5. Суспільний лад

У перший рік незалежності в засобах масової інформації вже проводилася теза про те, що Україна має бути «соціальною» державою. Щоправда, на той час мало хто розумів, що саме означає термін «соціальна». Зміст його не могли зрозуміти не тільки трудящі люди, а й навіть високочолі інтелектуали. Була підозра, що кожен трактуватиме цей термін на власний розсуд, виходячи часто не з історичної доцільності чи світового досвіду, а з партійних чи популістських інтересів.

Чому саме з партійних, а не зі станових чи класових? А тому що суспільству суверенної України були притаманні розмитість, невизначеність соціально-класових та корпоративних інтересів, неусвідомлення класової спорідненості. Кожен боровся за виживання переважно самотужки, вступаючи у фрагментарні, нестійкі ділові зв'язки з обмеженим колом спільників. За такої ситуації, коли старі критерії ідентифікації вже втрачено, а нової бази соціаль­ної стратифікації ще не створено, важливою групоутворюючою ознакою стала орієнтація на ту чи іншу модель суспільних перетворень, тобто бачення кінцевої мети модернізації.

У перший рік незалежності перед Україною відкрилася можливість вибору між трьома основними суспільно-політичними моделями. Перша — ліберальна, передбачає високий рівень економічної свободи, практично обмеженої необхідністю соціального захисту населення. Протилежною їй була друга модель — патерналістська, яка передбачає мінімальний ступінь економічної свободи в умовах соціальної справедливості, що інтерпретується як наявність системи зрівняльного розподілу. І, нарешті, «третій шлях» — соціально-демократична модель — передбачав достатній ступінь економічної свободи, обмеженої, проте, вимогами соціальної справедливості, яку розуміють як підтримку найбільш уразливих верств населення.

З усією серйозністю поставало питання «яким шляхом іти?». Слід було враховувати, що, за свободи вибору, суспільний лад, урешті-решт, визначається рівнем розвитку продуктивних сил, характером суспільних відносин, а не бажанням партій, лідерів чи окремих громадян. Щоправда, політичні сили досить легко (особливо в умовах перехідного періоду), але не завжди на кра­ще, можуть змінювати політичний режим і таким чином опосередковано впливати на орієнтацію соціально-економічного розвитку держави. Утім, і на цьому слід особливо наголосити, фундаментальною, що визначає спрямованість соціально-економічної поведінки людей, є історична спадщина. Саме вона формує специфічний менталітет народу тієї чи тієї країни.

Краще й глибше за В. Винниченка осмислити й узагальнити історичний досвід українського народу в його державотворчих зусиллях не зміг ніхто. Для розвитку його незалежної думки в еміграції були відповідні умови. Він стояв поза всіма політичними угрупованнями, які могли б нав'язати йому «партійну дисципліну».

Як відомо, мислитель не мав жодних ілюзій щодо того ладу, який в СРСР проголошувався «соціалізмом». «Націоналізація засобів продукції, — писав він, — не є соціалізм. Це не є рентабельний засіб господарювання». На його думку, українська нація перебувала в рамках одного з різновидів феодально-індустріального ладу: «Це є величезний колектив трудящих людей (селян, робітників, трудової інтелігенції), над яким панує рабовласницька класа бюрократії під орудою чужинної сили». Звісно, за роки радянської влади в соціальній структурі нації сталися зміни, а тому, незважаючи на репресії, «не може бути сумніву в тому, що вона в своєму підпіллі має сховані сили й кадри, які вибухнуть так само, як колись вибухнули ми, які візьмуть провід визвольної боротьби у свої руки і створять всі потрібні органи, закони, конституції... »¹⁸

Який же лад буде утверджувати нова Конституція України? Він зумовлюється соціальним складом населення, яке на 90Уо становлять трудящі маси, позбавлені права володіння засобами виробництва. Це суспільство, «безумовно, ненавидить... режим московського деспотизму, але так само немає ніякого сумніву, що воно ніяк не прагне повороту старого панування приватнокапіталістичних кляс»¹⁹.

Дискутуючи з тими представниками української еміграції, які орієнтувалися на зовнішні сили, зокрема США, В. Винниченко писав у своєму «Заповіті»: «І виникає питання: невже автори цієї декларації настільки захоплені приватною власністю, що сміють з таким обіцянням звертатись до українського народу, невже вони настільки наївні, що він буде з ентузіазмом, до останньої краплі крові битись за поворот поміщиків, фабрикантів, куркулів, взагалі капіталістів, великих чи менших, своїх чи чужих? Розуміється, річ тут не в наївності, а в тому, що цією декларацією вони давали обіцяння не народові, а «зовнішнім силам», яким є мила приватна капіталістична власність... »²⁰

Звичайно, мислитель був не таким наївним, щоб 1949 р. не бачити того, що «світ є тепер під владою двох сил: совєтського і американського імперіалізмів». Однак вже тоді він проголошував, що має постати й третя сила й підштовхнути обох до розуміння того, що світ неподільний, а боротьба, тим більше збройна, в умовах політичної двополюсності призведе рано чи пізно до знищення цивілізації. Отже, слід знайти вихід із становища через взаємне порозуміння і реформування суспільного ладу: «з одного боку, знищення опудала кривавої революції, а з іншого — опудала приватного капіталізму». Реформація, вважав він, полягає в тому, щоб «об'єднати два способи, себто негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність на засоби продукції на колективну. Не державну, а колективну... Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто, влада колективу». За цих умов «робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе, що ця фабрика є дійсно його власність, що вся його надвартість іде не на розкошування паразитів, а на нього самого та на його родину»²¹.

Треба бути справжнім провидцем, щоб ще 1949 р., у розпал холодної війни, по суті першим висунути ідею конвергенції, передрікаючи, що розрядка між США і СРСР допустима і ймовірна, лише слід «помогти комунізмові з честю прийняти переозброєння, відмовитись од війни. Треба йому дати такий вихід, який був би і не перемогою його, і не поразкою»²².

Після написання В. Винниченком «Заповіту» минуло понад 50 років, і, звичайно, було б наївно, а то й догматично беззастережно сприймати кожну його фразу чи літеру. Світ змінився, трансформувався, але головний магістральний напрям його розвитку свідчить, що український мислитель все-таки не помилився.

Зрозуміло, що універсального суспільного ладу, придатного для цих країн і часів, немає і, очевидно, не буде. Тому в пошуках відповіді на кардинальне питання нашої доби варто було б виходити не з того, що робить «увесь цивілізований світ», а з конкретних умов України.

Поволі приходило розуміння того, що мусимо спиратися на власні сили,зважаючи на те, що 10-15 років є мінімальним періодом для виходу з кризи (відбудовчий період). Тому ключовим є питання не про суспільний ідеал як такий, а про конкретну модель суспільних відносин у відбудовчий період. її генетичний код закладено не в заморських моделях, а в нинішньому ладові, який за своєю головною ознакою (понад 90% власності у перший рік незалежності було в руках держави) за роки перебудови практично не змінився.

Слід було орієнтуватися на принципово нову систему координат: ми жили і в найближчому майбутньому житимемо в умовах багатоукладного суспільства, де капіталістичний сектор (місцевий і зарубіжний) поряд з іншими (державним, корпоративним, кооперативним тощо) на принципі рівноправності всіх форм власності становитиме основу економіки. Приватні форми як економічно ефективніші починають виконувати роль і джерела фінансування бюджету, і каталізатора підвищення продуктивності праці в інших укладах. Уклади мають захищатися політичними партіями, які, урешті-решт, знайдуть свою соціальну базу і визначать свої інтереси, замість того щоб декларувати політичні банальності. . Демократична, орієнтована на соціальний захист своїх громадян держава, яка має виступати в ролі диригента в процесі протиборства суспільних груп, дістане можливість пом'якшувати безжалісність і анархію ринку.

Питома вага укладів у національній економіці є величиною змінною відповідно до внутрішніх і зовнішніх умов існування держави. Держава не повинна бути тоталітарним диктатором, а, виходячи з інтересів суспільства і не втручаючись у справи підприємців, має впливати на них засобами ринкового механізму, індикативного планування, кредитування та оподаткування. Таким чином, завжди можна мати стільки капіталізму, скільки його може витримати

суспільство, не доводячи справу до соціального вибуху. У приватних секторах, де продуктивність праці вища, має бути вищою і заробітна плата. На державних підприємствах, де працювати легше, ступінь соціального захисту має бути вищим, але заробіток — нижчим. Це не означає жодної дискримінації, оскільки в найдемократичнішому суспільстві люди народжуються з рівними правами, але з різними можливостями, талантами й здатністю до інтенсивної праці. За оцінками західних соціологів, народжується лише 5% людей талановитих зі своєрідним генотипом лідерства. Людей з обмеженими здібностями, зі споживацькими настроями народжується близько 25%. Решта є своєрідною «середньою ланкою». Усім цим можливостям і потребам слід дати шанс для реалізації їх гуманістичного потенціалу.

Така ідея особливого, «третього шляху» для України видавалася досить продуктивною на перехідний період, зокрема з огляду на ситуацію, коли ідея соціалізму втратила колишню привабливість, а ідея капіталізму — відлякувала. Слід було подбати про те, щоб ідея «третього шляху» не набула гіперукраїнського облаштунку, викликаючи тим самим негативну реакцію представників інших національностей. Зрештою, вона й не є такою по суті, оскільки була прийнятна для деяких інших республік колишнього СРСР. Та й у міжнародній практиці ця ідея дала свої практичні результати.

Зрештою, вибір мали зробити самі люди. Поволі минає час, коли людина чекає рішень від мудрого вождя, правлячої партії чи від опозиції. Головними орієнтирами виборця стали порядність і професіоналізм. Це потребувало чіткого усвідомлення своїх інтересів, докладання зусиль і волі.