42. Роль Шевченка у становленні нової моделі української культури

Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.

Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступного часу – Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка та ін.Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.

Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи з Котляревського. Використовували в своїх творах живу народну українську мову, а також скарби усної народної творчості, але це використання було ще обмеженим, відповідно до не досить широких тем і літературного стилю цих письменників. Крім того, вони ще не позбулися діалектних, вузькомісцевих елементів.Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова. Царизм репресіями прагнув зупинити лавину народної шани й любові до великого сина України, а вийшло навпаки. З 1918 року вшанування пам'яті великого Кобзаря 9 березня стало в нашій країні щорічним і всенародним. Відкрито пам'ятники поетові в Києві, Каневі, Харкові та в інших містах України, могилу великого Тараса оголошено заповідником, ім'я Шевченка присвоєно Київському університетові, театру опери та балету; масовими тиражами видаються його твори, відкрито Державний музей Т. Г. Шевченка, його ім'я присвоєно навчальним закладам і науковим уста¬новам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам.

43. Інтелектуальний та культурний рух 50-70 р. 19ст. Журнал «Основа»Процес десталінізації, пов'язаний з критикою культу особи Сталіна, започаткований М. Хрущовим, дав українській інтелігенції надію на можливість національно-культурного відродження. Термін «десталінізація» умовний, адже В. Ленін заклав основи терористичної диктатури, яка у часи Сталіна набула крайніх форм. Попри те, статті Леніна щодо національного питання містили критику російського шовінізму, що уможливлювало посилання на його праці у протестах проти русифікації. Однак десталінізація в 50—60-ті роки не була послідовною. Події 1956 р. в Угорщині продемонстрували, що демократизація може спричинити розпад соціалістичного табору.Усунення з посади М. Хрущова і заміна його у 1964 р. Л. Брежнєвим були результатом намагань партійної бюрократії зупинити процес демократизації обмеженими репресіями. Крім того, партійну бюрократію спонукала до рішучих дій «Празька весна» 1968 р. Хвиля арештів, що прокотилася у 1965 р. Україною, у січні 1972 року охопила Прибалтику, Росію, Вірменію, Грузію. Про роль політичних та ідеологічних чинників у діяльності Інституту філософії 60—70-х років дає уявлення стаття В. Шинкарука «"Хрущовська відлига" і нові тенденції в дослідженнях Інституту філософії АН України в 1960-х роках».Підписанням 1975 р. Прикінцевого акта Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі СРСР зобов'язувався не порушувати засадничих прав людини. У листопаді 1976 року в Україні була створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод — Українська гельсінська група (УГГ). Поступово до неї вступила більшість учасників дисидентського руху, адже визнання особистих прав людини було важливою складовою того інтелектуально-культурного руху 60-х років, з якого формувалося і яким живилося дисидентство. У 1988 р. УГГ була перетворена на Українську гельсінську спілку, яка стала основою для утворення першої в Україні демократичної партії, альтернативної до КПРС — Української республіканської партії.Важливу роль в інтелектуально-культурному житті України відіграв рух шістдесятників — представників творчої інтелігенції, які в 60-ті роки відкрито протестували проти партійно-ідеологічного контролю або стилем, змістом своєї творчості підривали догми філософії марксизму-ленінізму, канони естетики «соціалістичного реалізму». Вони зазнавали різноманітних переслідувань, їх позбавляли праці, а отже, і заробітку, можливості оприлюднювати свої твори.У літературному і мистецькому русі шістдесятників можна виокремити такі тенденції:а) переважно традиційний стиль, але спрямованість змісту творів на пробудження громадянської і національної свідомості (А. Малишко, О. Гончар, М. Рильський, В. Симоненко, Д. Павличко та ін.);б) екзистенціалізм, що зосереджувався на цінності внутрішнього духовного світу особистості, розумінні світу як «мого світу», з драматичним переживанням долі України у ньому. Суспільно-політичною спонукою до появи такої літератури був драматичний конфлікт особи із системою, усвідомлення трагічного стану української нації. Найвиразніше ця тенденція відображена у поезіях та публіцистиці В. Стуса;в) архетипічний символізм, представлений спробами інтуїтивно-символічного висвітлення архетипів, які утворюють підтекст української культурної самобутності, тобто спробами символічно-метафоричної репрезентації структур колективного підсвідомого. Архетипічне спрямування у літературі і мистецтві пов'язане з психоаналізом К.-Г. Юнга. Цей літературно-мистецький рух можна означити як рух «до джерел». Він виявився у різних видах мистецтва 60-х років: у живописі наївістів (К. Білокур, М. Примаченко, Л. Миронова), «раннього» П. Заливахи, пластиці Г. Севрук, пісенній творчості Н. Матвієнко, композиторській творчості М. Скорика, В. Івасюка, у хоровій пісенній творчості Л. Ященка, «поетичному» кіно. У літературі цей рух представлений інтересом до творчості Б.-І. Антонича, поетичною творчістю І. Калинця, В. Голобородька, М. Воробйова, В. Герасим'юка (70-ті роки) та ін. Мотиви абсурду представлені в поезії М. Холодного, Г. Чубая, І. Сокульського, буттєвий символізм — у поезії М. Воробйова.Основа — перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал та науково-літературний щомісячний Журнал виходив від січня 1861 року до жовтня 1862 року у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася російською мовою. Видавцями були Василь Білозерський (редактор), Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Олександр Кістяковський (секретар), М. Щербак та інші.«Основа» обстоювала право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика, рецензії тощо. Тут було вперше опубліковано багато творів Тараса Шевченка (понад 70 поезій, у тому числі «Іван Гус», «Неофіти», п'єса «Назар Стодоля»), Леоніда Глібова, Степана Руданського, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, Якова Кухаренка, історичні праці Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Олександра Лазаревського, Тадея Рильського, Павла Житецького та інших.«Основа», як перший український суспільно-політичний та науково-літературний журнал, мав великий вплив на культурно-літературний процес і сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні.В створенні журналу "Основа" також брала участь Ганна Барвінок, сестра О. Білозерського та дружина П. Куліша. Куліш вів бібліографічний відділ, був головним критиком журналу, незважаючи на це писав публіцистичні статті. Один з видатних публіцистичних творів П. Куліша є "Листи з Хутора". 5 листів що зображували філософію хуторянства.

44. Культурно-просвітницька діяльність «Просвіта», «Наукового товариства ім.Шевченка» Культурно-просвітницька активність представників громадськості була можлива, у першу чергу, завдяки Українському Центральному Комітету. З приходом німецьких військ стихійно відновили діяльність первинні осередки «Просвіти» на селах.²⁷ 17 липня 1941 р. поновила роботу і центральна установа «Просвіти» у Львові. Керівництво просвітян провело переговори з представниками влади про відновлення цієї культурно-просвітницької установи, зруйнованої більшовицькою владою. Перший етап відродження «Просвіти» стосувався легалізації товариства, оформлення нових статутних документів. Як відомо, напередодні німецько-польської війни вона об'єднувала у Східній Галичині 83 філії та 3214 читалень. Очолив «Просвіту» її довоєнний голова Іван Брик. Визначаючи завдання та напрями діяльності відродженої «Просвіти», сокальський «Вісник українського повітового комітету» зауважував: «Відбудова нашого національного життя насуває ряд актуальних питань. Питання ці, зокрема, важні, якщо йде про ділянку культурно-освітнього життя, яку охоплює «Просвіта».²⁸ Отож визначальним, зазначалося далі, є творення духовної єдності нації. У центрі цього процесу стоїть читальня, що організовує та репрезентує життя села. Першочерговим напрямком було залучення до роботи в читальнях місцевих священиків та вчителів. Залучення до активної участі в «Просвіті» повинно проходити не шляхом примусу, а силою морального авторитету. Охоплюючи важливі суспільні ділянки, надаючи йому відповідне спрямування, просвітяни прагнули перетворити свої читальні на представницькі органи. І водночас реалізувати на практиці гасло, що його висунула, святкуючи 65-літній ювілей «Просвіта»: «Якщо надамо своїй праці вимаганий потребами нації зміст, то збудуємо величавий храм нашого національного життя, здобудемо силу, створимо дужі підвалини нашої державності». Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — академічна організація, утворена в 1873 році у Львові. У 1920-30х роках переслідувана польською владою, у 1939 зліквідована радянською владою; відновлена у 1947 в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки, де вже відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року організація знову діє на території України. В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі Його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства.

41. Громади та їх національно-культурницька та громадсько-політична діяльність.

48.Модернізм у творчості українських поетів та письменників на межі 19-20 ст.Початок XX ст. для української літератури характеризується тим, що вперше після довгих років заборони було дозволено писати і друкувати рідною мовою. За Маніфестом царя від 17 жовтня 1905 р. українська Інтелігенція мала можливість видавати українські Часописи, друкувати художні та публіцистичні твори. Саме в цей час набуває розвитку і новий напрямок у художній літературі - модернізм. Письменники України перенесли на рідний грунт мистецькі течії, які були поширеними на Заході і в Росії. Це, передусім, символізм, імпресіонізм та футуризм. Засновником, а точніше, теоретиком українського модернізму став поет, ім’я якого на довгі роки було викреслено 3 української -літератури, Микола Кіндратович Вороний (розстріляний у 1937 р.).Наприкінці XIX ст., живучи у Львові, він закохався у французький символізм і намагався поширювати цю літературну течію серед творчої молоді Західної України. Однак його підтримали лише польські молоді письменники, а українські залишились вірними старим традиціям.Та ідею поширення модернізму в Україні Вороний не облишив. В наступні роки, коли доля закинула його на Східну Україну, де він протягом кількох років займався театральною діяльністю (актор у різних українських та російських мандрівних трупах) і коли з України переїхав до Катеринодара, Вороний робить спробу укласти і видати альманах модерністського спрямування. Через «Літературно-науковий вісник» у 1901 р. він звертається до українських молодих письменників з проханням подавати до альманаху твори «хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною вільною ідеєю, з сучасним змістом… де було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю» .З Сергієм Єфремовим можна погодитись лише в тій мірі, коли мова йде про інтимну лірику поета, про вірщі, об’єднані в цикли «Разок намиста» і «За брамою раю». Але ж у Миколи Вороного є твори, в яких він «іде до бою», за свободу України, за виховання «дужих» борців, що мусять стати на борню за долю «зневаженого» рідного краю, за волю люду, «який стогне в ярмі». Не був він чистим естетом, бо всюди бачив «голод і жах» і писав про те у своїх віршах («Горами, горами…» (1904 р.), «Краю мій рідний» (1908 р.) та ін.). На відміну від західних літератур, де відбувається чіткий розподіл естетичної праці поміж поетами одверто громадянського звучання і митцями, зосередженими на суто автономній художній проблематиці, на «мистецтві заради мистецтва», в українській літературі на зламі ХІХ і XX століть з’являються художницькі постаті, шо в них парадоксально поєднується і громадянський пафос, і прагнення створити автономну літературну естетику.Важко розрізнити, де починається одне і закінчується інше. Скажімо, М. Вороний, орієнтуючись на найбільш авторитетні зразки французької поезії «парнасців» і затим символістів, прагнув і у своїх віршах і в естетичних деклараціях, у листах та усних виступах продовжувати тенденції, започатковані у Франції, і водночас був активістом революційної української партії (РУП). Так, після лютневої революції 1917 р. за дорученням лідерів українського соціал-демократичного руху переклав українською мовою «Інтернаціонал» та ряд інших схожих, емблематичних за своїм характером творів.Ежен Потьє, автор «Інтернаціоналу», сходив з французької літературної сцени тоді, коли на іншій її ділянці з’явився шанований Вороним Малларме, автор абсолютно езотеричної поезії. При цьому Малларме наївно мріяв про читача-робітника, що, звичайно, було тоді утопією. Вороний же так само доволі утопічно намагався поєднати і принципи Малларме і «Інтернаціонал». Так само парадоксально Ольга Кобилянська поєднувала ГОСТРИЙ Інтерес ДО НІЦШЄ і соціалістичні симпатії.Українські «молодомузівці» (Почовський, Яцків та ін.) ІіафОС «Мистецтва для мистецтва» також парадоксально поєднували з загалом прогресивними суспільними уподобаннями. Схожий синтез (чи прагнення до нього) спостерігається в поетичній творчості Олеся, Чупринки, Філянського, що в них радикальний національно- та соціально визвольний пафос поєднується з очевидними симпатіями до тих чи тих постулатів «автономного мистецтва».Грицько Чупринка був одним з фундаторів модерністського журналу «Українська хата». Сергій Єфремов мав рацію, коли писав, що «муза Чупринки менш усього здатна спинатися на демонічні котурни, не до лиця їй сміх, коли вона носить в собі тугу, що межує з розпачем», що Чупринка здатний створювати поезії «великої сили, краси і щирості», що поет «має дар легкого і граціозного віршування» (20). Поета Григорія Чупринку (Грицька Чупринку) було розстріляно більшовицьким ЧК у 1921 році. Його називали українським Блоком. Поетична спадщина цього письменника становить 425 віршів. Крім того, він написав ще 22 рецензії на твори своїх сучасників. Проте і у Грицька Чупринки, як і в Миколи Вороного, були вірші зовсім іншого характеру ніж ті, про які говорив Єфремов. Наприклад, у поезії «Рідний край» є такі рядки: Вплив модернізму відчували на собі Олександр Олесь та інші письменники. Говорячи про український модернізм, не можна не згадати і чудові дореволюційні твори Павла Тичини, бо він починав формуватись як поет під впливом як народної творчості, так і поетів-модерністів. Напевне, ці явища можна пояснити особливими умовами національно-історичного існування тогочасної України, існування, яке вимагало, з одного боку, необхідної суспільної заангажованості від митця, а з другого - в умовах відносного тогочасного художнього плюралізму дозволяло відтворювати в літературі чи не всі естетичні моделі як Заходу, так і Росії, зокрема моделі, пов’язані з такими школами, як неоромантизм, символізм, імпресіонізм і т. ін.Оригінальне поєднання двох, здавалося б, взаємо-виключених літературних напрямків є характерною рисою української літератури початку XX ст. Так, «Фата Моргана» М. Коцюбинського, визнаний критикою як «роман «селянських настроїв» (характерне саме слово «настрій»), відтворює ці настрої переважно і в підкреслено імпресіоністичній манері. Леся Українка, з одного боку, дала щонайвищі зразки заангажова-ної літератури, а з другого - у своїй драмі «У Пущі», яку писала чи не все життя, різко виступила проти самої   ідеї   «завербованості»   мистецтва   (як  пізніше скаже Сартр), особливо насильницької Не випадково також, що вона різко виступила проти спроби Сергія Єфремова винести перші зразки українського модерну за межі національної культури.

38.Модерністський  період національно-культурного відродження  в Україні Модерністський  період національно-культурного відродження  в Україні охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу у становленні модерного українства — добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. На  думку Івана Лисяка-Рудницького, згаданий період є “найщасливішим у новітній історії України”, це доба безперервного і всебічного українського піднесення напередодні національно-демократичної революції 1917—1918 pp.Характерними  рисами модерністського періоду  національно-культурного відродження  були: 1. Виникнення  політичних партій на Заході  та Сході України, які стали  провідниками національного відродження.  У програмах вони проголошували політичні гасла — аж до створення незалежної Української держави.2. Проникнення ідей відродження у широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтеліґента — патріота України.3. На суспільно-політичній  арені України у цей період  з’являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають Іван Франко, Михайло Грушевський, Юліан Бачинський, Микола Міхновський та інші, творчість і суспільно-політичну діяльність яких було пронизано українською національною ідеєю.4. Модерністський  період національно-культурного  відродження характерний плідним  розвитком науки, літератури, драматургії,  преси і публіцистики на землях  Західної України, а на Сході  України — копіткою і наполегливою  виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України.У 1890-х роках на ниві національно-культурного відродження з’явилися нові інтелектуальні та наукові сили. В Україні виникло нове політичне об’єднання — “Національно-демократична партія”. Вона стала провідником політичного життя народу, висунувши програмове завдання, “щоб увесь український народ з’єднався в одноцілий національний організм”. У 90-х роках XIX ст. спостерігається  активізація політичного життя  і на Сході України, де виникають  перші політичні організації, що висувають вимогу боротися за незалежну  Українську державу. Харківський адвокат Микола Міхновський 1900 р. опублікував брошуру “Самостійна Україна”, де було чітко сформульовано державницьку ідею незалежності України від Росії. Будучи студентом юридичного факультету Київського університету, М. Міхновський виявляє ініціативу: в Каневі на могилі Т.Шевченка заснувати таємну організацію “Братство тарасівців”, до якої увійшли б його однодумці. Товариство очолив один із найстарших студентів І. Липа. Політичну програму “Братства тарасівців” було окреслено М. Міхновським у 1893 р. на сторінках львівської газети “Правда”. В ній поставало питання про відновлення національно-державної самостійності України. Цій меті, на думку М. Міхновського, має бути підпорядковано діяльність кожного українського патріота. Ідеї  М. Міхновського знайшли підтримку в середовищі української інтелігенції. Кількість його прихильників поступово зростала. Однак у тогочасному українському суспільстві дедалі більше входили в моду соціалістичні ідеї, і вимоги незалежності України видавалися багатьом діячам культури неприйнятними. Під впливом соціалістів, драгоманівців-федералістів та українофілів-культурників у РУП відбулися розшарування, внаслідок чого більшість 1905 р. зорганізувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Водночас відбувався процес консолідації українських ліберальних партій — демократичної (УДП) і радикальної (УРП), які об’єднуються в єдину Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що згодом стала основою непартійного Товариства українських поступовців (ТУП). Вона проіснувала до початку революційних подій в Україні 1917 р. Обидві названі партії відхилили гасло М. Міхновського про самостійність України. Принагідно  слід зазначити, що невелика група прихильників М. Міхновського — Олександр Макаренко і брати Шемети — відколовшись від РУП у 1902 p., організовують Українську народну партію (УНП) суто націоналістичного спрямування. Головною аксіоматичною ідеєю УНП було створення самостійної і соборної Української держави, де б українська нація посіла належне їй панівне місце. Українські націоналісти на чолі з Міхновським вирізнялися тим, що говорили всю правду без жодних компромісів і жодним чином не намагалися виглядати «респектабельно» в очах тодішньої космополітичної та захопленої «прогресивними ідеями» інтеліґенції. В 1905 р. М. Міхновський опублікував у Львові проект опрацьованої ним української конституції, вихідним принципом якої є задекларована самостійність України як Соборної держави і державна суверенність українського народу. М. Міхновський залишив глибокий слід у духовній культурі та національно-визвольній боротьбі українського народу за державність і незалежність України. УНП Міхновського — це перша політична партія, яка стояла на чітких засадах українського націоналізму. Партія, яка значно випередила політичну думку свого часу, вказавши українцям єдино можливий шлях їхнього розвитку та уникнення катастрофи, яку їм готувала сліпа віра «демократичних» вождів у пацифізм, вищість соціальних інтересів над національними, можливість автономії України у складі «демократичної» Росії та інші ілюзії. УНП Міхновсього — це яскрава сходинка історії українського націоналізму, яка демонструє високий розвиток націоналістичної ідеї в Україні на той час, розвінчує чимало шкідливих міфів про націоналізм.

40. На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання “Руська трійця”. Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін “руська” для галичан означав українська). Головною постаттю був в цій групі Маркіян Шашкевич. Син сільського свяшенника, він зріс у гущі українського народу й був добре обізнаний з його становищем, розумів його потреби.На другому році навчання Шашкевич запрмятелював з Вагилевичем та Головацьким. Вони читали й обговорювали прочитане, дискутували і завжди розмовляли лише українською мовою. Саме за це їх спольщені товатиші називали “Руською трійцею”

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиша-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени “Руської трійці” своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери ЇЇ вжитку і впливу, прагненні “підняти дух народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного “ходіння в народ” стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом.Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою “Син Русі” (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком “Руської трійці” став підготовлений До друку збірник “Зоря” (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби Народу, оспівування козацьких ватажків — Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ альманах, з якого почалася нова українська література в західній Україні “Русалка ДністроваяВсе це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст “Русалки Дністрової” визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до ЇЇ поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.Аналізуючи причини заборони збірки, І. Франко зазначав: “Русалка Дністровая”, хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані — була свого часу явищем наскрізь революційним”. Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів. Коли членам “Руської трійці” влаштували допит, вони з гідністю заявили, що мають право писати і друкувати будь-які твори українською По суті, альманах став політичним маніфестом українського національного руху.“Русалка Дністровая” стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності “Руської трійці.Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об’єднання “Руська трійця”. Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.Діяльність “Руської трійці” залишилася пам’ятно. Віхою в історії національного руху в цілому, і зокрема в Східній Галичині. Академік О.ілецький назвав її першим виявом “галицько-руського відродження”, а “Русалку Дністрову” – першою заявою “народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність”.Наслідками існування “Руської трійці” було те, що після скасування у 1848 році панщини у Львові утворилася перша українська культурно-політична організація “Руська Рада”. Всі члени цієї організації одноголосно вирішили, що їхньою мовою буде мова якою почав писати в Галичині аркіян Шашкевич. У 1893 році після перепоховання М.Шашкевича, австрійська влада видала розпорядження, що в школі повинні вчити писати лише фонетикою. Це був поклін праці і пам’яті М. Шашкевичу.