значущості для людської особистості³. Цей методологічний підхід став основою досліджень у виявленні екзистенційних вимірів людського буття через розгляд національної свідомості та її теоретичних трансформацій у культурі.

У вирішенні проблеми національної свідомості як основи буття української людини найбільш плідним буде людиноцентристський, поряд з філософсько-антропологічним, підхід. У своєму всеосяжному вигляді він передбачає врахування як універсальних екзистенційно-буттєвих характеристик людини як такої, так і різноманітності психофізіологічних властивостей антропологічних самостей людей, бодай і належних до одного соціуму. Тому шляхи й способи людського життєбуття не можуть бути уніфікованими; кожна людина є автономною істотою, здатною до вибору, відповідальності, комунікації, пізнання світу й зміни власного буття. Опорою в цьому може бути усвідомлення фундаментальних феноменів, таких як Вітчизна, ідея свободи, рідний дім, батьки, національна свобода, традиції, віра, надія, любов. «Людина здатна до захисту своєї екзистенції і до її збагачення за допомогою як опредметнених епіфеноменів самої себе – науки, релігії, мистецтва, філософії, – так і в безпосередньому життєвому процесі, шляхом порозуміння і любові»⁴. Найповнішу реалізацію людина здобуває в національному життєвому процесі, у вирішенні спільних смислобуттєвих проблем із тими, хто найбільш причетний, зацікавлений у здійсненні загальної ідеї. Очевидно, реальність буття людини має своєю межею можливість і дійсність буття іншої людини. «Причетний діалог» (М. Бахтін) і «любляча боротьба» (К. Ясперс) стають визначальними чинниками соціально-антропологічної парадигми розвитку. Відповідно й філософський роздум має охопити людину в її комунікації з іншими людьми, з її практикою організації в тотальні й динамічні групи, із включеністю в соціальні структури і в її автономії – не лише духовній, ай цілісножиттєвіЙ. Людина може знайти безпосередню опору тільки у певному типі людської спільноти, найстійкішою з яких є нація.

Отже, коли йдеться про українське буття, про його традиції і норми культурного розвитку, то правомірною є постановка питання про свідомість людини цього реального світу. А це знову приводить до проблеми національної свідомості, бо, як зауважує Е. Сміт, допоки потреби політично-державно-соціально-культурної солідарності не задовольнятимуть інші види людської ідентифікації, «нації з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні або пригноблені, – причому кожна нація плекає власну самобутню історію, свою золоту добу і священні краєвиди, – і в наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності»⁵. Це зумовлює невід'ємність національної свідомості від нації, носія своїх визначень і духовних спрямувань. Якщо так, то виникає проблема «нації» в її взаємозв'язку зі свідомістю. У чому :ж особливість такого взаємозв'язку?