6. Соціальний капітал як основа громадянського прогресу

Громадянське суспільство є відкритим національним і соціальним утворенням, у якому існують самостійні, свідомі члени суспільства, наділені комплексом прав і свобод та водночас відповідальні перед народом за свої дії. Розвинене громадянське суспільство характеризується приростом «соціального капіталу», яким визначаються міра взаємодовіри, здатність співпрацювати разом за принципами рівності й справедливості. Соціальний капітал є «моральним ресурсом», міра якого при використанні не зменшується, а зростає. Він породжується особливостями горизонтальних зв'язків, які виникають між людьми стихійно в кожному суспільстві, але не завжди переходять на рівень відносин між структурами-інституціями та на рівень стосунків усередині структур. Власне тут виникає проблема узгодженості взаємин між людьми в контексті громади й спільноти та в контексті державних інституцій влади. Іншими словами, ідеться про природу автентичності людських взаємин та адекватного їхнього вираження на рівні політичних відносин і держави. Горизонтальні взаємини між людьми можуть бути лише на основі рівності й правдивості; вони власне створюють відповідне «поле тяжіння» в напрямку рівних і щирих стосунків. Важливою рисою горизонтальних взаємин є максимальна відкритість інформації, якою обмінюються учасники і яка є необхідною для прийняття правильних рішень. Мережі горизонтальних зв'язків, що встановлюються в «малих групах», визначають демократичну інтенцію громадської активності, а люди, які взаємодіють у взаємозв'язках горизонтально налаштованої мережі, «здатні взаємовигідно співпрацювати» і створювати соціальні структури справедливо організованою співпрацею.

Центральними знаками-значеннями горизонтальної мережі громадської активності є змога дотримувати слово і утверджувати репутацію відповідальної людини, яка «дотримується обіцянок та визнає схвалені місцевою спільнотою норми поведінки» (Р. Натнем). Головний ефект такої мережі активності — продукування і дотримання довіри між людьми і створення неза-ангажованото типу солідарності. У свою чергу соціально-культурні групи з високою громадською активністю, яка можлива лише на рівні горизонтальних взаємин, перебувають у взаємодії доповнюваності. Водночас вертикальні зв'язки, хоча вони поширені в суспільстві і є по-своєму важливими, не можуть підтримувати соціальної довіри та співпраці. Проблема полягає в тому, що в мережах із вертикальними стосунками лідер соціальної структури неминуче позбавляється правдивої зворотної інформації від співробітників, бо вони субординовані й відчувають себе підлеглими. У мережах із вертикальними зв'язками субординація встановлюється за принципом особистої довіри й декларованої на словах відданості, що закладає стосунки за параметрами «начальник — підлеглий», «володар — підданий».

Природно, що суспільні зв'язки, відносини, стосунки і взаємини не відбуваються в позакультурному вакуумі. їхніми носіями є люди і створювані ними структури. Люди керуються власними інтересами у взаємодії з громадськими потребами і формують та висловлюють погляди, оцінки, розуміння, бажання чи небажання діяти певним чином, користуючись певною знаковою системою сприйняття довкілля. Найважливішими семіотичними засобами є, звичайно, мова і мовлення та дискурс, утворюваний історичним розгортанням мови, у якому здійснюється інтенція взаєморозуміння. Саме дискурсивна визначеність взаємин між людьми надає їм різного забарвлення, тональності, експресивності, спонукає до промовчування чи відкритості. Дискурс слугує підставою вибору і надання пріоритету одним значенням перед іншими. У дискурсі мова здійснює свою властивість віднесення знака до речі, явища, віднесення знака до речі, явища, події, інтерпретуючи їх як об'єкти значення і розуміння в певному контексті та сприйнятті. Дискурс завжди є активним через спільноту, групу людей, мережі їхніх взаємин, стосунків і відносин. Мережі взаємин і стосунків існують у відповідних дискурсах з їхніми мовно-мовленнєвими особливостями й виражаються у вербальних, фонологічних, музичних, образних і символічних текстах. У міру еволюції людського розвитку спостерігаємо певні типові зміни у взаєминах — стосунках — відносинах і, відповідно, у мові — мовленні — текстах (від поетично-літературних до музичних). Іншими словами, мережі взаємозв'язків існують як деяка знаково-мовленнєва (і символічна) дійсність, головним діячем якої є людина як член певної спільноти з відповідною інтенцією духовно-предметної активності⁵⁴.

Однак не всі дискурсивні практики покликані примножувати соціальний капітал. Підозрілість, недовіра, неправда і, тим паче, страх не можуть бути належною підставою для стихійного, добровільного й синергетичного розгортання соціальної взаємодії. Вони залишаються чинниками ентропії і розпаду, який викликає посилення влади й примусу, утворюючи замкнений дискурс тоталітарної дійсності. Існує пряма залежність між мовними особливостями дискурсів та демократичними й деспотичними режимами. Це особливо важливо для розбудови національно-культурних основ України. Зазвичай недемократичні режими користувалися мовою, що була іноземною для поневоленого ними населення. Внутрішнє переконання у вищості мови, якою розмовляє влада, над мовою «демосу» спричиняє мотивацію до зречення мови «маси», мови «селянської», «мужицької» і до прийняття мови влади. Явище зречення одержує відверте й приховане схвалення з боку влади і дістає виправдання в повсякденності. Офіційна особа як репрезентант і продуцент дискурсу, яку обставини кар'єри, вигоди, примусу спонукують подеколи розмовляти мовою простого народу, розмовляє нею так, щоб не залишалося жодного сумніву щодо добрих намірів говорити «правду», яку, виявляється, усе ж таки говорити простіше мовою повсякденного спілкування можновладця. Звідси робиться висновок, що «демократичні перетворення розпочиналися з повалення дискурсивного бар'єру, типізованого з недемократичним правлінням, і повернення до рідної мови. У багатьох випадках (можливо, у більшості історичних прикладів) недемократичні режими зазвичай правили мовою, що була не рідною для контрольованого населення»⁵⁵. Отже, не всякий дискурс і не всяка етичність забезпечує примноження соціального капіталу й відкритої громадської активності, без високого рівня яких неможливий ефективний суспільний та економічний розвиток. Існує історико-культурний і національний зв'язок відтворення мереж відносин і громадських взаємин (публічності).

Безпосереднє відношення до процесів еволюційного визрівання норм громадянського суспільства в Україні має поняття громадянського поступу, який здійснюється на основі національної ідеї. Такий процес взаємопов'язаний із кількома головними чинниками (що є водночас складовими елементами громадянського поступу): насамперед спроможністю добровільно (поза втручанням держави) самоорганізовуватися в групи, братства, товариства, кооперативи, організації, громади задля господарської взаємодопомогової та культурно-освітньої співпраці; громадянською активністю, яка спонукає до відданості суспільним справам, громадянської порядності, солідарності; громадянською свідомістю, яка підтримується самодисципліною і самоконтролем, співробітництвом, патріотизмом, довірою, здатністю до жертовності задля громадського добра. Загалом три перелічені складові громадянського поступу характеризуються поняттям «соціальний капітал», значення якого зростає разом з економічним розвитком (Р. Натнем). Він є основним чинником, який має постійний вплив на успіх демократичного правління.

Головною рисою соціального капіталу щодо людських взаємин і суспільних стосунків є їхня горизонтальна взаємодія замість ієрархізованої, вертикальної, властивої для васальних відносин. Соціальний капітал, як уже зазначалося, належить до «моральних ресурсів», які при використанні лише наростають, а не зменшуються. Це норма моральної взаємності, яка набуває непересічного значення в контексті національного буття і свідомості.

Поряд з горизонтальними зв'язками в кожному суспільстві існують зв'язки Вертикальні. Вони також необхідні суспільству, проте не пов'язані з продукуванням соціальної довіри. Навпаки, це тип стосунків за схемою «патрон — клієнт», суттю яких є не взаємність, а залежність і корисливість. Це стосунки, у яких люди взаємодіють не добровільно, а під тиском і примусом обставин. Отже, два рівні взаємозв'язку — вертикальний і горизонтальний, у контексті яких існують певні норми, звичаї, цінності, форми солідарності і самоздійснення людини, під іншим кутом зору виступатимуть двома різними формами етичності й національної ідентичності.

Розгляд громадянського прогресу крізь призму норм соціального капіталу як його найважливішого чинника змушує здійснити корекція усталеної інтерпретації громадянського суспільства лише як явища виключно міського, урбанізованого. Адже соціальна співпраця у формі довіри людей між собою складалася не лише в місті. Вона притаманна і сільській громаді, у якій, зокрема, найсталіше утримується національно-етнічне. Кажучи по-іншому, скрізь, де люди організовувалися добровільно задля громадської співпраці, потребувалися і довіра, і вдячність, сформовані під впливом національної традиції. Інша річ, що подібне кооперування інтересів не стосувалося політичної сфери, а члени селянських громад не набували статусу громадянства. Це зайвий раз засвідчує те, що другою стороною повноцінного громадянського суспільства є наявність національної ідентичності в контексті держави. Пояснення громадянського поступу тільки інтересами вільного ринку, приватної власності й міського середовища хибує редукціоністською методологією зведення сенсу людського життя до економічного детермінізму й насолоди споживання. Оскільки громадянське суспільство в західному світі складається як іманентний процес здійснення громадянських свобод у контексті становлення національної ідентичності, то важливою складовою еволюційного процесу було і є формування інституцій «селянського громадянського суспільства» чи принаймні його протогромадянських форм. Класичне американське громадянське суспільство створювалося в містах лише після того, як на них перетворювалися фактично сільські поселення⁵⁶.

З огляду на нагромадження соціального капіталу сільська громада мала ресурси, які допомагали не лише виживати, а й розвиватися. Селяни залишаються на півдорозі до повноцінного громадянського доти, доки вони не стають частиною єдиної територіальної соціальності, ідентифікованої з національною свідомістю в контурах національної держави. Громадська активність селянської громади є природним чинником громадянської свідомості в межах усього громадянського суспільства, що в контексті суверенної національної держави сприяє консолідації людей як громадян, а не підлеглих. Звичайно, автономізація особистого життя людини в селянській культурі відбувалася значно повільніше, ніж у міській і дуже нерівномірно в сенсі приналежності до різних типів культур і цивілізацій. Частіше селянське суспільство було глибоко інертним і неподатливим для соціальних перетворень і в цілому залишалося на рівні домінування вертикальних зв'язків патерналістичного ґатунку. Отже, історична дійсність розгортається таким чином, що «нація є необхідною для громадянського суспільства. Вона є однією з його головних підпор...» ⁵⁷. А саме в становленні й розгортанні політико-правової самоідентифікації людини на противагу національно-ментальним чинникам.

Раціональний вихід із теоретичних проблем можна знайти, враховуючи особливості історичного досвіду кожного регіону й кожної культури. Україна також вирізняється як спільнота з актуальним творенням національних передумов консолідації і спільнота з актуальним перетворенням імперських спрямувань у національну державу.

У даному аспекті великої ваги набуває національна ідея, яка в усіх випадках: у формі інтуїтивного проникнення народу у своє призначення чи мрії про жадане прийдешнє; у формі безумовного зречення вчорашніх ідеалів і самопожертви в ім'я нових, — є одним із найпотужніших інтегративних чинників і стимулів до масової творчості, зокрема у сфері забезпечення державного суверенітету, захисту національного буття в обох значеннях, а також у справі державотворення⁵⁸. Поряд із ефективністю та легітимністю націй і національністю для громадянського суспільства пропонується «конституційний патріотизм» як достатня основа політичної культури суспільства й підстава соціальної відповідальності. Очевидно, для такої корекції патріотизму сучасного суспільства є досить підстав з огляду на його вже давно ідентифіковану національно-державну єдність та недавнє політичне ошуканство. Проте навіть «конституційний патріотизм» не є і не може бути «патріотизмом абстрактної уяви», бо конституція завжди тісно пов'язана з визначенням територіальної і народної референції. Це означає, що не може бути «конституційного патріотизму» без ідентичності суспільства⁵⁹.