3. Проблема буття в історії філософії.

Проблема буття – одна з перших проблем, які намагалась розв’язати філософія.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему буття свідомо, намагається з’ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття.

Вчення про буття називається онтологією (з грец. Ontos – суще, logos – поняття, розум). Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття.

Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття – це суще, яке може мати буття або небуття.

Протилежна картина постає, коли під сущим розуміють насамперед ідеї, поняття, цінності, коли їм надається справжнє буття, а матеріальні речі розглядаються як небуття, ніщо (meon у Платона).

Отже, виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:

- матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

- ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

- некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

На підставі феноменологічної концепції в сучасній онтології прийнято виділяти різні сфери буття.

Особливий шар буття утворюють переживання людини, акти свідомості (те, що у філософії традиційно називається душею).

Переживання людини – це, на думку феноменологів, єдине, що дано їй безпосередньо. Сприймання, пригадування, міркування, мріяння є її актами свідомості, вона не може мати в них сумніву.

Ще одною сферою буття є ідеальні предмети. Сюди можна віднести поняття (формально-логічні та змістовні) цінності, казкові образи та ін. Їх буття конституюється в різних актах свідомості.

Так, цінності – добро, дружба, Бог дані через віру. Якщо хтось не вірить в добро чи любов, не вірить у Бога, то вони для нього не існують, як скажімо, для прибічників однієї релігії цінності іншої не є цінностями.

4. Проблема свідомості в історії філософії. Самосвідомість, без свідоме.

Кожна епоха формує власне уявлення про свідомість.

Наприклад, в архаїчному суспільстві, коли світ ще не знав поділу на матеріальний і духовний, а характеризувався як видимий і невидимий, свідомість зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матеріально-практичними діями.

Люди вірили, що душу можна нагодувати звичайною їжею.

В античному світі вважали, що витоки свідомості перебували за межами людини.

У середньовічну епоху, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем – нерефлективним блаженством, або неусвідомленим життям нашого «Я» в Бозі, та нижчим рівнем – мовчазним життям нашого тіла.

Починаючи з Платона, Августина, свідомість розглядається як щось вторинне, а тому не найкраще, несправжнє, невисоке, що є в духовному досвіді людини. Свідомість нагадує людині, що вона не лише природна, а й духовна істота.

І тільки у Новий час з його антропоцентричним світоглядом, свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру.

Вперше було вжито Р. Декартом і термін «свідомість» як особлива здатність душі. Він вважав, що свідомість – це інтелектуальна діяльність суб’єкта, який проектує світ. Вона відкрита тільки сама собі, тобто самосвідомості.

Філософи-матеріалісти акцентували на вирішальній ролі матеріальних факторів у формуванні й функціонуванні свідомості. Згідно з їхнім вченням свідомість виникла природним шляхом: матерія, розвиваючись від нижчих до вищих форм, витворила живі істоти, а з ними і психіку, на основі якої пізніше сформувалася свідомість людини. Французькі матеріалісти, зокрема, трактували свідомість як відображення людиною навколишньої дійсності.

Звідси випливає, що наші поняття, ідеї також матеріальні, тобто займають (в мозку) певний простір, мають причинні зв'язки та ін.

Концепції свідомості, що існували в історії філософії, умовно можна поділити на два типи: індивідуалістські та колективістські.

Індивідуалістські розглядали як вихідне (абсолютне) свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) – мораль, релігію, мистецтво, право – як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю.

Колективістські концепції, навпаки, вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивідуальну свідомість розглядали як щось похідне. До індивідуалістичних концепцій схилялися філософи Нового часу.

Самосвідомість – це особлива форма свідомості. Вона відображає рівень розвитку свідомості та її спрямованість.

Якщо свідомість орієнтована на весь об’єктивний світ, то самосвідомість на частину, найважливішу для людини – внутрішній світ.

За допомогою самосвідомості особистість пізнає свою сутність, а саме властивості свого характеру, пізнавальну, емоційно-вольову сферу, потреби, ціннісні орієнтації тощо. В процесі самосвідомості людина виступає одночасно як суб’єкт і як об’єкт пізнання.