3. Формування національної ідентичності

Слово «Україна», на думку багатьох фахівців, означає «погранична земля» і спершу стосувалося справді пограничної смуги між кочовим Степом і осілим Лісостепом. Тут зіткнулися два способи життя, дві культури, два світосприймання. Саме в цій землі зародилась і зміцніла козаччина. Перенесення в подальші часи козацької системи правління з пограниччя на волость сприяло поширенню і популяризації назви «Україна», використовуваної раніше лише в усній мові як назви всієї території, яка перебувала під козацькою юрисдикцією. Це нове ім'я поступово замінило традиційне поняття «Русь», успадковане від середньовічної Київської держави²⁷.

Це наше національне ім'я — погранична смуга, Україна — дає підстави для вирішення проблеми: до якої культури належить Україна. Звичайно приймається за аксіому, що це візантійсько-православна цивілізація. Але як з цим погодити український католицизм унію, не кажучи вже про інші нехристиянські (наприклад ісламську) цивілізації?..

На території України перетиналися різні культури й релігії. Як і кожне пограниччя, вона таїть у собі, з одного боку, можливість злиття багатств різних міфічних та релігійно-культурних традицій, а з іншого — суперечності, які їх зумовлюють: осіла і кочова державність, християнство та іслам, католицизм і православ'я, патримоніальна і конституційна системи (наприклад, конституція Пилипа Орлика 1710 р. поряд з патримоніальним деспотизмом Івана Мазепи)².

Усе вищезазначене спонукає до тверезого аналізу деяких висновків щодо східного фактора в історії України. Зокрема автохтонні хліборобські племена на території України були у своєрідних симбіотичних відносинах із ірано-мовними скіфськими та сарматськими кочовиками. Показово, що в VI ст. як мешканці Північного Причорномор'я згадувались анти, у яких дослідники схильні вбачати змішане слов'яно-іранське населення. Термін «анти» подібний до давньоіранських слів аntax (кінець, край), аntyas (ті, що знаходяться скраю) і осетинських аttya (задній, позаду). Виходячи з цього, є смисл перекладати термін «анти» як «той, що живе на окраїні, пограничний житель». Зазначаємо, що ще за часів Київської Русі тут проживали окремі групи іраномовних аланів-ясів, які, на думку М. Костомарова, у домонгольський період були асимільовані східними слов'янами. Контакти східних слов'ян з іраномовними народами Північного Причорномор'я, а також зв'язки причорноморських сусідів слов'ян іранського й тюркського походження з населенням Ірану залишили глибокий слід у матеріальній і духовній культурі українців і їхніх предків — східних слов'ян. Про це свідчать дані фольклористики, етнографії і мовознавства. Згодом, унаслідок Великого переселення народів, на зміну іранській окупації степів прийшла тюркська — від гунської навали в IV ст. аж до зруйнування Києва монголами в першій половині XIII ст.

Для осілого автохтонного населення України Степ був постійним зовнішнім викликом, який вимагав адекватної відповіді. Насамперед це був могутній гальмівний фактор, адже час від часу кочовики знищували міста як центри культури, руйнували традиційні торгові шляхи. Але чи не мав тут місце чинник внутрішнього переродження осілого хліборобського населення під впливом степовиків? Наприклад, досить обґрунтованою є думка, що синтез слов'янських елементів з іранськими й урало-алтайськими (переважно тюркськими) міг відіграти істотну роль в етногенезі праукраїнських племен, натомість слов'янських з угро-фінськими й урало-алтайськими — в етногенезі племен праросійських. І дещо ширше — чи можемо ми ідентифікувати історію України лише з осілим хліборобським населенням? Нині усвідомлюється необхідність послідовно звільняти українську історіософію та історію від будь-якої заідеологізованості — комуністичної, ліберальної чи націоналістичної. Відтак процеси етнічно неукраїнських державних структур теж слід трактувати об'єктивно, нарівні з етнічно українськими, без тіні будь-якого «культурного месіанізму», теорії «найменшого зла» або проектування «необхідності » української колонізації чи українізації етнічно неукраїнського населення в минулому²⁹.

І в цьому є резон. Як відомо, етнічно неукраїнські політичні утворення занепадали, наприклад, Половецька держава (1050-1240) чи Кримський ханат(1450-1783), але їхні колишні мешканці увійшли цілком або великою мірою в український етнос, а їхня територія стала українською етнографічною територією упродовж ХУІ-ХХ ст. Тому предметом наукового дослідження має бути минуле всіх історичних спільнот і режимів, які проживали чи існували на нинішній території України, а не лише держав українського етномовного кола. Саме тому дослідник княжої доби має трактувати безсторонньо не тільки історію Русі Київської, а й тюрко-монгольсько-половецької держави. Історик козацької доби повинен неупереджено зіставляти і державу Війська Запорозького, і Кримський ханат. За такого підходу, як уже цитувалося, татари — це не дикі зайди, грабіжники, а нарівні із запорожцями — наші предки. Цьому є немало прикладів. Зокрема, із середини XVI ст. єдиною українською княжою династією після Рюриковичів були князі Ружинські-Половці. Вони походили від половецького володаря Тугор-Таркана (помер 1096 р.), тестя великого київського князя Святослава Ізяславовича (1093-1113). Столиця половецької держави Шарукань була поблизу нинішнього Харкова.

Звісна річ, руські князі Рюриковичі, як і половецькі, мали між собою постійні суперечки, не тільки укладали союзи, а й вели міжусобні війни, але 1223 р. на р. Калці вони боронили свою батьківщину (власне територію!) від монгольської навали спільно. До того ж велика частина половецьких князів увійшла тоді до руського християнського культурного ареалу. Свідченням тому є імена половецьких князів того часу, наприклад, Юрій Кончакович, Данило Кобякович, Ярополк Томзакович, Гліб Турієвич.

Звичайно, процес переходу тих чи інших мас населення під владу мав різне спрямування. Широко відомий феномен «татарських людей» — величезних руських спільнот, які не визнавали княжо-боярської влади і йшли у безпосереднє підданство до татаро-монголів. Цей рух «татарських людей» охопив широкою смугою кордони Волині й, імовірно, поширився аж до Києва і його околиць. Татаро-монголи намагалися насадити його і в Галицько-Волинській землі, щоб підкорити її безпосередньо собі.

Утім, галицько-волинський князь Данило добре усвідомлював принципову небезпеку «отатарювання» для своєї влади й усього державного ладу, та й з огляду на стратегію — ризиковано було мати татарських васалів безпосередньо біля самого кордону. Саме тому він здійснив кілька походів на територію «татарських людей», намагаючись терором і спустошеннями придушити небезпечний рух (1254-1255). З часом Східна Україна відмежувалася від Данила рядом татарських васальних спільнот. Його влада була вимушено обмежена землями Галицько-Волинського князівства. Спадкоємці Данила не вийшли за межі місцевої галицько-волинської політики, спрямованої переважно на Захід³⁰.

Рух «татарських людей» не був якимось окремим фрагментом, бо й через кілька століть, уже в іншому ареалі України, натрапляємо на подібне явище і майже аналогічну реакцію на нього. У «Літописі» Самійла Величка читаємо про пригоди Івана Сірка 1675 р. Учинивши наїзд на кримську територію, Сірко забрав із собою тамтешнє християнське (етнічно українське) населення і сказав на кордоні: «Хто хоче, іде з нами на Русь, а хто не хоче — вертайтесь до Криму!» Коли це почули бранці-християни і туми (метиси, що вже народилися в Криму), то три тисячі з них виявили бажання краще повернутися до Криму, ніж простувати в землю християнську. На запитання Сірка, чому вони так вирішили, ті відповіли, що в Криму мають свої помешкання і господарства, а тому вважають для себе краще жити там, ніж іти в Русь, де у них нічого немає.

Омелян Пріцак наводить вражаючі статистичні дані 1666-1667 рр., які характеризують етнічний склад населення Кримського ханату того часу. Учений посилається на свідчення османсько-турецького подорожнього Евлція Челебг, який 1641-1667 рр. побував у Східній Європі, провів певний час у Криму, брав участь у кримських походах в Україну. Посилаючись на перепис населення, який за волею Чингісхана мали робити кожні ЗО років, Евлія Челебг стверджує, що тодішній Кримський ханат складався з 24 «судових» повітів і населення було поділено на три групи: повноцінні мусульмани; православні х спільнот (євреї, караїми, вірмени, греки). Співвідношення татар і українців було 187000 : 920000. Тобто українці становили чотири п'ятих населення Криму. У 1666-1667 рр. Челебі додає: «Отже, якби — але хай нас Аллах охоронить від того — така велика кількість невірних-непокірливих (ак) козаків (і українців) збунтувалася, то вони перевернули б увесь Кримський півострів догори ногами. Це дійсно тільки завдяки благословенню, що випливає із чудес Мухаммеда, що вони (козаки) цілком неспосібні до бунту». До речі, чисельність ра'їя — євреїв, караїмів, вірмен та греків — у Криму становила, за Челебі, 20000 душ³¹.

Вплив євразійського Степу на формування соціонормативної культури України був дещо ширшим, він не вичерпувався лише впливом степових кочовиків. Так, великий східний вплив мала грецька (візантійська) релігійна й культурна традиція. Саме православ'я визначало осьову лінію цивілізаційно-го ареалу, у якому формувалося духовне життя українців. Одначе в площині державотворчих зусиль України візантійські впливи не були протилежними іншим цивілізаційним впливам, що йшли з кочового Степу. І кочові «пакси» печенігів (898-1050) і половців (1050-1223) були у своїй основі утвореннями патримоніального типу. Це означало, що державна влада, економічні ресурси, торгівля, культура — усе було монополією володаря (князя, кагана) та династії (патримоніальна держава) і ними ж контролювалося. Джерело української християнської культури — Візантія — теж була патримоніальною державою. Саме тому за княжої доби Русь не змогла витворити якусь стабільну провідну верству, яка, поряд із володарем, могла виконувати владні функції.

Навіть у Київській землі, де політичне життя було найенергійнішим, віче не набуло ні усталених форм, ні певних і постійних функцій, а залишалось явищем екстраординарним. Навіть зміна князів на київському престолі частіше відбувалася без участі віча, хоча самі князі визнавали за ним право висловлюватися з питань щодо обрання володаря. Здебільшого віче збиралося на запрошення самого князя, щоб висловити йому свій погляд на політичні події. Але, зробивши в існуючих відносинах поправку, яка здавалася йому необхідною, віче не брало участі в поточному управлінні; воно було корективом княжо-дружинного управління, але

не управляло. Саме тому, звільняючись від князівсько-дружинного укладу XII ст., удільні землі розпадалися на окремі общини, без ширшої організації. Щоправда, візантійське вчення про Богом встановлену владу не встигло поширитися в суспільстві. Боярська рада і віче не виробили для себе ні усталених форм, ні спеціальної компетенції. Правда й те, що з ХНІ ст. Русь дедалі тісніше зближується із Заходом. Його вплив ставав усе відчутнішим на території Галичини і за сприятливіших обставин міг дати позитивніші результати.

Отже, питання нашої європейськості досить делікатне й потребує об'єктивного трактування, вільного від декларативних політизованих заяв. Це, скоріше, вагома частина нашого культурного генофонду, закладеного ще за часів Київської Русі, до реалізації якого ми прагнули впродовж тисячолітньої історії. Щоправда, через історичні обставини ми не змогли реалізувати його повною мірою, проте й не відмовилися від цих намірів. Такою є наша історія — іншої нам не дано.