6. Гносеологія – теорія пізнання. Основні проблеми гносеології.

Гносеологія (з грецьк. гносео – «знання» і логос – «вчення») – вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання.

Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Згідно з матеріалістичною гносеологією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність.

Пізнання цієї реальності – це процес творчого відображення її в свідомості людини.

Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою – це результат відображення, суб'єктивний образ об'єктивного світу.

Сьогодні ширше використовується термін «епістемологія» (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання.

Два основні напрями в теорії пізнання – матеріалізм та ідеалізм.

7. Форми та методи пізнання.

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з "живого споглядання".

Під "живим спогляданням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

Більш складною формою відображення є сприймання.

Сприймання – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини.

Уявлення – це форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб’єктом.

Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Формується на основі практики.

Якщо нові знання не вкладаються в рамки старих понять, то відбувається зміна понять, уточнення їхнього змісту або створення нових.

Уява – це вид пізнання, що формує і нові конкретно-чуттєві образи та поняття і здійснює перехід від чуттєвого до раціонального, узагальнюючи і вербалізуючи чуттєві образи, а також надаючи конкретно-наочного характеру формам мислення, синтезуючи чуттєве відображення та мислення в єдину систему.

Інтуїція – це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб’єкт робить наукове відкриття, одержує нове об’єктивно істинне знання про дійсність.

Розуміння – це процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об’єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом.

Пояснення – це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з’ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку.

Найрозвинутішою формою пояснення є наукове пояснення, яке ґрунтується на основі осмислення теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об’єктів.

Отже, пізнання в цілому і всі його форми, етапи залежать від рівня розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою, незмінною. Вона теж історично змінюється, що і лежить в основі виділення рівнів пізнання, які відрізняються передусім характером зв’язку з практикою, якістю завдань та результатів, а також формами, засобами, методами.

Емпіризм: основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта.

Раціоналізм: основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму та інтелектуальної інтуїції, а чуттєвосенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності.

Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи. Протилежний йому метод – дедукції, це сходження від загальних спостережень до одиничних.