2. Корисні копалини‚ водні, земельні та мінерально–сировинні ресурси Європи

Європа багата на корисні копалини. В її надрах є великі поклади кам’яного вугілля ( Донецький басейн в Україні, Уральський регіон в Росії, Польща, Чехія, Словаччина, ФРН, Бельгія, Франція, Велика Британія), бурого вугілля (Росія, Німеччина, Польща, Болгарія, Велика Британія), нафти та (Росія, Азербайджан, Румунія, Польща, Велика Британія) природного газу (Росія, Норвегія, Велика Британія), залізної руди (Росія, Україна, Швеція, Франція, ФРН, Велика Британія, Іспанія). Європа дещо бідніша на поклади кольорових металів; в її межах є родовища свинцю і цинку (Польща, Іспанія, Італія, Югославія), міді (Іспанія, Югославія, Фінляндія), ртуті (Росія, Іспанія, Італія, Югославія). Значні поклади бокситів (Україна, Росія, Франція, Угорщина, Югославія, Італія, Румунія), кухонної і калійної солей (Україна, Росія, Польща, Німеччина, Франція), сірки (Росія, Італія), апатитів (Росія).

Земельні ресурси. Площа земельного фонду країн Західної і Центральної Європи (без колишнього СРСР) становить 473 млн гектарів. З них майже половина – землі сільськогосподарського використання, близько третини - орні землі та землі плантаційного господарства. Європу характеризує найнижча серед усіх частин світу частка неродючих та незручних земель, сприятливі для сільського господарства рельєф і клімат. Завдяки цим чинникам, попри високу густоту населення, земельні ресурси країн Європи використовуються досить ефективно.

3. Головні етапи європейської історії. Формування європейських держав

Як відомо, відповідно до панівної нині в науці концепції еволюціонізму, людиноподібні істоти, що виготовляли знаряддя праці, а отже мали достатньо розвинуте абстрактне мислення (так звані homo habilis, людина вміла), виникли в Африці приблизно 2,5 - 3 мільйони років тому. Внаслідок подальшого еволюційного розвитку близько 1,5 млн. років там з’явилися перші „справжні” люди – архантропи (homo erectus, людина прямоходяча). Приблизно 1 млн. років архантропи, вийшовши з Африки розселилися в багатьох регіонах Старого Світу, включаючи Європу (до 50 паралелі). Еволюція архантропів сприяла близько 200 тис. років появі європейської гілки людиноподібних істот – палеоантропів, або неандертальців.

Паралельно відповідно до гіпотези американського дослідника Вільсона, в основі якої лежить генетичний аналіз, в Африці, південніше Сахари, внаслідок чергового витка еволюційного розвитку близько 200 тис. років тому з’явилися неоантропи, тобто людські істоти, близькі за морфологічним ознаками до людини сучасного фізичного типу (homo sapiens sapsiens). Звідси вони близько 100 тис. років тому почали розселятися в різні куточки Землі. Приблизно 40 – 35 тис. років тому неоантропи потрапили в Європу, поступово витіснивши неандертальців. Приблизно у цей же період завершилася біологічна еволюція сучасної людини.

Подальший розвиток людини мав соціальний характер і був зумовлений змінами суспільних структур.

Істрію людського суспільства умовно можна розділити на два періоди – доісторичний (до винайдення писемності - від появи людини приблизно до 3 тис. до н.е.) та історичний (інформацію про який ми можемо черпати з письмових джерел – від 3 тис. до н.е. – до наших днів). Початок історичного періоду приблизно співпадає не лише з появою писемності, але й появою міст, розпадом родового ладу, появою перших держав – тобто процесом, який ще у ХІХ столітті науковці охарактеризували як перехід від „варварства” до „цивілізації”.

Історичний період у розвитку людства умовно можна розділити на такі етапи:

• Стародавній світ (3 тис. до н.е. – У ст. н.е.)

• Середньовіччя (У – ХУ ст. н.е.)

• Новий час (ХУ – ХІХ ст. н.е.)

• Новітній час (ХХ ст. н.е.)

Важливою частиною історії Європи в період Стародавнього світу є епоха Античності, що об’єднує в собі історію Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Вона тривала від появи на початку 2 тис. до н.е. першої на Європейському континенті Мінойської цивілізації до падіння Західної Римської імперії у 576 році н.е. Як ми зазначали вище, культурна спадщина античної епохи досі є визначальною для „західної” цивілізації.

Історію Античності в свою чергу можна легко розбити на історію Стародавньої Греції і історію Стародавнього Риму.

Історія Стародавньої Греції пройшла етапи.....

архаїчний (14-8ст. до н.е.)

класичний (8 - 4 ст. до н.е.)

еліністичний (4 - 1 ст. до н.е.)

пізньогрецький(1 - 4ст.).

Місто Рим було, згідно легенди, було засновано 21 квітня 753 р. до н.е. братами Ромулом і Ремом. Історики свідчать, що місто було засновано племенами сабінів й латинів, до яких у УІІ ст. до н.е. приєдналися етруски. Історія Стародавнього Риму поділяється на три великі періоди:

• „Царський” (753—509 рр. до н. е.),

• Римська республіка (509 — 31 рр. до н. е.),

• Римська імперія (31 р. до н. е. — 476 р. н. е.).

Період Римського царства є значною мірою легендарним. Царі правили Римом з моменту його створення до 509 року до н.е. Органами управління у давньому Римі були цар, сенат та народні збори.

Римська республіка у свою чергу пережила два періоди. Протягом УІ – ІІІ ст. до н.е. тривав період розквіту, який у ІІІ – І ст. до н.е. змінився епохою занепаду.

Важливими досягненнями періоду розквіту республіки стало ухвалення перших писаних законів (451 р. до н.е.). Ці записані на дванадцяти мідних дошках та виставлені на Форумі (центральній площі міста) закони поклали початок римському праву.

У результаті безперервних воєн з навколишнім населенням (трьох Самнітських воєн у У – ІУ ст. до н.е. та Латинської війни, що тривала з 340 до 338 р. до н. е.) Рим поступово завоював Середню, а потім і Південну Італію. Шляхом військової реформи Гая Марія відбулася поступова заміна громадянського ополчення постійною добровільною найманою армією.

Це відкрило шлях до подальших завоювань, у яких конкурентом Риму виступив Карфаген (населений фінікійськими мореплавцями, розташовувався на терені сучасного Тунісу).

Війни між Римом і Карфагеном за панування на Середземному морі дістали назву Пунічних (264 - 146 рр. до н. е.), оскільки римляни називали жителів Карфагена пунами. Внаслідок Першої Пунічної війни (264 — 241 до н. е.) Карфаген віддав Римові Сицилію та деякі інші острови. Наслідком Другої Пунічної війни (218 — 201 до н. е.), у якій карфагенське військо очолював легендарний полководець Ганібал, а римське - Сципіон Африканський, стала втрата Карфагеном своїх володінь поза межами Африки. Внаслідок Третьої Пунічна війна (149—146 рр. до н. е.) Карфаген було зруйновано вщент, більшість його населення - знищено, а тих, хто лишився в живих, - продано в рабство. Тим самим Рим досяг панування на Середземномор’ї.

Римська імперія

Знищення Західної Римської імперії ознаменувало початок нової епохи європейської історії – Середньовіччя.

Лекція 3 (2 год.)

Загальні відомості про Північну Америку

План

1. Відкриття Америки як частина Великих географічних відкриттів.

2. Географія Північної Америки. Рельєф‚ клімат, географічні регіони. Водні басейни. Рослинний і тваринний світ.

3. Корисні копалини‚ водні, земельні та мінерально–сировинні ресурси.

4. Колонізація і населення Північної Америки.

1. Відкриття Америки як частина Великих географічних відкриттів.

Виникнення сучасних держав Північної Америки стало наслідком Великих географічних відкриттів та європейської колонізації. Першопрохідцями колоніальних загарбань виступили дві держави, які завдяки географічному розташуванню мали найбільший з європейських держав досвід судноплавства та морської торгівлі.

Як відомо, виходячи з уявлення про сфероподібність Землі, італієць (генуезець) за походженням Х.Колумб (лат. Columbus, итал. Colombo, исп. Colon, 1451-1506) зробив спробу дістатися Індії, пливучи на захід по Атлантичному океану (1492-93). Іспанській уряд дав йому три каравели („Санта-Марія”, „Пінта” і „Нінья”).

Перетнувши Атлантичний океан, Х.Колумб відкрив Саргасове море і 12 жовтня 1492 року досяг о.Самана, що належить до архіпелагу Багамських островів. Ця дата увійшла в історію, як офіційний день відкриття Америки. пізніше Х.Колумб досяг ще кількох Багамських островів, Куби, Гаїті. Він здійснив ще три плавання (1493-96, 1498-1500, 1502-1504), відкрив острови Пуерто-Рико, Ямайку і декілька невеликих островів з групи Малих Антильських, а пізніше - узбережжя Південної і Центральної Америки.

Х.Колумб помер 1506 року, перебуваючи у повній впевненості, що відкрив новий шлях до Індії. У 1499-1504 роках Америго Віспуччі (Vespucci, 1454 - 1512), що за походженням як і Х.Колумб був флорентійцем, став учасником чотирьох іспанських та португальських експедицій до берегів Південної Америки.

Саме він у 1503 році вперше висловив думку, що ці землі – нова частина світу, назвавши їх в листі на батьківщину „Новим Світом” на противагу „Старому Світу”, тобто Європі. Проте, дещо пізніше, у 1507 році, лотаринзький картограф Мартин Вальдземюллер назвав Новий Світ на честь Амеріго „Америкою”.

Те, що Америка, це дійсно нова частина світу, було остаточно доведено у 1519 - 1521 роках кругосвітнім плаванням Фергана Магеллана (португ. Magalhaes, ісп. Magallanes, 1480 - 1521). 1538 року нову назву було вперше подано щодо Південної та Північної Америки на карті, виконаній фламандським картографом Герардом Меркатором (справжнє прізвище van Kremer, 1512-94).

За посередництвом папи римського Олександра ІV Борджіа (1431-1503) у 1493 році Іспанія та Португалія уклали першу в історії угоду про поділ світу на сфери впливу, уточнену 7 червня 1494 року Тордесільяським договором (скасований 1777 року). Лінія, проведена через обидва полюси приблизно по 49 градусу західної довготи вздовж Атлантичного океану (через уявну точку на відстані 370 ліг, тобто більше 2 тисяч кілометрів від найзахіднішого пункту островів Зеленого мису) розділила землю на дві півкулі. Землі на схід від неї визнавалися володіннями Португалії, а на захід – Іспанії. Поступово обидві держави перетворилися на величезні імперії.

Таким чином, великі географічні відкриття XV—XVI ст. змінили розвиток не лише Європи, але й решти світу. Тому саме від них умовно починається нова епоха в світовій історії – Новий час.

Утвердження серед широкого загалу уявлення про кулясту форму Землі сприяло зростанню авторитету науки як раціонального джерела пізнання і відповідно – зменшенню впливу інших авторитетів – релігії, традиції тощо. Відповідно з’являлися стимули для подальшого нагромадження знань. Наслідком, в кінцевому підсумку, стали такі інтелектуальні процеси як Реформація, Просвітництво тощо.

В результаті відкриттів змінилося світосприйняття європейців. Для них реальністю стали нововідкриті землі та материки, наявність океану між Азією та Америкою.

Відкриття започаткували масові міграції населення з Європи до інших частин світу, передусім до Америки, яких не знала раніше історія. Тим самим, було створено передумови для формування майбутньої колоніальної системи.

Спочатку на шлях створення колоніальних імперій стали Іспанія, захопивши майже всю Америку, і Португалія, прибравши до рук великі території півострова Індостан. Пізніше до них приєдналися Англія (з середини XVI ст.), Франція та Нідерланди (на початку XVII ст.),

Європейська колонізація мала важкі наслідки для автохтонного населення захоплених територій. Місцева людність, яка знаходилася на нижчому щаблі розвитку, не могла витримати суперництва з технічно краще озброєними європейцями. Місцеві народи і племена вели тривалу і запеклу боротьбу, але зрештою були частково винищені, а частково змішалися з прибульцями.

Створення колонізаторами плантаційних господарств на захоплених землях вимагало залучення додаткової робочої сили, що відкрило шлях до масового розвитку работоргівлі – цього ганебного явища в новітній європейській історії. Поступово до неї залучилися усі морські держави Європи. Раби вивозилися переважно з африканського материка до інших частин світу, передусім – до Америки. Європейська міграція та работоргівля сприяли формуванню в Північній і Південній Америці нових народів, що поєднали в собі представників різних етносів та расових груп.

Великі географічні відкриття збагатили європейські країни, насамперед Іспанію та Португалію, оскільки на відкритих землях знаходилися поклади цінних металів, передусім золота і срібла. Стрімкий притік дорогоцінних металів до Європи неминуче призводив до подорожчання різних товарів і продуктів харчування і відповідно - інфляції, наслідком чого стала так звана революція цін.

Відкриття сприяли розширенню торговельної справи. Через встановлення європейцями зв’язків з іншими материками виникла світова торгівля. Розпочався інтенсивний експорт європейських товарів (перед усім - зброї, тканин, посуду) до інших частин світу. З Америки до Європи почалося ввезення какао, тютюну, каучука. З Азії - чаю і кави. Головним центром світової торгівлі поступово став нідерландський Антверпен, а важливими європейськими портами: Лісабон (Португалія), Лондон (Англія), Марсель (Франція).

Завдяки географічним відкриттям різко розширилася палітра сільськогосподарських культур у Європі. З Америки до європейців потрапили кукурудза і картопля. Поява картоплі значно знизила небезпеку голоду у випадку регулярних неврожаїв зернових.