ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ В ТВОРЧОСТІ В

Іван Якович Франко. (1856-1916 рр.) - видатний український письменник, поет, публіцист, громадський та політичний діяч, народився в с. Нагуєвичі на Галичині. З 1875 по 1880 роки І. Франко навчався у Львівському університеті. В 1893 році Віденський університет присвоїв йому науковий ступінь доктора філософії. І Франко став автором близько п'яти тисяч творів у сфері літератури, публіцистики та філософії. Головними пріоритетами в області філософії для І Франка є проблеми людини та суспільства, моральні та естетичні ідеали і цінності. Але це не означає, що він ігнорував природничі науки Навпаки, єдиним авторитетом в області філософії для І. Франка є "позитивна філософія, що базується на най новітньому природничому знанні" [7] Природничі науки, на його думку, повинні лежати в основі розвитку суспільних наук "Науки суспільні ніяким світом не можуть відриватися від грунту загального природознавства" [8], - відмічав він. Але науково важливим є лише те фактичне знання, яке дає практичні результати Саме в цьому полягає суспільна роль науки. Філософія повинна грунтуватися на знанні, доступному людському досвіді, емпірично зафіксованих фактах. Абстрактні теоретичні конструкції далекі від життя, тому є скоріше чистими розумовими конструкціями, а не осмисленням дійсності. Звідси можна стверджувати, що І.Франко в своїх філософських поглядах близький до позитивістського трактування ролі та місця філософії в системі наукового знання зокрема і духовної культури в цілому. Саме з цих позицій він оцінював марксистську філософію. Високо цінуючи К. Маркса як економіста, що розкрив механізм утворення та функціонування капіталу, І.Франко, разом з тим, відмічав однобічність його матеріалістичного світогляду та неперспективність марксистського соціал-демократичного руху. Розцінюючи себе як раціоналіста, І. Франко намагається надати цьому поняттю нетрадиційне розуміння. Раціоналізм для нього - це методологічна позиція, пов'язана з опорою на науковий факт, розумове дослідження його з точки зору потреб життя, в якому як матеріальні, так і духовні інтереси людей та суспільства знаходять своє повне вираження.  Викладаючи своє розуміння розвитку людського суспільства, І.Франко бере за основу "загальні закони еволюції в органічній природі", підкреслює, що "треба пізнати її двигаючі причини і головні форми, в яких вона проявляється"[9].  Загальні закони еволюції, на думку І.Франка, розкрили Дарвін та Спенсер. Останній відмітив, "що в цілій природі розвиток іде від розрізнення однорідних частинок до скуплених різнорідних"[10]. Заслуга ж Дарвіна в тому, що він виявив рушійну силу еволюції в органічному світі, якою є боротьба за існування. К.Маркс же "опираючись на теорії еволюційні і знаючи, що движучою причиною в розвитку людськості є боротьба за існування (т.є. каждочасові обставини економічні народу) прийнявся вислідити одну фазу початок та розвиток порядку капіталістичного"[10]. І.Франко вважав, що суспільна боротьба за існування відбувається в двох формах - "єдиничній" і "дружній", як наслідок здруження "одиниць" і спільної праці. Саме колективні форми боротьби за існування не помітив Дарвін. Але для розуміння суспільства вони мають першорядне значення, так як становлять основу людської культури. Кладучи в основу людської культури теорію еволюції, І. Франко приходить до висновку про необхідність соціалізму як вищого її етапу. Соціалізм для І. Франка є таким суспільним ідеалом, який хоча і має в якості свого носія робітничий клас, проте виражає через себе загальнолюдські цінності. Соціалізм Франка - це вільна конфедерація різних рівнів самоврядуючих людських громад, в основі якої солідарність інтересів. Такий солідарний соціалізм заперечує будь-яке державне утворення, тому що воно знову породжує соціальну нерівність. Наявність управлінців у державі протиставляє їх інтереси народу і тим самим відроджує в інших формах нерівність людей, більш того, консервує цю нерівність і заважає розвитку суспільства. Соціалізм як соціальний ідеал формується, за І. Франком, в контексті всього духовного життя народу, його культури, традицій та історичної спадщини. Торкаючись конкретних питань у дослідженні ідеалу, І. Франко формулює соціальне завдання як "народне відродження". Задача формування української нації, здатної на опір асиміляції, з одного боку, і для сприйняття в повній мірі здобутків людської культури, з іншого, вплітається І. Франком в контекст реалізації соціалістичного ідеалу українською інтелігенцією. В цьому контексті він розглядає загальнокультурний, цивілізаційний розвиток українського народу. Національна освіта, письменство, національна преса, культивування української мови - ось ті важелі, через які можливе пробудження української самосвідомості, підвищення її культурно-політичного статусу. Розвиток національного українського духу, за І.Франком, є необхідна умова ствердження соціалістичної ідеї. Саме національне питання стає для І.Франка критерієм соціалістичності. Цим його соціальні погляди відрізняються від марксистського світогляду. Соціалістичні переконання Франка тісно пов'язані з його морально-етичними поглядами. Етика є головною наукою про людську культуру та суспільство. Вона вчить людину жити по-людськи, показуючи шляхи до щастя як внутрішнього самозадоволення людини, яке пов'язується І.Франком із суспільними інтересами. Узгоджена праця людей, їх братерська взаємна любов формують етичний ідеал І.Франка, яким є всебічно вихована особистість, її повна свобода. В основі цього ідеалу є природний потяг людини до добра, прагнення єдності з іншими людьми. Гуманізм, солідарність, любов до собі подібних - ось критерій морального та суспільного прогресу. Суспільний прогрес невідривний від морального прогресу і навпаки. Розвиток моралі ніяк не можна відривати від розвитку суспільства в цілому, бо моральність, яка базується на науковій основі, може існувати лише як прояв волі окремої особи. А це пов'язано з високим розвитком культури взагалі, який навчить людей бути чесними не під впливом кари та винагороди, а заради самого добра. Соціально-політичні, морально-етичні погляди І.Франка утверджують його як оригінального мислителя, філософія якого органічно включила в себе кращі сторони новітньої філософії та природознавства, демонструють широту його ерудиції та нестандартність мислення. Все це робить І.Я.Франка визначною постаттю в історії української філософії.