6. Відступ свободи («руїна» та покріпачення україни)

Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького внесла радикальні зміни в суспільну свідомість усього українського народу. Найширші верстви селянства, із яких 60-80% оголосили себе козаками, отримали можливість реалізувати на практиці заповітну мрію, діставши «землю і волю». Уже перші місяці повстання засвідчили, що більшість українського селянства прагне «навіки не мати панів», відмовляється від звиклого послуху — хоче волі, ліквідації усіх податків. Соціальне спрямування цих подій мало масовий стихійний характер, проте погано узгоджувалося із завданнями державного будівництва ХVП-ХVТИ ст.

На період воєнних дій, зберігаючи віру в торжество соціальної справедливості, Б. Хмельницький маневрував, і, ставши на шлях заборони великого феодального землеволодіння, застосовував метод «батога і пряника», час від часу вдаваючись до репресій як щодо селянства, так і щодо старшини, зберігаючи у такий спосіб відносний мир і стабільність у державі. Основою такого стану стала займанщина — найпоширеніша форма землеволодіння внаслідок захоплення ділянок на основі існуючих звичаїв. Вільні земельні ділянки присвоювали, обробляли чи оточували валами або ровами, помічали знаками на деревах. На цих займанщинах кожен був вільний у своїй діяльності. Тут вирощували сади та гаї, розбудовували слободи й хутори. Землю селяни вважали своєю власністю, якою могли вільно розпоряджатися — здійснювати її купівлю-продаж, обмінювати, дарувати, заставляти тощо. І в правочинності цього вони були глибоко переконані — адже землю одержували не з рук сюзерена, а внаслідок збройної участі у визвольній війні. Отже, земля переходила в державний фонд, а метод займанщини ставав механізмом її перерозподілу, що й відповідало традиційним уявленням українського народу про справедливу основу вирішення земельного питання.

Проблема полягала в тому, що ідеал суспільного укладу народу дуже відрізнявся від ідеалу козацької старшини, вихованої в традиціях польського землеволодіння. Найбільш радикальним кроком у революції вона вважала можливість зайняти місце польської шляхти й стати новим привілейованим станом. Ці побажання цілком відповідали тим процесам, що відбувалися в Московській державі, — утвердження кріпосницького ладу на основі привілейованого землекористування. Державно-феодальна власність на землю, яка утворилася в Україні в ході Визвольної війни, поступово відходила на другий план, її місце заступила перехідна форма — рангова (обмежена певним часом форма землеволодіння, дана «на ранг», тобто на виконання певних посадових функцій), а також спадкова форма довічного володіння великими маєтками.

Домагаючись статусу російського дворянства, українська старшина знаходила розуміння і підтримку з боку Москви. Обмежуючи політичні права козацької еліти, російські самодержці водночас розпалювали її соціальні потреби. Гонитва за маєтками й посадами нерідко ставала чи не основним сенсом життя цього найбільш освіченого й економічно сильного прошарку населення України. Остаточно українська старшина одержала права дворянства від Катерини II1785 р. Так завершився тривалий процес нобілітації козацької еліти. Соціального ідеалу було досягнуто, але на вкрай вузькій соціальній основі. Лише незначне коло осіб із числа налаштованої на автономію старшинської верхівки звернуло увагу на те, що паралельно відбувався процес, який характеризувався поступовим, але неухильним згасанням елементів державності, яка існувала на Гетьманщині ще з часів Визвольної війни. Відповідно обмежувалися можливості створення реальних умов для духовного розвитку народу⁵².

У Лівобережній Україні та на Слобожанщині царизм насаджував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних, іноетнічних територій, які мали форму власної держави, чинних правових норм на відповідній території зі специфічним складом населення. Не випадково процес поглинання Гетьманщини та впровадження в її межах чужих і незрозумілих народові органів влади й управління, іншої соціонормативної культури розтягнувся на багато десятиліть. Насамперед за кілька десятків років на Лівобережжі істотно зменшилася кількість дворів «вільних» військових сіл (з 24604 у 1666 р. до 1100 у 1764 р.). Ці цифри свідчать про втрату специфічних соціокультурних явищ, які значною мірою визначали шляхи еволюції господарств і були своєрідним державним земельним фондом, підпорядковуючись Військовому скарбу. Саме з цього фонду поповнювала свої володіння українська старшина, змінюючи статус мешканців сіл від вільних виробників до залежних селян. І ще — із ліквідацією Запорозької Січі (1775), по суті, було перервано процес розвитку зимівників — господарств фермерського типу, які в майбутньому могли стати основою нових виробничих відносин в Україні.

Щоправда, виникає запитання: чи могли б ефективно розвиватися ці нові форми виробництва, якби Україна не забезпечила собі відповідного геополітичного становища — вихід до Чорного моря і входження в безпосередні торгові відносини з європейським ринком? Безумовно, південний напрямок зовнішньополітичної стратегії був завжди важливим для української старшини, але, зазвичай, не давав відчутних результатів. Про це, зокрема, свідчила практика Богдана Хмельницького й одного з найяскравіших його послідовників — Петра Дорошенка.

Уклавши 1669 р. остаточний договір із Портою і визнавши себе васалом султана, П. Дорошенко заручився підтримкою для визволення України в тих етнографічних межах, які він собі уявляв, — по Перемишль і Самбір, по Віслу і Німан, по Севськ і Путивль. Але цей союз був непопулярним, по-перше, серед козацтва, яке вже глибоко перейнялося недовірою до «невірних союзників», і, по-друге, серед селянства, для якого прихід в Україну «союзників-татар» означав нові спустошення території і захоплення бранців. Поява ж в Ук­раїні «союзників-турків» також супроводжувалася екзекуціями на Поділлі й Брацлавщині.

Капітуляція Дорошенка, зазначав М. Грушевський, була надзвичайно важливою віхою в долі України. Це був останній сподвижник Хмельницького, останній представник кола автономістів, які виплекали ідею самостійної української держави. Своєю настирливістю і непохитністю він довів цю ідею до абсурду в очах су­часників. У підсумку, результати національно-визвольної революції та «Руїни» виявилися для українського народу катастрофічними. За здобуття свободи було заплачено неймовірно високу ціну: втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень) становили близько 65-70% усіх українців, тобто від

З до 3,5 млн. осіб із загальної чисельності мешканців етноукраїнських земель Речі Посполитої. Зазнали руйнувань майже всі міста й тисячі сіл. «Необхідність підкоритись московській політиці для величезної більшості українського суспільства стала очевидним фактом»⁵³.

Психологічна втома широких мас населення, їхня невдоволеність «демократизацією» соціальних стосунків у виконанні старшинських верхів, яка вилилася в хаос і чвари кількох правлячих одночасно гетьманів, зневіра у власній старшині, яка жадібно захоплювала землю і виявила свою повну неспроможність в організації державного життя, дали могутній поштовх масовому прагненню до протилежного полюса суспільного ідеалу: з'явився потяг до авторитаризму в його крайніх формах. Пануванню авторитарного ідеалу сприяла зневіра людей у здатності взяти на себе тягар відповідальності як за власне життя, так і за благополуччя в суспільстві. Виник настрій, який М. Гоголь у повісті «Тарас Бульба» висловив фразою: «Лучше бы и не было того пира». Невдача національної революції породжує прагнення шукати правду в чужій землі — через приєднання до твердого режиму православного царя.

Московсько-петербурзький фактор починає відігравати надзвичайно важливу роль у перебудові й стабілізації українського життя, підтримуючи майнові інтереси козацької старшини, санкціонуючи законодавчими актами соціально-політичні зміни, надаючи їм державницької визначеності та непорушної міцності. Оскільки широкі верстви українського населення не сприйняли вестернізованого» ідеалу відносин польської шляхти, успадкова­ного козацькою старшиною, то старшина вдалася до закріплення своїх стано­вих інтересів більш надійним шляхом встановлення азіатської деспотії.

Викликає заперечення спрощений підхід до трактування кріпаччини як результату лише насильства й економічного закабалення. Навіть за часів Петра І ще не було такої сили в державної бюрократії, щоб встановити кріпацтво всупереч волі мільйонів. Кріпацтво могло виникнути в Росії і бути регенерованим в Україні, оскільки воно гніздилося в народній ментальності, переконаннях людей, в їх минулому історичному досвіді. Завойована за часів Хмельниччини воля обернулася хаосом і руїною. Звідси маятникове коливання соціальної психології в бік ідеалу авторитаризму, варварської рівності всіх і кожного перед могутньою верховною владою. Поєднання державної бюрократії з військовим начальством, що було характерно для часів Петра І (як і для адміністрації Гетьманщини), встановлювало численні азіатські форми нагляду й контролю. Наприклад, губернаторів, воєвод і комісарів за недбалість у збиранні податків могли закувати в ланцюги, оштрафувати й ув'язнити.

У відповідь на соціальний хаос, безкінечні військові операції і руйнацію населення сприймало зростання авторитаризму й наступ кріпосництва як неминучу ціну за інтеграцію суспільства на основі зміцнення азіатського способу виробництва. Це знаходило свій вияв і у світосприйманні — єдності влади, власності, віри. Покріпачення було результатом згоди економічно й соціально слабких елементів суспільства стати під захист і покровительство сильних, оскільки за умов руїни самостійне ведення господарства й самостійна боротьба за існування стали настільки обтяжливими, що значна частина людей виявилася здатною відмовитись як від свободи, так і від особистої власності, щоб жити й вести господарство під захистом сильної людини. Байдуже, що в одному випадку хтось віддавався в кріпаки, а в іншому — вступав на державну службу.

Процес покріпачення, кристалізації великої держави відбувався шляхом закріплення особи за тими чи іншими функціями й здійснювався на всіх рівнях суспільства. Важливою ланкою було покріпачення і самої правлячої еліти. У той час як у Західній Європі соціальний статус васала визначався розмірами його земельної власності, у Росії статус слуги государевого визначався його становищем на княжій чи царській службі. Земля розглядалася лише як плата за службу. Економічна несамостійність ста­вила особу в залежність від влади. Саме тому із закріплення служилих станів логічно випливало й покріпачення селянства — як еко­номічної основи царської служби, бо інакше сам інститут державності ставав безглуздим.

Ідеал державності за тих умов не міг не бути тією або іншою версією покріпачення. Про це свідчив історичний досвід: і крах російської державності за часів «смути», і неспроможність самоорганізації в повноцінну державність українців за часів «руїни» були підготовлені протистоянням селян кріпацтву настільки, наскільки це суперечило їхньому ідеалу волі й суспільної справедливості. Одначе й згода селян на необхідність жорсткого державного регулювання практично означала їхню згоду на покріпачення.

Кріпосні відносини охоплювали все ширші верстви населення. Усі вільні люди, нездатні до військової чи державної служби, зобов'язані були записатися в селяни чи дворові люди. Уже після смерті Петра І з'явився указ про висилання «гулящих людей» до Сибіру, якщо ніхто не давав згоди на визнання їх кріпаками. Вільна людина в європейському розумінні цього слова була немислимою в Росії аж до кінця XVIII ст. «Гостра необхідність у державності набула в масах унаслідок страху перед хаосом форму згоди на покріпачення, на підкорення царю, начальству, згоду на насилля над собою як щось природно неминуче з боку капризної, тобто то злої, а то доброї, волі»⁵⁴.

Хоч би як не проклинав український народ козацьку старшину — цих «нових ляхів », одначе на рішучу боротьбу проти них у народних мас уже не було енергії. Вони стомилися від руїни, зневірились у можливості успіху як у змаганнях із панами, так і в московській політиці, яка нібито виступала на захист народу, а насправді підтримувала місцевих «малих тиранів». Суспільством заволодів глибокий дух занепаду.

Змирившись із утратою автономії, українська старшина отримувала права російського дворянства й знаходила охорону своїм маєткам у сильній поліцейській системі імперії. Вихованці Київської академії, які успішно робили кар'єру в бюрократичному апараті Москви та Петербурга, активно розробляли імперську ідеологію, зокрема ідею покріпачення.

На практиці здійснювався ідеал письменника й публіциста Симеона Полоцького (1629-1680), який уподібнював стосунки начальників і народу ставленню пастуха до овець. Підданий, як вівця, повинен забезпечувати владу молоком, м'ясом і вовною. Пастух же має забезпечити охорону від хижаків, а стрижучи — не різати шкіру. За його уявленнями, самодержавну владу й саме право на неї цареві вручив Бог. Мислитель, поет, громадський і церковний діяч Теофан Прокопович (1681-1736) активно пропагував думку, що цар є намісником Бога на землі.

Не знайшовши сил для самоорганізації у межах самостійної української держави, справу звели до брутальної альтернативи — або польське, або російське панування. За цих обставин «Україна воліла краще Росію, ніж Польщу. Ряд чинників склалось на користь цього вибору, включно з релігією, спільними традиціями середньовічної Київської Русі, а також більшої політичної гнучкості й проворності Росії, які контрастували з політичною незграбністю Польщі»⁵⁵.

Увійшовши до складу Російської імперії, український народ навернувся до візантійської моделі патримоніального суспільства — монарх став розглядатися як монополіст творчості, єдине джерело позитивних інновацій. Спрацював маятник інерції історії — відхилення у бік «вестернізації» в рамках Ре­чі Посполитої спровокувало таке ж різке відхилення в бік азіатського способу виробництва та візантійського цезарешпізму Росії. Відбулося те, що М. Грушевський охарактеризував як «тезу» та «антитезу» української історії.

Ставлячи проблему української історії в цивілізаційну систему координат «Схід — Захід», можемо дійти таких висновків: по-перше, період Хмельниччини засвідчує, що українці XVII ст. були цілком свідомими своєї відмінності від поляків, татар чи росіян. Ця свідомість виявляла себе в перших двох випадках через ототожнення з релігією, в останньому випадку — через захист своїх козацьких корпоративних «прав і вольностей».

По-друге, одним із головних наслідків національно-визвольної війни було те, що Україна вийшла із сфери впливу Польщі й потрапила в політичне поле Росії. Переяслав був початком українсько-російського співжиття, яке тривало до 1991 р. Після періоду громадянської війни («Руїни» другої половини XVII ст.), а особливо після поразки Карла XII і Мазепи під Полтавою 1709 р., Україна була остаточно включена в російську імперську систему. По-третє, коли йти далі в руслі цивілізаційного підходу, то слід констатувати, що весь період після Переяславських угод 1654 р. і до наших днів, очевидно, слід охарактеризувати як домінуючий вплив російської православно-християнської цивілізації (за системою А. Тойнбі). Саме в цьому факторі — відсутності власного цивілізаційного ритму — М. Грушевський убачав трагічну ситуацію історії України.

По-четверте, з огляду на досвід історії, слід пильно поставитися до побутуючої нині концепції України як «містка між Сходом і Заходом». Упродовж; усієї історії спроби такого синтезу лягали великим тягарем на її суспільний поступ, доводили до втрати здатності самоорганізації. І після Люблінської унії (1569), і після «Руїни» соціально-політична еліта України потрапляла під вплив чи польської, чи російської культури, залишаючи народ на себе. У всіх цих випадках завдання синтезатора Сходу й Заходу призводило до невдач, утрати самоідентифікації.

У зазначеному контексті слід ще раз поставити запитання: чи й справді роль синтезатора є історичним покликанням українського народу? Адже, несучи у своєму культурному набутку велику спадщину греко-візантійської і західної культури, Україна, наприклад, відіграла роль «донора » в політиці «вестернізації» Росії під час реформ Петра /, виснажила свої ресурси й перейшла у XIX ст. у розряд «неісторичних» (Г. Гегель), або, за визначенням М. Араго-манова, «плебейських» народів. Але чи може культура виснажитись?