ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ В ТВОРЧОСТІ В

ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ В ТВОРЧОСТІ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

Володимир Іванович Вернадський (1863-1945 рр. ) належить до когорти вчених-мислителів світового значення, які настільки випередили час, що лише сьогодні людство починає осягати колосальність їхніх прозрінь та завбачень. Його ім'я - серед засновників геохімії, космохімії, гідрохімії, радіохімії, радіогеології. Загальновизнаним є внесок його в мінералогію, кристалографію, генетичне ґрунтознавство Він творець нової науки - біогеохімії. В.Вернадський є творцем цілісної філософії світобудови, філософії суспільного життя, він один із засновників антропокосмізму як світоглядної системи, що з'єднує в гармонійне ціле природничо-історичну та соціально-гуманітарну тенденції розвитку науки. Народився В. Вернадський в Україні. В Києві розпочинається його шлях до здобуття освіти. Далі - петербурзький університет, напружена робота в наукових центрах Європи - Парижі, Лондоні, Мюнхені. Потім діяльність у Москві, Петербурзі, в Україні. Науковий талант В.Вернадський поєднує з активною політичною, громадською діяльністю. Ліберал за переконанням, він є одним із лідерів партії кадетів, організатор багатьох наукових установ 3 перших днів здобуття Україною незалежності організовує наукову громадськість України на розробку законопроекту й статуту Української академії наук, першим президентом якої він і став. Працює в різних комісіях по реорганізації вищих навчальних закладів та наукових установ нашої республіки. За його ініціативою створюється Національна бібліотека України, він засновує наукові лабораторії, викладає в Київському університеті, стає ректором Таврійського університету в Сімферополі. На жаль, час існування незалежної Української республіки був недовгий. Видатний вчений в подальшому змушений був працювати в умовах неприйнятного для нього тоталітарного режиму. Але він добре розумів, що реальне життя ніколи не може бути цілком поглинутим тоталітаризмом. Ця віра у всемогутність людської життєздатної діяльності лежить в основі його філософського світорозуміння. В.Вернадський є одним з перших у XX столітті вчених, хто обгрунтував новий погляд на масштаби людської діяльності, згідно з яким людина виявляється більш органічно вписаною в природу, ніж це вважалось раніше, а розум є не просто дзеркальноподібним придатком природи, а й одним з факторів космічної еволюції світу. Тим самим заповнювалася прірва між природою і соціумом, стихійним і усвідомленим, і на авансцену наукової картини світу виступає завдання грандіозного синтезу процесів еволюції планети, життя, соціуму й розуму. В цьому, власне, й полягає пафос концепції ноосфери, запропонованої й обгрунтованої В. Вернадським. Термін "ноосфера" (гр. ноо- розум; сфера- куля) набуває поширення у філософії наприкінці 20-х років XX ст. завдяки працям французьких вчених П.Тейяра де Шардена та Е.Леруа. Але до ідеї ноосфери ці вчені прийшли переважно під впливом лекцій, які читались у Сорбоні В.Вернадським у 1922 році. Концептуальний аспект ідеї ноосфери В.Вернадський починає розробляти вже з 1890 р., а в наступні роки лише позначив свою концепцію терміном "ноосфера", запозиченим із французької літератури. В чому полягає сутність ноосферної концепції? В.Вернадський вперше звернув увагу на те, що з часів становлення людини в енергетиці біосфери починає діяти нова сила - розум людини та спрямована й організована її воля. Розум виступає як доповнення системи природи, як мислячий орган біосфери, як природне завершення розвитку живого. Розум не можна розчинити в біосфері. Він не вписується ні в фізико-хімічну, ні в біологічну картину світу. Розум - це сила космічного порядку, яка утворює навколо Землі особливу, ні на що не подібну оболонку. Ця ідеальна, "мисляча" оболонка й отримує назву "ноосфера". Всупереч притаманному для новоєвропейської філософії переконанню, що людська діяльність визначається й зумовлюється розумом та критеріями логічності, в концепції ноосфери стверджується погляд, згідно з яким розвиток природи, планетарна еволюція Землі підводить до необхідності раціонально усвідомити взаємодію людини й світу. Природна і соціальна функція Розуму перетворює його на універсальний феномен зв'язку Людини і Всесвіту. Оцінюючи роль, людського розуму В.Вернадський формулює такі висновки:  а) розум здатний репрезентувати творчі самоорганізаційні засади Універсуму на Землі і в цьому розумінні продовжувати конструктивну функцію біосфери; б) він спрямовує і надихає культуру й біогеохімічну енергію; в) завдяки Розумові культурна біохімічна енергія реалізується вже не лише через розмноження організмів, а й через інформаційну, виробничу силу науки та праці; г) в результаті Розум стає не тільки соціальною, а й природною силою всесвітнього порядку, фактором переходу біосфери в ноосферу.  Концепція В.Вернадського несе істотний соціально-етичний зміст. Згідно з ідеєю ноосфери людина усвідомлює власну відповідальність за збереження життя на Землі. Ноосферна етика пройнята ідеалом гуманізму, вірою в силу людства, його можливість розв'язувати глобальні проблеми, що виникають на шляху всесвітнього поступу. Зародившись на планеті, ноосфера має тенденцію до постійного розширення, перетворюючись на структурний елемент космосу. Тим самим повсякчас зростає залежність природи, космосу від розумності взаємодії людини зі світом Запорукою цьому, на думку В.Вернадського, повинно стати ствердження глобальних ("всесвітніх") демократичних суспільних відносин і зміцнення союзу праці, розуму і наукової думки людства, що вільно й морально розвивається. У зв'язку з цим важливою є організація "правильного життя" людства, що можлива за умови, по-перше, максимального розмноження людства, бо це сприятиме розвиткові "енергії людської культури"; по-друге, набуття свободи мислячою людиною. Діяльність цієї вільної людини буде скеровуватися настановами "особистої етики", що передбачає усвідомлену відповідальність кожного за долю планети. Носієм цієї "особистої етики", на думку В.Вернадського, може стати лише людина нового типу, яка прийде на зміну сучасній людині Вчений мріяв про той час, коли постане суспільство, яке складатиметься з особистостей, поведінка яких буде мірилом екологічності, гуманного ставлення до планетної екосистеми та до населеного космосу. Ця ідея набуває особливої актуальності в наш час з огляду на глобальні проблеми, що їх має розв'язувати людство. ^ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ Б.О.КІСТЯКІВСЬКОГО До числа відомих діячів української культури, які зробили значний внесок у розвиток філософської думки України на початку XX ст., належить талановитий правознавець, соціолог і філософ Богдан Олександрович Кістяківський (1868-1920 рр.). Свою теоретичну діяльність він органічно пов'язує з українським національно-визвольним рухом. Б.Кістяківський народився у Києві, в родині відомого професора Київського університету, одного з активістів "Громади" О.Ф.Кістяківського. Вже підчас навчання Б. Кістяківський бере активну участь у молодіжному гуртку, що надихався ідеалами українського відродження. Він навчався у різних учбових закладах України, Росії, Західної Європи. Строкатість цього шляху пояснюється не лише його прагненням одержати фундаментальні знання. Вона значною мірою є наслідком його переслідувань, яких він зазнав за свою політичну діяльність. Б. Кістяківський - один з відомих представників європейського неокантіанства, учень таких значних речників тогочасної модерної філософії, як Г. Зіммель ("філософія життя"), В. Віндельбандт (баденська школа неокантіанства), спільник М. Вебера. Серед його європейських учителів був і відомий німецький правознавець Г.Еллінек, який прищепив своєму учневі потяг до методологічного осмислення науки про право. В молодості Б. Кістяківський захоплювався також марксизмом. Але осмислення проблем "філософії життя", ідей неокантіанства, а також аналіз процесів у тогочасному суспільстві приводить його до розчарування в марксизмі. З початку XX ст. у численних публікаціях (в тому числі у збірках "Проблеми ідеалізму" - 1902 та "Віхи" - 1909) він обґрунтовує власну позицію, яку характеризує як "науково-філософський ідеалізм". Певним чином підсумовуючою стала книга "Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук та загальної теорії права" (1916). Після оголошення державності України Б.Кістяківський - сенатор та член адміністративного генерального суду. Після смерті М.Туган-Барановського (1919 р.) він стає деканом юридичного факультету Київського університету. Активно працює в комісії по заснуванню Української академії наук, яка потім обирає його своїм дійсним членом. Б. Кістяківський вважав, що традиційний академізм як спосіб філософського мислення вже не міг задовольнити. Замість філософського споглядання, підкреслював він, актуалізується потреба в органічному поєднанні теоретично-філософського пошуку з активною громадсько-політичною діяльністю. На цьому грунті він передусім вирішує питання про зв'язок філософії з соціологією і правом. Через ці сфери суспільствознавства він власне й приходить до обгрунтування своєї загальнофілософської позиції. В основі цієї позиції лежить усвідомлення істотної відмінності між "науковою філософією" та природознавством Природознавство спрямовується до пізнання законів природи. Сферою власне філософії є теоретичне мислення, практична діяльність і мистецька творчість людини. Тим часом, як природничі науки досліджують усе, що відбувається, як таке, що відбувається необхідно, поодинокі дисципліни "наукової філософії" встановлюють і піддають аналізові належне буття Так, соціологія вивчає соціальну реальність. Важливою її категорією є категорія культури. Культура є "особливий вид буття" Це -світ цінностей. Цей світ підноситься поряд зі світом природи і переростає його. Спираючись на М.Драгоманова, Б.Кістяківський підкреслює, що культура є довершеною організацією всіх сторін життя народу. Історичні здобутки кожного народу поступово кристалізуються у формах своєрідної національної культури. Найбільш істотним виразом культури суспільства с право. Тим самим філософський аналіз неминуче прямує до розв'язання проблем методології вивчення права. Так здійснюється органічний зв’язок абстрактного філософського аналізу з розв'язанням конкретних проблем правничої науки, щільно пов'язаних з питанням розвитку культури народу, соціальної організації нації. Б. Кістяківський привернув увагу до необхідності подальшої розробки соціальних наук. Він виступав як проти ототожнення суспільствознавства з природознавством, як це робить позитивізм, так і проти ототожнення лише природознавства з наукою в цілому, що перетворює суспільствознавство на сферу віри. Він не лише не заперечував можливість причинного пояснення в соціальному пізнанні, але й вказував на його необхідність. Однак воно не дає змоги пояснити соціальний процес в цілому. Суспільне життя складається з різноманітних компонентів, тут діють не лише свідомі, а й стихійні сили. Необхідність та обов'язок, пояснює вчений, не суперечать одне одному. І це тому, що обов'язковість, пояснює вчений, уміщує необхідність і є вищою за неї . Пізнаючи те, що відбувається у соціальному житті, людина пізнає одразу матеріал і межу, щодо яких вона повинна виконувати свій обов'язок. Необхідність у суспільстві, на відміну від природної необхідності. складається як індивідуальний збіг обставин, як випадковість, що визначається особливостями соціальної культури. Причинне пояснення соціальних явищ не треба зводити до якоїсь однієї причини, яку трактують як необхідність. Намагання самі по собі не викликають заперечення. Неприпустимим, з точки зору Б Кістяківського. є пошук тієї однієї причини, що з необхідністю зумовлює все "в кінцевому підсумку”. Полемізуючи з прибічниками марксизму, вчений роз'яснює, що зводити все розмаїття виявів людського життя у підсумку до економіки - це те саме, що стверджувати, що жодне соціальне явище не мислиме без обертового руху Землі навколо Сонця. Умовою подальшого розвитку суспільствознавства Б.Кістяківський вважав не ототожнення його з природничими науками і не протиставлення його їм, а ствердження методологічного плюралізму, де розмаїті наукові методи будуть доповнювати та взаємно обмежувати один одного. Плюралізм не заперечує єдності знання, а визначає шлях до досягнення цієї єдності як результату колективних зусиль. Основний внесок Б.Кістяківського у філософську думку України зводиться до утвердження ним плюралізму як нового типу філософського мислення, визнання множинності наукових методів пізнання соціального життя, множинність самих форм суспільного життя. Це становить головну засаду обгрунтованого вченим нового рівня культури гуманітарного мислення, який вирізняється високим ступенем свободи, незалежністю від будь-яких схем, неприйняттям догматизму. Б.Кістяківський у найголовніших своїх рисах досить типовий для покоління української інтелігенції, що виступило на арені суспільного життя на початку XX ст. Його спадщина яскраво репрезентує внесок в історію української філософської думки представників суспільствознавства.

 2 ФІЛОСОФІЯ ПАМФІЛА ЮРКЕВИЧА  Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874 рр.) був найяскравішою особистістю в історії української філософії в першій половині Х1Х століття. Здобувши ґрунтовну, як на той час, освіту в Переяславській духовній семінарії та Київській духовній академії, П.Д. Юркевич працював спочатку викладачем в останній, аз 1861 року посідає кафедру філософії Московського університету. З 1869 року він працює деканом історико-філологічного факультету Московського університету. Перу П. Юркевича належать такі наукові праці, як "Ідея", "Серце та його значення в духовному житті людини згідно з вченням Слова Божого", "З наук про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії", "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта" та деякі інші. Одначе, будучи оригінальним мислителем, продовжувачем традицій Київської релігійно-філософської школи, П. Юркевич не став плідним літератором (йому належить всього 12 публікацій). Це пояснюється як морально-етичним (практичним) спрямуванням його філософії, так і тими зовнішніми умовами, які склалися в російському суспільстві в середині Х1Х століття. Після виходу в світ роботи М.Г.Чернишевського "Антропологічний принцип в філософії" теоретичні пошуки в рамках релігійної філософії сприймалися російською прогресивною громадськістю вороже, що й змусило П. Юркевича відмовитись від публікацій своїх філософських роздумів. В умовах своєрідної "моди" на філософський матеріалізм теоретичні пошуки в сфері духу стали вважатися реакційними. Визнаючи історичну виправданість філософського матеріалізму, його заслуги в пропаганді природознавства та його прагнення до точності аналізу, П.Юркевич, разом з тим, був категоричним, супротивником ототожнення філософії з природознавством. Критикуючи матеріалізм, П.Юркевич тим самим утверджує своє розуміння філософії, яка пов'язується ним лише з життям духу. Філософія, згідно з П.Юркевичем, є усвідомленням духу, який виступає абсолютною основою будь-якої реальності. Звертаючись до реальності, філософія повинна виявити цю основу, зафіксувати її як ідею, в якій збігаються мислення і буття і яка є основою, законом та нормою будь-якого явища. Філософія, таким чином, є пізнанням духу як ідеї, яке здійснюється в трьох основних формах: а) пізнання через уявлення. В основі цього пізнання лежать форми людської чуттєвості, що приводить до суб'єктивізації результату пізнання. В ньому формується скоріше образ самої людини, ніж образ об'єкта пізнання. Буття і мислення тут не лише не співпадають, а виступають як протилежності; б) пізнання через поняття. На цьому етапі пізнавальної діяльності відбувається звільнення результату пізнання від людської суб'єктивності, що дає можливість проникнути в сутність самої речі, виявити її якісні характеристики. Але й тут не відбувається абсолютного злиття мислення та буття. Реальність же пізнається як певна сукупність якісно відмінних речей; в) пізнання через ідею. В цій формі пізнання відбувається осмислення раніше добутого знання як певної цілісності, яка включає в себе віру в Бога, в безсмертя душі і в вище призначення людини. Тут мислення та буття, зливаючись, стають тотожними. Буття виступає як буття ідеї. Стверджуючи це, П.Юркевич тим самим продовжує філософську традицію, яка своїм корінням сягає філософії Платона.  Центр платонівського вчення про пізнання утворює пізнання ідеї. Ідея, за Платоном та П.Юркевичем, існує вічно. її існування не пов'язане з діяльністю суб'єкта. Навпаки, діяльність суб'єкта визначається ідеями. Пізнання ідеї, вважав П. Юркевич, є справжньою ціллю людського пізнання. В цьому відношенні П.Юркевич протиставляє позицію Платона позиції І. Канта, який відстоював агностицизм та суб'єктивізм людського знання. За І.Кантом, пізнання істини неможливе ні засобами чуттєвості, ні засобами розсудку. Навіть чистий розум дає не істину, а лише загальноприйнятне знання. Філософію І.Канта П.Юркевич називає "дивним вченням", яке несе в собі загрозу самій філософії не в меншій мірі ніж філософський матеріалізм. Розвиваючи вчення Платона про ідеї з урахуванням критичної філософії І Канта, Юркевич виступає і проти абсолютного ідеалізму, в якому дійсність розглядалась як саморух абсолютної ідеї (Гегель), яка сама реалізує себе в предметному світі, лише змінюючи форму свого буття. Світ речей, за П. Юркевичем, не є "інобуття" абсолютної ідеї. На його думку, потік ролей підпорядковується вимогам ідеї внаслідок передвизначення творчої волі, яка покладає цей світ як виконавчу владу щодо ідеї як влади закону. Тим самим у загальну картину взаємодії ідей і світу вводиться таємниця Божого творіння. Таким чином філософське пізнання для П.Юркевича лежить між природознавством і вірою в Бога. Причому віра в Бога є своєрідним завершенням філософії, так як приводить до усвідомлення добра, що лежить в основах людської душі, людського серця. Пошук істини добра, на думку П. Юркевича, не може бути реалізований лише раціональним мисленням. Добро є проявом щирого серця. Серце, для П. Юркевича, виступає осередком духовного життя людини, центром її моральності. Це тілесний орган людського духу, так само, як голова, є органом людського мислення. Робота голови (пізнавальна діяльність людини) повинна грунтуватися на роботі серця як основи її моральності. Адже і добро, і зло випливають із серця людини. Абсолютизація розумової діяльності людини (що притаманна як матеріалізму, так і абсолютному ідеалу) не дозволяє розкрити глибинні основи людського духу, свободу волі людини, її моральність і тим самим наносить шкоду самій філософії. Але й ігнорування людської раціональності, утвердження чистого містицизму не може бути прийнятним в тій же мірі На зміну цим крайнощам повинно прийти гармонійне співвідношення між розумом та серцем. Розум та серце в гармонії відтворюють діяльність людського духу в усіх його проявах, що є гарантією подальшого розвитку філософії. Таким чином, в своїй філософській концепції П Юркевич поєднує традиційну для європейської філософії "лінію Платона" з традиціями оригінального українського філософського мислення, вершиною якого є вчення про серце, споріднену працю Г.С. Сковороди. ^ 3 ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ МОВИ В ТВОРЧОСТІ О.О. ПОТЕБНІ Історія філософської думки свідчить, що остання розвивається не тільки власне філософами-професіоналами, але й іншими видатними представниками культури, в тому числі й вченими. До них належить і вчений-гуманітарійХ1Хст. Олександр Опанасович Потебня (1835-1891 рр.). О. Потебня успішно трудився в сфері лінгвістики, міфології, фольклористики, літературознавства, мистецтвознавства. Глибокі знання слов'янських мов, зокрема української, російської, польської, а також німецької, латини, санскриту дозволили йому зайняти видне місце серед учених, які спеціалізувались в лінгвістиці. О. Потебня народився в селі Гаврилівка, на Харківщині Навчався в Харківському університеті на юридичному, а потім історико-філософському факультеті. На його світогляд суттєвий вплив справили передові члени Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема М. Костомаров. У них він сприйняв філософію української ідеї, котру потім сам успішно розвивав. О. Потебня був одним із найзначніших представників так званого громадівського руху. Породжуючи справу Кирило-Мефодіївського товариства, громадівці здійснюють на рівні філософської рефлексії виокремлення України як суб'єкта історичного процесу з суверенними культурними запитами. Громадівський рух з властивою йому потужною культуротворчою спрямованістю породив нову плеяду української інтелігенції, серед яких були оригінальні мислителі загальнослов'янського та європейського рівня, що своєю творчістю істотно збагатили філософську думку України. У своїх наукових дослідженнях О. Потебня виходить з ідеї видатного німецького мовознавця й філософа Вільгельма Гумбольдта. В центрі філософії українського вченого й мислителя стоїть проблема взаємозв'язку мови й мислення. Він показує, що мова не є пасивною формою думки, а виступає засобом її формування. Людина пізнає світ через посередництво мови. Думка, зароджуючись як суб'єктивна діяльність, лише в слові може стати чимось зовнішнім і об'єктивним. При цьому думка не втрачає своєї суб'єктивності, адже слово, мовлене мною, є моїм словом. Таким чином, вже при самому народжені слово виступає як єдність об'єктивного і суб'єктивного. Мовний шар, що утворюється між людиною і світом, опосередковує процес пізнання, перетворюючи його на вельми складний і релятивний. Знання в кожний даний момент має відносний характер, а пошук істини - нескінченний. Органічна єдність думки й мови однак не означає їх тотожності. На початкових стадіях зародження думка ще тільки нагромаджує матеріал, необхідний для його кристалізації в поняття і вираження засобами мови. Лише коли цей процес на нижчих формах думки дозрів, стає можливою поява слова. З його допомогою думка знаходить свій вираз у понятті. Та на вищих рівнях абстракції слово перестає задовольняти потреби думки, воно обмежує її. Отже, мова необхідно пов'язана з думкою. Вона не є чимось готовим, а перебуває в постійному творенні. Структурною одиницею мови є слово. О. Потебня виділяє три складові частини слова-мовлення:  а) зовнішня форма слова (артикульований звук); б) зміст (думка), що передається за допомогою форми; в) внутрішня форма, або найближче етимологічне значення слова, цебто той спосіб, яким висловлюється зміст.  Спираючись на В. Гумбольдта, О. Потебня розвиває положення, що внутрішня форма слова завжди визначається специфікою народної мови, оскільки кожна мова має притаманні їй специфічний погляд на світ або неповторну перспективу бачення. Внутрішня форма слова ("чуттєвий образ") знаходиться в суперечності з абстрактним значенням слова. Ця внутрішня суперечність визначає генезу мовно-мислительної діяльності. Якщо внутрішня форма характеризує "ближче значення" слова, що виникає в свідомості мовця і слухача і "умовлено їхньою приналежністю до одного й того самого народу", то "подальше значення" слова - семантично розпорошене, воно не є однаковим для того, хто говорить, і того, хто слухає. На думку О. Потебні, співвідношення образу і значення в слові має історичний характер. Це співвідношення виявляє специфіку всіх форм свідомості. Так, специфіка міфологічної свідомості полягає в не розчленованості образного й понятійного аспектів мови. У художньо-поетичному мисленні значення подається через художній образ, виражає себе в цьому образі. Наукове ж мислення характеризується приматом розуміння, значення над образом.  О. Потебня підкреслює, що міфологічне мислення притаманне не одному якомусь-то часові, а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки. Міфологічна свідомість виникає тоді, коли мова вже є, й виконує функцію відображення та пояснення навколишнього світу. Тут міфологічний образ, який пояснює і має лише суб'єктивне значення, сприймається як щось об'єктивне, як дійсне буття. В міфі образ і речі, суб'єктивне і об'єктивне, внутрішнє і зовнішнє перебувають у нерозчленованій єдності, вони ототожнюються. Лише подальший прогрес пізнавальних здібностей людини веде до появи неміфологічного, а згодом - понятійно-категоричного мислення, якому притаманне відокремлення образу й поняття, суб'єктивного та об'єктивного, внутрішнього й зовнішнього. Неміфологічне мислення, по-перше, виступає в формі художньо-поетичного мислення. Стан слова тут характеризується вже виділенням значення й образу. Водночас образ є неодмінним засобом для вираження значення. Поетичному слову властива полісемантичність, множинність значень. О. Потебня у праці "Із записок з теорії словесності" вводить так звану "формулу поетичності": А (образ) <Х (значення) Нерівність числа образів по відношенню до множини значень підноситься О Потебнею до рівня специфічної ознаки всього мистецтва. Другу форму неміфологічного мислення утворює наукове мислення, що грунтується не на поетичній, а науковій мові. Науковим слово стає в міру втрати своєї внутрішньої форми, Тут слово прагне урівнятися з поняттям. Якщо найзагальнішими категоріями мистецтва є образ і значення, то в науці їм відповідають поняття, факти і закон Аналізуючи істотну відмінність категорій науки й мистецтва, О. Потебня підкреслює, що вона полягає, по-перше, в тому, що в науці думка про факт може оцінюватись як істинна чи неістинна, а поетичний образ не підлягає такій перевірці. Поетичний образ оцінюється лише з огляду на здатність збуджувати психічну діяльність у того, хто сприймає його. По-друге, наукове мислення є висновком від факту як елемента закону до закону, який виражає загальне у фактах і явищах. Співвідношення ж образу і значення у поетичній мові зовсім інше. Воно будується на грунті зіставлення нерухомого образу і мінливого значення, що потребує свого визначення в кожному окремому випадку. По-третє, в науці відношення факту й закону доводиться, в поезії ж співвідношення образу й значення не доводиться, а стверджується як безпосередня вимога духу. В творчій спадщині О. Потебні глибоко розроблена проблема "народ і мова". Звернення до цієї проблеми мало особливе значення за умов дії драконівських заходів царського самодержавства щодо української мови й культури. Свій протест проти них О. Потебня реалізує не лише через глибоке вивчення історії української мови, народної творчості, що підставно засвідчувало багатство і своєрідність української духовної культури, а й глибоко теоретично осмислює проблему ролі національної мови в долі кожного народу, чим реалізується безпосередній внесок вченого в історію розробки філософії української ідеї. На думку О. Потебні, поняття "народ" є виразом певного вищого щаблю самостійного національно-культурного життя. Головною ознакою єдності народу є його мова. Мова є знаряддям національної свідомості. Духовний розвиток нації нерозривно пов'язаний з розвитком її мовних здібностей. Мови як "глибоко відмінні системи прийомів мислення" зумовлюють специфіку національного світосприйняття. У зв'язку з доведенням цієї тези О. Потебня аналізує явище "двомовності". Він переконаний, що "немає мови і наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки". Разом з тим неприпустимим, підкреслює він, є створення умов, що унеможливлюють вільний національний розвиток, коли "народність буває поставлена в неможливість з достатньою енергією відповідати на ці (інноваційні - авт.) впливи, оновлювати свій зміст, удосконалювати свої засоби сприйняття". Причини згубної для народу денаціоналізації треба шукати у політичному становищі нації. У зв'язку з цим вчений - мислитель аналізує й поняття "націоналізм". Воно, на його думку, визначає такий світогляд, який вважає природну національну різноманітність людства. Тому, висновує він, "послідовний націоналізм є інтернаціоналізм". Розуміння націоналізму він конкретизує через тлумачення "ідеї національності". Ця ідея, на його думку, може слугувати і прогресу, і реакції, регресові. Вона буде сприяти прогресові, якщо стверджуватиме взаємоповагу й право народів на самостійне існування й розвиток. Якщо ж, спираючись на цю ідею, стверджують зверхність одного народу над іншим, "дане Богом" право однієї нації - панувати, а іншим - підкорятися, то в цьому випадку "ідея національності" набуває відверто реакційного характеру. О. Потебня вважав, що головними принципами у взаєминах між націями мають стати рівноправність і взаємоповага. Він вітав зростання міжнаціонального спілкування народів Європи і заперечував лише ті випадки, "де вірна течія справ змінюється силою зброї або політичного шахрайства". Брак національної ідеї у самих українців, брак свідомої праці одиниць, котрі себе називають українцями, та внутрішня недуга української нації, на яку вказує О. Потебня, це та внутрішня причина безсилля і непродуктивності цілої нації, що не менш небезпечна для її подальшого існування, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. У національності О. Потебня бачить ту силу, яка може підняти Україну з руїни і вивести на шлях нового життя.

І.Я. ФРАНКО І УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ