81. “Шістдесятники” та їхній внесок у розвиток культури

Великі зрушення відбулися в галузі літератури. Сформувалося покоління

"шістдесятників", людей з антитоталітарним мисленням - поети Ліна Костенко,

Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський,

Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван

Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола

Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, художники Панас

Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки

соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на

шаблі світової культури.В зв'язку з реабілітацією жертв сталінських репресій, повернулися зтаборів та заслання 25 письменників: Зінаїда Тулуб, авторка засудженогоісторичного роману "Людолови", відомий літературознавець Євген

Шабліовський, автор нарисів з історії української літератури, письменники

Борис Антоненко-Давидович, Наталя Забіла, Олександр Ковінька, Василь Мисик,

Іван Багмут та ін. Посмертно були реабілітовані і повернуті в літературу та

мистецтво письменники, художники, актори "розстріляного відродження",

розпочалося друкування їхніх творів, з'являються наукові дослідження їх

творчості.В умовах загального піднесення відбувається творче відродження

патріархів української літератури, які десятки років вимушені були

працювати на замовлення партії і приховувати справжні думки та погляди:

П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра (повість "Третя рота", поеми "Розстріляне

безсмертя" і "Мазепа", хоча навіть в умовах "відлиги" не все вдалося

надрукувати), М.Стельмах ("Кров людська не водиця", "Хліб і сіль", "Правда

і кривда"), О.Гончар ("Тронка"), А.Малишко, Л.Первомайський,

П.Загребельний, Г.Тютюнник (роман "Вир").Молодь створює свої творчі клуби: "Спутник" в Києві (1959), на чолі якого стояв Лесь Танюк, членами - студенти театрального інституту,

консерваторії, літератори , художники. У Львові створено аналогічний клуб

"Пролісок", який очолював М.Косів. Невдовзі вони були розігнані

представниками влади.

82. Тоталітаризм і українська культура 50-80-х років хх ст.

У 30-х роках українська культура крок за кроком втрачала залишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались на Україні, певним чином змусили частину інтелігенції прилаштуватись до нових умов тоталітарного буття. Розстріляне українське відродження 30-х років, низка гучних політичних процесів, політичні заслання, етноцид і штучний голодомор, керований урядом, спотворили національну свідомість народу. В 40-х роках, незважаючи на жорстокі утиски панівної ідеології, в Україні продовжували жевріти сподівання національного відродження, хоча і знаходилось воно в глибині підсвідомості українського буття. Тоталітарний ідеологічний диктат у системі освіти (приниження рідної мови, історії, культури) поєднувався із зацікавленістю радянської влади в науково-технічному прогресі. Науково-технічні досягнення у повоєнні роки в Україні представлені Інститутами електрозварювання, літакобудування. Але водночас чимало відомих вчених-генетиків України, зокрема завідувач кафедри дарвінізму й генетики Харківського університету професор І. По-ляков, у сільськогосподарському інституті — завідуючі кафедрами дарвінізму С. Гершензон, генетики і селекції М. Гришко стали жертвами кампанії гонінь, яка увійшла в історію під назвою "лисенківщини". Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956—1959), який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема такі відомі діячі культури, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимошенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу. Саме на цей час припадає перевидання "Словника української мови** Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо. Період "відлиги" в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з'являється роман О. Гончара "Людина і зброя", виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка "Тиша і грім", М. Вінграновського "Атомні прелюди", І. Драча "Соняшник". Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як "Кров людська — не водиця" (1957), "Хліб і сіль" (1959), "Правда і кривда" (1961), в яких яскраво виражено національний дух. Атмосфера кінця 50-х років сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність. Із початку 70-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а у сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, сам видав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза "Хроніка опору", "Із заповідника ім. Берія", твір Є. Сверстюка "Собор у риштованні", М. Осадчого "Більмо", твори І. Ка-линця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів, спрямовані проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.Одним із помітних проявів руху опору, етапом боротьби проти русифікації за незалежне місце рідної мови в УРСР була конференція з питань культури української мови, проведена в лютому 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР Сімдесяті роки — найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. З одного боку, подальший, хоча й повільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, а з іншого — ідеологічна заангажованість філософії та гуманітарних наук. Однак позитивні зрушення все ж таки відчулись і тут: звернення до проблем філософії людини, філософії природознавства, розвитку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Києво-Могилянської академії, Сковороди, широкомасштабні археологічні дослідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні узагальнення, серйозне вивчення історії культури Київської Русі, великомасштабні фольклорні та етнографічні експедиції тощо. В 50—80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери (Г. Жуковського, Ю. Мейтуся, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського), балети (автори — М. Скорульський, В. Нахабін, А. Свеш-ніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себеЛ. Ревуцький, М. Веріковсь* кий, Ф. Козицький, в хоровому — П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному — П. Майборода, А. Филипенко, А. Кос-Анатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. По-номаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших. Розвиток народного мистецтва в 50—80-х роках триває у двох основних напрямках: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей період від оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис, що його репрезентували М. Примаченко, Є. Миронова. М. Буряк та ін. Композиції народних живописців приголомшують глядача якоюсь чаклунською грою барв, адже вони вчаться у природи: відчули, осмислили і втілили у своїх творах кожний по-своєму ту довершену естетичну гармонію, що ніколи не порушується в природі. В 70—80-х роках відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях, дискредитація офіційної ідеології постала як наслідок офіційної культури. Підвищується інтерес населення до нетрадиційної культури, релігії, ідеалістичних немарксистських вчень, західного способу життя і мислення. У 80-х роках починають повертатися до творчості реабілітовані українські письменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців, які своєю діяльністю торували шлях розвитку самобутньої української культури (В. Винниченко, О. Ольжич і багато інших).