89.Сучасна академічна музика в Україні: Сильвестров, Скорик, Карабиць, Грабовський

Закінчив Київську державну консерваторію (тепер Національна музична академія України) за фахом композиція в 1963 р. по класу Б.Лятошинського.

З 1960-х років музика Сильвестрова звучить на міжнародних фестивалях, його твори виконують Г.Кремер, А.Любімов, І.Монігетті, А.Рудін, Г.Рождєствєнський та інші. Твори Сильвестрова виходять друком у багатьох престижних видавництвах Заходу, в тому числі «Бєляєв-Петерс».В 1960-ті роки В.Сильвестров входить до творчої групи «Київський авангард», представники якої всупереч жорсткому тиску з боку захисників панівної в СРСР естетики соцреалізму, відкривають нову сторінку історії української музики, орієнтуючись на нові стильові течії та опановуючи сучасними композиторськими техніками західноєвропейської музики. Зокрема композитор використовує в своїх творах додекафонію, алеаторику, сонористику. Характерним драматургічним принципом стає хвильова драматургія.В 1970-ті композитор поступово відмовляється від традиційних технік авангарду, орієнтуючись на постмодернізм. Сам автор називає свій стиль «мета-музикою» (метафорична музика). В музиці цього періоду переважають медитативні, споглядальні настрої. Чільне місце займає характерне постмодернізму звернення до стилів минулих епох (див. приклад № 2 — «Кіч-музика»(1977)).

Характерною рисою стилю Сильвестрова стає постлюдійність, характерною драматургічною рисою стає превалювання періодів спаду та diminuendo, на різних рівнях композиційної структури прослідковується характерна постмодерновій парадигмі невизначеність. Характерною особливістю фактури стає наявність звукової педалі, фону, в рамках якого виникають окремі знаки алюзій.

Ще однією важливою парадигмою постмодерну, що прослідковується у творчості Сильвестрова є невизначеність. Невизначеність проявляється як відсутності чітких композиційних схем, певній спонтанності мислення, так і на рівні ритмоструктур, інтонаційних побудов і звучання загалом, що нерідко межує з тишою.

Нагороди

Валентин Сильвестров — лауреат Міжнародної премії ім. С.Кусевицького (США, 1967), Міжнародного конкурсу композиторів «Gaudeamus»(Нідерланди, 1970), Державної премії України ім. Т.Шевченка (1995), Народний артист України (1989). Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ ступеню (1997), Ярослава Мудрого V ступеню (2007).

Написав: 2 струнних квартети; Квартет-пікколо;

Квінтет; "Містерія" для альт.флейти та ударних;

тріо для флейти, труби та челести; "Проекція на клавесин, вібрафон та дзвони "Білі хмари" (1968)"Карантин" (1968)"Єралашний рейс" (1977)"Незрима робота" (1979)"Пробивна людина" (1979)"Грачі" (1982)"Не було б щастя" (1983)"Наближення до майбутнього" (1986)"Сад Гетсиманський" (1993)"Чеховские мотивы" (2002, реж. К. Муратова)"Настройщик" (2004, реж. К. Муратова"Час прощання" (2005, реж. Франсуа Оз

Миросла́в Миха́йлович Ско́рик (*13 липня 1938, Львів) — композитор і музикознавець родом зі Львова, народний артист України, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор, кандидат мистецтвознавства, завідувач кафедри композиції Львівської консерваторії, голова Львівського відділення Спілки композиторів, секретар Спілки композиторів України, керівник Центру музичної україністики. Внучатий племінник Соломії Крушельницької. Удостоєний найвищої державної відзнаки — «Герой України». Його твори регулярно виконуються в Україні, інших країнах колишніх республіках СРСР, а також у Німеччині, Франції, Австрії, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, а також у США, Канаді та Австралії. Часто виступає як диригент і піаніст з виконанням власних творів.

У стилістиці продовжує традиції львівської композиторської школи, органічно пов'язаної з різноманітними первинними жанрами; дає модерну авторську візію українського, зокрема карпатського фольклору і львівського міського й салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу.

«Мойсей», опера

«Повернення Баттерфляй», балет. (Скорик- Пуччіні)

«Вальс»

поема «Сильніше смерті»

«Гуцульський триптих»

концерт для оркестру «Карпатський»

твір для струнного оркестру «Сюїта»

твір для струнного оркестру «Партита»

концерт №1 («Юнацький») для фортепіано з оркестром (1977)

концерт №2 для фортепіано з оркестром (1982)

концерт №3 для фортепіано з оркестром (1996-1997)

Іва́н Фе́дорович Кара́биць (* 17 січня 1945, Ялта, Донецька область  † 20 січня 2002) — український композитор, диригент, музично-громадський діяч. Народний артист України. Почесний громадянин Дзержинськ Твори раннього періоду відрізняються експресивністю музичної мови та пошуком індивідуального стилю, композитор вільно використовував додекафонію. Переважають камерні твори.

У 70-80-і роки визначилося тяжіння композитора до масштабних музичних побудов, переважають симфонічні та вокально-симфонічні жанри (Концерт для хору, солістів і симфонічного оркестру «Сад божественних пісень» на вірші Г. С. Сковороди, опера-ораторія «Київські фрески», три концерти для оркестру), характерна філософська та громадянська тематика (теми Батьківщини, пам'яті, морального обов'язку). Стилістика композитора включає поєднує різні жанрово-стильові пласти українського фольклору (дума, протяжна пісня, інструментальні награші) і національного професійного музичного мистецтва (знаменний розспів, кант, хорова культура бароко, стилістика Б. Лятошинського), з надбаннями класиків ХХ ст. (Г. Малер, Д. Шостакович, Б. Барток, І. Стравинський) та новітніми тенденціями, а також і масовими жанрами.

Написав: симфонії — № 1 «5 пісень про Україну» (1974), № 2 (1977),

концерти для оркестру — № 1(1981),№ 2(1986),№ 3(1989)

«Присвячена Жовтню» (симфонічна прелюдія, 1977)

Тріумфальна увертюра (1980)

балет «Героїчна симфонія»(1982)

Експромт для альта і ф-но (1976)

«Диско-хоровод» для кларнету і ф-но (1981)

Концертино для 9 виконавців (1983)

Про що співає річка для 7 виконавців (1993)

«Інтродукція та колізія» для 2 скрипок та ф-но (1993) Квінтет (1966)

Український сувенір (1980)

«Святковий Київ» (1980)

«Симфонія праці» (1981)